Курсовая работа: Ринок і державне регулювання економіки

        Розглядувана проблема є  багатоаспектною. Дієздатність держави має оцінюватися:

По перше, з позиції вирішення основного завдання системних перетворень поглиблення ринкової трансформації економіки. Визначальними чинниками цього процесу є інституційне забезпечення політики реформ, завершення процесу формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил економічної діяльності. Гостро стоїть нша проблема – усунення наявних деформацій у відносинах власності, забезпечення на ділі її легалізації її основних форм, політичної підтримки та надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим запровадити цивілізовані механізми державного регулювання земельного ринку, який уже фактично діє, однак діє хаотично. Потребує невідкладного вирішення питання захисту дрібних акціонерів, яких у нас майже 15 млн.

        По друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позиції її спроможност забезпечити створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані на основі ринкових саморегуляторів через відсутність останніх, держава має виступати в ролі суб’єкта, який посилю ринкові механізми, що лише формуються, доопрацьовувати те, чого ринок поки що сам зробити не в змозі.

        По третє, реалізація конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утверджені інноваційної моделі розвитку українсько економіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної політики, подолання нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. Такого інструментарію у нас поки що немає.

        Звичайно, йдеться не про поворот назад до закритої економіки. Необхідно реалізувати напрацьований світовою практикою арсенал всебічної підтримки національного виробника в межах відкритої економіки. Саме з цих позицій має створюватися групова програма стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виваженого протекціонізму – захист насамперед високотехнологічного потенціалу та інвестиційного комплексу держави.

        По четверте, потребує переосмислення і логіка макроекономічної стабілізації. Це також один із визначальних чинників дієздатності держави. У попередні роки ставку у сфері макроекономічної стабілізації було зроблено на монетарну політику. Проте наш власний досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн, демонструє обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними інструментами. Адже навіть за “класної” грошово – кредитно політики курс гривні від моменту її запровадження впав більш як утроє. Різке падіння ВВП у доларовому обчисленні пояснюється передусім цією причиною. Це вагомі докази того, що не може бути сильної валюти за нестабільної економіки.

        Необхідно переглянути й логіку зміцнення державних фінансів. Слід усвідомити, що головною передумовою вирішення фінансових проблем держави є зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств. 

        По п’яте, зміцнення дієвості держави пов’язане і з історичним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Це аксіома, яку не можна заперечувати.

        Водночас досвід попередніх років показує, що соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення. Вирішення цього завдання напряму залежить від оплати праці економічно активного населення. За збереження наявної тенденції – невпинного зниження частки оплати праці в структурі ВВП – розв’язати проблему стабільного пенсійного забезпечення, як і інших соціальних витрат, неможливо. Нині падіння заробітно плати досягло критичної межі. Якщо в 1994 році середньомісячна заробітна плата в доларовому еквіваленті становила 24 долара, на кінець 1997 року – 89 доларів, то нині – 35 доларів.[13] Це майже у  дванадцять разів менше ніж у Польщі, і в один і вісім десятих разів – ніж у Росії. За такого рівня заробітна плата цілком втрачає стимульовану функцію, в тому числі й щодо продуктивності праці, науково - технічного прогресу.           

        Важливо враховувати й ще один аспект порушеної проблеми. Зміцнення дієздатності держави передбачає утвердження в суспільстві надійних противаг бюрократизац управлінського апарату, подолання його корумпованості. Такими противагами може бути лише реальна демократизація всіх сфер суспільного життя, і насамперед економічних відносин, забезпечення їх прозорості, утвердження дійових нститутів громадського суспільства. Політика держави має зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, протидії їхньому зрощуванню з державним апаратом. Держава ніколи не зможе реалізувати свою конструктивну місію за умов, коли заінтересовані групи мають можливість визначати її політику, впливати на законодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські  нституції. Створення таких умов сприяла офіційна політика прискорено приватизації, яка здійснювалася починаючи з 1992 року. І в цьому питанн потрібна повна ясність: за відсутності достатніх нагромаджень національного капіталу альтернативи корумпізації та олігархізації приватизаційного процесу практично не було. Слід також усвідомлювати, що за відсутності ефективних противаг діє закономірність розширеного само відтворення олігархічного капіталу. Переступивши певну межу, він стає всесильним. Багато країн опинилися на  обочині сучасної цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічного розвитку. У цьому зв’язку спроможність держави гарантувати для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності єдині “правила гри” становить ключову ознаку дієздатності. Це водночас і основа інвестиційної привабливості економіки, а відтак – її стабільного розвитку.

