Цей підхід базується на принципі обачності, за яким банківські портфелі кредитів оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто в залежності від класу позичальника і стану обслуговування заборгованості. Резерв формується відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановлених норм відрахувань, які відображають ступінь кредитного ризику за кожною групою кредитів. За групою стандартних кредитів формується загальний резерв за рахунок прибутків минулих років. За кредитами, що віднесені до інших груп, під контролем, субстандартними, сумнівними і безнадійними – створюється спеціальний резерв, відрахування до якого відносяться до витрат комерційного банку. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збільшується на відповідну суму.

Якщо резерв в банку не сформований, то втрати мають відшкодовуватися за рахунок власного капіталу банку. Значні ризики можуть призвести до повної втрати капіталу банку та його банкрутства. Отже, створення резерву дає змогу уникнути негативного впливу ризиків на величину капіталу банку.

Сьогодн банки України створюють такі резерви, як: резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків; резерви під дебіторську заборгованість; резервний фонд на покриття непередбачуваних збитків.

Порядок формування та використання зазначених резервів регулюється відповідними постановами НБУ.

Нарахування до резервів здійснюються за встановленими нормами відрахувань, визначеними у процентному відношенні до суми ймовірних втрат. Критерії оцінки якості активів, розміри відрахувань визначаються центральним банком залежно від економічних умов та ситуації в країні і можуть переглядатися з часом. Порядок використання резервів також регламентується централізовано. Перевагою резервування для банку можливість швидкого відшкодування понесених банком фінансових втрат, а недоліками - відволікання значної частини фінансових ресурсів на формування резерву та, відповідно, зниження ефективності використання капіталу банку.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Страхування являє собою передачу за визначену плату цілком або частково власного ризику на спеціалізовану організацію. Економічна сутність страхування полягає в створенн резервного (страхового) фонду, розмір відрахувань в який для окремого суб`єкта, що бажає мінімізувати негативні прояви ризику, менший від розміру очікуваного збитку і, як наслідок, страхового відшкодування. Значна частина ризику або весь ризик передається від страхувальника до страховика.

Основними об`єктами страхування в кредитній діяльності банку є: об`єкт застави; ризики, пов`язані з банківськими кредитами, виданими (прийнятими) гарантіями.

Страхування кредитів використовується банками у двох формах:

1) заставного або кауційного страхування. У цьому випадку страхувальником позичальник, об`єктом страхування його майнова відповідальність перед банком, що надав кредит, за своєчасну і повну виплату боргу і процентів за ним;

2) делькредерного страхування. У цьому випадку страхувальник - банк, а об'єкт страхування - відповідальність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за ним, тобто фінансовий ризик банку отримати збитки внаслідок невиконання або неналежного виконання його позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внесків, які сплачує банк, може враховуватися при встановленн процентної ставки за кредит.

Перевагою страхування ризику кредитного портфеля над резервуванням є те, що обсяг відшкодування негативних наслідків не обмежується сформованим за рахунок відрахувань страховим фондом, а визначається вартістю об'єкта страхування, розміром страхового внеску та, відповідно, страховою сумою.

Під забезпеченням слід розуміти види та форми гарантованих зобов`язань позичальника перед кредитором щодо повернення кредиту у випадку можливого його неповернення позичальником. До забезпечення належать:

1. Застава матеріальних цінностей та майнових прав. Предметом застави може бути: майно, яке згідно з законодавством України може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення: товарно-матеріальн цінності, цінні папери, депозити, нерухоме майно; майнові права, тобто права користування майном, у тому числі і об`єктами права інтелектуальної власності.

Застава означає, що банк має право в разі невиконання позичальником зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Таким чином, застава як спосіб зниження кредитного ризику – це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге право переваги.

2. Гарантія, за якою банк, інша фінансова установа, страхова організація, яка носить загальну назву "гарант", гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов`язку за договором. Гарантія розглядається як самостійне зобов`язання гаранта перед банком, яке в правовому полі не залежить від інших договірних зобов`язань. Претензії банку, який отримав гарантію, можуть бути реалізовані у разі, якщо настане гарантійний випадок.

3. Порука - договір з односторонніми зобов`язаннями, на основі якого поручитель бере зобов`язання перед банком-кредитором сплатити у раз необхідності заборгованість позичальника. Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор у разі невиконання зобов`язань боржником ма право висунути свою вимогу як до боржника, так і до поручителя. У раз невиконання зобов`язань боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки.

2.4.2 Управління валютним ризиком банку

У світовій та вітчизняній практиці банки є одними з головних учасників валютного ринку, де їх діяльність складається з управління активами та пасивами в ноземній валюті, а отже, пов'язана з валютним ризиком (елементом ринкового ризику), що виникає у зв'язку з використанням різних валют під час здійснення банківських операцій.

