1. Навіть нульовий геп не гарантує повного захисту від ризику, оскільки ставки за активами та зобов'язаннями можуть змінюватися несинхронно. У періоди економічного піднесення ставки за активами зростають швидше, ніж ставки запозичення. Під час спаду зниження ставок за зобов'язаннями випереджа аналогічні зміни в ставках за активами. Загалом ставки за активами мають тенденцію змінюватися швидше, ніж ставки за зобов'язаннями, а між моментами зміни ставок існує розрив у часі (лаг).

2. Методи управління гепом потребують наявності точного та надійного прогнозу зміни ставок. Проте абсолютно точний прогноз зміни всіх параметрів ставки - напрямку, швидкості та розміру - отримати майже неможливо. Якщо напрямок руху процентних ставок можна передбачити, то час і величину змін важко спрогнозувати. Дві основні характеристики процентних ставок - мінливість непередбачуваність - значно ускладнюють використання стратегії гепу в процес управління.

3. Ефективність управління кумулятивним гепом значною мірою залежить від правильності вибору часових інтервалів. Не так просто визначити момент, коли конкретні види активів та зобов'язань треба переоцінити. Крім того, вибір планових періодів, протягом яких проводиться балансування активів, пасивів, чутливих до змін ставки, є досить суб'єктивним, що може призвести до несприятливих наслідків, коли окремі статті балансу потрапляють у проміжки між періодами переоцінювання.

4. Перехід від позитивного гепу до негативного і навпаки потребу певного часу, а банки не завжди мають у своєму розпорядженні фінансов нструменти та механізми, які б забезпечили швидкі зміни. Прогнози не справджуються негайно, і зміни ставок досягаються не відразу. Тому застосування стратегії гепу потребує достатньої тривалості процентних циклів, щоб вистачило часу скористатися перевагами. Відтак ефективність застосування геп-менеджменту знижується.

5. Складність визначення ступеня чутливості до процентної ставки для деяких фінансових інструментів.

6. Ігнорування вартості грошей з урахуванням доходів майбутніх періодів, (створення часових періодів для розрахунку гепу не врахову розходження між рухом коштів на початку і кінці періоду).

7. Ігнорування впливу зміни вартості, активів і пасивів з фіксованою ставкою при зміні процентної ставки.

Підсумовуючи сказане вище щодо принципових недоліків, можна дійти висновку, що метод УАП на основі гепу дає лише рекомендації щодо доцільност зміни чи збереження обсягів певних чутливих до процентної ставки груп активів пасивів з метою збереження поточної прибутковості банку за мінливими процентними ставками чи збільшення поточної прибутковості за очікуваними змінами процентних ставок. Метод не дає жодних рекомендацій щодо доцільності зміни активів і пасивів, нечутливих до процентної ставки.

Управління дюрацією. Одним із методів управління процентним ризиком є управління часовим проміжком, чи дюрацією. Аналіз дюрації покладений в основу такого методу зниження процентного ризику, як портфельна імунізація.

Зміст цього методу зниження процентного ризику полягає в підбор та включенні до складу банківських портфелів активів і зобов'язань таких фінансових інструментів, які дають змогу мінімізувати чутливість різниці між вартістю активів та зобов'язань банку до зміни процентних ставок на ринку, а, отже, захищають банківський капітал від впливу процентного ризику.

Це означає, що переоцінка активів і зобов'язань, які змінюють свою вартість при зміні процентних ставок, відбувається у встановленому порядку. Але відповідно підібрана структура балансу дає змогу досягти того, щоб результати переоцінки однаково відобразилися на вартості обох сторін балансу і не мали негативного впливу на капітал банку.

Таким чином, під час переоцінки підсумок (валюта) балансу може збільшитись або зменшитись, але за умови створення імунізації вартість капіталу банку залишиться стабільною.

Отже, метою імунізації є захист банку від будь-яких змін ринкових процентних ставок протягом певного зафіксованого періоду (планового горизонту).

Головне завдання в процесі імунізації банківського балансу поляга в підборі такої комбінації активів і пасивів, яка дає змогу балансу в цілому стати нечутливим до змін ринкових ставок. При цьому окремі статті балансу залишаються чутливими до зміни параметрів ринку, але результати переоцінки активів і зобов'язань взаємно погашаються.

Дібравши склад та структуру балансових статей так, щоб середній строк погашення активів приблизно збігався із середнім строком погашення зобов'язань, банк може захиститися від негативного впливу ризику зміни процентних ставок: середній строк погашення активів = Середній строк погашення зобов'язань.

Оскільки методика портфельної імунізації передбачає зниження чутливості фінансових інструментів до впливу процентного ризику, то виника потреба у вимірюванні такої характеристики, як чутливість. Показником, який найчастіше застосовується з цією метою, є середньозважений строк погашення фінансового інструменту - дюрація.

Дюрацію D можна визначити із співвідношення:

, (2.10)

де CFt - величина платежу в періоді t;

F - сума погашення (як правило, номінал);

n - термін погашення;

r - процентна ставка (норма дисконту).

Практична реалізація методики імунізації передбачає розрахунок дюрації всіх надходжень грошових коштів за активами та всіх виплат за пасивними операціями банку, як отримують вкладники, кредитори і акціонери банку.