2.2  Модернізація економіки України в умовах глобалізації

Розглянемо принципові ознаки й характерні риси глобалізації як суспільно

економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття та форми виявлення цього феномена в різноманітних сферах економіки і суспільства слід наголосити передусім на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стад економічного розвитку, формування основ ноосферно – космічної цивілізації. Звідси випливають і якісні й кількісні ознаки та показники, що характеризують розгортання даного процесу.

        Серед головніших слід назвати посилення взаємозалежності економік різноманітних країн, зростання цілісності і єдності світового господарства, в основі яких дедалі більша відкритість національних ринків, поглиблення міжнародного поділу кооперації праці. Окремі нації й держави поступово передають свої функц суб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права наднаціональним органам.

        За рахунок упровадження новітніх технологій, систем електронного зв’язку, насамперед Інтернету, зростають світові комунікаційні мережі, що виводить багато з них зі них зі сфери державного контролю. Завдяки науково – технічним досягненням скорочуються витрати на здійснення міждержавних і між фірмових господарських контактів.

        Трансформація економічної системи України відповідно до соціально – економічних і науково технологічних параметрів ХХІ століття має, на мій погляд, ґрунтуватися на:

-     загально цивілізаційних умовах і чинниках, що формують систему

координат сучасного світового ринкового господарства;

-     національних пріоритетах і особливостях, що мають глибокі,

невичерпн сторико – генетичні й ментально – етичні джерела;

-     реальному стані економіки і суспільства України, що є головним

вихідним матеріалом, першоосновою, фундаментом, на якому будується нова політико економічна система.

Саме взаємодія цих трьох складових убезпечить Україну від різких

коливань відхилень, сприятиме пом’якшенню ударів перехідного періоду, гармонізац нашого приєднання до загально цивілізаційних процесів і структур.

        В Україн достатні стартові умови для того, щоб поступово інтегруватися в загально цивілізаційні процеси.

        По перше, вона має потужний науково - технічний, інтелектуальний потенціал, висококваліфіковану робочу силу, що є визначальним у системі сучасного виробництва.

        По друге, адміністративно – командні механізми значною мірою підірвані, що створю можливість остаточного й швидкого демонтажу тоталітарної системи і побудови сучасних економічних форм та управлінських механізмів, не обтяжених минулим.

        По третє, маємо величезні невикористані запаси емоційної, психологічної енергії, що вивільнилася внаслідок розбудови власної незалежної самостійної держави віковічної мрії багатьох поколінь нашого народу. Потужний вибух цієї енергії, критична маса якої нагромаджувалася сторіччями, спрямований на політичне, економічне, духовне відродження нації і є величезним додатковим чинником прискореного доручення України до загально цивілізаційних процесів і структур.

        Національн джерела економічного розвитку ґрунтуються насамперед на історично генетичному, ментально – етнічному потенціалі України, квантитативне явлення про який дає майже п’ятдесятимільйонна держава, що розташувалася в надзвичайно вигідному місці геополітичного простору. Якісний бік нашого духовного потенціалу складає ментальність народу: працьовитість, хазяйновитість, відкритість, взаємо підтримка, мудрість, дотепність, кмітливість, ґрунтовність. Якщо до цього додати практично – загальну освіченість народу, є всі підстави стверджувати, що в даному відношенні Україна має безперечні передумови для того, щоб опанувати досягнення цивілізації і зайняти вже на початку нового століття власну нішу в міжнародному поділі праці.

        Сутність цього твердження випливає с того, що економіка ІІІ тисячоліття – це  економіка розуму”, економіка “думки”, що базується передусім на якості людського капіталу, котрий в Україні за багатьма параметрами не поступається аналогічним показникам розвинутих держав.

        Варто назвати ще і такі складові українського економічного генофонду, як тривалий період існування приватної власності на землю, досвід ринкового господарювання у складі інших держав, широкий розвиток кооперативних економічних форм, кредитних спілок.

        Економічна модель України формується на основі загально цивілізаційних детермінант, генетично – історичних джерел та внутрішніх онтологічних економічних чинників.

