- спірні питання, що виникають із адм-правоввідносин, вирішуються здебільшого в адміністративному (позасудовому) порядку, тобто шляхом безпосереднього юридично-владного одностороннього розпорядження повноважного суб’єкта управління. Проте в останній час значно розширюється судовий порядок вирішення багатьох адм-правових спорів.

Адмін-правові відносини - суспільні відносини, регульовані нормами адміністративного права, що складаються в сфері публічного управління.

Структура адміністративно-правових відносин

юридична основа;

юридичні факти;

суб’єкти (сторони);

об’єкт правовідносин;

зміст правовідносин.

Юридичною основою адм-правових відносин виступають адм-правові норми - як матеріальні, так і процесуальні. Ці норми опосередковують зміст адм-правових відносин, визначають права, обов’язки, а також поведінку учасників таких відносин, впливають на їх характер і мету.

Юридичні факти — це певні дії та події, які виступають фактичною підставою для виникнення, зміни та припинення адміністративно-правових відносин.

Дії - це результат активного волевиявлення людей. Дії бувають правомірними та неправомірними.

Правомірні дії - у формі юридичних вчинків - це такі юридичні факти, що відповідають вимогам адміністративно-правових норм.

Неправомірні дії - передусім правопорушення - не відповідають вимогам адміністративно-правових норм, порушують їх. Слід зважати, що юридичним фактом, який спонукає виникненню адм-правових відносин, може бути і протиправна бездіяльність. Правовідносини, викликані протиправними вчинками, називають деліктними.

Події- це явища, незалежні від волі людей, які мають юридичне значення (наприклад, стихійне лихо, народження або смерть людини, досягнення певного віку тощо).

Суб’єкти адміністративно-правових відносин - це конкретні їх учасники (сторони цих відносин) - юридичні та фізичні особи, наділені правами та обов’язками у сфері управлінської діяльності, передбаченими та забезпеченими адміністративно-правовими нормами.

Необхідною передумовою для вступу цих суб’єктів в адміністративно-правові відносини є наявність у них адміністративної правосуб’єктності.

Об’єктом адміністративно-правових відносин є те, відносно чого вони виникають, розвиваються і припиняються. Передусім, це поведінка суб’єктів відносин (їх дії чи бездіяльность), юридичні наслідки їх поведінки, певні правові інтереси, у т. ч. майнового чи немайнового характеру та ін.

Зміст адм-правовідносин зумовлює сукупність прав та обов’язків учасників цих відносин, їх правові інтереси, характер їхніх взаємостосунків та мету відносин та ін. Такий зміст насамперед визначає опосередкована адміністративно-правовими нормами поведінка учасників управлінських стосунків, яка узгоджується з мотивами та інтересами сторін, з характером їхніх взаємних відносин, що узагальнюються правовим статусом відносно об’єкта того чи іншого правовідношення.

Слід вказати на можливість врахування і такого додаткового елементу, як предмет правовідносин, якими можуть бути окремі речі, предмети, майно тощо.

7. Види адміністративно-правових норм

Враховуючи різноманітність сфери публічного управління, можна зробити висновок, що адм-правовідносини, що складаються в його межах різні за характером, змісту та спрямованості. Звідси можливість їх видової класифікації за певними критеріями, що напрацьовані наукою АП.

1. щодо цільового призначення:

- на відносини позитивно-регулюючого (творчого) характеру;

- правоохоронні (зокрема, деліктні відносини, пов’язані з правопорушеннями).

2. залежно від управлінського характеру:

- основні – які безпосерньо виражають основну форму управлінського впливу (суб’єкт – об’єкт), тобто “владовідносини”;

- неосновні – складаються поза рамками управлінського впливу, але органічно пов’язані з його існуванням (суб’єкт – суб’єкт).

3. в залежності від конкретних цілей виникнення суспільних відносин:

- внутрішні - відносини, пов’язані з формуванням управлінських структур, визначенням основ взаємодії між ними і їхніми підрозділами, із розподілом прав і обов’язків, відповідальності між посадовими особами органу управління. Сторони в цих відносинах - супідрядні державні органи, структурні підрозділи, посадові особи;

- зовнішні - відносини, пов’язані з безпосереднім впливом на об’єкти, що не входять у систему управління (наприклад, громадян, громадянські об’єднання).

4. за характером зв’язків між учасниками:

- вертикальні - тобто такі, що складаються при юридичній нерівноправності (залежності) однієї сторони щодо іншої - в межах організаційного підпорядкування або поза ним. Вони уособлюють субординаційний характер нерівнозначності правового статусу сторін;

- горизонтальні (функціональні, координаційні, власне - рівноправні).