Для визначення дюрації портфеля активів чи пасивів банку обчислюють дюрацію кожного фінансового інструменту, що входить до портфеля, та зважують знайдені показники за ринковою вартістю. Сума всіх отриманих значень середньозваженим строком погашення (дюрацією) портфеля в цілому.

Дюрація портфеля активів/зобов'язань банку обчислюється за формулою:

, (2.11)

де Dp — дюрація портфеля (роки);

DFIm — дюрація m-го фінансового інструменту, що входить до складу портфеля (m=1,М);

FIm - ринкова вартість m-го фінансового інструменту;

М — кількість фінансових інструментів у портфелі.

Оскільки вартість активів перевищує вартість зобов'язань на величину капіталу банку, то співвідношення між дюрацією активів зобов'язаннями банку описується за допомогою моделі:

, (2.12)

де DA - .зважений за вартістю надходжень строк погашення (дюрація) активів;

DL - дюрація зобов'язань;

L - загальний обсяг зобов'язань;

А — обсяг активів.

Відношення зобов'язань до активів менше за 1, тому з наведеного випливає, що дюрація портфеля активів має бути коротшою за дюрацію портфеля зобов'язань. Це означає, що незалежно від напрямку зміни процентних ставок активи банку мають переоцінюватися швидше, ніж зобов'язання.

Чутливість банку до процентного методу при аналізі дюрації (DD) визначається таким чином:

. (2.13)

Чим більша різниця між дюрацією активів та дюрацією зобов'язань банку, тим чутливішою до коливань процентних ставок на ринку буде чиста вартість банківської установи, тобто величина капіталу:

∆, (2.14)

де DD - дисбаланс дюрацій портфеля активів і зобов'язань банку;

(RВ - R) - зміна рівня процентних ставок;

r - процентна ставка (норма дисконту).

Коли дисбаланс дюрацій позитивний, ринкова вартість власного капіталу падає з підвищенням процентної ставки і зростає з її зниженням. Коли дисбаланс дюрації негативний, вартість власного капіталу зростає зі зростанням процентної ставки, але зменшується з її падінням.

Банк може зробити свій капітал нечутливім до зміни процентно ставки тільки тоді, коли дисбаланс дорівнює нулю. Чим більша абсолютна величина дисбалансу при цьому, тим більшим є процентний ризик.

У процесі управління процентним ризиком на підставі аналізу дюрації банк може застосувати дві альтернативні стратегії - імунізації балансу (мінімізація ризику) та управління дюрацією (максимізація прибутку).

За реалізації стратегії імунізації, тобто виконанні рівності, приведена вартість банківських активів урівноважує приведену вартість банківських зобов'язань. Це практично повністю захищає банк від фінансових втрат унаслідок коливань ринкових ставок.

Добір дюрації портфелів, тобто всієї сукупності балансових позицій, утворює макрохедж лише в тому разі, коли приведена вартість активів дорівнює приведеній вартості зобов'язань. Ситуація, коли активи і пасиви банку повністю збалансовані як за середньозваженими строками погашення, так і за приведеними вартостями, створює імунізацію балансу і означає захист від будь-яких змін процентних ставок у межах планового горизонту, який за тривалістю дорівнює дюрації. Добір середньозважених строків погашення може здійснюватися також у межах окремих балансових статей активів та пасивів, утворюючи мікрохедж, який частково захищає від процентного ризику.

Якщо ж банку з якоїсь причини не вдалося досягти імунізац балансу, то коливання ринкових ставок відображатимуться на вартості його активів та зобов'язань, адже згідно з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку монетарні статті (а їх питома вага в банківському балансі становить понад 90%) мають переоцінюватися внаслідок зміни ринкових цін. У такому разі реалізується стратегія управління дюрацією. При цьому банк наражається на процентний ризик, але водночас має потенційну можливість отримання підвищених доходів.

Метод управління процентним ризиком на основі дюрації також характеризується принциповими недоліками. У цьому методі всі види активів пасивів не розрізняються між собою, а характеризуються тільки строком зворотного отримання початкової вартості (дюрація).

Разом з тим різні види активів і пасивів банку навіть за однаково дюрації відрізняються як за середньою величиною прибутковості і вартост залучення за період, так і за їх мінливістю за цей самий період, а тому, можливим процентним ризиком.

Оскільки вартість власного капіталу банку дорівнює різниц вартостей активів і пасивів, які правильніше визначати як приведені вартост сформованої в попередній період структури активів і пасивів банку, усі складов якої мають свої середні прибутковості, вартості залучення і показники ризику (дисперсії дохідності і вартості залучення), то цілком справедливо говорити про очікувану вартість власного капіталу і про ризик його зниження. Отже, метод управління процентним ризиком на основі дюрації не дає рекомендацій щодо оптимізації структури активів і пасивів за критерієм збереження вартост власного капіталу за мінімально можливим ризиком його зниження чи за критерієм його максимізації з урахуванням заданого ризику зниження.

Крім зазначеного, даний метод має такі недоліки: складність точного розрахунку дюрації через необхідність урахування великої кількості суб'єктивних умов; необхідність прогнозування строків зміни базових ставок і їх рівня під час майбутнього руху коштів; необхідність постійного відстеження і корекц дюрації активів і пасивів, що змінюється зі зміною процентних ставок і навіть при всіх незмінних умовах з часом.

