Сборник рефератов

Учебное пособие: Адміністративне право України

Організаційно-правові гарантії можна підрозділити на види:

а) судові, тобто реалізовані судами в процесі здійснення правосуддя. Порядок розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, установлений законодавством про цивільне судочинство (справи по скаргах на дії державних органів і посадових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень; справи по скаргах на дії державних органів, громадських організацій і посадових осіб, що порушують права і свободи громадян). Справи по економічних суперечках, що виникає з адміністративних правовідносин, підвідомчі арбітражному суду (наприклад, справи про визнання недійсними цілком або частково ненормативних актів державних органів, органів місцевого самоврядування й інших органів, що не відповідають законам і іншим нормативним правовим актам і що порушують права і законні інтереси громадян);

б) адміністративні, тобто реалізовані у позасудовому порядку. У рамках управлінської компетенції посадові особи вправі, а в багатьох випадках - зобов’язані розглядати питання забезпечення адміністративно-правових гарантій прав громадян і вживати заходів для їхньої реалізації.

в). особисті Конституцією України закріплене право громадян звертатись особисто, а також спрямовувати індивідуальні і колективні звернення в державні органи й органи місцевого самоврядування. Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Основні види звернень громадян:

Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.

Особливості адміністративно-правового статусу окремих категорій осіб

Крім того в чинному законодавстві зустрічаються терміни, що характеризують адміністративно-правовий статус громадян як спеціальний:

- мешканці територій з особливими адміністративно-правовим режимом - це особи, що мешкають у прикордонних зонах, закритих містах, заповідних зонах, на територіях де введено надзвичайний стан і т.д.

- суб’єкти адміністративної опіки - це особи, які в силу своєї слабої соціальної захищеності потребують спеціальну допомогу з боку держави (безробітні, інваліди, діти-сироти, інваліди та учасники ВВВ,). Такі особи мають більше прав, ніж інші громадяни

Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні визначається Конституцією України (ст.26 та ін.), законом «Про правовий статус іноземців» (від 4 лютого 1994 р.), іншими законодавчими актами України (наприклад, КпАП України - ст. 16 та ін.), а також міжнародними угодами.

Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України.

Особами без громадянства (апатридами) визнаються особи, які не належать до громадянства будь-якої країни.

Адміністративно-правовий статус біженців визначається законом України “Про біженців” від 21 червня 2001 року N 2557-III.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань;

Відповідно до Конституції іноземні громадяни й особи без громадянства користуються в Україні правами і несуть обов’язку нарівні з громадянами України, крім випадків, установлених чинним законодавством або міжнародними договорами.

Іноземні громадяни і особи без громадянства, що знаходяться на території України, підлягають адміністративної відповідальності на загальних підставах із громадянами України. Питання про відповідальність за адм правопорушення, вчинені на території України іноземними громадянами, що відповідно до чинних законів і міжнародних договорів користуються імунітетом від адмін юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.

Законодавство розрізняє іноземних громадян, що тимчасово перебувають на території України, а також такі, що перетинають країну транзитом.

Правосуб’єктність іноземних осіб, що знаходяться на території України, характеризується такими особливостями:

іноземні громадяни й особи без громадянства не можуть бути державними службовцями, займати деякі посади, працювати в митних органах;

на іноземних громадян і осіб без громадянства не поширюється військовий обов’язок;

тільки до іноземних громадян і осіб без громадянства застосовується таке адміністративне стягнення, як видворення;

іноземні громадяни й особи без громадянства можуть в’їжджати на територію України при наявності дозволу (виняток встановлений для громадян країн СНД, із якими укладені угоди про безвізовий в'їзд і виїзд);

іноземні громадяни й особи без громадянства мешкають і здійснюють свою діяльність на підставі спеціальних документів;

3. Об’єднання громадян як суб’єкти адміністративного права

Ст. 36 Конституції закріплює право на свободу об’єднання у політичні партії, громадські організації, професійні спілки. Одним словом у різного роду об’єднання. Поняття об’єднання громадян є збірним, узагальнюючим поняттям.

Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Адміністративно-правовий статус об’єднань громадян в цілому визначається Конституцією України (ст. 36, 37 та ін.), законом України «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії», іншими законами, положеннями, статутами тощо.

Дія Закону «Про об’єднання громадян» не поширюється на релігійні, кооперативні організації, об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об’єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.

Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Громадською організацією - це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, соціально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Статус об’єднання громадян.

Об’єднання громадян утворюються і діють із:

всеукраїнським статусом - це об’єднання, діяльність яких поширюється на всю територію України у більшості її областей України і які мають місцеві осередки у більшості її областей;

місцевим статусом - місцеве об'єднання поширює свою діяльність на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону.

міжнародним статусом - міжнародна громадська організація поширює свою діяльність на територію України і хоча б однієї іншої держави;

Політичні партії створюються лише із всеукраїнським статусом.

Держава виходить із принципу взаємного невтручання в повсякденну діяльність об’єднань громадян, крім окремих випадків, передбачених законодавством. Об’єднання громадян не можуть виступати від імені держави, а виступають тільки від свого імені.

Об’єднання громадян діє на основі статуту, який не повинен суперечити законодавству України.

Членами політичних партій не можуть бути:

1) судді;

2) працівники прокуратури;

3) працівники органів внутрішніх справ;

4) співробітники Служби безпеки України;

5) військовослужбовці.

На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.

Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомленням про заснування. Діяльність об’єднань громадян, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.

Забороняється утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37 Конституції України).

За порушення законодавства до громадських організацій можуть бути застосовані такі стягнення:

попередження;

штраф;

тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;

тимчасова заборона (зупинення) діяльності;

примусовий розпуск (ліквідація).

У разі порушення політичними партіями законів України до них можуть бути вжиті такі заходи:

1) попередження про недопущення незаконної діяльності;

2) заборона політичної партії.

Припинення діяльності об’єднання громадян може бути проведено шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску). Реорганізація об’єднання громадян здійснюється відповідно до його статуту. Ліквідація об’єднання громадян здійснюється на підставі статуту або рішення суду.

Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому законами України.

Адміністративно-правовий статус професійних спілок в цілому визначається Конституцією України (ст. 36, та ін.), ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Професійна спілка - добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Адміністративно-правовий статус релігійних організацій в цілому визначається Конституцією України (ст. 35, та ін.), ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації».

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій.

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення).Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

У разі порушення релігійною організацією законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.

Адміністративно-правовий статус добровільних дружин визначається Постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР N 379 от 20.05.74 «О дальнейшем совершенствовании деятельности добровольных народных дружин по охране общественного порядка» і які діють на підставі «Примерного положения о добровольных народных дружинах по охране общественного порядка», затвердженого вищезгаданою постановою.

4. Президент України як суб’єкт АП

Слід зазначити, що за період існування незалежної України його правовий статус змінювався. Спочатку він визнавався як найвища посадова особа і глава виконавчої влади, потім як глава держави і глава виконавчої влади і, зараз як глава держави. Як бачимо він не належить ні до одної з гілок влади. Це свідчить про те, що він виконує інтегруючу функцію у процесі здійснення державної влади в цілому. Повноваження визначені у Конституції.

Правовий статус Президента України визначається насамперед розділом V Конституції України. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Він не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Особливо широкими повноваженнями наділений Президент України у сфері виконавчої влади. Не дивлячись на те, що він представляє державу в цілому, не входячи організаційно в структуру будь-якої гілки державної влади, зокрема законодавчої, виконавчої чи судової влади, урівноважуючи їх, Президент України з урахуванням характеру та обсягу своїх повноважень все ж найближче стоїть до виконавчої влади, несе більшу відповідальність за рівень і реальний стан справ у сфері діяльності цієї гілки влади. У багатьох випадках волевиявлення і акти Президента вирішальним чином впливають на формування і організаційно-правове вирішення тих чи інших питань у сфері функціонування виконавчої влади.

Зокрема, Президент України визначає структуру та персональний склад КМУ - вищого органу виконавчої влади; призначає за згодою ВРУ Прем’єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; за поданням Прем’єр-міністра призначає членів КМ, керівників інших ЦОВВ, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та ін.

