Більшовики пов'язували побудову соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) був проголошений курс на кооперування сільського господарства.

Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Керівництву держави був потрібен механізм безперервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи и комуни у 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій у селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших, тому керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.

Націоналізація землі а 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи непу дозволили сільському господарству досягти рівня 1913 р.

Щоб уникнути опору села, були проголошені гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога селу тощо.

1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому» — «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країні розпочалася суцільна колективізація— процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Прискорення темпів колективізації відбувалося за рахунок насильницького залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Вони були найміцніше прив'язані до землі й не бажали її позбутися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використання найманої праці, купівля машин та інвентарю; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпочала терор проти селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн осіб з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932—1933 рр. Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно у колгоспів. Погіршили становище селян запровадження паспортного режиму в містах і так званий закон про «п'ять колосків», що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна.

Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на загибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму. За різними підрахунками під час голодомору загинуло від 3,5 до 8—9 млн осіб. Таким був наслідок колективізації в Україні. У 2003 р. у зв'язку із 70-річчям голодомору в Україні були проведені поминальні заходи.

Висновок. Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на

селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та

хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932—

1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.

Командні методи часів громадянської війни переносились в умови мирного будівництва, партійний апарат поступово привласнював собі права й обов'язки державних органів І громадських організацій, згорталась внутрішньопартійна демократія, зростали репресивні функції адміністративних органів. На цьому фоні і майже без будь-якого протесту з боку маси партійців відбувалось зосередження влади в руках однієї людини — Сталіна, поступово виник культ його особи. Соціально-політичний рівень багатьох комуністів не дозволяв їм зрозуміти негативні процеси й рішуче їх зупинити. Друга частина комуністів вважала правомірним використання командних методів управління і в умовах мирного часу.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні 20 - 30-х років свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. В Конституцію СРСР 1936 р. було включено положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям.

5. Встановлення монопольного контролю збоку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою.

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР її основним стрижнем була "надзвичайна система" суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля.

Україною прокотилося три хвилі масових репресій; перша {1929 -1931 рр.) — розкуркулення, депортації; друга (1932 - 1934 рр.) — штучне посилення голодомору конфіскацією продовольства, постишевський терор, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936 - 1938 рр.) — доба "Великого терору".

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення у партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Невинними жертвами репресій ставали насамперед найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 39 письменників було знищено, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

Небачені репресії, що набули у 20 - 30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомору, викриття "шкідницьких організацій" та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою, у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одна одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом безперервних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

Реалізація договорів між СРСР та Німеччиною. Вступ Червоної армії на територію Західної України, Бессарабії і Буковини, з одного боку, відповідав прагненню значної частини населення цих земель до возз'єднання з радянською Україною. З другого — був тісно пов'язаний із змістом радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., підписаного Молотовим і Ріббентропом. За таємним протоколом, оформленим додатково до пакту, передбачалоея розмежування сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР.

Підписання таємного протоколу було не тільки імперським проявом нехтування моральними критеріями в політиці. Воно становило прямий відступ від тих принципів зовнішньої політики, за яками не визнавалися таємні угоди поза спинами інших країн, особливо увирішенні питань, що стосувалися їхміх інтересів. У даному випадку мова йшла про інтереси суверенної Польщі.

Радянське-німецькнй договір мав негативні наслідки для СРСР. Одну з його цілей — відвернення загрози війни, що насувалася,— в кінцевому результаті так і не було досягнуто. Фашистська ж Німеччина від цього договору виграла для себе багато. Зміцшвши свої позиції на Сході, вона окупувала практично всю Західну Європу, одержала у своє розпорядження значні людські і матеріальні ресурси, в тому «гаслі й за рахунок регулярних поставок їй военіостратегічних матеріалів і сировини із СРСР, здебільшого з України. Усе це призвела до серйозної зміни співвідношення сил в Європі на користь Гітлера.

