Головними заняттями слобожан були
хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння,
пивоваріння, млинарство, в місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли й
дьогтю.
Видобували також сіль, особливо в районі Тора
(біля нинішнього Слов'янська) й Бахмута.
На території Слобідської України розвивалися
феодально-кріпосницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки
й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших
багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян
("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту,
підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і
були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто
виконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо —
не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі
залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, які
відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого
господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуговували старшину та
виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.
Посилювався і гніт російських властей. Майже
в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве
населення, встановлювали повинності й оброки і обмежували права козаків.
Широкі народні маси Слобожанщини протестували
проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у
повстаннях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671
рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селянська війна під
проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути
виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення,
перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян
до козацтва. У цьому їй допомагав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р.
козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись
залежними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей,
переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшувало доходи
від податків.
У другій половині XVIII
ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До
панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську
адміністрацію, на військові потреби
Як відомо, у 1764 р. Катерина II
викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за
"зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади
гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і
слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки.
Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з
1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської
України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими
урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославське
намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три
намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була
заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Царський уряд прагнув запровадити в Україні
загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави
спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776
р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, яким
обкладалися
селянські родини відповідно до кількості в
них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично
оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено
переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному
з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою
останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи
настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти
дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в
правах з російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на
російські чини.
Таким чином, на кінець XVIII
ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української
державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими
дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була
і фактично, і юридично закріпачена.
Як відомо з попередньої теми, після трьох
поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на початку Х!Х ст. переважна
частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна
Україна) належали Російській імперії, а Північна Буковина, Закарпаття та
Галичина — імперії Австрійській.
У цей час в обох імперіях відбуваються
однакові процеси: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння та
прогресуючий його занепад; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація;
криза натурального господарства та його перехід на капіталістичні рейки.
Сільське господарство було базовим сектором
економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього
суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері
знаходилось ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва —
земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила — залежне від феодала
чи держави селянство.
Які ж основні тенденції розвитку сільського
господарства у цей час? У першій половині XIX
ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В
українських землях, що належали Росії, воно становило близько 75% землі, а в
тих, які були в складі Австрійської імперії, близько 90%. Поміщикам
належало майже 60% загальної чисельності селян.
Отже, переважало кріпосницьке господарство
дворян-поміщиків. Окрім селян-кріпаків, другу велику групу селян становили
державні селяни, серед яких було дуже багато козаків. Вони були особисто
вільними, користувалися державною землею, за що сплачували ренту.
У всіх сферах економічного життя, незважаючи
на збереження кріпосництва, набирав сили процес товарно-грошових відносин,
суспільний поділ праці, що поглиблювався. Сільське господарство поступово набувало
рис підприємницького характеру: зростала його товарність, поглиблювалася
галузева спеціалізація, розвивалися товарне рільництво І тваринництво.
Поміщики, зокрема, прагнули збільшити виробництво
хліба на продаж, а це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі, а
відтак — руйнування селянських господарств. Внаслідок цього кількість землі на
душу населення в Полтавській губернії становила 2,5, Київській — 1,9,
Подільській — 1,2, Херсонській — 3,2 десятини. А для сплати податків і ведення
господарства необхідно було мати принаймні п'ять десятин землі на ревізьку
душу.
Залишаючись власниками великих наділів,
поміщики були основними постачальниками сільськогосподарської продукції. Так,
поміщицькі господарства європейської частини Росії в середині XIX
ст. збували на ринку майже 60% хліба, а 40% продавали господарства
селян.
Розширювалися площі під вирощування технічних
культур. Площа цукрових плантацій 1860 р, досягла на Правобережжі 33 тис, а
Лівобережжі — 10,7 тис. десятин. Вирощувалися й інші технічні культури.
Наприклад, у Полтавській та Чернігівській губерніях — коноплі й тютюн, а в
Катеринославській та Херсонській — льон. У поміщицьких господарствах
нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодальної
експлуатації, основною формою якої була панщина,
Одним із найважливіших показників розпаду
феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій
половині XIX ст. був розвиток промисловості.