Відповідно до п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України з метою забезпечення необхідних умов для здійснення своїх повноважень створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи та служби (наприклад. Координаційна рада з питань державної служби при Президентові України, утворена указом Президента України від 11 лютого 2000 р.).

Важливу роль щодо цього відіграє Адміністрація Президента України, яка утворюється Президентом як постійно діючий орган для забезпечення здійснення ним своїх повноважень. У своїй діяльності Адміністрація керується Конституцією та законами України, указами і розпорядженнями Президента, актами Кабінету Міністрів та Положенням про Адміністрацію Президента (затверджене Указом Президента від 19 лютого 1997 р.).

Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента.

До складу Адміністрації входять:

Перший помічник Президента України

Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента України

Помічники, радники, референти та наукові консультанти Президента України

Постійний Представник Президента України у ВРУ

Постійний Представник Президента України в КСУ

Державно-правове управління

Управління організаційної роботи та кадрової політики

Управління економічної та соціальної політики

Управління гуманітарної політики

Управління внутрішньої політики

Управління зовнішньої політики

Контрольне управління

Управління документального забезпечення та інформатизації

Управління справами

Канцелярія Президента України

Прес-служба Президента України

Служба Протоколу Президента України

Відділ державних нагород

Відділ громадянства

Відділ помилування

Відділ листів і прийому громадян

Перший відділ.

Інші відділи та структурні підрозділи.

Для поліпшення організації та прискорення проведення в Україні адміністративної реформи, координації заходів, здійснюваних відповідними органами державної влади, забезпечення оперативної підготовки пропозицій щодо уточнення концептуальних засад цієї реформи та шляхів їх реалізації ввести посаду Уповноваженого Президента України з питань адміністративної реформи. (Указ Президента Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні від 29 травня 2001 року N 345/2001

На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

При Президентові України діє система різного роду дорадчих органів. Вони не є органами ВВ, але суб’єктами АП:

При Президентові України діє біля 25 комісій:

 Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з питань стратегії економічного та соціального розвитку, Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи, Комiсiя державних нагород та геральдики, Комісія з питань аграрної та земельної реформи, Комісія з питань адміністративно-територіального устрою, Комісія з питань реформування правоохоронних органів в Україні, Комісія зі сприяння розвитку громадянського суспільства, Комiсiя у питаннях громадянства, Комiсiя у питаннях помилування.

При Президентові України діє біля 6 міжвідомчих комісій:

Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України з НАТО, Міжвідомча комісія з питань вступу України до Світової організації торгівлі, Міжвідомча комісія з комплексного вирішення проблем Чорнобильської АЕС.

При Президентові України діє біля 10 комітетів:

Комітет ветеранів війни в Афганiстанi та воєнних конфлiктiв в інших зарубіжних країнах, Комітет із Державних премій України імені Тараса Шевченка, Комітет у справах ветеранів, Координаційний комітет боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові, Національний комітет України з питань роззброєння.

При Президентові України діє біля 25 рад:

Державна рада з питань пенсійної реформи, Експертна рада підприємців, Координаційна рада з питань державної служби при Президентові України, Координаційна рада з питань місцевого самоврядування, Координаційна рада з питань розвитку Українського козацтва, Нацiональна координацiйна рада боротьби з наркоманiєю, Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, Нацiональна рада з питань молодiжної полiтики, Політична рада при Президентові України, Рада нацiональної безпеки і оборони України, Рада по роботі з кадрами, Рада регіонів.

5. Органи державної виконавчої влади як суб'єкти АП

Органи виконавчої влади - це різновид самостійних державних органів (організаційно оформлена частка державного апарату), які спеціально призначені для здійснення на основі чинного законодавства функцій виконавчої влади, а саме: функцій виконавчо-розпорядчого (управлінського) характеру щодо безпосереднього і оперативного керівництва економікою, соціально-культурною сферою та адміністративно-політичним будівництвом у державі.