Одні дослідники відзначають суперечливі наслідки договору і вважають, що він відображав недалекоглядність керівництва СРСР у питаннях захисту національних інтересів країн. Другі — схвалюють його, треті — не , виключають того, що без цього договору. Гітлер міг би й не ризикнути напасти на Польщу, бо це підняло б. проти нього, при відповідній домовленості, і Англію, і Францію, і Радянський Союз. Та договір було укладено. А 1 вересня, 1939 р. гітлерівські війська напали на Польщу. : Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія і Фракція оголосили війну Німеччині. Це був. початок другої світової війки

23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про ненапад (пакт Молотова— Ріббентропа). Додатково до цього договору було підписано таємний протокол. Також у вересні цього року було підписано радянсько-німецький «Договір про дружбу та державний кордон». .Ці документи визначали розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини в Європі. Так, до Радянського Союзу відходила польська частина західноукраїнських земель. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон і вступила на територію Західної України. Фактично це був вступ Радянського Союзу в Другу світову війну. На Волині та в Галичині вели наступ війська Українського фронту (С. Тимошенко). 22 вересня до Львова ввійшли радянські війська, а згодом усі зазначені в таємному протоколі землі контролювалися Червоною армією.

Додаткова інформація

Наступного дня «Правда надрукувала радянсько-німецьку заяву про те, що війська двох країн «відновлюють у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави ».

22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, який приймали комбриг С. Кривошєїн і генерал X. Ґудеріан.

Процедура приєднання західноукраїнських земель була ретельно відпрацьована. На підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р., п'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Було утворено шість областей — Львівську, Станіславську (згодом Івано-Франківську), Волинську, Тернопільську, Рівненську і Дрогобицьку. У серпні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.

На західноукраїнських землях сталінське керівництво проводило політику радянізації. Радянізація — це соціально-політичні, економічні перетворення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення). Замість старої системи управління впроваджувалась нова, радянська. На керівні посади було призначено працівників партійного і державного апарату з УРСР.

Радянізація передбачала такі заходи.

— У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; ліквідація попереднього адміністративного апарату.

— У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств І всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств,

— У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.

— У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.

Радяпізація супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.

Перетворення здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами без урахування місцевих особливостей, звичного устрою життя західних українців. Розпочався політичний терор: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).

Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Попри це відбулися й негативні зміни: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керування, які були складовими процесу радянізацїї.

Початок війни. На світанку 22 червня 1941 р. шквал артилерійського вогню, град бомб обрушилися на прикордонні застави й військові об'єкти, на фабрики ,і заводи, на мирні міста і села Радянського Союзу. Шляхом агресії, не оголосивши війни, нацистська Німеччина приступила до здійснення давно виношуваних планів поневолення і часткового винищення населення СРСР, захоплення і колонізації його території. За детально розробленим гітлерівськими стратегами планом «Барбаросса» Німеччина та її європейські союзники для нападу на СРСР виділили 190 дивізій, що налічували 5,5 млн. чоловік. Війська вторгнення складалися з трьох груп армій: «Північ», «Центр» та «Південь».

Зосереджені в західних округах радянські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чоловік). Вони мали на озброєнні велику кількість бойової техніки, але переважно застарілих конструкцій. Багато танків і літаків виявилися несправними.

Німецьке командування сподівалося швидко просунутися до найважливіших політичних та економічних центрів СРСР. Групу армій «Південь» було націлено на територію України. У смузі Київського Особливого військового округу радянські війська переважали противника у живій силі в 1,2 раза, за танками — у 5, за літаками — в 2,5 раза. Але внаслідок непідготовленості до війни і некваліфікованості керівництва вони не змогли відбити нападу.

Також до основних причин поразок Червоної Армії на початку війни входять: раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Оскільки український напрямок для Гітлера був одним із головних, 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву й переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — "безпосереднє стратегічне завдання".

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами, насамперед економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила з видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6%. виплавлення чавуну — 64,7%, сталі — 48,9%); щодо воєнних факторів, то окупація України створювала вигідний плацдарм не тільки для бойових дій на цьому напрямку.

Більше двох місяців (липень - вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, не зважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши лід Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані "кліщі" замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в оточення потрапило майже 660 тис. осіб, із них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистренко та група генералів при спробі вирватися із ворожого кільця загинули.

Героїчна оборона Києва відволікала до 70 дивізій противника. Вона не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопити Лівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на Схід сотень тисяч людей, устаткування промислових підприємств, матеріальних і культурних цінностей.