Під валютним ризиком розуміють імовірність для банку грошових збитків або зменшення вартості капіталу внаслідок несприятливих змін валютних курсів у період від придбання до продажу позицій у валюті.

Існування широкого спектру валютних ризиків обумовлене також переліком різноманітних факторів, що спричиняють появу ризику. Розрізняють довгострокові та короткострокові фактори коливання обмінних курсів.

Довгострокові фактори виникнення валютного ризику містять у собі: загальну економічну ситуацію в країні, політичну ситуацію, рівень процентних ставок, рівень інфляції, стан платіжного балансу, систему валютного регулювання тощо. Короткострокові - незбалансованість окремих ринків та стан ринкового конкурентного середовища.

Дані фактори є зовнішніми стосовно банку. Банк може мати дуже незначний вплив на формування цих факторів, тому зусилля банку мають бути спрямовані на управління валютним ризиком усередині самого банку.

Елемент валютного ризику для банку сконцентровано у співвідношенн активів і пасивів, позабалансових вимог та зобов'язань в іноземній валюті. Тобто фахівці банківського бізнесу здійснюють управління валютними ризиками через управління валютною позицією.

Отже, результат (збитки або прибутки) залежить не лише від зміни валютного курсу, а й від зайнятої валютної позиції.

Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті (Ав) та сумою балансових і позабалансових зобов'язань у тій самій валюті (Пв) й розраховується окремо за кожною іноземною валютою, що входить до мультивалютного портфеля банку.

За фактором впливу на баланс банку розрізняють балансову, позабалансову та загальну валютні позиції.

Балансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами балансових активів і зобов'язань банку в одній валюті. Вона виникає в результаті проведення операцій, що безпосередньо впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу повинна відноситися безпосередньо на фінансовий результат банку як курсова різниця.

Позабалансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами позабалансових вимог і позабалансових зобов'язань банку в одній валюті. Вона виникає внаслідок проведення операцій, що безпосередньо не впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу не визнається фінансовим результатом до моменту реального перенесення позиції на баланс, а переоцінка, пов'язана з зміною форвард-курсу, фінансовим результатом визнається.

Загальна валютна позиція - це сума балансово позабалансової валютної позицій. Саме така позиція розраховується з метою оцінки й аналізу загального обсягу валютних операцій банку.

За фактором схильності до валютного ризику виділяють закриту й відкриту валютні позиції. Остання, у свою чергу, поділяється на коротку та довгу валютні позиції.

Закрита загальна валютна позиція виникає в разі, коли сума активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті дорівнює сум балансових та позабалансових зобов'язані у тій самій валюті. З погляду валютного ризику така позиція не становить загрози для банку, оскільки внаслідок зміни валютного курсу і активи, і зобов'язання зміняться на однакову величину при постійному розмірі капіталу банку.

Відкрита валютна позиція виникає, коли сума активів і позабалансових вимог у визначеній іноземній валюті не збігається з сумою балансових та позабалансових зобов'язань у тій самій валюті. З погляду ризику така позиція становить загрозу для банку, оскільки зі зміною валютного курсу активи і зобов'язання зміняться не на однакову величину, що призведе до зміни розміру капіталу банку.

Довга відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума активів у певній іноземній валюті перевищує суму зобов'язань у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу ноземної валюти щодо національної й отримує дохід у вигляді позитивно курсової різниці у випадку падіння курсу національної валюти щодо іноземної.

Коротка відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума зобов'язань у певній іноземній валюті перевищує суму активів у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу національної валюти щодо іноземної валюти й отримає дохід у вигляді позитивно курсової різниці у випадку знецінення іноземної валюти щодо національної.

За тривалістю така позиція поділяється на: денну відкриту валютну позицію (змінюється протягом дня); балансову відкриту валютну позицію, що переходить наступного дня і відображається на відповідних рахунках реструктурованого балансу.

За призначенням виділяють спекулятивну валютну позицію та валютну позицію для хеджування. Крім того, розрізняють ще й структурну валютну позицію, до якої банк вдається, аби захиститися від несприятливого впливу можливих змін валютних курсів на співвідношення його капіталу й активів (ризик недостатност капіталу).

Слід зазначити, що зміни у валютних позиціях банку виникають постійно як результат операцій в іноземній валюті, що здійснюються ним. Банківська установа потребує постійного обліку відкритих позицій банку. Причому за умов ефективного управління відкритою валютною позицією банку кожну довгу позицію з іноземних валют завжди має врівноважувати коротка позиція в іншій валюті. Валютна позиція уповноваженого банку визначається щоденно, окремо щодо кожно ноземної валюти.