        Головним напрямом реалізації такої моделі в умовах глобалізації є широкомасштабна, всеохопна модернізація економіки, всіх сфер суспільного життя. Україна не здійснила цей процес повною мірою на попередніх етапах, тому що частини території тривалий час перебували у складі інших держав.

        Серед численних дефініцій модернізації найзагальніше визначає її як комплекс економічних, політичних та культурних реформ, синхронна реалізація яких передбачає “осучаснення” суспільства. У вузькому розумінні цей процес зводиться до нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвитку виробництва та підвищення продуктивності праці.

        Особливост сучасного етапу модернізації пов’язані з необхідністю, по – перше, забезпечити розвиток не самих по собі виробничих потужностей, а започаткувати технологічн перетворення сучасного рівня і масштабів.

         По друге, органічно включити економіку України у світогосподарські, глобальн процеси з метою повнішого використання зовнішніх ресурсів розвитку та розширення ринків збуту продукції власного виробництва.

        По третє, модернізація вимагає не стільки зростання випуску окремих товарів, скільки формування внутрішніх інституційних та економічних структур механізмів для впровадження гнучких технологій,1 на сонові інформаційних комп’ютерних систем.

        Таким чином, економічна модернізація на зламі тисячоліть охоплює глобалізацію національних економік, трансформацію доекономічних суспільств в економічн суспільства, а також створення передумов для переходу останніх до пост економічної, постмодерної стадії розвитку.

         Зупинимося докладніше на економічній модернізації в Україні, що полягає в докладному оновленні на сучасній основі матеріально –речових і організаційно – економічних структур, усієї системи суспільного виробництва. Вона передбачає повний демонтаж застарілих соціально економічних відносин, що обґрунтувалися на монопольному, безроздільному пануванні державної форми власності на умови і засоби виробництва.

3 ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКРНОМІКИ

3.1    Основн функції державного регулювання

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних

систем визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб’єктами господарсько системи. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінн економічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково технічного прогресу. Вона реалізується через рад конкретних функцій, частина з яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної суспільства і управління нею, фінансування і організація науково -  дослідних і дослідно – конструкторських робіт, стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують найближчим часом значних прибутків, допомога проектам високого ризику.

        Не менш важливим є функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціально економічної інфраструктури.

        Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечу процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково – бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулю величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.

Функція створення та розвитку соціально-економічної інфра­структури полягає у забезпеченн життєдіяльності галузей, які ство­рюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регу­лювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічно рівноваги в системі ринкового господарства відігра державний сектор. Завдя­ки йому держава бере безпосередню участь в економічних проце­сах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона викону також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єк­тів господарювання та охорони навколишнього середовища.

Оскільки централізоване регулювання не директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на як орієнтуються в своїй господарській діяль­ності всі економічн одиниці. Законодавчо закріплюються перед­усім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпе­чення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалі­зованої продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функц централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мі­рою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільност й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням в діяльність господарських об'єк­тів, так через опосередковане регулювання.

У першому випадку йдеться про так звану природну монополію, яка властива тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандар­ти на послуги, що надаються". До цієї природної монополії нале­жать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них держав­на економічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і вироб­ничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність необ­хідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональ­ному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.

У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє в двох напрямках.

Перший - часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно – грошовій системі.

Другий напрям – зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання через фінансові та кредитно – грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

3.2       Основні форми державного регулювання

Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко і довго-

строковій державній економічній політиці.

        Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у перед та повоєнн роки. Це був комплекс антикризових і анти циклічних заходів держави, спрямованих на пом’якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання те, що його заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику. Головним серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норм відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об’єктами поточного емпіричного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

        У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

         Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов’язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком науково – технічних засобів, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

        На відміну від епідеміологічного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодження часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно – аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються.

        Характерною рисою консервативних моделей державного регулювання, які почали застосовуватися переважно з кінця 70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької ініціативи. На думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе за умови стабільност грошового обігу, надання кредитно – грошовій політиці приоритетного значення.

      Структурне програмування – вища форма економічного регулювання. Його основу становить кон’юнктурне програмування, доповнення науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. Це пов’язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно – грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та знач­ним ринком державного споживання. Крім того, на структурне про­грамування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних  та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне станови­ще. Залежно від наявност перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням струк­турно перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в ок­ремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізац галузеві та регіональні програми економічного і со­ціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енер­гетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Головна мета структурного програмування полягала в регулюванні між- і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для роз­витку національного економічного потенціалу.