Велике стратегічне й політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро й організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона Армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани "Бліцкрігу", створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же настояв на серії наступальних операцій на окремих напрямках: операції в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. У результаті цього сили, котрих і так було обмаль, подрібнювалися.

Труднощі ускладнювалися тим, що після трьох невдалих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло в наступ ударне угрупування гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командувачем Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час понад восьмимісячної оборони ворог втратив майже 300 тис. вояків, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Невдала організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різко змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною Ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була окупована.

Незважаючи на те, що Червона Армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

Кайдани «нового порядку». Страхітлива картина відкривалася перед очима воїнів-визволителів, які першими ступили на багатостраждальну українську землю. Те, що чинили тут окупанти, ледь піддається описові. За планом . «Ост», розрахованим на ЗО років, слов'янські народи, що населяли європейську частину СРСР, передбачалося піддати масовому винищенню й відселеною на інші території їхню землю кали колонізувати 8—9 мли. німців. ї цю каннібальську програму окупанти активно здійснювали вже в ході війни. Адже український народ, як писав начальник поліції безпеки і СД Києва у вересні 1942 р., «саме своєю біологічною плодовитістю становитиме постійну небезпеку для Німеччини».

У планах нацистів особливе місце відводилось Україні, народ якої в минулому вже не раз німецькі колонізатори намагалися підкорити, прибравши до своїх рук багатющі лани й надра цього краю. «Україна стане місцем втілення творчого духу германців»,— заявляв Еріх Кох, призначений Гітлером намісником в Україні.

Слідом за передовими частинами німецької армії сюди посунули загони і установи спеціального призначення, орда нацистських чиновників, завданням яких було закути місцеве населення у кайдани «нового порядку». Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були головнми рисами системи німецького управління. «Не будьте м'якими і сентиментальними»,— ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного апарату. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу місцевих жителів без суду і слідства. Протягом усього періоду в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення людей розстрілювали на місці. У спеціальній директиві окупаційних властей «Про проведення умиротвореная в Україні у 1942 р.» говорилося: «У випадку винекнення сумнівів щодо правильності вибору заходів, які необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи якраз є найбільш правильними.

За Україною нацисти не визнавали права на державне існування. Вони розглядали її територію як «німецький простір», яким можна розпоряджатися на власний розсуд. Частина' українське! території була включена до рейхскомісаріату «Україна». Львівську,

Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх запроданців. Населенню міст, по суті, заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою, аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німціа», «Українцям вхід заборонено». Незмірних фізичних страждань і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масові насильственні вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Протягом 1942—1944 рр. у німецьке рабство було забрано 2,4 мли. українських юнаків та дівчат. На спеціальних ринках їх як худобу продавали.

Активно діяти в умовах окупаційного режиму прагнула Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові ЗО червня 1941 р. відновлення самостійної української держава ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила: помірковане, на чолі з А. Мельнихом, і радикальне, кероване С. Бадщерою. У той час,- як медшикщці «дгфвто шваш на службу в окупаційні органи, бандерівці сформували власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні лоївки.

У 1944 р. відкрилася нова сторінка в історії боротьби національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Сформована у 1942— 1944 рр. Українська повстанська армія продовжила боротьбу за визволення України, але вже проти сталінського режиму. УПА контролювала величезні райони в передгір'ях Карпат і на Волині. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з'єднання НКВС (МВС-МДБ) і прикордонних військ. Це була жорстока й кровопролитна боротьба. Зламати цю силу можна було лише за допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли до Сибіру. Протягом 1944—1945 рр. війська та радянські каральні органи здійснили близько 40 тис. операцій, під час яких було вбито 103 тис. і затримано 125 тис. повстанців. У свою чергу повстанці здійснили 6 тис. операцій, 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, від яких загинуло майже ЗО тис. осіб. Незважаючи на такі втрати повстанський рух на західноукраїнських землях тривав до початку 1950-х рр.

Початок визволенню України було покладено взимку 1942 - 1943 рр. Перші населені пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами Першої гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова. Першим із обласних центрів був звільнений Ворошиловград (тепер Луганськ) — 14 лютого 1943 р., а невдовзі — значна частина території Донецької і Харківської областей.