В обох методах змінюються параметри активів і пасивів (вартість залежних від процентної ставки активів і пасивів чи, відповідно, середньозважена дюрація активів і пасивів), що лише непрямим чином впливають на майбутній прибуток банку і майбутню вартість власного капіталу, але не визначають їх однозначно і безпосередньо, як прибутковість визначених видів активів, вартість залучення визначених видів пасивів і їх частки в підсумку балансу. Таким чином, методи УАП на основі гепу і дюрації не можуть розглядатися як методи синтезу оптимальної структури активів і пасивів, як прямо визначають очікуваний прибуток і вартість власного капіталу банку, і не забезпечують отримання найкращого можливого результату.

Управління процентним ризиком шляхом використання строкових фінансових інструментів (синтетичне управління). Методика синтетичного управління процентним ризиком передбачає створення захисту від процентного ризику укладенням додаткових строкових угод, які можуть компенсувати певн фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни ринкової процентно ставки.

Переваги синтетичного управління: гнучкість; існування можливостей для швидкого маневру без зміни в балансі банку; можливість оперативного реагування на відхилення у співвідношеннях активів і пасивів, чутливих до зміни процентної ставки.

Однак необхідною умовою ефективності цього методу є існування ліквідного строкового ринку, який би дозволяв здійснювати операції з похідними нструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.

Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких операцій, як: форвардні угоди; ф'ючерси та опціони; комбінації типу строкових угод.

Форвардний контракт за процентними ставками (FRA) - це двостороння угода, у якій фіксується процентна ставка та інші умови проведення операцій залучення або розміщення грошових коштів на певну дату в майбутньому. Однією з сторін такої угоди є учасник ринку, який бажає захиститися від підвищення процентних ставок і хоче купити FRA (покупець). Іншим контрагентом є учасник, який прагне уникнути ризику, пов'язаного зі зниженням ставок, і продає FRA (продавець). Форвардні контракти за процентними ставками укладаються як на міжбанківському ринку, так і між кредитними установами (банками) та їх клієнтами.

Ф'ючерсний контракт за процентними ставками - це угода між продавцем або покупцем, з одного боку, та кліринговою палатою ф'ючерсної біржі, з іншого, про поставку чи прийняття на депозит стандартної суми грошових коштів під визначену проценту ставку на конкретну дату в майбутньому.

Укладення ф'ючерсної угоди за процентними ставками означає, що продавець бере на себе зобов'язання вкласти депозит стандартної суми під процентну ставку, що фіксується в момент продажу контракту. Дата виконання такого ф'ючерсного контракту віддалена деяким проміжком часу від дати укладення угоди і є стандартною. Покупець ф'ючерсного процентного контракту зобов'язується прийняти депозит на аналогічних умовах.

Хеджування ф'ючерсами - це процес, у результат якого мінімізується процентний ризик зайняттям компенсуючої позиції на ф'ючерсному ринку. Така операція дає змогу компенсувати збитки, яких було завдано за основною позицією внаслідок несприятливих змін процентних ставок, прибутками за ф'ючерсною позицією. Правильним є протилежне твердження, а саме: прибутки, отримані в результаті сприятливої кон'юнктури ринку за основною позицією, нівелюються збитками за ф'ючерсами. Тому теоретично результат хеджування має бути завжди однаковий і не залежить від напряму зміни ціни базового інструменту.

Процентний своп - угода, за якою одна сторона здійсню періодичні платежі в певній валюті, сума яких розраховується виходячи з визначеної фіксованої ставки, а інша - здійснює періодичні платежі в тій самій валюті, сума яких визначається на підставі певної змінної процентної ставки, наприклад ставки LIBOR (при цьому всі розрахунки базуються на певній сумі, вираженій у певній валюті). Укладаючи угоду процентного свопу, сторони обмежують ризики, пов'язані зі зміною процентних ставок на ринку.

Базис-своп - угода, за якою одна сторона здійснює періодичн платежі в певній валюті, сума яких розраховується за змінною процентною ставкою, а інша здійснює періодичні платежі в тій самій валюті, що розраховується на підставі іншої змінної ставки (при цьому, усі розрахунки базуються на певній сумі, вираженій у певній валюті). Угоди базис-свопу укладаються з метою обмеження ризиків, пов'язаних зі зміною процентних ставок на ринку.

Опціон процентних ставок - це угода, яка дає право покупцеві на отримання кредиту за ставкою, що не перевищує фіксованої верхньо межі, або право інвестування коштів під ставку, не нижчу за встановлену нижню межу, у деякий момент часу в майбутньому або протягом наперед визначеного періоду.

Продавець опціону встановлює опціонну премію залежно від вірогідної майбутньої тенденції щодо динаміки процентних ставок та тривалост часового періоду, який покриває опціон. Якщо ринкові процентні ставки за кредитами опускаються нижче від зафіксованого в опціоні рівня або депозитн ставки піднімаються вище за ставку інвестування, зафіксовану в опціоні, то покупець (власник) опціону не скористається своїм правом, а шукатиме більш вигідні шляхи фінансування.