У 1825 р. налічувалося до 650 промислових
підприємств (без винокурень), а 1860 р. їх було вже майже 2 330. У першій
чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури, засновані на
підневільній праці кріпаків і примітивній техніці. Великими кріпосними
суконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська князя Радзивілла
(Київська губернія), на якій працювало 450 робітників, Ряшківська князя Юсупова
(Полтавська губернія) — майже 900 робітників, графині Розумовської (Карлівка
Полтавської губернії) — до 600 робітників. Були й казенні заклади — Луганський
ливарний завод, Шосткінський пороховий завод, Київський арсенал,
Києво-Межигірська порцелянова фабрика (створена на основі
Києво-Межигірського монастиря, закритого за наказом Г. Потьомкіна) та ін.
До 1859 р. в Україні з'явилося до двох
десятків механічних заводів; діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробні заводи.
Зріс видобуток вугілля, який у Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.
Зростання на ринках збуту сільськогосподарської
та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля
товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х років
в Україні налічувалося 12 тис. (із них 1 786 великих і середніх).
Найвідомі-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський
(Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три Харківські
ярмарки та ін.
Формування торговельно-промислового прошарку
буржуазії відбувалося в основному за рахунок купців, чисельність яких протягом
1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Більшість становили росіяни.
Серед українців вирізнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненків),
Терещенко, Харитоненко, Федоренки.
У середині XIX
ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90% заводів. Проте за
темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основна причина —
копоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для
російської промисловості та гальмував вільний розвиток її продуктивних сил
системою митних тарифів і несприятливою фінансовою політикою.
У процесі розпаду феодально-кріпосницької
системи, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності,
посилювалася антикріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи проти
гнобителів. За неповними даними, протягом 1797 - 1825 рр. в Україні відбулися
103, а протягом 1800 - 1860 рр. — майже 2400 виступів селян.
2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївського
братства
Кирило-Мефодіївське товариство (братство)
виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. З
появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла
українська різночинна інтелігенція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діяло
нелегально.
Учасники Кирило-Мефодіївського товариства
зазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав за
визволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва,
відродження вільної України. Шевченків заклик до одночасного національного та
соціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.
Одним із засновників Кирило-Мефодіївського
товариства був історик Микола Костомаров (1817—1885). Він показував не лише
подібність, але й відмінність «двох народностей» (російської та української),
дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні і
самодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригноблених
слов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного і
соціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського
братства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов'янського
братства Св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров.
4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців на
розвиток українського національного руху
Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діяти
таємно від властей. Вони збиралися на квартирах членів товариства, де вели
дискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватних
бесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської і
військової молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847
року Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене жандармами, а його
керівники арештовані.
Діяльність кирило-мефодіївців справила
величезний вплив на подальший розвиток українського національного руху. Наступне
покоління українських патріотів взяло на озброєння всі головні ідеї
кирило-мефодіївців: необхідність відродження Української держави з
демократичним (республіканським) устроєм, рівноправністю всіх громадян;
встановлення в Україні справедливого соціально-економічного ладу; національно-культурне
відродження українського народу.
2, Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність
Організаційною формою українського національно-визвольного руху у
60-90-ті рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні
об'єднання, які одержали назву громад.
Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ,
Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету та представники
місцевої інтелігенції створили Українську громаду, яка ставила собі за мету
повністю віддатися праці на благо рідного народу. Очолив громадівців Володимир
Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб.
На таємній сходці група громадівців затвердила програмні
положення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомий
українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу,
до всіх братів-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у
боротьбі з гнобителями.
Услід за київською громади організувалися в Чернігові, Вінниці,
Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі на
Кубані. Одним із головних напрямів їхньої діяльності була організація недільних
шкіл ,для дорослого населення. Окрім недільних, члени громад відкривали й
щоденні школи, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції та
бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки
народних вчителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Тараса
Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників, організовували підготовку і
видання популярних книжечок. Чернігівська громада, крім традиційної
діяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Його
літературна частина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газети
був відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, Ємський
Акт
1. Підготовка селянської реформи
Після детального опрацювання пропозицій було
підготовлено узагальнюючий документ - «Положення про селян» і Маніфест, які
підписав 19 лютого 1861р. Олександр II
(1855-1881). У містах і селах України ці документи обнародувалися
з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської
реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих
районів, у тому числі три для України. «Положення» торкалося двох найголовніших
питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.