Національне планування як форма реалізації власне структурно­го регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національ­ної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвит­ку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як інди­кативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна ндикативна програма, як правило, розра­хована на п'ять  і більше років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств дер­жавного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяль­ності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фі­нансової самостійності. Регулювання їх економічно діяльності здій­снюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням під­приємцям широкої інформації щодо очікувано загальногосподарсь­кої чи комерційно кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням в забез­печенні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проя­вів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спе­ціальними державними органами, промисловими і банківськими кор­пораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих, районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування прерогатива колишньої радянської економічної системи, що рунтувалася на одержавленні привлас­нення й управління. її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ре­сурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забез­печували реалізацію розроблених планів. Державне планування ве­лося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожно­го виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практи­ка свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються пе­ребудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється зниженням сту­пеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під­приємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загаль­них умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференцію­вати підходи до державного управління різними групами підпри­ємств залежно від виконуваних ними функцій у народному госпо­дарстві. Наприклад, вирішальними можуть бути директивне плану­вання і управління стосовно підприємств оборонних галузей та ви­робничо нфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером бере на себе певні зобов’язання, працюють підприємства важкої індустрії.

   У цілому система державного планування і управління не повинна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правила господарювання, нормативні межі і умови діяльності підприємств.

3.3    Методи державного регулювання

Державне регулювання економіки передбача використання ряду

методів. Під методами  державного регулювання економіки розуміють способи впливу держави в особ законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, нфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відпо­відно до національної економічної політики .

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулюван­ня поділяються на дві групи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

До методів прямого державного впливу належать такі:

-   визначення стратегічних цілей розвитку економіки та їх відобра­ження в індикативних та інших планах, цільових програмах;

-   державні замовлення і контракти на поставки певних видів про­дукції, виконання робіт, надання послуг;

-   державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

-  нормативні вимоги до якості та сертифікації технології та продукції;

-  правові й адміністративні обмеження та заборони щодо виробниц­тва певних видів продукції;

- ліцензування операцій з експорту та імпорту товарів, тобто зов­нішньоторговельних операцій.

Прям методи державного регулювання економіки не передбачають створення додаткового матеріального стимулу, не загрожують фінансо­вими збитками і спираються на силу державної влади.

Методи непрямого (опосередкованого) державного регулювання економічних

процесів ґрунтуються переважно на товарно-грошових ва­желях, визначають правила гри в ринковому господарстві та впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. До цих ме­тодів належать:

-   оподаткування, рівень оподаткування та система податкових пільг;    

-   регулювання цін, їх рівні та співвідношення;

-   плата за ресурси, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги;

-    митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси та умови

обміну валют.

Сфера застосування опосередкованого регулювання в міру розвит­ку

ринкової економіки значно розширюється. Водночас зменшуються можливості прямого втручання держави у процеси розширеного від­творення.

Залежно від засобів впливу на ринок розрізняють правові, адмініст­ративні,

економічні, зокрема кредитно-грошові, методи регулювання. Механізм поєднання методів прямого й опосередкованого регулювання, а також правових, адміністративних і економічних методів може бути різний залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової та економічної ситуації в країні.

Із розвитком ринкових відносин, залученням до процесу регулюван­ня інструментів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як пра­вило, поступаються місцем опосередкованим, економічним.

Розмежування адміністративних та економічних методів  державного регулювання деякою мірою умовне. Щоб задіяти будь-який опосередко­ваний регулятор, відповідні державні органи мають попередньо прийня­ти адміністративне рішення, наприклад, щодо зміни податкових ставок, про надання податкових пільг чи продаж центральним банком державних облігацій. У цьому раз будь-які економічні регулятори мають ознаки ад­міністрування.

Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, видання указів  президента, а також вироблення механізму їх реалізац контролю.

Закони, законодавчі та нормативні акти визначають об'єкт та зміст ре­гулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх неви­конання. Закони виконують функцію довгострокового правового регулю­вання, а укази, нормативні акти, як правило, короткострокового, або оперативного.