5. за своїм змістом (порядку реалізації прав і обов’язків їх учасників):

- матеріальні - відносини в сфері управління, які регулюються матеріальними нормами адмін права;

- процесуальні - відносини, що складаються сфері управління в зв’язку з розв’язанням індивідуально-конкретних справ, що регулюються адмін-процесуальними нормами.

- договірні.

Тема 3. Сутність, ознаки і принципи державного управління та основні напрями його розвитку в перехідний період

1. Сутність соціального управління, його види.

2. Поняття та особливості державного управління.

3. Характеристика державної виконавчої влади

4. Співвідношення державного управління та виконавчої влади

5. Перспективи розвитку державного управління за Концепцією адміністративної реформи в Україні.

1. Сутність соціального управління, його види

В самому широкому сенсі управління означає керівництво ким-небудь або чим-небудь. Воно є функцією організованих систем будь-якої природи та складності і пов’язане за своїм змістом з певним впливом керуючого суб’єкта на керований об’єкт з метою виконання завдань, що стоять перед системою, елементом якої вони є, її бажаної організації та забезпечення необхідного режиму функціонування.

Управління здійснюється у механічних, інших технічних, біологічних та соціальних системах. Однак не дивлячись на суттєві відмінності, закономірності управління системами загальні.

При управлінні будь-якими системами проходять одні й ті ж процеси отримання, перетворення та передачі інформації.

Управляючий суб’єкт завжди: по-перше, отримує інформацію як про поведінку керованого об’єкта так і функціонування всієї системи, так і інформацію з-за системи; по-друге, цю інформацію певним чином інтерпретує, оцінює, аналізує і на підставі цього, виходячи з завдань системи, приймає управлінське рішення, тобто рішення про характер впливу на об’єкт управління; в-третіх, передає інформацію, пов’язану з прийнятим рішенням, керованому об’єкту, здійснюючи на нього необхідний управлінський вплив. Це все є не одностороннім процесом, а процесом взаємодії.

Таким чином управління означає будь-який цілеспрямований, організуючий вплив з боку керуючого суб’єкту на поведінку керованого об’єкта, на ті чи інші явища та процеси для приведення їх у відповідність з певними закономірностями.

Управління обумовлене:

• наявністю суб’єкта управління (той, хто управляє) і об’єкта управління (той, ким управляють);

• існуванням між об’єктом і суб’єктом прямого (подання команд, розпоряджень) і зворотного зв’язку (інформування про виконання або невиконання команд суб’єкта управління).

Управління зводиться до керуючого впливу суб'єкта на об'єкт із метою:

• досягнення завдань, що стоять перед системою

• організації системи;

• збереження структури системи;

• забезпечення функціонування системи.

Соціальні системи є найбільш складними системами, а управління ними – найбільш складним видом управління.

Соціальне управління - це цілеспрямована владно-організуюча діяльність людей з метою організації і оптимізації людського середовища, забезпечення координації і взаємодії поведінки окремих індивідів та людських колективів, досягнення певної упорядкованості в процесі їх сумісних дій для досягнення завдань, що стоять перед суспільством.

Ознаки соціального управління:

• соціальне управління є тільки там, де має місце спільна діяльність людей;

• головне призначення соціального управління - вплив, що упорядковує діяльність учасників спільної діяльності;

• об’єктом впливу соціального управління є поведінка учасників спільної діяльності, взаємовідносини між ними;

• соціальне управління, регулюючи поведінку учасників спільної діяльності, досягає цієї мети в рамках суспільних зв’язків, які по суті є управлінськими відносинами;

• базис соціального управління - співпідпорядкованість волі учасників управлінських відносин;

• соціальне управління вимагає наявності особливого механізму його реалізації, який уособлюють суб’єкти управління в ролі яких виступають органи управління.

Зміст управління як соціальної функції виявляється у організаційній діяльності, що досягається шляхом:

• збирання і опрацювання інформації;

• прогнозування (науковому передбаченні змін у розвитку яких-небудь явищ або процесів на основі об’єктивних даних);

• планування (визначення напрямків, цілей управлінської діяльності, засобів і засобів їхній досягнення);

• організації (формування системи управління, упорядкування управлінських відносин між суб’єктом і об’єктом управління);

• координації, регулювання та взаємодії, які здійснюються для досягнення загальних завдань управління;

• контролю і обліку.

Види соціального управління:

державне управління;

самоуправління;

громадське управління (управління об’єднаннями громадян);

управління у недержавному (приватному) секторі;

сімейне управління.