Опціони процентних ставок у механізмі дії та реалізації дещо відрізняються від інших видів опціонів і мають самостійні назви, а саме: CAP (кеп); FLOOR (фло); COLLAR (колар).

CAP - це двостороння угода, яка надає право покупцев опціону на отримання компенсації у разі перевищення ринкової ставки над попередньо зафіксованим рівнем процентної ставки в розрахунку на умовну суму протягом певного періоду в майбутньому.

Процентний CAP використовується для захисту позичальника, який бере кредит під плаваючу ставку, від підвищення рівня ринкових ставок за кредитом. Як компенсацію за попередньо виплачену опціонну премію позичальники отримують гарантію, що в разі підвищення ринкової ставки вище зазначеного в опціоні рівня, який називається САР-ставкою, вони отримають різницю між цими ставками в розрахунку на умовну суму, і таким чином їх ефективна ставка не перевищить зафіксованої в опціоні ставки.

Встановлення САР-ставки як верхньої межі, або "стелі" підвищення ефективної ставки запозичення, не заважає одержувати переваги від зниження ставки. Якщо ринкові ставки нижчі за САР-ставку, то проценти за кредитом виплачуються за діючими ринковими ставками. Отже, процентний CAP страхує власника від підвищення ринкових ставок, але дозволяє скористатися перевагами від зниження рівня ставок.

FLOOR - це угода, яка надає право її покупцю отримати компенсацію в разі зниження ринкових ставок нижче від попередньо обумовлено процентної ставки в розрахунку на певну суму протягом деякого періоду в майбутньому. Угода FLOOR призначена для захисту інвестора від ймовірного зниження його доходів.

Установлення мінімальної ставки для активів інвестора в умовах плаваючих ставок захищає від зниження доходів унаслідок несприятливого руху ринкових процентних ставок, але водночас дає змогу отримати переваги від загального підвищення ставок. Угода FLOOR страхує покупця від процентного ризику, який приймає на себе продавець опціону, отримуючи за це опціонну премію. Чим ближча ставка, зафіксована в угоді FLOOR, до поточних ринкових ставок, тим вищою буде вартість опціону і тим більшу премію виплатить клієнт, купуючи FLOOR, аби захистити свої активи.

У цілому, механізм дії угоди FLOOR такий самий, як угоди CAP. Сума угоди може бути реальною або умовною з виплатою різниці в ставках. Якщо укладення опціонної угоди супроводжується реальною операцією інвестування коштів, то, як і в інших похідних інструментах, інвестиційна угода та власне угода FLOOR розглядаються як окремі незалежні операції. Проценти за нвестованими коштами нараховуються у звичайному порядку за ринковими поточними ставками. Водночас згідно з угодою FLOOR продавець виплачує різницю в ставках, якщо ринкові ставки стали нижчими за рівень FLOOR, зафіксований в угоді. Завдяки цьому інвесторові компенсується зменшення дохідності активів, спричинене зниженням ринкових процентних ставок.

Особливістю угоди FLOOR є те, що такого захисту від коливань ринкових ставок потребують не тільки інвестори, але й кредитори, тобто банківські установи, тоді як покупцями угод CAP є здебільшого позичальники - клієнти банку. Надаючи клієнтові кредит під плаваючу проценту ставку, банк зацікавлений у гарантії мінімального рівня дохідності за даним видом активів. У такому разі банк може придбати угоду FLOOR, щоб дістати право навіть у періоди значного спаду процентних ставок отримувати дохід за кредитом, не нижчий від зафіксованого в угоді FLOOR рівня. За таке право банк виплачує опціонну премію. Таким чином, угода FLOOR допомагає банкові застрахуватися від ризику зниження дохідності кредитних операцій. Для контрагента, який продав FLOOR, переваги від укладення угоди визначаються співвідношенням отриманої опціонної премії та виплаченої банку розрахункової суми.

COLLAR - це угода, яка передбачає комбінацію угод CAP та FLOOR і застосовується з метою захисту позичальника в умовах плаваючих процентних ставок від їх підвищення за вартістю нижчою, ніж вартість звичайного CAP. Щоб отримати такий захист, як COLLAR, позичальник купує CAP з установленою максимальною межею, яка перевищує поточні ставки, та FLOOR з обумовленою нижньою межею, яка звичайно нижча за поточні ставки.

Як і звичайний CAP, COLLAR захищає позичальника від підвищення процентних ставок. Проте якщо ставки стануть нижчими за мінімальну межу, установлену в угоді, він змушений буде виплатити різницю між нижчими ринковими ставками і мінімальним рівнем, зафіксованим в угоді. Адже угода FLOOR зобов'язує контрагента-покупця компенсувати зниження поточних ринкових ставок нижче за встановлений рівень, що може призвести до фінансових втрат.

Укладаючи угоду COLLAR, позичальник створює максимальний CAP мінімальний FLOOR як межі своїх процентних витрат, а отже, може точніше планувати свою діяльність. Таким чином, угода COLLAR є інструментом одночасного страхування від процентного ризику обох контрагентів: позичальник страхується від підвищення процентних ставок, а кредитор - від зниження дохідності своїх активів.