Пакет законів, що регулюють економічні відносини в Україні, напра­цьовується. Основними чинними законами "Закон про власність", "Про банки банківську діяльність", "Про обмеження монополізму та недопу­щення недобросовісної конкуренції"", "Про оподаткування доходів під­приємств та організацій", "Про банкрутство", "Про нвестиційну дія­льність", "Про захист іноземних нвестицій в Україні", "Про основи державно політики у сфері науки і науково-технічної діяльності", "Про форми власності на землю", "Про освіту", "Основи законодавства України про культуру", "Про зайнятість населення", "Про оплату праці", "Про державне мито", "Про єдиний митний тариф".

Зміни і доповнення законів передбачаються відповідними законодав­чими актами, постановами Верховної Ради України, постановами та дек­ретами Кабінету Міністрів України.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави. Суть адміністративних методів знач­ною мірою залежить від обраного засобу управління суб'єктами ринко­во діяльності. Адміністративні методи базуються на стилі державної влади і поділяються на засоби заборони, дозволу і примусу.

Адміністративна діяльність засобом виконання обов'язків, покладе­них на відповідн підрозділи і керівників, а також створює передумови вирішення економічних і соціальних завдань, переведення системи в но­вий стан розв'язання конфліктних ситуацій і т. ін. Адміністративні д по­трібно аргументувати з огляду на їх можливі наслідки. Дія є виправда­ною повною мірою тоді, коли вона здійснюється з урахуванням економіч­ного стимулювання, переконання виховання.

Глибока адміністративна дія в різних формах орієнтована на забезпе­чення ефективного функціонування управляючої системи. За її допомо­гою вирішується багато завдань, зокрема підтримка параметрів системи в нормальних межах; попередження відхилень від заданої програми, а в разі потреби — їх усунення, перехід системи з одного стану в інший.

Відповідальні завдання, як правило, розв'язуються адміністративни­ми методами. У країнах з розвиненою ринковою економікою сфера ад­міністративних заходів обмежується переважно захистом навколишньо­го середовища, створенням сприятливих умов для життєдіяльності мало­забезпечених верств населення, а також запобіганням розвитку тіньово­го бізнесу.

Економічні методи регулювання — це система прийомів і способів прямого впливу та його напряму на суспільно-господарський розвиток з дотриманням вимог економічних законів за певних товарно-грошових відносин і з використанням інших економічних важелів задля створення умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

За допомогою економічних методів створюються економічні умови, що стимулюють прагнення досягати у праці високих результатів. х зас­тосування передбачає порівняння витрат і результатів. До економічних методів регулювання належать прогнозування, планування, програмуван­ня, матеріальне стимулювання і санкції, фінансування й кредитування, використання таких економічних категорій, як заробітна плата, со­бівартість, прибуток, ціна та інше.

Сьогодні у світі нема країни, тим більше економічно розвиненої, яка б активно не використовувала систему державного економічного ре­гулювання ринкових відносин, валютно-фінансової стабілізації, податко­вої й бюджетної, інвестиційної та структурної політики. Українська дер­жава для реалізації власних стратегічних цілей економічного розвитку має активно використовувати всі демократичні важелі.

По-перше, законодавча влада країни формує і приймає відповідно до Конституції України закони, пакети правових актів, що регулюють сис­тему ринкових відносин. Держава правовими методами досить жорст­ко регулю соціально-економічні процеси функціонування суспільства. Судова влада, у свою чергу, карає за порушення законів, тим самим по­переджуючи про неприпустимість їх порушення, якщо насправді діє принцип неминучості покарання за протизаконні дії.

По-друге, державна влада має такі дійов механізми, як банківська і фінансова системи. Саме банки безпосередньо регулюють процеси гро­шового кредитного обігу, здійснюють емісійну політику, прискорюють або стримують швидкість грошового обігу, визначають вартість і стійкість національно грошової одиниці, її курс щодо іноземних валют, можливості внутрішньо та зовнішньої конвертованості. Вони ж мають формувати та ефективно використовувати резервні валютні фонди, упе­реджуючи і регулюючи процеси інфляції. Банківська система регулює рівень і рух облікової ставки та плати за кредит у комерційних банках, тобто активно впливає на нвестиційну і структурну політику.

По-третє, фінансова система формування і використання коштів державного та місцевих бюджетів також важливим механізмом дер­жавного економічного управління, зокрема розробки, здійснення та фінансування урядових програм загальнодержавного і регіонального рівнів, розв'язання соціальних проблем життя населення.