2. Поняття та особливості державного управління

Державне управління, у широкому змісті слова, - діяльність органів та установ усіх гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової) з створення і здійснення регулюючих, організуючих і координуючих впливів на всі сфери суспільства з метою задоволення його потреб, які змінюються. (Н.Р. Ніжник) .

Державне управління, у вузькому змісті слова, - діяльність особливого роду, зміст якої полягає у виконанні правових актів шляхом різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси. (В.Б. Авер’янов). Тобто ДУ – здійснення виконавчої влади.

Державне управління - це підзаконна, юридично-владна форма державної діяльності виконавчо-розпорядчого, організуючого характеру, здійснювана органами виконавчої влади і спрямована на реалізацію на основі чинного законодавства завдань та функцій держави щодо безпосереднього і оперативного керівництва економікою, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі.

Місце і роль державного управління у суспільстві визначається наступними його характеристиками:

ДУ – конкретний вид діяльності щодо здійснення єдиної державної влади, що має функціональну та компетенційну специфіку, що відрізняє її від інших видів реалізації державної влади (законотворчість, судочинство);

ДУ – діяльність виконавчо-розпорядчого характеру. Основним її напрямком є виконання законів та підзаконних нормативних актів. Досягається ця мета використанням необхідних юридично-владних повноважень;

ДУ – прерогатива спеціальних суб’єктів, які узагальнено можна назвати виконавчо-розпорядчі органи державної влади або ОДУ;

ДУ – виконавча діяльність, що здійснюється в процесі безпосереднього і безперервного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом;

ДУ – підзаконна діяльність, що здійснюється “на підставі і на виконання закону”;

Серед інших ознак державного управління виділяють його :

універсальність (всебічність);

офіційність;

вертикальність;

соціальну цілеспрямованість;

динамізм;

громадську активність в процесі його здійснення;

різноманітність правових та організаційних форм та ін.

Управлінський процес відбувається у певній послідовності, тобто становить собою послідовне здійснення його учасниками відповідних поетапних дій, які складають певні стадії (фази або цикли) управління. Управлінський процес носить циклічний характер.

Державне управління обов’язково містить три елементи: прийняття рішення, його виконання та контроль за його реалізацією.

3. Характеристика державної виконавчої влади

Одним з конституційних принципів правової, демократичної держави є принцип розподілу влад. Цей принцип розглядається як важлива гарантія від узурпації влади в руках однієї особи чи органу. Ця теорія передбачає наявність окремих видів державних органів, незалежних у своїй діяльності однин від одного, чітке розмежування їх функцій і повноважень, форм діяльності, їх відокремлення, взаємостримування та взаємоконтроль.

Сам термін “розподіл влади” є умовним, оскільки державна влада є єдиною, джерелом якої є народ.

Одна з головних цілей розподілу влад – ефективне функціонування державного механізму й кожної гілки влади, зокрема. Бо поділ і спеціалізація праці завжди ефективні.

Різні гілки влади повинні співробітничати між собою та доповнювати одна одну, залишаючись при цьому до певної міри незалежними, але маючи можливість впливати одна на одну. Кожна з гілок влади займає своє місце в системі державної влади і виконує тільки їй притаманні завдання та функції.

Не будемо впадати в дискусію яка з гілок влади є головною, першою і так далі. Лише зазначимо, що на сьогоднішній день виконавча влада є відносно самостійною гілкою єдиної державної влади в Україні.

Виконавчу владу можна визначити як відносно самостійну гілку єдиної державної влади, яка через управлінську діяльність своїх суб'єктів функціонально призначена організовувати і забезпечувати практичне виконання законів у різних сферах і галузях суспільного життя, тісно взаємодіючи з іншими гілками державної влади.

Виконавча влада – одна з 3 гілок влади, котра організовує і спрямовує внутрішню і зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини (Політолог. енциклопедичний словник).

Виконавча влада – державна влада, яка передбачає наявність особливих ланок державного апарату, діяльність яких спрямована на реалізацію загальних норм, установлених суб’єктами законодавчої (представницької) влади з метою регулювання різних сторін суспільного життя (Полянський І.А. // Правоведение 1999/4).

Виконавча влада – це своєрідна галузь (сфера, вид) публічної влади, зміст якої складає діяльність органів державної влади по здійсненню управління як цілеспрямованого впливу на розвиток різних сфер суспільного буття шляхом реалізації їх владних повноважень методами і засобами, визначеними конституційним і, насамперед, адміністративним правом (Авер’янов В.Б.)