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямі. Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних у Великій Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗО дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. І хоча втрати Червоної Армії значно перевищували втрати гітлерівців, перемога під Курськом закріпила корінний перелом у війні. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.

У результаті контрнаступу під Курськом, який перейшов у загальний наступ, радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України. Червона Армія 22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині вересня того ж року радянські війська широким фронтом форсували Дніпро. 6 листопада війська першого Українського фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Київ. За форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2 438 бійцям і командирам, серед яких було 483 українця.

У листопаді 1943 р. Червона Армія визволила Житомир. Проте наприкінці листопада несподівано для радянських військ їх контратакували в районі Бердичів — Фастів німецькі танкові частини. Удар, метою якого було нове захоплення Києва, а отже, і стратегічної ініціативи на фронті, був такий сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень і Радомишль. Радянські війська зазнали великих втрат. Однак, відбивши контрнаступ, вони просунулися далі на захід.

Напружені бої тривали на півдні республіки. За три місяці війська Другого і Третього Українських фронтів ліквідували запорозький плацдарм ворога. У жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя і Дніпропетровськ. Отже, 1943 р. став для українського народу передднем остаточного визволення від загарбників.

Наприкінці грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря розпочався загальний наступ радянських військ, в якому взяли участь Перший Білоруський та Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти. На кінець січня 1944 р. війська Першого та Другого Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій ворога в районі Корсуня-Шевченківського. Червона Армія почала розгром цього угрупування, коли німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію. 17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатів та офіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні. Командуючий німецьким угрупуванням загинув у бою.

Перемога під Корсунем-Шевченківським, яку народ назвав "Сталінградом на Дніпрі", відкрила шлях Червоній Армії на Правобережжя. У березні 1944 р. були визволені Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінниця. На півдні у березні були звільнені Херсон, Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобуто Одесу. 9 травня фашистів було вибито зі Севастополя.

У середині липня 1944 р. розпочався наступ радянських військ на рава-руському і львівському напрямах проти групи армій "Північна Україна". Розвиваючи його, радянські війська оточили й розгромили в районі Брод 8 дивізій. Львів був визволений 27 липня.

На кінець серпня 1944 р. загарбників було вигнано майже з усієї Західної України. Із заволодінням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавочне Львівської області Україна стала вільною. Днем визволення України від фашистських загарбників вважається 28 жовтня, коли Червона Армія звільнила Закарпатську Україну.

Друга світова війна та перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні внесли кардинальні зміни в міжнародну обстановку, в міжнародні відносини. В них активно виявилася політична роль країн — учасниць антигітлерівської коаліції; на історичну арену вийшли країни соціалізму. Загострення водночас суперечностей між двома світовими системами призвело до "холодної війни". Ширився рух прихильників миру, формувалися міжнародні організації.

Важливу роль в боротьбі за мир і відвернення загрози світової війни відіграла Організація Об'єднаних Націй, яка була проголошена у квітні і створена в жовтні 1945 року. Однією з країн — співзасновниць ООН — була Українська Радянська Соціалістична Республіка. В міжнародній діяльності вона сприяла мирному врегулюванню спірних проблем територіального, політичного, економічного характеру. її зусилля були зосереджені на проблемах правового забезпечення світової політики. Однак в укладанні міжнародних договорів та обміні дипломатичними представництвами УРСР виступила з класових позицій та суто загальнодержавних інтересів. Власне, жагучі проблеми — про відповідальність гітлеризму за нацистську політику; врегулювання національно-визвольної боротьби

в Західній Україні; громадянський статус українців в інших країнах — вона навіть не поставила на обговорення.

УРСР, по суті, була об'єктом, а не суб'єктом міжнародного права, її міжнародні зв'язки засновувалися й розвивалися не стільки за принципом ефективності, скільки за партійно-класовим принципом. Враховувалася, насамперед, політика, а не економічна кон'юнктура.

У повоєнні роки відбулися зміни геополітичного становища України й етносоціальні процеси. В листопаді 1944 р. в Мукачеві перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України схвалив Маніфест про возз'єднання з УРСР. У січні 1946 р. на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР.