Визначимо перелік операцій банку, що впливають на розмір відкрито валютної позиції, а, отже, і на активи та пасиви банку в іноземній валюті: купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валюти, поточні й строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон тощо), за якими виникають вимоги та зобов'язання в іноземних валютах, незалежно від способів та форм розрахунків за ними; отримання (сплата) іноземної валюти у вигляді доходів або витрат та нарахування доходів і витрат, які враховуються на відповідних рахунках; купівля (продаж) основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за ноземну валюту; надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду; погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті (списання яко здійснюється з відповідного рахунка витрат); інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення вимог в одній валюті при розрахунках за ними в іншій валюті, у тому числі національній, що призводить до зміни структури активів при незмінності пасивів і навпаки).

Валютні активи - це ресурси в іноземній валюті, як контролюються банком як результат минулих подій, використання яких ймовірно, сприятиме в майбутньому зростанню економічної вигоди. Відповідно в балансовому звіті банку валютні активи представлені як: готівкова іноземна валюта; банківські метали; кошти в іноземній валюті на кореспондентських рахунках ностро в НБУ та інших банках; депозити і кредити, надані іншим банкам; цінн папери в іноземній валюті; валютні кредити, надані клієнтам; інвестиції в ноземній валюті в асоційовані й дочірні компанії.

Валютні активи банку формуються внаслідок проведення ним активних валютних операцій, до яких належать операції з розміщення іноземної валюти та банківських металів з метою отримання доходів.

Склад і структура валютних активів значною мірою залежать від пасивних валютних операцій, тобто операцій, за допомогою яких банк форму валютні ресурси для проведення активних операцій.

До джерел залучення валютних коштів (до валютних пасивів) належать: іноземна валюта на кореспондентських рахунках лоро; валютні депозити й кредити, отримані від інших банків; кошти в іноземній валюті на поточних депозитних рахунках клієнтів; кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій; інші зобов'язання в іноземній валюті та банківських металах.

З метою зменшення валютного ризику в діяльності банків НБУ установлює норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютно позиції банку.

Отже, валютна позиція банку є традиційним індикатором валютного ризику - невід'ємної складової сучасного банківського бізнесу. Тому методи страхування валютних ризиків, методи управління активами і пасивами в іноземній валюті, напрацьовані учасниками міжнародного валютного ринку за період його функціонування, і, насамперед, банками, мають об'єктом свого впливу саме валютну позицію.

Під час управління валютним ризиком банк може застосовувати дв полярні альтернативні стратегії - стратегія валютного метчингу та стратегія максимізації прибутку.

Стратегія управління, яка передбачає вирівнювання валютно структури балансу, називається валютним метчингом. Застосовуючи цю стратегію банкам слід пам'ятати, що приведення у відповідність валютно структури активів та зобов'язань, хоч і дає змогу банкові уникнути значно частини валютного ризику, та все ж не виключає його повністю, оскільки залишається ризик, пов'язаний з репатріацією прибутків від міжнародно діяльності або виплатою дивідендів в іноземній валюті.

Вирівнювання структури активів і пасивів в іноземній валюті з метою зниження валютного ризику на практиці не завжди можливе.

На регіональних ринках окремі валюти іноді є не досить популярними та доступними, і учасники ринку не завжди мають можливості для повного узгодження активів і зобов'язань у всіх іноземних валютах. Особливо це стосується банків, адже вони оперують значними обсягами багатьох валют, а також тому, що хня валютна позиція значною мірою залежить від потреб клієнтів.

Отже, можливість повного узгодження всіх надходжень та платежів в ноземній валюті є, скоріше, теоретичною, і на практиці досягти тако відповідності практично неможливо.

Проте банки можуть обрати альтернативну стратегію - максимізацію прибутку. Суть її полягає в тому, що учасники ринку "грають" на валютних курсах з метою отримання прибутків спекулятивного характеру, залишаючи валютну позицію відкритою та свідомо наражаючись на підвищений ризик.

У такому разі управління валютною позицією здійснюється з огляду на таку закономірність: довга валютна позиція забезпечує прибутки за умови підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження, а коротка - навпаки. Чим вищий ризик бере на себе учасник, тим більший прибуток він може отримати від "гри" на валютних курсах, але за несприятливих змін на валютному ринку і його втрати також будуть значними.

Правильним є і протилежне твердження: зниження рівня валютного ризику означає не тільки зменшення ймовірних збитків, але й обмеження потенційних можливостей отримання прибутків. Саме ця обставина спонукає певних учасників валютного ринку, зокрема банки, свідомо залишати свої позиц незахищеними в надії на отримання додаткових прибутків від сприятливої динаміки ринкових параметрів. Якщо банк обрав стратегію максимізації прибутку, то поста потреба оцінити валютний ризик та ймовірні наслідки схвалених управлінських рішень.

Волатильність та нестабільність міжнародних валютних ринків постійно спонукають банки до пошуку ефективних методів управління фінансовими ризиками.