Виконавча влада – це широка сукупність державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції (Шаповал В.М. Вищі органи суч держави. К. 1995)

ОТЖЕ, виконавча влада – це, по-перше, певний напрям державної діяльності, який узагальнено визначається як державне управління, по-друге, сукупність або система органів, котрі здійснюють повноваження за змістом цієї діяльності.

Завданням виконавчої влади є:

створення належних умов для повноцінної реалізації громадянами своїх прав і свобод;

надання населенню різноманітних управлінських послуг;

своєрідний “внутрішній” контроль за виконанням “управлінськими органами” (ОВВ), їх посадовими особами, покладених на них обов’язків по забезпеченню прав і свобод людини;

вжиття заходів адміністративного реагування у випадках оскарження громадянами рішень та дій, що порушують їх права і свободи.

Основні функції виконавчої влади:

формування та реалізація політики, що знаходить своє відображення в державних програмах загальнодержавного та регіонального масштабів (наприклад, приватизація, демонополізація, інвестиційна, житлова, енергетична та ін);

встановлення та ефективна реалізація у життя правових та організаційних основ господарського життя (наприклад, державне стимулювання малого та середнього бізнесу, забезпечення рівності всіх форм власності, охорона прав споживачів, припинення монополізму та недобросовісної конкуренції);

управління підприємствами, установами, організаціями державного сектору;

регулювання функціонування різних об’єктів недержавного сектору;

координація функціонування націоналізованого та денаціоналізованого секторів господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва;

забезпечення реалізації прав (включаючи їх охорону) та обов’язків ФО таЮО у сфері державного управління;

здійснення державного контролю та нагляду за роботою керованої та регульованої сфер.

Як бачимо у функціях ВВ знаходять свій прямий вирах пріоритет публічних інтересів у сфері державного управління.

4. Співвідношення державного управління та виконавчої влади

Викладені вище питання дають необхідну базу для вирішення питання про співвідношення державного управління та виконавчої влади. Раніше подібні питання не піднімалися, бо державне управління беззастережно ототожнювалося з виконавчо-розпорядчою діяльністю. Зараз це питання актуальне тому, що термін “виконавчо-розпорядча діяльність” втратив своє універсальне значення, пропав з текстів нормативно-правових актів.

Переважна більшість авторів оцінюють категорію виконавчої влади як політико-правову, а категорію державного управління – як організаційно-правову. Право на існування мають обидві ці державно-правові категорії. Відповідно, державне управління – реальність, без якої державно-владний механізм працювати практично не може. За своїм призначенням державне управління являє собою “державну діяльність в рамках якої реалізується виконавча влада”. Іншими словами, державне управління практично здійснюється в межах виконавчої влади.

Державне управління сьогодні має тлумачитись як здійснення виконавчої влади.

Зверніть увагу ці поняття не є тотожними. ДУ як владна діяльність здійснюється і поза межами виконавчої влади. А саме – в процесі, так званого, внутрішньоорганізаційного управління, наприклад в апараті парламенту, суду, прокуратури.

За словами В.Б. Авер’янова “ВВ і ДУ є своєрідними сторонами, умовно кажучи, - “статикою” і “динамікою” єдиного явища, яке прийнято визначати як управлінську (або адміністративну) сферу діяльності держави.

Як бачимо, між державним управлінням і виконавчою владою існує прямий, нерозривний зв’язок. Зміст державного управління визначають завдання і функції виконавчої влади.

Державне управління безпосередньо, органічно і нерозривно пов’язане з виконавчою владою. Воно є змістом і формою прояву цієї влади.

Слід мати на увазі, що поняття “ДУ” – більш широке у порівнянні з виконавчою владою. ВВ похідна від державного управління. Вона закликана визначити об’єм та характер державно-владних повноважень, що реалізуються в процесі державно-управлінської діяльності. З іншого боку, державне управління – це і є той вид діяльності, який направлений на практичну реалізацію виконавчої влади. Відповідно всі суб’єкти ВВ одночасно є елементами системи державного управління. Однак далеко не всі елементи державного управління є суб’єктами ВВ.(Наприклад, адміністрація державного підприємства, установи).

Поняття ОДУ ширше від поняття ОВВ.

5. Перспективи розвитку державного управління за Концепцією адміністративної реформи в Україні

Основні засади та напрями удосконалення державного управління сьогодні визначені Концепцією адміністративної реформи в Україні, затвердженої указом Президента від 22 липня 1998 р.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення принципово нової сучасної і ефективної системи державного управління як інструменту подолання глибокої соціально-економічної кризи в країні. Її суть полягає у комплексній перебудові існуючої системи управління та розбудові обґрунтованих на наукових принципах нових інститутів державного управління, вироблених світовою практикою розвитку демократичних держав. Нова система державного управління повинна стати ближчою до потреб і запитів людей, підконтрольною народові. Головним її пріоритетом має бути служіння народові, національним інтересам.