Угоди COLLAR можуть супроводжуватися реальною операцією надання кредиту або ж бути відокремленою від кредитування, але в обох випадках сторони домовляються лише про обмін різницями процентних ставок.

2.5 Управління ліквідністю банку

2.5.1 Сутність і значення ліквідності банку

В "Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності банків в Україні", затвердженій Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. № 368, зазначається: "Ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів і строками й сумами виконання зобов'язань банку, а також строками й сумами інших джерел напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати)".

Виходячи з цього визначення, ліквідність окремих банків - це здатність кожної кредитно установи своєчасно здійснювати платежі за зобов'язаннями до запитання і у визначені строки. Це має забезпечуватися шляхом відповідної організац активних і пасивних операцій і перерозподілу сукупної банківської ліквідності. Але в той же час погашення зобов'язань повинно здійснюватися без втрати для прибутку банку. У цьому визначенні виділені основні риси ліквідності банку: організація активних і пасивних операцій відповідно до їх строків і обов'язкова прибутковість банку.

У наведеному трактуванні простежуються певні риси, що виражають суть ліквідност взагалі і банківської ліквідності зокрема. По-перше, у кожному з них є пряма або непряма згадка про грошові відносини, отже, поняття ліквідност безпосередньо пов'язане з категорією грошей. По-друге, у більшості визначень зустрічаються вказівки на часові характеристики, тобто ліквідність так чи накше пов'язана з часом.

Також ліквідність пов'язана, по-перше, зі здатністю знарядь обігу виконувати сво основні функції, по-друге, з достатністю грошей і, по-третє, з надійністю виконання боргових зобов'язань у суспільстві.

Для банку гроші є і оборотним капіталом, і певною мірою продуктом. Якщо виробнич підприємства засновують свою діяльність на кругообігу капіталу переважно в товарній формі і їх ліквідність залежить від ліквідності товарів, то банк, здійснюючи кругообіг капіталу в грошовій формі як активного учасника грошового ринку, має справу, насамперед, з борговими зобов'язаннями (як кредиторів, так позичальників).

У той же час банк самостійним фінансовим інститутом, який не є добродійником. За свою діяльність, за надання послуг він повинен отримувати прибуток, що покриває його витрати, тобто вартість (ціна) його послуг має бути на рівні, достатньому для подальшого розвитку. Інакше кажучи, суспільне визнання діяльності банку як самостійного суб'єкта передбачає, що ціна його продукту у вигляді банківських послуг ма бути, як мінімум, не негативною.

Таким чином, кожен банк стикається з проблемою ліквідності, щонайменше, двічі. По-перше, як технічний виконавець своєї ролі на грошовому ринку, здійснюючи платежі учасників ринку один одному. По-друге, як самостійний суб'єкт фінансово-кредитної сфери, отримуючи прибуток або збиток від своєї діяльності, банк стикається з ліквідністю свого власного товару - банківських послуг. Отже, ліквідність комерційного банку пов'язана, з одного боку, із забезпеченням готівкового й безготівкового грошового обігу за рахунками своїх клієнтів, а звідси з підтримкою відповідності між активними і пасивними операціями за строками закінчення зобов'язань, а з іншого - із забезпеченням стабільного мінімуму прибутковості.

З точки зору технічного виконавця платежів роль банку полягає в простому посередництві, і завдання забезпечення ліквідності зводиться до необхідност мати у своєму розпорядженні відповідний обсяг реальних грошей для здійснення платежів. Але з погляду відшкодування витрат й отримання прибутку внаслідок розриву в ланцюжку руху вартостей Т - Г – Т (Товар-Гроші-Товар) банк ста безпосереднім боржником і кредитором за широким колом зобов'язань, і тут на перший план висувається проблема ризику його діяльності як кредитора надійності під час виконання власних зобов'язань.

Вкладення грошей з метою отримання прибутку вигідне як виробникам, так і банкірам, але частину високоліквідних коштів вони все ж змушені накопичувати у вигляд резерву на своєчасне покриття зобов'язань і на непередбачені платежі. Тут виявляється основна проблема управління ліквідністю різними суб'єктами: з одного боку, треба мати достатню кількість високоліквідних коштів, які, як правило, не дають прибутку, а з іншого - наявність і розміри цих коштів не повинні наносити збиток самому суб'єкту економіки у вигляді істотного зниження прибутковості або навіть виникнення збитків.

З урахуванням цих обставин і виходячи з наведеного раніше визначення під ліквідністю банку слід розуміти здатність банку виконувати свої зобов'язання (у будь-який момент за зобов'язаннями до запитання і відповідно до термінів за терміновими зобов'язаннями), маючи для цього достатню кількість готівки і безготівкових коштів.

Своєчасне виконання зобов'язань зумовлює необхідність максимальної відповідност залучених пасивів і вкладень банку за строками так, щоб коштів від реалізації активів у будь-який проміжок часу вистачило на те, щоб задовольнити потреби вкладників банку і відповісти за іншими зобов'язаннями зі строком, що наступив. Очевидно, що без такої збалансованості про нормальну роботу банку мови бути не може. Тому досягнення тривалий час вважалося першоосновою банківської політики. Звідси випливає, що банки, які мають у своїй пасивній частині довгострокові джерела, можуть здійснювати інвестиційні операції і надавати довгострокові кредити. Навпаки, банки, ресурсну базу яких складають короткострокові кошти, можуть здійснювати тільки короткострокові операції.