На початку 1947 р. Румунія визнала входження до УРСР Північної Буковини і частини Бессарабії. В 1946 р. було проведено демаркацію кордону між Польщею і СРСР, і західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР. Однак драматичний розвиток подальших подій позначався депортацією українського населення в зв'язку з польсько-радянською операцією "Вісла" (1947 р.). У 1990 р. сенат Польщі засудив цю операцію як злочинну акцію проти українського народу.

Політичний режим, що утвердився в західних областях України, носив тоталітарний характер. Після придушення організованого національно-визвольного руху влада перейшла до форсування темпів уніфікації суспільно-політичного, економічного та духовного життя населення західноукраїнського регіону відповідно до загальносоюзних зразків.

Важливим інструментом прискореної "радянізації" краю виступала кадрова політика. Лише до початку 1945 р. в регіон були направлені понад ЗО тис. керівних працівників. Місцеві кадри обіймали переважно другорядні посади. Так, у 1946 р. із 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 посад (12,1%).

Проводилися репресії проти учасників українського національно-визвольного руху та членів їх родин. Впродовж 1944 - 1952 рр. на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб. І все ж таки, попри всі нищівні наслідки, втрати і трагічні обставини воєнного часу, Україна вперше в своїй історії стала соборною, зібравши в одне державне ціле (у складі УРСР) всі українські землі. Здійснилася давня волелюбна мрія українського народу. Тепер значно розширилися кордони республіки, зросла її економічна, соціально-політична вага. Збагачувався людський, природний, науково-культурний потенціал нашого народу, зберігалися й збагачувалися його історичні традиції. Сповна ж в умовах толітаризму це історичне возз'єднання не могло реалізувати закладених у ньому глибинних можливостей культурного прогресу, етнонаціонального розвитку України.

Початок відбудови народного господарства. Досить складним завданням, що постало перед українським народом з визволенням окупованих територій, була відбудова народного госнодарства, осередків культури, освіти, науки. Відбудовні роботи починалися зразу ж після звільнення того чи іншого населеного пункту. Причому з огляду на війну, що тривала, першочерговою метою була термінова відбудова об'єктів оборонного значення..

Союзний уряд не мав змоги виділити Україні достатні кошти, обладнання, автомашини тощо. Гостро бракувало кваліфікованих робітників. У людей, перед якими стояло завдання відбудови, основна надія була, по суті, на самих себе, на власну кмітливість, працелюбність. До того ж реевакуації вивезених на схід підприємств практично не відбувалося: повертати обладнання було визнано економічно нераціональним, Робітники та інженерно-технічні працівники, очищаючи приміщення підприємств від гір сміття, битої цегли, понівечених конструкцій, розшукували й ремонтували старе обладнання. Багато робітників опановували спеціальності будівельників, приносили з дому або виготовляли самі інструменти, яких не вистачало.

Працюючи вдень і. вночі, долаючи втому, терплячи незліченні побутові нестатки, трудівники вершили справді героїчні справи відбудовуючи Придніпровський металургійний район, Криворізький рудами басейн, машинобудування Києва, Харкова, Одеси, Полтава. На кінець війни в Україні відновила роботу третина підприємств, що працювали до війни. Вони давали чверть довоєнної продукції.

Труднощі відбудови села також посилювалися браком робочої сили. Адже поріділе сільське, населення було об'єктом нескінченних трудових мобілізацій на відбудову промисловості Донбасу, Кривбасу, Києва тощо. Хоч у 1945 р. формально вваєжається відбудованими. майже всі артілі і МТС, сільськогосподарських машин у них була лише половина довоєнної кількості. Селяни зуміли засіяти 3/4 довоєнних посівних площ, частково відновити тваринництво. У 1943— І945 рр. вони заготували і згідно з планом хлібозаготівель здали державі 825 мли. пудів хліба. Та властям цього здалося Замало. Була розгорнуто кампанію по здачі хліба у фонд оборони. Звичними вже здирницькими методами з села було одержано ще майже таку саму кількість зерна. Вилучали навіть посівне насіння.

Пуск підприємств супроводжувався нарощуванням виробничих потужностей і боротьбою колективів за збільшення виробництва продукції. Незмірно важкі дні переживало робітництво України. Переважна маса жила у підвалах зруйнованих будинків, землянках тощо. Низькокалорійним було харчування в їдальнях на підприємствах, а продовольчі харчі рідко можна було отоварити продуктами. Гостро бракувало одягу, зокрема спецодягу.