Для досягнення вказаної мети в ході проведення адміністративної реформи повинно бути розв’язано ряд важливих завдань щодо:

- формування ефективної організації виконавчої влади на всіх організаційно-правових рівнях управління;

- запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою;

- формування сучасної системи місцевого самоврядування;

- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

- організації на нових засадах державної служби та служби в ОМС;

- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

- перебудови системи управління фінансами;

- створення ефективної системи управління державним сектором економіки;

- запровадження дійової системи державного контролю (Концепція. - с.5. )

Механізм проведення адміністративної реформи включає в себе комплекс взаємоузгоджених між собою організаційно-правових та матеріально-технічних заходів, спрямованих на радикальне оновлення діючого адміністративного законодавства, власне, створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління; формування нових інститутів, організаційних структур та засобів здійснення управлінської діяльності; зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління; кадрове, наукове та інформаційне забезпечення нової системи управління.

Найбільш гострою і складною серед інших проблем адміністративної реформи є проблема реформування організаційних структур виконавчої влади нового типу, які, реалізуючі призначення і функції демократичної, правової держави, створювали б умови для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, у тому числі управлінських послуг з метою задоволення потреб особи і суспільства.

Концепцією визначені принципово нові засади функціонування виконавчої влади, ключовими серед яких є принципи:

пріоритетності законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;

незалежності здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у визначених законом межах;

удосконалення механізму внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;

відповідальності органів виконавчої влади та їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;

запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської і прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;

ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.

Передбачається змістовне і функціональне підвищення ролі КМУ як вищого органу в системі органів виконавчої влади, структурна перебудова його апарату, забезпечення більш активної і конкретної участі його у виробленні і здійсненні основних організаційно-правових засад управлінської діяльності, в ефективній координованості зусиль всієї системи виконавчої влади щодо подолання кризових явищ в життєво-важливих сферах суспільного життя.

Підвищити загальний рівень галузевого та міжгалузевого управління покликані структурно-функціональні зміни в системі центральних органів виконавчої влади, якими передбачається значне оновлення їх правового статусу, системна і структурна перебудова цих органів, більш раціональне визначення їх завдань, функцій та повноважень.

Важливий напрям удосконалення державного управління становить реформування місцевих органів виконавчої влади, яке має на меті підвищення ефективності здійснення виконавчої влади на територіальному рівні, спрямування їх діяльності на підвищення рівня реалізації прав і свобод громадян та надання їм управлінських послуг, гармонійне поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, сприяння становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі чіткого функціонального розмежування його з повноваженнями виконавчої влади.

Актуальною сьогодні є і потреба реформування державної служби, яка змістовно втілює в собі професійно здійснювану виконавчо-розпорядчу діяльність управлінського апарату. Таке реформування спрямоване на створення справді професійної, ефективної і стабільної державної служби, забезпечення належного підбору, ви ховання та розстановки високопрофесійних, чесних і патріотично налаштованих управлінських кадрів. Законодавчого урегулювання потребує також служба в органах місцевого самоврядування (інститут муніципальної служби).

Ключового значення набуває нині удосконалення державного управління в сфері економіки, це стосується, зокрема, реструктуризації промисловості, інтенсифікації агропромислового комплексу, розвитку різних форм власності, ефективної і різнобічної державної підтримки вітчизняного виробництва, розвитку малого та середнього підприємництва, поступове роздержавлення та демонополізація економіки, створення механізму ринкового саморегулювання, реформування управління державним сектором економіки та ін.

Великої ваги у колі цих заходів набуває удосконалення фінансово-бюджетної системи, податково-цінової політики, грошово-валютна стабілізація, активне залучення іноземних інвестицій, призупинення інфляційних процесів та інших кризових явищ в економіці.

Важливими складовими реформування механізму державного управління поряд з оновленням нормативно-правової бази та реформуванням системи управлінських органів є також збагачення змісту управлінських функцій, удосконалення форм і методів виконавчої влади з урахуванням ринкової інфраструктури, зокрема, звуження сфери адміністративного керівництва і безпосереднього директивного втручання, перехід до активнішого використання функцій загального державного регулювання, застосування економічних методів, поступовий перехід від галузевого до функціонального принципу управління економікою, використання договірних засад в практиці управлінських стосунків, загальне скорочення управлінського апарату, більш жорстке регулювання бюджетних витрат тощо.