2. Особисте звільнення селян
Селяни здобули ряд громадянських прав -
особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни відтоді
отримали можливість укладати договори як з приватними особами, так і з
державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і
нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: цивільних і
кримінальних.
Крім того, вони могли, за власним бажанням,
брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (в
міщанство, купецтво й т. д.), вступати до навчальних закладів, на службу
тощо.
Але, ставши вільними, селяни залишалися
«нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували
рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізичних покарань. Від усього цього
були звільне ні дворянство, купецтво, духовенство. Протягом дев'яти років
після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить
залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і право
вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини. Вихід
же з неї був утруднений різними обмеженнями.
Незважаючи на очевидні переваги особистої
свободи, немало селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життя
настільки глибоко в'їлися в людські душі, що у деяких селян оголошення
Маніфесту 19 лютого 1861 р. супроводжувалося сценами розпачу і вигуками: «На
кого нас залишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лише
відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціативи і відповідальності
за кожен свій крок.
3. Селянські наділи
При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов'язані
відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір
наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами, але в межах
норм, визначених законом для конкретної місцевості. На Україні, де поміщики
хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому
поміщик сам визначав, де дати, наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання
гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси.
Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж
тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали).
Ці землі так і називали - відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізали
майже третину загальної площі селянського землекористування. Але водночас ті,
хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків її одержували і могли
вести власне господарство.
Наслідки реформи
Реформа безпосередньо стосувалася більшості,
мешканців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5
мільйона. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу
1861 р. називали Великою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч і
врахувало перш за все лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським
кроком вперед. Росія стрімко переходила від середньовіччя до нового часу,
стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи, Ліквідація середньовічних
суспільних відносин створила умови для швидкого економічного прогресу, який не
примусив себе довго чекати.
Провівши земську, судову, воєнну, фінансову,
освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства,
російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим
реаліям політичної надбудови: не проголосив Конституції і не дозволив скликання
парламенту. Саме тому модернізація в Росії не мала системного характеру, що
суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з
феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.
Та хоч реформи 60 - 70-х років, насамперед
селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування
в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промислових
підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то на початок XX
ст. — 5301. безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав
транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866 - 1879 рр. в Україні прокладено
понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX
ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної
мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської
політики царизму. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.
Певний вплив на розвиток промисловості мав
іноземний капітал, прилив якого помітно посилився з 80-х років XIX
ст.
Текстильна промисловість в Україні не змогла
розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися
протекцією царського уряду.
У пореформений період швидко збільшувалося
індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри.
На 1897 р. міське населення України становило близько 13% кількості населення.
Індустріалізація та урбанізація мало
торкнутися українців, які становили в 1897 р. 73% загальної кількості
населення і тільки 30% міського.
Лише трохи більше 5% українців жило в містах,
тоді як відповіднийпоказник для росіян, які жили в Україні, становив
38%, для євреїв — 45%. Мало українців було і серед інтелігенції: 16% —
юристів, 25 — учин-мім, менше 10% — письменників і митців.
Скасування кріпосного права відкрило перед
Російського імперією перспективу утвердження ринкового господарства. Разом з
Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райони
імперії, у тому числі й Україна.
В результаті, значно прискорилися темпи
соціально-економічного розвитку України, відбувалося оновлення (модернізація)
всіх сторін суспільного життя. Українське суспільство поступово набувало рис,
характерних для індустріальних націй Заходу. Але ринкова економіка з вільною
конкуренцією, змаганням товаровиробників вимагала також ґрунтовних змін в
адміністративно-політичному управлінні. В Європі вони супроводжувалися
утвердженням в суспільстві принципів ліберальної демократії, парламентаризму,
широкого місцевого самоуправління. Монархічна форма правління в результаті
революцій замінювалася республіканською. У тих європейських країнах, де
залишався монархічний устрій, влада монарха істотно обмежувалася виборними
органами парламентського типу.