Аналіз методів управління валютним ризиком та валютною позицією, які застосовуються в сучасних банках, дає змогу виокремити дві основні групи: управління валютною структурою балансу (натуральне управління); хеджування валютного ризику (синтетичне управління) (рис. 2.2).

Рисунок 2.2 – Методи управління валютною позицією

Суть першої групи методів полягає у впливі на валютну структуру балансу з метою обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів.

До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання).

Загалом це - традиційні прийоми, які досить широко застосовуються в практиці іноземних банків та певною мірою використовуються у вітчизняних.

Структурне балансування валютних потоків за сумами та строками узгодження обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк таким чином, щоб це дало змогу закрити валютну позицію або знизити її обсяг до прийнятного рівня.

Ідея методу структурного балансування може застосовуватися щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами: конверсійні операції; укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті; узгодження валютних надходжень і платежів; реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості; купівля-продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті.

Обсяги й терміни проведення подібних операцій добираються таким чином, щоб це дало змогу закрити валютні позиції або знизити їх обсяг до прийнятного рівня.

Структурне балансування полягає в бажанні підтримувати таку структуру активів і пасивів, яка дасть змогу перекрити збитки від зміни валютного курсу прибутком, отриманим від цієї самої зміни за іншими позиціями балансу.

Інакше кажучи, подібна практика є намаганням дістати максимально можливу кількість "закритих" позицій, мінімізувавши таким чином валютні ризики. Але оскільки мати "закритими" всі позиції не завжди можливо та розумно, то слід бути готовими до негайних акцій зі структурного балансування. Наприклад, якщо банк очікує, що відбудуться з великою ймовірністю значні зміни валютних курсів внаслідок девальвації грошової одиниці, то йому потрібно негайно конвертувати вільну готівку у валюту платежу. А якщо ж говорити про співвідношення між різними іноземними валютами, то в такій ситуації, крім конверсії валюти, курс якої падає, - у надійнішу. Можна здійснити, наприклад, заміну цінних паперів, деномінованих у "хворій" валюті, на надійніші фондові цінності. Тобто структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, з якими працює банк.

Одним із найпростіших і водночас досить поширених способів балансування є приведення у відповідність валютних потоків, що відбивають доходи та витрати. Щоразу, укладаючи угоду, яка передбачає отримання або, навпаки, виплату іноземної валюти, менеджери банку повинні намагатися зупинити свій вибір на тій валюті, яка допоможе закрити (повністю або частково) наявні "відкриті" валютні позиції.

Ще одним з прийомів, який часто використовується банками під час управління валютними позиціями, є здійснення конверсійних операцій. Наднормативний обсяг позиції за певною валютою може бути зменшений завдяки обміну на іншу валюту, за якою обсяг позиції був нижчий від нормативу. Це да змогу приводити валютні позиції відповідно до установлених вимог без здійснення операцій з базовою валютою. Як правило, банки вдаються до конверсії валюти, курс якої знижується, у більш надійну й стабільну валюту. Якщо, наприклад, очікується значне підвищення курсу долара США щодо англійського фунта, то сенс у швидкому обміні вільних коштів у фунтах на долари.

Зміну терміну платежу звичайно називають тактикою "лідз енд легз". Вона полягає у маніпулюванні строками здійснення розрахунків, що застосовується тоді, коли очікуються різкі зміни курсів валюти ціни або валюти платежу. Застосування такої тактики дає змогу закрити короткі позиції за певними валютами до зростання їх ринкового курсу і, відповідно, довгі позиції - до зниження курсу.

Найпоширенішими на практиці формами подібної тактики є: прискорення репатріації (повернення до своєї країни з-за кордону) капіталу, прибутків, інших коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення процесів репатріації перед девальвацією національної валюти; прискорення або сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валют та виплати процентів залежно від зміни валютного курсу; дострокова оплата послуг і товарів (основних фондів, товарно-матеріальних цінностей) у раз сподіваної апреації, тобто підвищення курсу валюти платежу, або затримка платежів при очікуванні депреації, тобто зниження курсу; прискорення або сповільнення нарахування і виплати дивідендів, погашення основної суми кредитів процентів за ними, надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду банку тощо; регулювання одержувачем іноземних валютних коштів строків їх конверсії в національну валюту.

Імовірність застосування прийому випередження й відставання значною мірою визначається законодавчим регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. Переважна більшість угод, за якими здійснюються платежі, передбачає як можливість дострокової оплати, так і види й обсяг штрафних санкцій (пені, неустойки тощо) за несвоєчасне здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу, пов'язана зі зменшенням курсу, буде виправдана тільки тоді, коли зменшення обсягів витрат на придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.

Слід зауважити, що управління валютними позиціями шляхом проведення балансових операцій часто не відповідає власним потребам та планам банку, а іноді є невигідним з погляду витрат. Однак вітчизняні банки змушен вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов для застосування більш сучасних і досконалих методів регулювання валютної позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.