Серед інших напрямів удосконалення державного управління слід вказати на загальне посилення ефективності управлінського впливу органів виконавчої влади щодо реалізації конституційних та інших законодавчих положень у сфері державного управління, досягнення належної взаємодії їх з іншими державними органами та органами місцевого самоврядування; поглиблення дійового впливу основних (конституційних) принципів державного управління; активізація місцевого самоуправління та поглиблення його взаємодії з органами місцевої виконавчої влади; зміцнення виконавчої дисципліни; посилення боротьби з корупцією, злочинністю та іншими протиправними проявами в суспільстві, а також посилення ролі науки в реформуванні управлінського механізму, підвищення рівня автоматизації, технічного, у т. ч. комп'ютерного забезпечення управлінської діяльності та ін.

Головним же завданням у загальному процесі удосконалення державного управління є сьогодні невідкладне проведення в Україні адміністративної реформи, якнайшвидше втілення в життя її основних положень.

Тема 4. Суб’єкти адміністративного права

1. Загальна характеристика суб’єктів АП.

2. Фізичні особи як суб’єкти АП

3. Об’єднання громадян як суб’єкти адміністративного права.

4. Президент України як суб’єкт АП

5. Органи державної виконавчої влади як суб‘єкти АП.

6. Органи місцевого самоврядування як суб‘єкти АП.

7. Інші юридичні і фізичні особи як суб'єкти АП.

1. Загальна характеристика суб’єктів адміністративного права

Суб’єкти АП - це окремі фізичні та юридичні особи (громадяни або організації), які у відповідності з адміністративно-правовими нормами наділені певним обсягом прав та обов’язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин.

Одразу слід з’ясувати, що бути суб’єктом АП означає мати права та обов’язки сфері публічного управління.

З даного визначення випливає, що «претендент» на статус суб’єкта АП за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків у сфері публічного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють йому мати суб’єктивні права і обов’язки.

До таких особливостей суб’єктів АП належать:

а) зовнішня самостійність (відокремленість) у реалізації своїх прав та обов’язків у сфері державного управління;

б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступає у вигляді єдиної особи - персони. Так, орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб І, як правило має структурні частини, але в адмін-правовій сфері виступає виключно як єдина особа;

в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державними органами або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

г) володіння відповідно до приписів адміністративно-правових норм здатністю мати права та юридичні обов’язки у сфері публічного, тобто адміністративна правоздатність;

д) володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах, тобто реалізувати свої права і нести обов’язки у сфері публічного управління, тобто адміністративна дієздатність;

ж) здатність суб’єкта нести за порушення адмін-правових норм юридичну відповідальність - адміністративна деліктоздатність;

Суб’єкти АП відповідно до норм чинного адм законодавства мають:

Суб’єктивні права у сфері державного управління - це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої або дозволеної поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспондуючим обов’язком іншого суб’єкта.

Суб’єктивні адмін-правові обов’язки - це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної або необхідної поведінки у правовідносинах, реалізація якої забезпечена можливістю адміністративного примусу.

Об’єднує їх а) спільна адмін-правова природа, б) існування в адмін правовідносинах, в) наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), г) наявність у особи, адміністративної правосуб’єктності, д) наявність державних гарантій.

Відмінності полягають у тому, що: а) права реалізуються в інтересах їх власника, а обов’язки в інтересах інших осіб; б) права - це міра можливої або дозволеної поведінки, а обов’язки - міра належної або необхідної поведінки.

Необхідно розрізняти поняття “суб’єкт АП” і “суб’єкт адміністративних правовідносин”. Суб’єкт АП має реальну можливість стати суб’єктом адмін правовідносини. Для цього необхідно настання певних умов, а саме:

наявність конкретних адмін-правових норм, що передбачають реальну ситуацію та права та обов’язки особи у цій ситуації;

підстави виникнення, зміни та припинення конкретних правовідносин.

Суб’єкт адміністративно-правових відносин - фізична або юридична особа, яка відповідно до чинного законодавства є учасниками управлінських відносин, урегульованих нормами АП, наділена визначеними правами й обов’язками в сфері публічного управління і спроможні їх здійснювати.

Певна група суб’єктів АП характеризується наявністю такої ознаки, як компетенція.

Компетенція - це сукупність нормативно закріплених повноважень, прав і обов’язків, що надані органу або посадовій особі з метою належного виконання ними певного кола державних чи суспільно-значущих завдань та здійснення відповідних функцій.