У період війни дедалі ширше застосовувалася праця жінок на важких, у тому числі підземних роботах. Молоді жінки Горлівки виступали ініціаторами опанування жінками шахтарських професій. Надзвичайно складно проходили відбудовні процеси в Західній Україні. Збройні формування Української повстанської армії намагалися чинити опір Червоній армії. Водночас підпільні боївки ОУН.

У суспільно-політичному житті УРСР, як і в цілому по країні, після смерті Сталіна виявилися дві лінії: неосталінська (беріївська), спрямована на посилення тоталітаризму, і реформаторська — М. С. Хрущова та його прихильників. Розвінчавши культ особи Сталіна, XX з'їзд КПРС ініціював реформи. Це був рішучий, але разом з тим суперечливий та обмежений акт. Його обмеженість полягала в протиставленні Сталіна як особистості — сталінізму як політичному режиму; у вірі в неможливість не демократизму соціалістичного ладу; в переконаності в його історичному поступі.

Заслуга М. Хрущова полягала в тім, що він зважився публічно викрити культ особи, розкрити правду про сталінські злочини, виступивши з доповіддю на XX з'їзді КПРС у 1956 році. На цьому з'їзді було взято курс на оновлення соціалізму. М. Хрущов намагався демократизувати суспільство, реформувати економіку, прагнув розв'язувати соціальні проблеми. Проте він застосовував ті ж прийоми, які намагався зруйнувати, був непослідовний у проведенні реформ, вірив у власну безпомилковість. Тому започатковані Хрущовим зміни мали поверховий характер і короткочасний ефект. Помилки Хрущова посилили позиції тих, хто виступав проти рішень XX з'їзду КПРС, призвели до усунення М. Хрущова від влади в жовтні 1954 р.

Десятирічний (до початку 60-х років) період отримав назву "відлиги". Характерні ознаки цього періоду:

реабілітація невинно репресованих людей — в'язнів ГУЛагу;

заходи щодо децентралізації економічного управління, скорочення державного апарату, розвитку громадських засад в суспільстві;

створення союзно-республіканських чи республіканських міністерств (вугільної, металургійної промисловості; паперової та деревообробної промисловостей; вищої та середньої спеціальної освіти, юстиції тощо);

зміни в державному плануванні та фінансуванні, зокрема сільського господарства;

організація міжреспубліканської Економічної комісії Верховної ради СРСР;

постановка завдань, визначення заходів соціальної політики;

проведення освітньої реформи, часткове розширення статусу університетів;

постановка питань мовної політики, змін в мистецтві, театрі, науці, книговидавництві, постановка часописів, реабілітація діячів культури; у відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об'єктивна оцінка творчої спадщини композиторів;

зміни в морально-психологічній атмосфері суспільства.

Однак виявилася і інша тенденція: одержавлення економіки; адміністративно-командні методи господарювання; знеосіблення, зрівняння в оплаті праці; політизація й ідеологізація суспільного життя. В цілому всі заходи в період "відлиги" здійснювалися в руслі непорушної командно-адміністративної системи, а отже, в існуванні бюрократії І демократії. Так, особливістю роботи Верховної Ради УРСР було, з одного боку, розширення ЇЇ компетенції, вдосконалення організаційно-масової роботи, розв'язання соціально-економічних та суспільно-політичних питань, а з другого — сувора централізація її функцій, одноманітність роботи Рад, їх виконавчих комітетів, розв'язання важливих питань не на депутатських сесіях, а адміністративним шляхом. На початку 60-х років Ради брали участь в політичній реформі щодо поділу місцевих радянських органів на міські та сільські, що не виправдалося суспільного практикий В умовах "відлиги" профспілкам було надано право участі в підготовці проектів виробничих планів, здійснення контролю за дотриманням трудового законодавства, вирішенні питань організації праці, заробітної плати, житлового будівництва. Важливою функцією профспілок стало безпосереднє керівництво розвитком технічної творчості виробничих колективів. Розширювалася участь профспілок у здійсненні державної соціальної політики. І все ж замість конкретної організаторської роботи в масах профспілкові комітети захоплювалися засіданнями і нарадами, створенням чисельних, часом дублюючих одна одну комісій І рад, а головне — виявляли поступливість господарським керівникам в соціальному захисті трудящих.