Адміністративно-правовий статус органа виконавчої влади як статус колективного суб’єкта складається з таких блоків:

цільовий (включає норми які визначають мету, завдання, функції, принципи діяльності);

організаційно-структурний (містить у собі правові розпорядження, що регламентують: порядок утворення, реорганізації і ліквідації; структуру; лінійну і функціональну підпорядкованість);

компетенційний (сукупність норм, що визначають владні повноваження і підвідомчість (компетенція в області планування, контролю і т.д.).

Ознаки органів виконавчої влади:

насамперед, це різновид державних органів, найбільш значна частина державного апарату, які в сукупності утворюють його управлінський апарат;

вони створюються у встановленому законом порядку спеціально для здійснення управлінських функцій - функцій виконавчої влади; тобто вони органічно пов’язані з функціонуванням виконавчої влади, втілюють у собі її завдання та функції і призначені забезпечувати практичну реалізацію цієї влади;

цільовим призначенням цих органів є практична реалізація державної політики в певній галузі чи сфері суспільного життя, здійснення виконавчо-розпорядчої (управлінської) діяльності шляхом безпосереднього і повсякденного керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі;

кожний орган виконавчої влади наділений державно-владними повноваженнями. Ці повноваження відображаються перш за все у виданні правових актів управління;

наявність певного обсягу юридично-владних повноважень, які проявляються поза межами даного органу, - найбільш суттєвий елемент компетенції.

свою діяльність вони здійснюють офіційно, від імені держави;

для здійснення своїх завдань і функцій ці органи також наділені правом широкого застосування заходів державного, зокрема, адмін примусу та мають спеціальний апарат примусу;

орган виконавчої влади - це відповідним чином оформлена державна субстанція, частка державного апарату, що має свою внутрішню структуру та штат: певний колектив державних службовців;

органам виконавчої влади властива організаційно-структурна відокремленість та оперативна самостійність дій в певних територіальних межах чи галузях;

кожен орган виконавчої влади є суб’єктом державної власності, утримується, як правило, за рахунок державного бюджету;

має статус юридичної особи, є самостійним учасником адміністративно-правових відносин - участь в адміністративно-правових відносинах для органу виконавчої влади є не тільки можливістю (правом), але й обов’язком.

Є нормативне визначення поняття компетенція ОВВ та повноваження ОВВ (Концепція адміністративної реформи України)

Повноваження ОВВ - це закріплені за ним права і обов’язки (в тому числі обов’язки нести відповідальність за наслідки виконання повноважень - так звані «юрисдикційні» обов’язки).

Центральне місце і переважну частину серед повноважень ОВВ складають державно-владні повноваження, тобто повноваження щодо прийняття обов’язкових до виконання рішень та забезпечення їх здійснення тими, кому вони адресовані шляхом контролю і нагляду за їх реалізацією та захисту їх від порушення шляхом застосування адміністративного примусу.

Для визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним ОВВ відповідно до покладених на нього завдань і функцій, застосовується поняття «компетенція».

Усі ОВВ утворюють систему. Під системою ОВВ слід мати на увазі вертикальний зв’язок між підпорядкованими органами на підставі поділу компетенції між ними.

Органи виконавчої влади можна класифікувати:

1. Щодо значимості та територіального масштабу дії (щодо орг-правового рівня)

Вищий: КМУ;

ЦОВВ: міністерства, ДК та ЦОВВ зі СС

МОВВ: місцеві державні адміністрації, територіальні підрозділи ЦОВВ.2. Щодо характеру та обсягу компетенції

загальної компетенції - що здійснюють управління більшістю галузей їх сфери діяльності; (КМУ, місцеві держадміністрації)

галузевої компетенції - здійснюють керування окремими сферами або галузями управління; (в основному міністерства та їх місцеві структурні підрозділи)

міжгалузевої (функціональної) компетенції - виконують загальні спеціалізовані функції для усіх або більшості галузей і сфер управління; (ДК, окремі функціональні міністерства (наприклад, Мінфін України)

органи внутрішньогалузевої компетенції - керують у рамках галузей дорученими ділянками робіт (наприклад, територіальні органи міністерств);

органи змішаної компетенції, тобто органи, що мають ознаки як галузевий, так і міжгалузевої сфери діяльності (наприклад, Міністерство охорони здоров’я керує підвідомчими установами й органами охорони здоров’я і здійснює міжгалузеве керування медичними службами МВС і Міноборони).