Повноваження - комплекс прав наданих суб’єкту відповідно до займаної посади, що необхідний для вирішення якого-небудь питання.

Коло суб’єктів АП досить багато чисельне та різноманітне.

Суб’єкти АП можуть бути індивідуальні та колективні (або - фізичні та юридичні особи).

Система суб'єктів АП України

Фізичні особи;

а) громадяни України;

б) іноземні громадяни;

в) особи без громадянства;

Посадові особи;

Об’єднання громадян;

а) громадські організації;

б) політичні партії;

г) релігійні організації;

д) професійні спілки;

Президент України;

Державні організації:

а) державні органи;

б) адміністрації державних підприємств, установ, організацій;

в) структурні підрозділи державних органів, наділені власною компетенцією.

6. Органи місцевого самоврядування.

7. Недержавні організації:

а) підприємства, установи, організації недержавної форми власності;

б) трудові колективи;

в) структурні частини підприємств, установ, організацій,(наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні тощо).

Таким чином, для АП характерна наявність великої кількості суб’єктів з різною компетенцією, структурою і правовим статусом. Цим зумовлене й існування кількох варіантів їх класифікації.

Слід зазначити, що правове становище суб’єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб’єктність громадян, то виявиться, що вона має .різницю залежно від статі, віку, стану здоров’я (не всі можуть призиватися на військову службу, вступати у навчальні заклади тощо).

2. Фізичні особи як суб’єкти АП

Під фізичною особою слід мати на увазі людину як біологічну істоту. В юридичному значенні слова під фізичними особами мають на увазі громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Ці категорії осіб мають суттєві особливості у своєму загальному правовому статусі в Україні. Кожна категорія складається з значної кількості різних підкатегорій, правовий статус яких визначається залежно від характеру виконуваних ними соціальних функцій, службового становища, наявності особливого адміністративно-правового статусу, спеціальних прав і багатьох інших обставин.

Адміністративно-правовий статус людини і громадянина - комплекс прав і обов’язків особи, закріплений нормами адміністративного права, а також гарантії реалізації прав і обов’язків.

Адміністративно-правовий статус є складовою частиною загального правового статусу особи і урегульований нормами конституційного та адміністративного права. Багато прав і обов’язки людини і громадянина похідні від конституційних прав і обов’язків і знаходять своє відображення в законах, адміністративно-правових підзаконних нормативних актах, в актах органів місцевого самоврядування. Інші права і обов’язки не регламентовані конституційними нормами, але відповідають духу загальної конституційної концепції становища особи в Україні, встановлені іншими правовими актами (права і обов’язки пов’язані з керуванням транспортними засобами, придбання зброї).

Адміністративно-правові відносини особи з іншими суб’єктами АП можуть виникати як на підставі реалізації прав людини і громадянина або в зв’язку з покладеними на них обов’язками у сфері управління, так і при захисті прав і свобод особи або порушення особою своїх обов’язків.

Існує кілька точок зору на складові адміністративно-правового статусу:

Ківалов С.В., Коваль Л.В.:

- адміністративна правоздатність;

- адміністративна дієздатність.

Бахрах Д.М.

- адміністративна правосуб’єктність;

- реальні права і обов’язки.

Колпаков В.К.:

- адміністративна правоздатність;

- адміністративна дієздатність;

- права, які зумовлені адміністративним законодавством;

- адміністративно-правові обов’язки.

Битяк Ю.П.:

- основні невід’ємні права і свободи;

- комплекс прав та обов’язків, що закріплюються Конституцією України, нормами інших галузей права, в тому числі й адміністративного;

- гарантії реалізації цих прав та обов’язків, а також механізм їх охорони державою.

Точка зору більшості:

- адміністративна правосуб’єктність;

- права, свободи та законні інтереси;

- обов’язки;

- гарантії реалізації прав та свобод та законних інтересів.

Адміністративно-правовий статус громадян України - це встановлена законом й іншими правовими актами сукупність прав і обов’язків громадянина, що гарантують його участь в управлінні державними справами і задоволення публічних та особистих інтересів через діяльність державної влади та органів місцевого самоврядування.

1. Адміністративна правосуб’єктність громадян

Адміністративно-правовий статус громадян визначається обсягом та характером їх адміністративної правосуб’єктності.

Елементами правосуб'єктності є:

Адміністративна правоздатність - закріплена нормами АП здатність громадянина бути носієм прав та обов’язків у сфері публічного управління (виникає з моменту народження громадянина і припиняється після його смерті) - наприклад, право на громадянство, ім’я та прізвище, на соціальний захист тощо.