Методика хеджування, або синтетичного управління, передбача створення захисту від валютних ризиків укладенням додаткових строкових угод щодо іноземної валюти, які можуть компенсувати певні фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу.

Переваги синтетичного управління: гнучкість; існування можливостей для швидкого маневру без зміни в балансу банку; можливість оперативного реагування на відхилення у співвідношеннях активів і пасивів в іноземних валютах.

Отже, необхідною умовою ефективності цього методу є існування ліквідного строкового ринку, який би давав змогу здійснювати операції з похідними інструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.

Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких операцій, як: форвардні валютні угоди; валютні ф'ючерси та опціони; валютні своп-контракти; свопціони; комбінації типу подвійний форвард, валютний своп та інші, як відрізняються за характеристиками й механізмами функціонування.

Форвардні угоди є, напевне, найчастіше застосовуваним способом хеджування (саме тому іноді під хеджуванням розуміють лише форвардні операц зі страхування валютних ризиків), що має на меті уникнення ризиків, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземної валюти, і передбачає її поставку в строки більше ніж два дні. Найчастіше строками для такого типу є один-три або шість місяців (хоча, як уже зазначалося, терміни таких угод можуть сягати кількох років). Форвардні зобов'язання є твердими, тобто обов'язковими до виконання.

Умови форвардного контракту такі: курс фіксується на момент укладення угоди; реальне постачання валюти відбудеться через обумовлений проміжок часу; обсяг контракту не стандартизований.

Недоліком застосування форвардних контрактів для хеджування валютного ризику є те, що форвардні угоди укладаються на міжбанківському ринку, а не на біржі. Таким чином, укладаючи форвардну угоду, банк наражається на кредитний ризик.

Крім простої форвардної угоди (так званого аутрайт) до цього різновиду можна віднести й складнішу угоду - своп.

Операції типу своп полягають у купівлі іноземної валюти на умовах спот з наступною зустрічною операцією на умовах форвард. У результат таких угод банки купують валюту, необхідну для міжнародних розрахунків, диверсифікують свої валютні резерви, зберігаючи валютні позиції закритими. Використання своп-контрактів набуло популярності на початку 1980-х рр. На сьогодні банки та інші суб'єкти міжнародного валютного ринку мають змогу використовувати у своїй практиці як класичні операції своп, так і їх різновиди у вигляді опціонних, валютно-процентних свопів тощо.

Класичні свопи залежно від послідовності виконаних операцій спот форвард поділяються на репорт і депорт. Репорт - це продаж валюти на умовах спот і одночасна купівля на умовах форвард. Депорт - купівля валюти на умовах спот і продаж на умовах форвард.

Можливі й інші комбінації: операції типу подвійний форвард, укладені за такими самими умовами на різні строки, теж можуть використовуватись у процесі управління валютною позицією та мають назву "форвардний своп".

Наприклад, форвардна угода з купівлі валютних коштів, укладена строком на один місяць, урівноважується форвардною угодою з продажу такого самого обсягу валюти на три місяці. У такий спосіб активи й пасиви в іноземній валюті збалансовуються, а валютна позиція упродовж місяця лишається закритою.

Подібні операції можуть здійснюватися з різними деривативами - форвардами, ф'ючерсами, опціонами, своп-контрактами - також у будь-якому їх поєднанні.

Найбільш дієвим інструментом управління, придатним для швидкого регулювання позицій, є строкові біржові угоди, тобто ф'ючерси й опціони.

Якщо для регулювання валютної позиції угоду укладено на біржі, то банк має змогу в будь-який час звільнитися від прийнятих за контрактом зобов'язань через проведення протилежної за змістом біржової операції. Перевагою цього прийому є гнучкість і надання можливостей для швидкого маневру без змін у балансі банку. Це забезпечує оперативне реагування на відхилення у співвідношеннях активів і пасивів в іноземних валютах, тому подібна тактика може з успіхом застосовуватися для щоденного контролю за рівнем валютних позицій банку. Але необхідною умовою щодо ефективності цього методу є існування ліквідного строкового ринку, який би допомагав здійснювати операції з похідними нструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.

Валютним ф'ючерсом називається контракт на купівлю чи продаж стандартизованої суми іноземної валюти за стандартизованою специфікацією валют погодженою ціною. Ф'ючерсні контракти укладаються тільки на біржовому ринку, що підвищує їх надійність і рівень страхування валютних ризиків. Ф'ючерсн контракти можуть використовуватися для хеджування прибутку іноземних філій банку.

Фінансовий зміст хеджування за допомогою ф'ючерсів полягає в тому, що хеджер може перекласти певну частку ризику на професійних спекулянтів, як забезпечують ліквідність строкового ринку. Ф'ючерсні контракти не обов'язковими для виконання, на відміну від форвардних і, як свідчить статистика, виконуються в умовах міжнародного ринку лише в 5% випадків.