3. Щодо характеру підпорядкування

на ті, що знаходяться у подвійному підпорядкуванні (котрі безпосередньо підпорядковані водночас як центральним, так і місцевим органам виконавчої влади.

на ті, що мають тільки централізоване (відомче) підпорядкування (наприклад, військовий комісаріат).

4. Щодо організаційно-правової форми

- уряди; ради міністрів, що мають статус урядів; міністерства; державні комітети; служби; головні управління; управління, інспекції; агентства; департаменти; адміністрації; відділи і т. д.

Вищий ОВВ.

Ст. 113 Конституції України визначає, що вищим органом у системі органів виконавчої влади є КМУ, який спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та в межах, передбачених Конституцією України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Правовий статус КМУ визначає Конституція України (ст. 113-117) (ВРУ прийнятий спеціальний закон «Про Кабінет Міністрів України», але він ще не підписаний Президентом.), окремі закони та укази Президента України.

Склад Кабінету Міністрів України:

Прем’єр-міністр України

Перший віце-прем’єр-міністр України

три віце-прем’єр-міністри України

Міністр аграрної політики України

Міністр внутрішніх справ України

Міністр екології та природних ресурсів України

Міністр економіки та з питань європейської інтеграції України

Міністр палива і енергетики України

Міністр закордонних справ України

Міністр культури і мистецтв України

Міністр України з питань НС та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

Міністр оборони України

Міністр освіти і науки України

Міністр охорони здоров’я України

Міністр праці та соціальної політики України

Міністр промислової політики України

Міністр транспорту України

Міністр фінансів України

Міністр юстиції України.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу ВРУ. Персональний склад КМУ призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра. Повноваження визначаються постановою КМУ «Про функціональні повноваження Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України від 11 липня 2001 р. N 784 Київ

Прем’єр-міністр як глава уряду України керує роботою КМУ, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої ВРУ. Він вносить подання Президенту України щодо створення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших ЦОВВ.

Кабінет Міністрів є своєрідним «генеральним штабом», що об’єднує та спрямовує роботу центральних та місцевих органів виконавчої влади на здійснення управлінських функцій у всіх сферах та галузях державного управління. Він здійснює державне управління як безпосередньо, так і через підпорядковану і підконтрольну йому розгалужену систему органів виконавчої влади.

З метою реалізації покладених на нього завдань і функцій виконавчої влади в межах наданої компетенції уряд видає обов’язкові до виконання постанови та розпорядження з самих різноманітних питань економічного, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва.

Постановою КМУ «Про урядові комітети» від 17 лютого 2000 р. утворено 5 урядові комітети, а саме:

- Урядовий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності (голова - Прем’єр-міністр України);

- Урядовий комітет з питань промислової політики, ПЕК, екології та надзвичайних ситуацій (голова - Перший віце-прем’єр-міністр України);

- Урядовий комітет економічного розвитку та з питань європейської інтеграції (голова - Віце-прем’єр-міністр України з питань економічної політики);

- Урядовий комітет соціального, науково-технічного та гуманітарного розвитку (голова - Віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань);

- Урядовий комітет з реформування аграрного сектору (голова - Віце-прем’єр-міністр України з питань агропромислового комплексу).

Цією ж постановою затверджено їх персональний склад та Загальне положення про Урядовий комітет.

Урядовий комітет є робочим органом КМУ, основним завданням якого є формування та реалізація державної політики у відповідній сфері згідно зі стратегією, визначеною КМУ.

Урядовий комітет:

- розглядає та схвалює концепції проектів нормативно-правових актів та інших документів, що підлягають розробленню;

- розглядає, врегульовує розбіжності та схвалює проекти нормативно-правових актів та інших документів, що подаються на розгляд КМУ відповідно до встановленого регламенту;

- розглядає інші питання, пов’язані з формуванням та реалізацією державної політики у відповідній сфері.

Урядовому комітетові надано право створювати в разі потреби підкомітети, експертні комісії та робочі групи для розгляду окремих питань, що належать до його компетенції; отримувати в установленому порядку від органів виконавчої влади необхідну для його роботи інформацію.