Адміністративна дієздатність - закріплена нормами АП здатність громадянина своїми діями реалізувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки у сфері публічного управління.

Види адміністративної дієздатності:

• часткова - до 16 років.

• неповна - з 16 років;

• повна - із 18 років;

У силу зазначених обставин громадяни можуть бути визнані обмежено або повністю недієздатними.

Адміністративна деліктоздатність закріплена нормами АП здатність громадянина нести юридичну відповідальність за свої дії.щщщщ

Адміністративна правосуб’єктність громадян поділяється на загальну та спеціальну. Відповідно розрізняють загальний та спеціальний адміністративно-правовий статус громадян. Кожен громадянин наділений передусім загальним статусом, який як правило однаковий для всіх, однак в той же час він може бути носієм одного або кількох спеціальних статусів. Досить часто спеціальний статус доповнює загальний (особа, яка має посвідчення водія), але іноді спеціальний статус впливає на загальний обмежуючи та змінюючи його (особа щодо якої встановлено адміністративний нагляд)

2. Права, свободи і законні інтереси громадян

Реалізація права передбачає видання акту застосування.

Реалізація свободи не передбачає видання акту застосування.

Законний інтерес - це юридично значимий інтерес, заснований на законі, що випливає з нього, схвалений і захищуваний ним, хоч і не закріплений у конкретних правових нормах.

Права і свободи можна поділити на різні групи, зокрема на загальні та спеціальні, абсолютні та відносні, громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) та ін.

3. Обов’язки громадян

Відповідно до Концепції реформи адміністративного права України оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян потребує вжиття ряду конкретних заходів щодо вдосконалення адміністративного законодавства, а саме:

- приведення у відповідність з вимогами Конституції України правоохоронного адміністративного законодавства;

- законодавче врегулювання порядку вільного пересування, вибору місця проживання в межах території України, реєстрації фізичних осіб, які на законних підставах перебувають на території України, введення Єдиного державного реєстру цих осіб;

- скасування прописки громадян за місцем їхнього проживання;

- законодавче врегулювання права громадян України на отримання управлінських послуг, що надаються органами виконавчої влади (у т. ч. видача дозволів, ліцензій тощо);

- законодавче врегулювання порядку створення політичних партій, їх легалізації та скасування судом актів реєстрації цих організацій, легалізації громадських організацій та скасування актів реєстрації цих організацій;

- розроблення законів, що регулюватимуть відповідні організаційні форми громадських формувань правоохоронного напряму з метою розширення участі громадян України в державному управлінні, охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю;

- законодавче визначення порядку реалізації права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, умов їх проведення, прав і обов'язків учасників масових мирних заходів;

- удосконалення законодавства, що регулює права громадян під час звернень до органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та розгляду їхніх скарг посадовими особами;

- запровадження судового адміністративно-правового захисту прав і свобод громадян.

Адміністративно-правовий статус громадян України визначається:

Конституцією України (зокрема, розділом 2, ст. 21-68);

відповідними законами (насамперед, законом «Про громадянство України»;

окремими міжнародними договорами;

відповідними нормативно-правовими актами Президента України, державних органів та місцевого самоврядування.

4. Гарантії прав та свобод громадян

Споконвічним та універсальним гарантом прав громадян є закон. Будь-які владні структури і посадові особи зобов’язані діяти в рамках закону, і тільки в рамках закону вони можуть бути наділені якостями організаційно-правових гарантів. Закон може виконувати функцію гаранта при дотриманні таких умов:

положення, що містяться в законі, повинні бути адекватні економічній і політичній ситуації в країні, а також мати юридичну стабільність;

відповідати високому рівню юридичної техніки;

містити конкретні норми і механізми їхньої реалізації;

визначати коло державних органів і посадових осіб, на яких покладені обов’язки створювати умови для реалізації прав і свобод;

передбачати відповідальність органів і посадових осіб за обмеження прав і обов'язків громадян;

Для забезпечення адміністративно-правових гарантій прав і свобод громадян сформульовані такі положення:

в Україні не повинні видаватися закони, що відміняють або применшують права і свободи людини і громадянина;

обмеження прав можливо тільки при наявності визначених обставин і повинно бути встановлено законодавством;

визначено перелік прав і свобод, що не підлягають обмеженню взагалі;

будь-які нормативні акти, що торкаються права, свободи й обов'язку людини і громадянина, не можуть застосовуватися без офіційного опублікування та реєстрації у Мінюсті.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6