РУССКАЯ ДИССИДЕНТКА, ОДНА ИЗ ОСНОВАТЕЛЬНИЦ ХЕЛЬСИНАСКОЙ ГРУППЬІ, ЛЮДМИЛА АЛЕКСЕЕВА О РУСИФИКАЦИИ УКРАИНЬІ

...Витіснення української мови відбувається не стихійно, а вживанням цілого комплексу державних заходів, які скеровують демографічні процеси в бажаний для влади бік.

Переселення українців на східні, рідко заселені землі Совєтського Союзу — в Казахстан, на Сибір, на Урал, на Далекий Схід — заохочується економічними методами. В той же час заохочується переселення росіян на Україну. Внаслідок цього з 1959 по 1970 роки чисельність українського населення на Україні збільшилася лише на 10 проц., а російського — на ЗО проц.

Звичайно, це трапилось не внаслідок природнього занепаду українського населення та приросту російського, а в результаті переселень, які регулюються державою. В 1970році російське населення України мало більше 9 мільйонів чоловік проти 35 мільйонів українців. А в 1979 році в Україні жило вже 10,4 мільйонів росіян.

... Впровадження російської мови починається з дошкільних дитячих установ. На Україні переважають російськомовні дитячі ясла та дитячі садки. Але й ті, що вважаються українськими, сильно зросійщені, бо під час підбору кадрів вихователів перевага віддається росіянам і зросійщеним українцям.

Більшу частину вищих навчальних закладів на Україні зросійщено... В ]970році з півтора мільйона спеціалістів з вищою освітою, що працювали на Україні, 600 тисяч були росіянами, тобто більше, ніж третина.

... Українська мова... фактично збереглася лише в селах, а також серед невеликої частини української інтелігенції, переважно гуманітарної. Неінтелігентні громадяни вживають у розмові суміш вульгаризованих російської та української мов.

Я називаю цей процес російщенням, а не совєтизацією, як це роблять деякі росіяни, бо яким би неприємним цей факт для нас не був, російська мова є знаряддям знищення багатої та своєрідної української культури. І кожен росіянин, що заплющує на це очі чи перекладає відповідальність за це зі свого сумління на когось іншого, об'єктивно полегшує цей процес. На мій погляд, росіянам недостатньо не приймати участь у цій ганебній акції. Ми повинні разом з українцями активно втрутитися в неї, рятуючи від нашого правлячого класу їх культуру, їх національну гідність, ясно та беззастережно підтримувати їх безумовне право на незалежність.

Украинский Хельсинский Союз

Массовые репрессии 1972 г. в Украине на некоторое время парализовали активность диссидентов. Однако уже в 1974 г. вышли 7 и 8 выпуски «Українського вісника», в возобновлении издания которого значительную работу провел С.Хмара. За границей правозащитники выпустили ряд книг, которые не могли быть опубликованы в СССР.

В 1975 г. правительства 35 государств Европы и Северной Америки, в том числе и правительство СССР, подписали Хельсинкские соглашения, призванные закрепить новые отношения в Европе, обеспечить соблюдение высоких принципов демократии, прав человека. Понимая, что в условиях Украины

это невозможно, в ноябре 1976 г. группа правозащитников объединилась в Украинскую группу содействия выполнению Хельсинкских соглашений в Украине, или Украинский Хельсинкский Союз (УГС — Украшська Гельсшська Сшл-ка). Союз стал самой большой правозащитной организацией в республике. Ее руководителем стал писатель Н.Руденко, а среди 36 членов были такие известные диссиденты, как генерал, Григоренко, Л.Лукь-яненко, И.Кандыба, Н.Свит-лычная, В.Чорновил, В.Стус, С.Караванский, О.Мешко, О.Берднык и др.

Как отмечает историк О.Субтельный, эту группу отличали от предыдущих две важнейшие черты. Первая заключалась в том, что УГС была открытой общественной организацией, которая, хотя и не была признана официальными властями, однако считала, что имеет законное право на легальное существование. Второй ее отличительной чертой были контакты с аналогичными группами по всему СССР.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6