До складу Урядового комітету входять члени КМУ, а ті члени уряду, які не входять до складу комітету, можуть брати участь у роботі комітету з правом вирішального голосу.

За рішенням голови Урядового .комітету або за погодженням з ним у роботі Комітету можуть брати участь посадові особи ОВВ та Секретаріату КМУ, якщо це необхідно для обговорення питання, включеного до порядку денного.

Організаційною формою роботи Урядового комітету, як визначено в Положенні, є засідання, які скликаються за рішенням голови комітету в міру потреби.

Проекти документів, які вносяться на розгляд Урядового комітету, повинні бути погоджені із заінтересованими органами державної влади та відповідати іншим вимогам встановленого регламенту і стандартів. У разі наявності розбіжностей до проекту має бути додана довідка про заходи, що були вжиті для узгодження документа.

Рішення Урядового комітету, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання.

Ця постанова уряду спрямована на підвищення ефективності діяльності КМУ та координацію діяльності ЦОВВ у формуванні та реалізації державної політики.

Утворення урядових комітетів є важливим кроком у здійсненні адміністративної реформи в Україні.

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про склад КМУ» передбачена реструктуризація внутрішньо апаратної діяльності уряду. Діяльність КМУ забезпечується його Секретаріатом, який очолює Державний секретар КМУ якого призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України і звільняє з посади Президент України.

Відповідно до постанови КМУ «Питання Секретаріату КМУ» від 24 січня 2000 р. №88, основним завданням Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності уряду.

Секретаріат діє на підставі Положення, яке затверджується КМУ. Структура Секретаріату будується не за галузевим, а за функціональним принципом.

У скеретаріаті 40 структурних підрозділів.

Відповідно до Указу Президента «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29 травня 2001 року N 345/2001 вводиться посади державних секретарів міністерства.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності КМУ та міністерств організовується відповідно Державним секретарем КМУ та державними секретарями міністерств.

Державний секретар КМУ, організовує забезпечення діяльності Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем’єр-міністром України та Міністерством фінансів штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, відповідно до законодавства призначає на посади та звільняє з посад його працівників.

Державний секретар КМУ, державні секретарі міністерств призначаються на посади на строк повноважень Президента України.

Державний секретар КМУ, державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники є державними службовцями, їх посади в установленому порядку відносяться до відповідних категорій посад державних службовців.

Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники належать до числа керівників відповідних міністерств.

При КМУ діє біля 65 міжвідомчих комісій:

Державна комісія єдиного часу і еталонних частот, Державна комісія з питань ринку продовольства, Комісія з питань адміністративно-територіального устрою, Комісія з питань біоетики, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі, Міжвідомча комісія з питань сімейної політики, Міжвідомча комісія з питань охорони дитинства, Міжвідомча комісія з проблем "нацистського золота" та компенсаційних виплат жертвам нацизму, Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА, Урядова комісія з питань боротьби з ВІЛ-інфекції/СНІДу.

При КМУ також діє біля 50 міжурядових комісій, робочих груп та інших органів.

Центральні органи виконавчої влади

До центральних органів виконавчої влади належать: міністерства, державні комітети та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

ЦОВВ діють на підставі положень, які затверджує Президент України. ЦОВВ очолює керівник (міністр, голова), статус якого та його заступників встановлюється положенням про ці органи. Керівника такого органу та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Повноваження цих осіб на вказаних посадах припиняє Президент України. Керівник ЦОВВ може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Проте це правило не поширюється на Міноборони, МВС, СБУ, ДМСУ та інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник. Фінансове забезпечення діяльності ЦОВВ здійснюється за рахунок коштів Держбюджету.

Визначальною ланкою, головними суб’єктами в системі цих органів є міністерства.

Міністерство - це центральний орган виконавчої влади, підпорядкований КМУ, покликаний здійснювати державне управління певною галуззю або сектором.

Міністерство як провідний центральний орган виконавчої влади є головним суб’єктом вироблення і реалізації державної політики у відповідних галузях чи сферах і відповідає за реальний стан справ у дорученій галузі перед КМУ та Президентом України.