Ф'ючерси надають учасникам ринку оперувати в умовах надійност укладених угод, високої ліквідності контрактів, але за обмеженого кола валют, які обмінюються одна на одну.

Опціон також є видом контракту, згідно з яким покупець має право протягом певного терміну або купити за фіксованою ціною певну суму ноземної валюти (опціон типу кол - call), або продати її (опціон типу пут - риt). Власник опціону приймає рішення про те, скористатися чи н наданим йому правом, залежно від динаміки валютних курсів. В усіх випадках ризик, якому піддається власник опціону, попередньо обмежений ціною опціону, а виграш теоретично необмежений і на практиці буває досить значним. Хеджування методом опціонних угод відрізняється від операції форвард тим, що за банком зберігається право вибору, яке підвищує ефективність операції.

З опціоном можна здійснити такі види операцій: купівлю опціону на купівлю, продаж опціону на купівлю, купівлю опціону на продаж, продаж опціону на продаж.

Опціони put використовуються: для хеджування короткої валютно позиції; якщо курс має тенденцію до підвищення; для перепродажу з метою отримання прибутку.

Опціони саll використовують: з метою хеджування довго валютної позиції; якщо курс має тенденцію до зниження; з метою хеджування очікуваних надходжень у валюті і продажу валюти.

Перевагою використання опціону є те, що його власник може уникнути збитків від різкої зміни валютних курсів, заздалегідь зафіксувавши для себе рівень обмінних курсів. Якщо ж різкої зміни не відбудеться, власник опціону може відмовитися від його виконання, а його максимальні витрати складуть суму, що дорівнює премії, виплаченій за купівлю опціону.

Широкий вибір похідних фінансових інструментів на міжнародних ринках дає змогу банкам знаходити найефективніші комбінації щодо здійснення валютних операцій та застосовувати досконалі методи управління валютною позицією з метою зменшення валютного ризику. Для вітчизняних банків можливост щодо здійснення строкових валютних операцій на внутрішньому ринку неможливі, а на міжнародних ринках досить обмежені.

Як свідчить аналіз методів управління валютною позицією, світовій практиці відомо багато способів хеджування валютних ризиків. Залежно від умов, у яких працюють суб'єкти валютного ринку, та стратегії їх поведінки можливе застосування ними різного набору розглянутих напрямків управління валютною позицією. Вітчизняні банки за об'єктивних причин не можуть бути прикладом активних користувачів усього спектра методів, зокрема, синтетичного управління валютною позицією. За таких умов банки здебільшого, використовують стратегію непокриття ризику в межах встановлених Національним банком лімітів.

2.4.3 Управління процентним ризиком банку

Ризик процентної ставки (процентний ризик) - абсолютна (відносна) величина або ймовірносний показник можливих втрат економічного суб'єкта від заданої зміни ринкових процентних ставок протягом заданого періоду часу в майбутньому.

Зміна процентних ставок призводить до ефектів, що в довгостроковій перспективі завжди можуть бути представлені як зміна власного капіталу банку.

У короткостроковій перспективі ці ефекти можуть бути виражені в різних формах, основними з яких є:

1) зміна прибутку. Традиційно цьому ефекту приділялося більше уваги, адже він відбивається на фінансових показниках банку. Якщо раніше ефект зміни прибутку розглядався як еквівалентний зміні чистого процентного доходу банку, то останнім часом все частіше банки аналізують зміну прибутку в цілому. Це пов'язано з тим, що частка чистого процентного доходу в загальному прибутку банків поступово знижується, а непроцентні доходи і витрати можуть бути дуже чутливими до зміни ставок;

2) зміна економічної вартості банку. Економічна вартість банку - це поточна вартість очікуваних чистих грошових потоків за балансовими позабалансовими вимогами і зобов'язанням, дисконтованими за ринковими процентними ставками. Економічну вартість банку можна розглядати як оцінку власного капіталу банку в майбутньому, приведеного до поточної вартості. Звідси зрозуміло, що зміна економічної вартості банку може мати і короткостроковий ефект: зміна курсової вартості акцій банку, зміна кредитного рейтингу ( внаслідок цього зміна короткострокового прибутку).

Стратегії управління процентним ризиком: управління гепом; управління дюрацією; управління шляхом використання строкових фінансових нструментів (синтетичне управління).

Управління гепом. З метою оцінки ступеня схильності бізнесу до процентного ризику (чутливість до коливань процентної ставки) звичайно аналізуються розриви строкової структури процентних активів і пасивів (геп-аналіз).

Для визначення показника гепу всі активи і пасиви банку поділяються на групи: активи та пасиви, чутливі до зміни процентної ставки; активи та пасиви, нечутливі до зміни процентної ставки.