Отже, наприкінці XIX
ст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні
та соціальні зміни: формувалися два нових класи — буржуазія і пролетаріат,
зростали великі міста фабрики і заводи, що застосовували машинну
техніку. Україна пероіно рилася на вугільно-металургійну базу імперії. Усе це
позначилося мі процесі національного і духовного відродження українського
народу.
Історія національних політичних партій на
Наддніпрянщині веде відлік від започаткованої у 1900 р. на основі студентської
громади Харкова Революційної української партії (РУП).
Хоча точно визначеної програми дій РУП не
мала, її члени, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слід
шукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавало
значні революційні можливості для боротьби з владою. І члени РУП, за прикладом
революціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газети
і відозви.
Це мало величезне значення для розвитку
українського революційного руху. Такий характер діяльності першої української
партії на Наддніпрянщині відрізняв її від усіх попередніх політичних груп, які
переважно займались культурницькою роботою в замкнутих колах інтелігенції та
студентства. РУП за перші три роки існування розгорнула мережу місцевих
організацій, утворила Центральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у
Львові. Партія виступала за повалення самодержавства. Між 1900 і 1904 рр. РУП
випускала 4 газети і видала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників.
Видання РУП, які поширювались в селі і пропагували ліквідацію поміщицького
землеволодіння, безоплатну передачу землі селянам, відповідали настроям
населення і сприяли розгортанню масового антиурядового антипоміщицького
селянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщині та Харківщині. Газета російських
соціал-демократів «Іскра» писала в 1903 р.: «Як снігом було засіяно їхніми
листками Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні
верств на селянському возі, вивозили й розкидали насіння протесту українські
революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від
політичного життя країну. Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту
йому літературу, його власною мовою писану».
2. РУП і утворення нових українських
політичних партій
Під впливом РУП прискорилося створення нових
українських партій. На конференції Загальної української організації восени
1904 р. було ухвалено рішення про створення на її основі Української
демократичної партії (УДП). Програма новозаснованої партії будувалася за
зразком галицької УНДП. Незабаром від українських демократів відкололася
група радикалів, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). Через
рік ці дві партії знову злилися в Українську демократично-радикальну партію
(УДРП).
Таким чином, РУП як перша українська партія,
проробила велику роботу по політизації українського руху. Але короткому
періоду її швидкого піднесення поклав край арешт 1903 р. ЦК і багатьох
найактивніших рупівців. Послаблену організацію ще більше знесилили
внутрішньопартійні суперечки. Як і більшість українських партій того часу, РУП
трималася на «двох китах» - поєднанні національних вимог з соціальними.
Майбутня Україна, самостійна або автономна, бачилася такою, що
розбудовуватиметься на соціалістичних засадах. Суспільна власність на засоби
виробництва мала привести до економічного процвітання.
Отже, в Україні переважали національні партії
соціалістичного спрямування. Певний виняток становили демократична і
радикальна партії. Ці партії, їх засновники та лідери - відомі громадські й
культурні діячі ЄвгенЧикаленко (1861-1929), Борис Грінченко, Сергій Єфремов
(1876-1937) та інші - в національному житті відстоювали політичну автономію
України.
Отже до соціально-економічних перетворень,
то, підтримуючи, як і соціалісти, ідею загальнонародної власності, вони при
цьому вважали, що вилучення у приватних осіб власності все ж повинне
супроводжуватися компенсацією тим, кому вона раніше належала. Демократи і
радикали віддавали перевагу забезпеченню змін через проведення державою
реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами.
Становище ускладнилось на початку XX
ст. в зв'язку з економічною кризою та поразкою Росії у війні з
Японією 1904 - 1905 рр. Небажання та неспроможність самодержавства продовжити
курс на подальші реформи, які б зняли соціальну напругу в суспільстві, призвели
до загострення існуючих протиріч в житті країни і стали причинами початку
розгортання першої Російської революції.
Приводом до початку революції став розстріл
демонстрації 9 січня 1905 р. — події "кривавої неділі". У відповідь
на такі дії уряду по всій імперії протягом січня - лютого 1905 р. прокотилась
хвиля страйків, у тому числі і в Україні, де страйкували робітники Києва,
Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева. В
травні 1905 р. пройшли перші політичні страйки та демонстрації у Харкові, Катеринославі,
Миколаєві, які закінчилися сутичкою з поліцією та військами. У жовтні страйк
охопив всю імперію і став загальним всеросійським політичним виступом, в
Україні він охопив понад 120 тис. чоловік.