Міністри, які за посадою є членами Кабінету Міністрів України і відповідно до цього мають статус політичних діячів (політиків). (Указ Президента «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 року N 810/98)

Міністр як член уряду особисто відповідає за розробку і впровадження Програми КМУ з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він забезпечує управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших ОВВ з віднесених до його відання питань. Прирівняння будь-яких посад в ОВВ за статусом до членів уряду не допускається. Спрямування, координація діяльності інших ЦОВВ, які діють через відповідні міністерства, реалізується міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності та основних завдань цих органів, що випливають з Програми діяльності уряду, та одержання від них щорічних звітів щодо результатів їхньої діяльності в межах, визначених директивним наказом міністра.

Державний секретар міністерства організовує забезпечення діяльності міністра та поточну роботу з виконання покладених на міністерство завдань, подає міністрові пропозиції щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координує роботу територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління, очолює апарат міністерства.

Державний секретар міністерства за посадою є членом колегії, затверджує за погодженням з Міністерством фінансів України - штатний розпис та кошторис видатків міністерства, призначає на посади та звільняє з посад відповідно до законодавства працівників центрального апарату міністерства.

Міністерство, як і інші центральні органи виконавчої влади, відповідно до чинного законодавства створює свої територіальні органи, які здебільшого знаходяться у структурі місцевих держадміністрацій, тобто перебувають у так званому подвійному підпорядкуванні. Це, як правило, управління, відділи, служби та інші структурні підрозділи.

Міністерства - є єдиноначальними органами виконавчої влади.

В останній час у зв’язку з впровадженням в Україні Концепції адмін реформи, йде пошук оптимальної кількості міністерств та взято курс на переорієнтацію їх правового статусу і функціонального змісту їхньої діяльності.

Міністерства, що здійснюють управлінську діяльність в окремих галузях, називають галузевими. Міністерства, які за призначенням здійснюють функціональну (міжгалузеву) управлінську діяльність, називають функціональними. З поглибленням в Україні ринкових реформ в діяльності міністерств все більше превалюють функціональні засади.

Державні комітети - різновид центральних органів виконавчої влади, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та міжсекторного характеру.

Діяльність ДК спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. ДК вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам уряду та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

 Очолює державний комітет його голова.

Отже, правове положення та загальний статус державних комітетів нижчі порівняно з міністерствами. Голови ДК відповідно до Конституції України не входять до складу уряду, самостійно не формують політику уряду у своїх сферах і відносяться до категорії державних службовців. ДК комітети покликані сприяти уряду та міністерствам реалізовувати державну політику шляхом здійснення управлінських функцій міжгалузевого характеру.

Державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України:

Державний комітет архівів України, з будівництва та архітектури, з питань житлово-комунального господарства, по водному господарству, по земельних ресурсах, зв'язку та інформатизації України,з енергозбереження, з питань фізичної культури і спорту; у справах релігій, інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, лісового господарства України, з державного матеріального резерву, у справах сім'ї та молоді, у справах національностей та міграції, у справах ветеранів, у справах охорони державного кордону України, стандартизації, метрології та сертифікації

України, статистики України, Вища атестаційна комісія України, Національне космічне агентство України, Пенсійний фонд України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державне казначейство України, Державна служба автомобільних доріг України, Державна туристична адміністрація України.

Структура ДК подібна до структури міністерств. Вони мають свій центральний апарат, а також відповідні територіальні (регіональні) підрозділи. У визначених законодавством випадках і межах вони можуть видавати нормативно-правові акти, обов'язкові для виконання іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями. Це також єдиноначальні органи виконавчої влади.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом створюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, виконання інших управлінських функцій спеціального характеру. Щодо таких органів може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення їхніх керівників та вирішення інших питань.

Особливість даного виду органів полягає, зокрема, в тому, що всі питання їх правового статусу та взаємовідносин з іншими органами мають вирішуватися шляхом прийняття законів, що визначають повноваження і порядок діяльності саме цих ЦОВВ.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6


© 2010 СБОРНИК РЕФЕРАТОВ