Даний підхід має, однак, істотний недолік, що не враховує специфіки банківсько справи. Джерел інвестиційних операцій банки або зовсім не мають, або мають в обмежених кількостях, недостатніх для вкладень на ці самі терміни. Особливістю банківських пасивів є те, що всі кошти вкладників не бувають запитан одночасно, а тому в розпорядженні банку завжди є деякий постійний залишок коштів клієнтів. Завдяки наданню послуг за розрахунково-касовим обслуговуванням клієнтів банки мають певні суми на рахунках, які на практиці виявляються довгостроковими. Розмір цієї умовно постійної суми може змінюватися під впливом низки чинників, серед яких розрізняють як зовнішні, що стосуються економічно ситуації в регіоні, країні (кон'юнктура ринку, коливання ділової активності, розвиток кредитної системи), так і внутрішні, що належать до рівня роботи банку, якості і кількості послуг, які надаються, ефективності організац роботи щодо залучення ресурсів. Враховуючи ці чинники, можна досить точно визначити обсяг коштів клієнтів, який буде постійним і який можна використати для вкладень в середньо- і довгострокові операції.

Подібно пасивним деякі довгострокові активи мають відносні строки. Наприклад, вкладення в акції підприємств є безстроковими, але завдяки розвитку фондового ринку цей вид вкладень може бути легко реалізований і фактично виявитися короткостроковим. Таким чином, ліквідність активів не залежить від їх терміну, оскільки термін реалізації в багатьох випадках зумовлений розвитком і кон'юнктурою грошового і фондового ринків, а також рівнем ризикованості вкладень.

Відповідність за строками активів і пасивів на конкретний момент часу характеризу ліквідність банку тільки з одного боку. Цей підхід можна використати для оцінки ліквідності балансу банку, але не банку в цілому. Ліквідність балансу відображає здатність банку на конкретну дату забезпечити погашення зобов'язань своїми активами без втручання зі сторони, вона характеризує запас власних коштів, запас (портфель) активів і певну структуру зобов'язань, а також відповідність строків запитання пасивів строкам погашення активів.

Разом з тим діяльність банку характеризується не тільки структурою й запасом вкладень зобов'язань, але передусім рухом активів, їх постійним вкладенням, вилученням, тобто потоком кредитованих коштів, а тому і ліквідність банку слід визначати, враховуючи цей потік. Таким чином, ліквідність балансу є складовою невід'ємною частиною ліквідності банку, але ліквідність банку служить більш широким поняттям, що містить додаткові характеристики активів і пасивів, як належать до їх здатності до "переміщення".

Ліквідність активів залежить, насамперед, від їх якості, а також рівня розвитку грошово-кредитної і фінансової систем. Подібно якості активів структура та якість пасивів також відіграють важливу роль у підтримці ліквідності банку. Частка власних коштів у пасиві балансу і їх структура свідчать про успішність роботи банку на даний момент, рівень іммобілізації капіталу показує, який обсяг власних коштів може бути вкладений у довгострокові і (або) високоризиков активи. Структура залучених коштів характеризує стійкість ресурсної бази банку, дає змогу передбачити потребу в ліквідних коштах для погашення зобов'язань. На основі структури джерел визначається портфель активів як за строками, так і за ступенем ризику. Якість і величина залучених ресурсів характеризують здатність банку зацікавити вкладників, які довіряють йому свої кошти. Чим стабільніш залучені пасиви, тим стійкіша основа для розвитку активних операцій банку, чим нижчі процентні ставки за ресурсами, що залучаються, тим більше шансів у банку отримати прибуток. Отже, досить дешеві стабільні пасиви є необхідною умовою ліквідності комерційного банку, а довіра вкладників і кредиторів - своєрідним капіталом, завдяки якому навіть у складних кон'юнктурних умовах банк не позбавиться своєї ресурсної бази.

Крім цього, розвиток грошового ринку дає потенційну можливість у разі виникнення ризику незбалансованої ліквідності залучити кошти міжбанківського ринку або позичити кошти в кредитора останньої інстанції - центрального банку. Отже, ліквідність банку залежить від структури і якості ресурсної бази, а також від рівня розвитку грошового ринку і виконання центральним банком своїх безпосередніх функцій.

На ліквідність банку впливають також й інші чинники, що надзвичайно несприятливо позначаються на всіх галузях економіки. Це бюджетний дефіцит, інфляція, розбалансованість платоспроможного попиту на товари і їх пропозиції. Унаслідок впливу цих чинників навіть за відсутності недоліків у діяльності самого банку можуть виникнути проблеми з ліквідністю. Хоча безпосередня провина банків в цьому незначна, усе ж зовні це виглядає як порушення їх ліквідності, причому таке становище виникає не в окремого банку, а охоплює багато з них. Для усунення деяких негативних явищ слід застосовувати заходи, що виходять за меж компетенції окремих банків.