Наростання революції примусило царизм піти на
поступки: 17 жовтня 1905 р. російський цар Микола II
підписав Маніфест про громадянські свободи, в якому оголошувалось
про скликання Думи з законодавчими повноваженнями.
Маніфест проголошував недоторканість особи,
свободу слова і друку, свободу совісті та інші політичні права, свободи.
Маніфест створював передумови для переходу Росії від самодержавної форми
державного устрою до конституційної монархії.Маніфест розколов опозиційні сили.
Збройні повстання були найгострішою формою
боротьби а умовах революції. Першими до цього засобу вдалися матроси панцерника
"Потьомкін" (14 - 15 червня 1905 р.).
Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських
повстань, серед найбільших був виступ селян с. Великі Сорочинці на Полтавщині,
криваву розправу з яким змалював В. Короленко в творі "Сорочинська
трагедія".
У листопаді відбулися виступи солдатів
саперної бригади Київського гарнізону, повстання моряків Чорноморського флоту в
Севастополі на чолі з лейтенантом П. ШмІдтом.
Київське повстання саперів очолював
підпоручик Б. Жаданівський. Основним районом збройної боротьби в грудні 1905 р.
став Донбас, де збройна боротьба набула найбільшої гостроти, а розправи
урядових військ були найбільш кривавими.
В умовах революції в російському громадському
житті виникають органи народного самоврядування — Ради робітничих депутатів. В
Україні вони були створені в 8-ми містах: Катеринославі, Києві, Одесі,
Миколаєві, Маріуполі, Єнакієвім, Юзівці, Кременчуці.
Розгортання революції 1905 - 1907 рр. сприяло
розгортанню та піднесенню національного руху. В 1905 р. активізується
діяльність РУП, яка з 1905 р. була перейменована в Українську
соціал-демократичну робітничу партію, лідерами її стали В. Винниченко, С.
Петлюра, М. Порш.
Українські політичні партії взяли участь у
виборах до 1-ої Державної Думи (102 депутати, що об'єднались в Українську
парламентарну громаду, друкованим органом якої був "Український
вісник", головою її був адвокат з Чернігова І. Шраг) та до 2-ої Державної
Думи (47 депутатів, які об'єднались в Українську громаду і видавали часопис
"Рідна справа — вісті з Думи").
У роки першої російської революції з'явилась
легальна українська преса: газета "Хлібороб", .
Проявом національного руху було виникнення
культурно-освітніх організацій "Просвіта". Вони були створені в
Києві, Катеринославі, Одесі.
Діяльність українських громад у І та II
Державних думах Росії
Вибори до першої Державної думи українські
соціал-демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські
демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали
не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу
Думу, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 депутати,
серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45
депутатів-українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був
адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми
цієї парламентської групи були покладені три найбільш гострі для українського
суспільства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала
видавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною для
всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська
громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала
провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи
неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення
Російської імперії у федеративну державу. Українські депутати підготували
окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з
парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар
розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.
У січні 1907 р. відбулися вибори до II
Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні
партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову
почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою
громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого
самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим
громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в
університетах і в учительських семінаріях. У II
Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії.
Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із
своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті»,
що виходив два рази на тилеждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів
Української трудової громади. II Дума
виявилася ще радикальиішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише
103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.
Столипінська реформа та політична реакція в
Україні. Період післяреволюційного розвитку Російської імперії пов'язаний з
ім'ям Петра Столипіна (справжнє прізвище — Столипа), що походив з старинного
дворянського роду, до якого (між іншим) належав і М. Лєрмонтов.
П. Столипін провів аграрну реформу, за якою
селянин мав право виходу з общини; йому общиною надавалася у приватну власність
земля, ці землі дозволялось виділяти в окремій відруб або окреме індивідуальне
господарство — хутір.