По-четверте, банківська валютно-фінансова політика має поши­рюватися на всі без винятку сфери людської діяльності, тобто аж ніяк не частково — чи то на державний, чи то на приватний сектор економіки. Це процеси загальноекономічного регулювання, що охоплюють життє­діяльність суспільства загалом. У своїх діях законодавча і виконавча вла­да ма дотримуватись саме цього визначального принципу. Водночас економічна стратегія в умовах гострої кризи передбачає визначення по­етапних пріоритетів, на яких має зосереджуватись держава щодо ресур­сної підтримки фінансово-кредитного впливу на випереджуючий роз­виток сфер подолання товарного дефіциту. Це своєрідні точки виперед­жуючого економічного розвитку, без яких економіку неможливо вивести із занепаду оживити.

По-п'яте, до системи державного регулювання залучаються й такі не­обхідн елементи, як дострокове прогнозування, програмування та індикативне планування. Саме вони визначають для кожного етапу стратегії відповідні пріоритети розвитку, можливі джерела інвестування і ресурсного забезпечення. Розроблюючи державні цільові програми, треба виходити, з одного боку, з вибору справді життєво необхідної їх пріоритетності, а з іншого з реальності їх виконання.

По-шосте, державна економічна політика й управління розвитком ринкових відносин ма бути послідовною та цілеспрямованою. При цьому треба використовувати критерії кінцевої результативності здійснення ринкових реформ, показники темпів обсягів економічного зростання валового національного продукту і доходу на душу населен­ня, досягнення фінансової збалансованості та збалансованості внутріш­нього товарного ринку, торговельно-економічн зв'язки зі світовою спільністю.

    Саме такими шляхами методами держава створює необхідні еко­номічн передумови для формування належного ринкового простору й активізації сучасного бізнесу.

    Процеси реформування власності, господарювання та приватизації також мають здійснюватися під цим кутом зору із забезпеченням кон­курентоспроможност українського бізнесу — великого, середнього й малого. Розв'язання проблеми ефективної та масової приватизації галь­мується через недостатність справжніх бізнесменів і менеджерів, інвес­торів, які могли б і вміли трансформувати застаріле виробництво, швидко перевести його на сучасний технологічний і управлінський рівень.

ВИСНОВКИ

Проблемою визначення ролі держави економісти-теоретики займаються вже більше трьох століть – з моменту виникнення наприкінці ХVІІ ст. індустріального суспільства, коли держава з "нічного сторожа" поступово стала перетворюватися на активного суб'єкта економічної діяльності.

Держава як один із найсильніших інститутів посідає найважливіше місце в спрямуванні економічного розвитку національних економік наприкінці ХХ століття. Особливо це стосується країн, що розвиваються. Вони є класичним прикладом потужного впливу інститутів на економічні перетворення. Сучасні західні теорії виявилися не в змозі передбачити стрімкого економічного зростання країн Східної Азії: адже не можна було й уявити, що інституціональні трансформації в суспільств настільки сильно вплинуть на систему економічних інтересів приватного сектора та виведуть ці країни на динамічний шлях економічного розвитку, а вочевидь обмежений бюрократичний механізм зможе ефективно управляти цим розвитком.

Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість нституціонального аспекту трансформації, його панівну роль відносно економічної політики. Зруйнувавши за короткий час старі інститути, як забезпечували певну виробничу, фінансову та соціальну стабільність у суспільстві, реформатори не спромоглися так само швидко створити каркас ринкової економіки (тобто численні інститути, що їх не існувало при соціалістичній системі), який гарантував би сталість системи на макро- та мікрорівні. Критичний розрив між економічними нституціональними реформами не міг не привернути уваги до проблеми стратег формування ринкових інститутів у перехідних економічних системах.

У процесі становлення сучасної ринкової економіки важливу роль відіграє конструювання інститутів приватної власності та капіталу, приватнопідприємницького сектора та підприємця як головної дійової особи економіки. З точки зору загальних тенденцій суспільного прогресу, тут однаково важливі розвиток приватнопідприємницько економіки, корпоративної економіки, великих і величезних фінансово-промислових груп, адекватних механізмів організації та управління.

На нинішньому етапі ми теж спостерігаємо послідовний процес становлення нового метасуб'єкта економіки нститутів громадянського суспільства, які набувають дедалі більшої сили в регулюванні соціально-економічних процесів. Це такі інститути, як різного роду угоди, конференції, асоціації – спілки промисловців та підприємців, асоціац банкірів, торгово-промислові палати, які вже не є елементами держави. Але вони не є й структурами ринкової економіки. Це інститути громадянського суспільства. Сюди також входять профспілки, інститути соціального партнерства, товариства споживачів, екологічні рухи. Всі ці структури є активними учасниками та суб'єктами регулювання економічних і соціальних процесів, але не є, повторюємо, інструментами ні держави, ані ринку.