Отже, у розумінні банківської ліквідності можна виділити два аспекти. У вузькому значенні під нею розуміють грошові кошти й інші високоліквідні активи, здатні в найкоротший термін трансформуватися в готівкові або безготівкові грош призначені на мікрорівні для своєчасного погашення зобов'язань і надання кредитів, а на макрорівні - для організації грошового обігу й оперативного перерозподілу вільних коштів між суб'єктами економіки.

У широкому значенні банківська ліквідність розуміється як якісна характеристика суб'єкта економічних відносин; на мікрорівні її можна охарактеризувати як дність платоспроможності, надійності та фінансової стійкості.

2.5.2 Технологія управління банківською ліквідністю

З огляду на особливості умов діяльності банків в Україні, що здійснюють вплив на характеристики банківської ліквідності (а це, насамперед, нестійкість процесів; швидкість зміни більшості умов діяльності, слабкі можливості впливати на їх зміну, крім того, більшість факторів можна охарактеризувати як недостатньо сприятливі для банківського бізнесу і належного виконання ним своїх функцій в економіці країни), для зниження ризику від прояву цих негативних явищ у процес управління ліквідністю, на відміну, наприклад, від практики управління ліквідністю, що була розроблена в зарубіжних країнах, необхідно робити акцент на розвиток попереджувальних заходів, а також покладатися на внутрішні можливості управління ліквідністю. Саме вони здебільшого можуть піддаватися необхідним змінам.

Зміст процесу управління ліквідністю банку полягає в гнучкому поєднанні протилежних вимог - максимізації прибутковості за обов'язкового дотримання норм ліквідності.

При цьому чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може з упевненістю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності. А коли вона виникає, можна лише вдатися до тих чи інших управлінських дій на підставі раніше створених резервів ліквідних коштів, особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.

Імовірність настання ситуації невідповідності між попитом і пропозицією ліквідних коштів називають ризиком незбалансованої ліквідності. Очевидно, що ризик ліквідності майже завжди супроводжує банківську діяльність.

На підвищення ризику ліквідності впливають як зовнішні (загальносистемні), так внутрішні чинники. До загальносистемних чинників належать такі, як нерозвиненість фінансового ринку, брак ліквідних ринків для окремих активів, що ускладнює їх продаж за прийнятною ціною в короткі строки, загальні кризов явища в економіці, які унеможливлюють безперебійне залучення коштів, тощо.

Серед чинників підвищення ризику ліквідності, пов'язаних з діяльністю конкретного банку, - такі, як: дисбаланс грошових потоків, викликаний невідповідністю структури вимог та зобов'язань банку; недостатність ліквідних активів; нестабільність ресурсної бази; низький рейтинг банку; неправильна стратегія управління ліквідністю (наприклад, пріоритетність прибутковості над ліквідністю).

Практика, показує, що недостатній рівень ліквідності часто стає першою ознакою наявност в банку серйозних фінансових труднощів. У такій ситуації, як правило, починається відплив клієнтів і закриття рахунків, що, у свою чергу, призводить до підвищення потреби в ліквідних засобах і поглиблення кризи ліквідності.

Банки змушені шукати джерела поповнення грошових коштів шляхом продажу найбільш ліквідних активів та запозичення на ринку. За таких обставин проведення подібних операцій ускладнюється, адже кредитори дуже неохоче надають позики банку, який перебуває на межі банкрутства, вимагаючи додаткового забезпечення підвищення процентних ставок, а продаж активів може здійснюватися за несприятливих ринкових умов. Це призводить до скорочення доходів, додаткових витрат і швидкого наростання фінансових труднощів.

Розвиток сучасних фінансових ринків дає змогу знизити ризик незбалансованої ліквідності, тоді як процентний ризик банку, навпаки, зростає. Тому в процесі управління ліквідністю банку слід звертати особливу увагу на вартість підтримки ліквідно позиції. Проблема підтримки банківської ліквідності трансформується в проблему управління витратами та процентним ризиком банку.

Управління ліквідністю банку здійснюється в кілька етапів:

1. Постановка мети і завдань управління ліквідністю.

Постановка мети і завдань щодо управління ліквідністю банку відбивається в сформульованій керівництвом політиці банку щодо ліквідності і є невід'ємною частиною його загальної ділової стратегії.

Мета процесу управління ліквідністю полягає в безперебійному забезпеченн достатнього рівня ліквідності банку за мінімальних витрат.

Отже, банк вважається ліквідним, якщо він має змогу постійно і безперебійно задовольняти потреби в грошових коштах, трансформувати свої активи в готівку без суттєво втрати їх вартості або в будь-який момент часу позичати кошти на ринку за середньою ставкою з метою поповнення ліквідності.

Завдання управління ліквідністю банку такі: забезпечення пріоритетності ліквідності, у тому числі й при виборі напрямків розміщення коштів; постійність аналізу потреб банку в ліквідних коштах з метою уникнення як їх надлишку, так і дефіциту; планування та прогнозування дій банку в разі виникнення незбалансовано ліквідності та кризових ситуацій; урахування взаємозв'язку ризику ліквідності з ншими сферами діяльності, такими, як залучення та розміщення коштів, а також управління процентним ризиком.