Очевидно, що такий поділ можна здійснити тільки в межах конкретно визначеного часового інтервалу, оскільки в довгостроковій перспективі вс активи та пасиви будуть переоцінені або повернуті до банку, а, отже, їх слід визнати чутливими до зміни процентної ставки.

Активи і пасиви є чутливим і до зміни процентних ставок протягом фіксованого проміжку часу, якщо виконується хоча б одна з наведених вимог: дата перегляду плаваючої ставки потрапляє в межі зафіксованого часового інтервалу; строк погашення настає в цьому інтервалі; термін проміжної або частково виплати настає в цьому інтервалі.

Активи (пасиви), чутливі до зміни процентної ставки, містять: внески (депозити), за якими закінчується строк договору; внески з плаваючою процентною ставкою; кредити, що будуть повернуті в аналізований період; кредити з плаваючою процентною ставкою; амортизація основної суми кредитів, строк договору за якими не закінчується протягом даного періоду; цінні папери (у тому числі векселі, облігації), що погашаються протягом даного періоду; цінн папери, за якими виплачується купонний дохід протягом даного періоду; інш активи і зобов'язання, включаючи фінансові інструменти, що знаходяться поза балансом.

До нечутливих активів та зобов'язань належать такі, доходи та витрати за якими протягом фіксованого часового інтервалу не залежать від зміни процентної ставки на ринку.

Після групування процентних активів і пасивів розраховується геп (розрив, дисбаланс) за даним періодом, що дорівнює різниці сумарного обсягу процентних активів, які підлягають переоцінці в даний період і сумарного обсягу процентних пасивів, що підлягають переоцінці в даний період.

Суть впливу геп на процентний прибуток при зміні процентних ставок полягає в такому. Негативний геп показує, що в банку більше пасивів, чутливих до процентної ставки, ніж аналогічних активів: зростання процентних ставок викликає зниження ЧПМ і чистого доходу, оскільки збільшення витрат за пасивами відбувається більшою мірою, ніж доходів за активами; зниження процентних ставок призводить до збільшення ЧПМ внаслідок зниження процентних витрат.

Позитивний геп показує, що в банку більше активів, чутливих до процентної ставки, ніж пасивів: зростання процентних ставок призводить до збільшення чистого прибутку і ЧПМ, оскільки процентні доходи за банківськими активами зростуть більшою мірою, ніж витрати запозичення; зниження процентних ставок викликає втрату чистого доходу і зниження ЧПМ, оскільки процентні доходи за активами знижуються швидше, ніж пов'язані з пасивами процентні витрати.

Якщо в банку нульовий геп, чутливі до процентної ставки активи пасиви рівні, й однакові зміни процентної ставки не впливають на процентний прибуток.

І позитивний, і негативний геп надають потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.

Геп є мірою процентного ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, позитивний чи негативний геп, чим більша абсолютна величина гепу, тим вищий рівень процентного ризику приймає на себе банк і тим більше змінюється його маржа.

Якщо початок періоду часу належить до майбутнього, то геп називається періодичним, якщо ж початок періоду збігається з поточним часом, то геп називають кумулятивним. Періодичні гепи показують час потенційних змін доходу залежно від зміни процентної ставки. Кумулятивний геп вимірює загальний процентний ризик за весь розглянутий період.

Кумулятивний (нагромаджений) геп - це алгебраїчна сума (з урахуванням знака) гепів у кожному з часових інтервалів, на які поділено часовий горизонт.

Для обчислення показника кумулятивного гепу в кожному з інтервалів обчислюють алгебраїчну суму гепів за попередні періоди:

, (2.6)

де: KGAP – кумулятивний геп;

T – часовий горизонт; T=1,N.

Кумулятивний геп показує незбалансованість (різницю) між загальним обсягом чутливих активів і зобов'язань банку, які протягом часового горизонту можуть бути переоцінені.

За економічним змістом кумулятивний геп - це інтегральний показник, що відбиває рівень процентного ризику, на який наражається банк протягом розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризиком, установлюючи ліміт кумулятивного гепу як максимально допустиму його величину та приводячи структуру чутливих активів і зобов'язань у відповідність з установленим лімітом (індексом процентного ризику).

Індекс процентного ризику дорівнює відношенню абсолютної величини кумулятивного гепу (в кожному з періодів) до робочих активів (у процентах):

, (2.7)

де: ІRТ - індекс процентного ризику;

А - робочі активи банку.

Індекс процентного ризику показує, яка частина активів (коли геп позитивний) чи пасивів (коли геп негативний) може змінити свою вартість унаслідок зміни ринкових ставок. Індекс розраховується без урахування знака, оскільки і позитивний, і негативний геп можуть призвести банк до збитків.