Проведенню реформи мав сприяти Селянський
банк, який скуповував землі у поміщиків І продавав селянам, а також видавав їм
позику на 55 років. Ще однією складовою реформи було сприяння переселенню селян
з європейської частини імперії на Далекий Схід, у Сибір, Казахстан, Середню Азію.
В Україні процес виходу з общини ішов досить
швидкими темпами порівняно з іншими регіонами Росії. В результаті реформи з
земельної громади вийшло 25% дворів, зокрема в степовій зоні — 42%, на Лівобережжі
— 11%, на Правобережжі —46%. Разом з тим на Правобережжі та Полтавщині майже
вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність;
особисте приватне землеволодіння почало переважати в Чернігівській,
Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях і охопило до
50% всіх селянських дворів. Протягом 1906 - 1913 рр. на схід Росії мігрувало
1,2 млн. чол., лише 25% із них повернулося назад.
Результатами аграрної реформи були зростання
концентрації земельної власності в руках заможного селянства, широке
використання машин і добрив, зростання у 1912 р. врожайності селянських
господарств на 20%.
Внаслідок реформування сільського
господарства посилився процес капіталізації селянства та соціальної
диференціації.
Програма реформ П. Столипіна передбачала
піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва, реорганізацію
місцевого самоврядування, запровадження загальної початкової освіти та інші
заходи. Задумане реформатор вважав здійснити не менш ніж за 20 років. Але з
самого початку політика реформ наштовхнулась на опір як реакційних, так і
ліворадикальних політичних партій та угрупувань. У 1911 р. П. Столипін загинув
у результаті терористичного акту, вчиненого терористом-есером Д. Богровим.
Поховано П. Столипіна в Києво-Печерській лаврі.
Щодо революційного руху Столипін повів рішучу
політику репресій та терору, особливо проти національних рухів, в тому числі й
проти українства. Було заборонено викладання українською мовою, святкування
роковин пам'яті Тараса Шевченка; збір коштів на спорудження пам'ятника на
могилі поета в Каневі; закривалися "Просвіти", українські газети,
клуби, товариства. Водночас посилилась діяльність правоекстремістських чорносотенних
організацій, члени яких переслідували діячів національного руху, чинили акти
розправи. Жорстокими репресіями царизм переслідував учасників революційного
руху. Серед судових процесів того періоду найжорстокішим був процес над
учасниками донецького збройного повстання, із 131 підсудного винними було
визнано 92 чол., із них 8 засуджено до смертної кари, а решту — до різних
строків каторги. Поразка революції призвела до кризи в національному русі та
його занепаду. Розпадається Українська радикально-демократична партія,
припинила своє існування "Спілка". Частина членів УСДРП взяла участь
у створенні міжпартійного політичного об'єднання — Товариства українських поступовців,
яке найближчими своїми завданнями вважало українізацію освіти, церкви,
відстоювання прав українства через трибуну Державної Думи.
Після успішної для росіян Галицької битви (1914
р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях
розгорілися на Карпатських перевалах. Незважаючи на наполегливість росіян,
подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога
фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті
росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій
території Східної Галичини і північної Буковини російська влада встановила
режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора
графа О. Ьобринського, мав запровадити «русские начала» в житті населення
краю, Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське
законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні
організації. Почалось повернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх
представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку
греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено
вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.
Російська окупація тривала до весни—літа 1915
р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915
р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести
її з війни. Зібравши достатню
кількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районі
міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини
вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю
Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім
Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну
Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали
поразки через погане матеріальне постачання військ і прорахунки командування.
Відступ російської армії супроводжувався
новим погромом українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих
російських частин додалися біженці, які боялися репресій з боку
Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців.
Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в
Галичині «європейським скандалом».
Зупинивши наступ австро-німецької армії на
лінії Кам'янець-Подільсь-кий—Тернопіль—Кременець—Дубно,, росіяни навесні 1916
р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в
історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія
Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).
Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після
нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим
не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська
просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями,
Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські
війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис.
полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.
Після завершення цього наступу лінія фронту
залишалася майже незмінною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. в
Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє
внутрішнє становище, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився
повним провалом, новими жертвами і територіальними втратами. Контрудар
австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р.
Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.