Для здійснення якісного й ефективного управління ліквідністю в документах, що визначають політику банку, необхідно визначити: механізм планування ліквідност з урахуванням факторів, здатних змінити обсяг платіжних потоків банку; структуру звітності за ліквідністю, що покликана забезпечувати співробітників керівної ланки своєчасною інформацією про стан ліквідності банку; розвиток інформаційних систем, за допомогою яких банк проводить аналітичні процедури управління ліквідністю; політику у сфер розширення доступу банку до джерел зовнішньої (покупної) ліквідності, у тому числі шляхом розвитку кореспондентських відносин з іншими банками і розширення спектра операцій, що здійснюється самим банком; складання планів антикризового управління банком.

2. Прогнозна оцінка розвитку діяльності банку.

3. Визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності.

Вибір величини і періодичності часових інтервалів для кожного банку доцільно робити ндивідуально, залежно від розподілу інтенсивності платіжних потоків банку в часі, відносної рівномірності платежів всередині обраного часового проміжку ділових циклів, у яких працює банк.

Ліквідну позицію банку доцільно оцінювати в короткостроковому та довгостроковому нтервалах. Короткострокова ліквідна позиція, як правило, розраховується на місяць із щоденною розбивкою. Довгострокова ліквідна позиція обчислюється на квартал зі щомісячною розбивкою.

Для підвищення точності розрахунку ліквідної позиції банку на всіх інтервалах часу слід враховувати рух коштів на активних і пасивних рахунках, угоди за якими не мають конкретного терміну (операції з терміном до запитання). Такі операц повинні відображатися виходячи з прогнозу величини руху за рахунками до запитання в аналізованому часовому інтервалі та з урахуванням впливу на них умов діяльності банку за альтернативними сценаріями.

Так само під час розрахунку ліквідної позиції банку за альтернативними сценаріями слід враховувати вплив зміни умов діяльності банку на величину повернення активів, відтоку і притоку коштів клієнтів на рахунки банку, зміну величини нших грошових потоків.

У сучасних умовах, коли існує підвищена ймовірність виникнення дефіциту ліквідності, у тому числі й з незалежних від банку причин, для "збільшення маневру" варто враховувати можливість перенесення або навіть непроведення окремих платежів.

4. Розрахунок потреби банку в ліквідних коштах за обраними часовими інтервалами чи альтернативними варіантами.

5. Визначення джерел покриття потреби в банку в ліквідних коштах.

Джерела покриття потреби банку включають до свого складу накопичену та покупну ліквідність банку.

У розрахунок накопиченої ліквідності банку входять високоліквідні активи банку: залишки по касі і кореспондентському рахунку в НБУ; кореспондентські рахунки в нших банках; депозити в Національному банку; портфель банку в частині найбільш ліквідних і таких, що постійно котируються на біржі, паперів; враховані банком векселі в частині тих, що вільно обертаються на ринку.

Розрахунок здійснюється за залишками на відповідних рахунках на день розрахунку.

До розрахунку покупної ліквідності банку входять: сума лімітів банків-контрагентів на міжбанківському ринку (у частині суми міжбанківських кредитів, що реально можна залучити протягом розглянутого інтервалу часу); сума кредитних ліній, відкритих на банк, і окремих договорів з корпоративними кредиторами банку; сума депозитів банку (міжбанківські і великих кредиторів банку), за якими може бути досягнута домовленість про пролонгацію депозитів, що знаходяться в банку; кредити НБУ в розмірі пакета державних цінних паперів, вільних від застави.

При розрахунку покупної та накопиченої ліквідності для альтернативних варіантів слід коригувати їх з урахуванням зміни умов продажу активів і залучення коштів з фінансового ринку.

Очевидно, що ймовірність отримати в потрібний момент часу міжбанківські кредити в повному обсязі за всіма виділеними для банку лімітами незначна, тому варто реально оцінювати кредитну здатність банку на ринку міжбанківських кредитів необґрунтовано не розраховувати, на весь ліміт кредитування банку.

6. Обчислення розриву ліквідності (фактичного та прогнозованого) в кожному з зафіксованих інтервалів за базовим та альтернативним варіантами.

7. Складання плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності: визначення періоду з найбільшою величиною дефіциту або надлишку ліквідності; аналіз періодів з найбільшим дефіцитом ліквідності з погляду можливості його погашення за рахунок управління строками угод, за укладеними з клієнтами договорами, покупною і накопиченою ліквідністю, і визначення величини чистої нестач ліквідності (тобто дефіциту, який неможливо усунути за допомогою наявних на той період часу інструментів ліквідності); вибір джерел погашення нестачі чисто ліквідності шляхом використання надлишків, що утворилися на попередніх часових нтервалах; збільшення обсягу накопиченої і покупної ліквідності з урахуванням мінімізації фінансових витрат; визначення альтернативних напрямків вкладення коштів на випадок утворення надлишку ліквідності; складання плану залучення та розміщення коштів за строками і сумами за базовими та альтернативними варіантами; визначення на основі аналізу базового й альтернативного варіантів потреби банку в накопиченій ліквідності в розбивці за строками та розробка плану роботи з розширення покупної ліквідності (встановлення кореспондентських відносин з іншими банками, відкриття кредитних ліній на банк тощо); оптимізація рівня накопиченої і покупної ліквідності за строками і сумами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11