Оцінка ризику банку за допомогою індексу процентного ризику забезпечує достатній рівень точності за умови, що величина робочих активів залишається сталою протягом усього часового горизонту. Якщо ж обсяг таких активів протягом періоду змінюється, то логічно оцінювати співвідношення кумулятивного гепу в кожному з періодів та тієї величини робочих активів, яка прогнозується в цей період. Проте зробити такий прогноз досить складно. Наприклад, величина залучених коштів залежить не лише від банку і не завжди піддається прогнозуванню.

У такому разі використовують коефіцієнт ризику, обчислений як відношення кумулятивного гепу до капіталу банку. Як відомо, капітал банку більш стабільною величиною, ніж робочі активи. Крім того, оскільки геп - це індикатор процентного ризику банку, а всі ризики мають відшкодовуватися за рахунок його власних коштів, то цілком логічно зіставляти геп саме з капіталом. Отже, коефіцієнт процентного ризику обчислюється за формулою:

, (2.8)

де: КРТ - коефіцієнт процентного ризику;

К - власний капітал банку.

Очікуваний процентний ризик у грошовому вираженні як очікувана зміна прибутку ∆Р від зміни рівня процентних ставок R виражається через кумулятивний геп таким чином:

∆Р ≈ (Rp - R) * KGAP. (2.9)

Якщо за період, для якого розрахований геп, процентні ставки зростуть, то позитивний геп призведе до очікуваного збільшення процентного прибутку. Якщо ставки знизяться, то негативний геп призведе до збільшення очікуваного прибутку. Реальна зміна прибутку відповідатиме очікуваній, якщо зміни відбудуться в передбачуваному напрямку і масштабі.

Головна ідея управління гепом полягає в тому, що величина та вид (позитивний або негативний) гепу мають відповідати прогнозам зміни процентних ставок.

Правило управління гепом: якщо геп позитивний, то зі зростанням процентних ставок маржа банку зростатиме, і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься; якщо геп негативний, то зі зростанням процентних ставок маржа банку зменшуватиметься, а з їх зниженням - збільшуватиметься.

Отже, головне - щоб геп відповідав тому напрямку руху ставок, який забезпечить підвищення прибутку, тобто був позитивним за підвищення ставок негативним - за їх зниження.

Проте менеджеру банку слід пам'ятати, що потенційна можливість отримання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем процентного ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться помилковим або не справдиться, то це може призвести до зниження прибутку банку і навіть до збитків. Отже, за наявності позитивного чи негативного гепу цілком реальною є як імовірність отримання додаткових доходів, так і ймовірність фінансових втрат.

Можливі дві стратегії управління процентним ризиком на основі гепу - фіксація спреду та управління гепом.

Стратегія фіксації спреду передбачає максимальну збалансованість позицій за чутливими активами та зобов'язаннями банку, тобто нульовий геп. У такому разі процентна маржа банку залишається стабільною, незалежною від коливань процентних ставок на ринку. Ця стратегія є найпростішою та досить надійною, адже вона не потребує ні точних прогнозів, ні складного аналітичного забезпечення.

Стратегія управління гепом має на меті отримання підвищених прибутків і передбачає свідоме прийняття ризику, а тому характеризується як більш агресивна. У разі реалізації ризику маржа знизиться, що буде зумовлено підвищенням ставок за негативного гепу або зниженням ставок за позитивного гепу. У процесі реалізації цієї стратегії банку необхідно досягти відповідності між видом гепу (позитивний/негативний) та прогнозами зміни процентних ставок. Якщо спрогнозувати зміну процентних ставок неможливо, наприклад, через нестабільність економіки або під час кризових періодів, значно безпечнішою буде стратегія фіксації спреду.

Вітчизняна практика показує, що банки здебільшого надають перевагу стратегії фіксації спреду, утримуючи незначний розрив між активами і пасивами з однаковими термінами погашення. Водночас очевидно, що повністю збалансувати активи і пасиви за строками та обсягами неможливо (та й недоцільно), а тому проблеми, пов'язані з управлінням гепом, не втрачають своєї актуальності.

Методи гепу є традиційними підходами до управління активами пасивами банку з метою зниження процентного ризику. До переваг цієї групи методів можна віднести простоту та доступність, що особливо важливо для вітчизняних банків за браком інших можливостей, які надає розвинений фінансовий ринок.

Недоліками даних методів є недостатня гнучкість, необхідність проведення реструктуризації балансу у зв'язку зі змінами ринкових ставок, брак достатнього простору для маневру. Вимога приведення у відповідність структури активів і пасивів перешкоджає повному врахуванню потреб клієнтів, коли йдеться про укладення кредитних і депозитних угод, потребує деякого часу і може стати неприйнятною для оперативного управління процентним ризиком банку. Проведення збалансованих операцій не завжди відповідає потребам банку, його планам на майбутнє, а іноді невигідне з погляду витрат.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11