Коли ми говоримо про модифікацію функцій держави в реальному житті, то в цьому разі йдеться про передачу функцій державного регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства, як включаються в цей механізм.

Зазвичай роль держави в економіц пов'язують із недосконалістю чи вадами ринку, які держава повинна компенсувати. Якби, мовляв, ринок був досконалим, то роль держави зводилася б до нуля. І чим більше він досконалий –  тим меншою стає роль держави. Відповідно, й ринок потрібен для того, щоб компенсувати вади та недосконалість державного регулювання.

Таке розуміння ролі держави, на мій погляд, неправильне. По-перше, завжди виникає спокуса знайти ідеальну модель ринку. Відтак, наближаючись до неї, ми будемо поступово зменшувати масштаби державного втручання до граничного – нульового –значення.

По-друге, існують суперечлив погляди на питання щодо первинності держави чи ринку. Більшість економістів, особливо ж неоліберального спрямування, стверджують, що спочатку був ринок, а державні інститути утворилися внаслідок дефектності, недосконалості ринку. Одним із яскравих прикладів такого бачення є концепція суспільного договору, в рамках якої процес виникнення держави пояснюється дією суспільного договору. З цього погляду, держава постала заради вирішення колективної проблеми забезпечення населення суспільними товарами (законом і порядком), які були потрібні для функціонування ринку. Узагал немає жодної розвинутої країни, де держава не брала б активної участі в регулюванні економічних процесів.

З огляду на закономірності глобалізації світу, появу нових суб'єктів світової економіки та геополітики, нових центрів сили, особливості їх взаємодії і балансу недоцільно говорити про якесь неминуче послаблення ролі держави, зведення її до "компактного і недорогого" апарату контролю та нагляду за дотриманням загальноприйнятих правил. У нових умовах формуються і нов реалії, а отже, виникає інше середовище для функціонування національних держав. Держава стає наймогутнішим та найвідповідальнішим суб'єктом представництва й захисту національних інтересів країни перед лицем поки що єдиної глобально держави – консолідованого Заходу, а також існуючих регіональних союзів та асоціацій і ТНК. Від усвідомлення реалій цього нового світопорядку залежить місце держави в нових світових ієрархіях, і її здатність захищати свій політичний та економічний суверенітет, і можливість справляння впливу на міжнародні та внутрішньополітичні процеси. Для України це особливо актуально в зв'язку з її особливим геополітичним положенням та своєрідністю історичного розвитку. Українська держава повинна стати головним суб'єктом і гарантом національного суверенітету, національних інтересів, національного розвитку.

ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ

1.   Конституція України

2.   Закон України „Про власність від 07.09.91

3.   Закон України „Про обмеження монополізму та недопущення недобросо-

вісної конкуренції” від 10.12.91

4.   Закон України „Про зайнятість населення” від 01.03.91

5.   Базер У., Сабов З. Основы экономической теории: принципы, проблемы,

политика. – СПБ, „Питер”, 2000. – 791 с.

6.   Башнянін Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія / Підручник

для студентів вузів. – К.: Ніка – Центр Ельга, 2000. 526 с.

7.   Бобров В.Я. Основи ринково економіки: Підручник. – К.: Либідь, 1995. –

320 с.

        8. Борисов Е.Ф. и др. Экономика: Учебно – методический справочник. – М., 1997. – 320 с.

        9. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономической теории: Учебное пособие. – М.: Рыбари, 2000. – 479 с.

        10. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: політекономіч-

ний аспект. – К: Вища школа – Знання, 1997. – 743 с.

        11. Мочерний С.В. Основи економічної теорії: Підручник. – Тернопіль: АТ „Тарнекс”, 1993. – 688 с.

        12. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії: Підручник: суспільне виробництво. Ринкова економіка. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1998. – 272 с.

        13. . Ніколенко Ю.В. Політекономія: Підручник. К.: ЦУЛ, 2003. – 412 с.

        14. Савченко А.Т. Макроекономічна політика: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.

        15. Чухно А.А. Ринок: Підручник. – К.: Україна”, 1995. – 446 с.