Висновок. У цей період українські землі
продовжували залишатися ареною бойових дій між військами Росії і
Австро-німецького блоку. У результаті західно-українські землі були розорені
тривалими бойовими діями і окупаційною політикою, яку проводили щодо цих
земель Австро-У'горська і Російська імперп.
Перша світова війна призвела до загострення
соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у
Російській імперії. Перемога Лютневої революції 27 лютого 1917 р. привела
до падіння самодержавства (Микола II зрікся
престолу). Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із
цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих органів
влади виникають губернські, міські й повітові правління. У містах і
селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів.
Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив
активізацію національного руху в Україні. Національні політичні сили були
роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український
керівний центр. Так в Україні виникла і згодом стала впливовим центром влади Українська
Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3—4 березня 1917 р.в
Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і
українських соціал-демократів, стала представницьким органом українських
демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду
голови УЦР обійняв М, Грушевський.
Основні напрямки політичної програми УЦР:
— боротьба за національно-територіальну автономію у
складі 9 українських губерній та етнічних земель;
— підготовка до виборів в Установчі збори з метою
розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;
— співпраця з Тимчасовим урядом;
— захист прав національних меншин.
Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус
України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне
проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винничєнко) бачили
Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Піднесення національної самосвідомості українського
народу зумовило історичний крок, зроблений Українською Центральною Радою. УЦР
10 червня 1917 р. проголосила / Універсал«До
українського народу, в Україні й поза Україною сущого».
Основні положення І Універсалу були такими: , —
автономія України в складі Росії;
— право законодавчої ініціативи;
— необхідність загальнонародних, рівних, прямих виборів
шляхом таємного голосування до законодавчого органу — Всенародних українських
зборів (сейму);
— відмова передавати певну частину податку до
центральної російської скарбниці, уведення українського податку;
— заклик до згоди і порозуміння між представниками усіх
національностей, що мешкали в Україні.
Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню)
українського суспільства.
Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. був
утворений український уряд — Генеральний Секретаріат.
Значення І Універсалу полягало у тому, що в Україні
проголошувався автономний лад. Це сприяло зміцненню українського суспільства на
нелегкому шляху створення української держави.
Слід зазначити, що історичні рішення І Універсалу в Росії
були сприйняті із занепокоєнням. Хвиля масових демонстрацій у Петрограді, поразка
російської армії на Південно-Західному фронті і як наслідок — утрата Галичини
— чинники, що зумовили політичну кризу. Тимчасовий уряд, побоюючись подальшого
загострення ситуації, пішов на переговори з УЦР.
IIУніверсал Центральної
Рада Бездіяльність Тимчасового Уряду в соціально-економічній сфері та кого
курс на війну до переможного кінця дедалі більше погіршували становище в
країні. У такій ситуації уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене
становище в Україні, яке виникло після проголошення Центральною Радою І
Універсалу. Наприкінці червня в Київ прибула урядова делегація у складі трьох
міністрів — О. Корейського, М. Терещєнка та І. Церетелі. Після дводенних
переговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковою мірою потребували
обидві сторони. Потім відбулася зустріч російських міністрів з президією
Центральної Ради і генеральними секретарями, на якій затвердили текст угоди та
порядок її реалізації. Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд
зобов'язувався визнати Центральну Рада державним органом.
Після цього Центральнії Рада затвердила текст // Універсалуі опублікувала його українською, російською, єврейською і польською
мовами,
У ІІ Універсалі, датованому 3 (16) липня 1917 р.,
зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками
інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом
революційної демократії України. Поповнена Центральна Рада виділить із свого
складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, що буде
представлений Тимчасовому урядові на затвердження як носій найвищої крайової
влади цього уряду в Україні. У згоді з національними меншинами Центральна Рада
підготовлятимезакон про автономний устрій України " для винесення
його на затвердження Установчими Зборами. До затвердженняцього
закону-Центральна Рада зобов'язується самочинно не проголошувати автономії
України. При кабінеті військового міністра, генеральному штабі і верховному
головнокомандуючому Центральна Рада матиме своїх представників, які займуться
комплектуванням окремих військових частин виключно українцями, наскількитаке
комплектування не порушить боєздатності армії. Остаточне слово у даному
випадку матиме військовий міністр.