Відомому педагогу В.О. Сухомлинському належить висловлювання: «Розум дитини – знаходиться на кінчиках її пальців». Це саме неодноразово підкреслювала М. Монтессорі.

Ігри з пальчиками розвивають мозок дитини, стимулюють розвиток мови, творчі здібності, фантазію, допомагають зняти напругу, не тільки самих рук, а і розслабити м’язи всього тіла. Вони також здібні покращити вимовляння багатьох звуків. Чим краще працюють пальці, тим ліпше говорить дитина. Справа в тому, що рука має саме велике (представництво) у корі головного мозку, тому саме руці належить важлива роль у формуванні головного мозку та встановлення мови, і саме тому починає розвиватися мовлення дитини, коли рухи її пальчиків досягають достатньої точності.[103] Вчені вважають, що якщо у людини зажатий кулак, або великий палець запряганий в кулаці, то це вважається ознакою розумової відсталості, або є ознакою повної спустошеності організму. Тому не випадково у немовляти завжди зжаті кулачки, а по мірі того, як дитина дорослішає і набирається розуму, кулачок її розжимається. Не виключено, що існує і зворотній взаємозв'язок, адже психологи і неврологи стверджують, що мозкова діяльність співвідноситься з дрібною моторикою. Тому якщо долоня навчиться розкриватися, то і голова почне активніше працювати. Крім того, метою занять по розвитку дрібної моторики є розвиток взаємозв’язку між півкулями головного мозку і синхронізація їх роботи. В правій півкулі мозку виникають різні образи предметів і явищ, а в лівій півкулі вони вербалізуються, тобто знаходять словесне вираження. Цей процес відбувається завдяки місточку (мозолистого тіла), яке пов’язує ліву і праву півкулю. Чим міцніше цей місток, тим швидше і частіше по ньому йдуть нервові імпульси, активніше мислинневі процеси, точніша увага, підвищуються здібності. У самих різних народів пальчикові ігри були поширені дуже давно. В Китаї поширені вправи з камінними і металевими кулями, постійні заняття з ними поліпшує пам'ять, діяльність серцево-судинної системи, усувають емоційне напруження, розвивають координацію рухів, силу і спритність рук, підтримують життєвий тонус. А в Японії широко використовують вправи для долонів і пальців з грецькими горіхами. Чудову дію здійснює перекатування між долонями шестигранного олівця. В Український народній педагогіці також здавна існують пальчикові ігри. З немовлячого періоду дітей вчили грати в «ладусі», «сорока білобока», «козу рогату» та інше. [ 105]

Сьогодні питаннями пальчикової ігротерапії займаються такі вчені, як: І. Агапова «Веселі свята і ігри для дітей і батьків», Ю. Антонова «Кращі ігри і розваги для всієї родини», Н. Ліонова «309 Розвиваючих ігор для дітей 7-12 років», О. Черінкова «Оригінальні пальчикові ігри», О. Узорова і О. Нефедова «Ігри з пальчиками», О. Романов «Ігротерапія», Н. Підлужна «Слухняні пальчики» та інші. [ 15]

О. Ф. Черінкова розробила методичні рекомендації до проведення пальчикових ігор. Вона пропонує:

1. Перед грою з дитиною обговорити зміст гри і відпрацювати необхідні жести комбінації пальців, рухів. Це не тільки дозволить підготувати дитину до виконання вправи а і створить необхідний емоційний настрій.

2. Перед початком вправи потрібно розігріти долоні та пальчики поглажуванням до приємного почуття тепла.

3. Всі вправи виконуються в повільному темпі від трьох до п’яти разів спочатку правою рукою, потім лівою, а потім двома руками разом.

4. Виконувати вправи потрібно разом з дитиною, при цьому демонструючи власну захопленість грою.

5. При виконанні вправи необхідно за необхідністю залучати по можливості всі пальці руки.

6. Необхідно слідкувати за правильною поставою кісті руки, точним переключенням з одного руху на інший.

7. Потрібно домагатися, щоб усі вправи виконувалися дитиною легко, без напруження м’язів руки, щоб вправа приносила дитині радість.

8. Всі вказівки подаються спокійним доброзичливим тоном, чітко без зайвих слів. При необхідності дитині надається допомога.

9. В ідеалі: кожне заняття має свою назву, триває декілька хвилин і повторюється протягом дня два три рази.

10. При повторних проведеннях гри діти не рідко починають вимовляти текст частково (особливо початок і закінчення фрази). Поступово текст розучується на пам'ять діти вимовляють його цілком, співвідносячи слова з рухами.

11. Вибравши дві чи три вправи, поступово заміняйте їх новими. Ті ігри, що найбільш сподобалися, можна залишити в репертуарі і повертатися до них за бажанням дитини.

12. Не ставте перед дитиною декілька складних завдань відразу (наприклад показувати рухи і вимовляти текст). Об’єм уваги у дітей обмежений і важкі завдання можуть відбити у них інтерес до гри.

13. Ніколи не примушуйте. Намагайтеся розібратися в причинах відмови, якщо можливо ліквідуйте їх (наприклад змініть завдання), або поміняйте гру. Ігри супроводжувати текстами казок, віршів, приказок.

14. Якщо дитина не може самостійно виконувати рухи, треба взяти її руку в свою і діяти разом з нею. Можна навчити дитину у випадку необхідності саму підтримувати одну руку іншою. Для розминання пальців і долоней можна використовувати резинові іграшки з піщалками. Щоб зацікавити дітей можна надягати на пальці ковпачки, розмальовувати їх. І супроводжувати гру музичною мелодією. [104]

Гудзикотерапія також сприяє розвитку дрібної моторики, Ж. Гаврильчик пише, що заняття з ґудзиками – справжній гімнастичний зал для тренування розуму. Головне завдання цієї ігротерапії – розвиток практичного інтелекту і навичок самостійності. Гра з ґудзиками розвиває особистість дитини, сприяє її адаптації в соціумі, активізує всі її психічні процеси: сенсорно-перцептивні, психомоторні, емоційно-вольові, пізнавальні та інші. Тому основну увагу цьому методу приділяють психологи, логопеди. Так, психологи рекомендують проводити ґудзиковий масаж, організовувати ґудзикове лото, ігри: акваріум,ґудзикове намисто, цикл ігор сімейні історії, родове дерево, тощо. [ 102]

Педагог Федій О.А. рекомендує також проводити гру рибалка, в якій дитина в ролі рибалки, а ґудзики в ролі рибок. Діти визначають? якого кольору «риба», яка їх вага, якої вона форми, тепла вона чи холодна. Пропонується також ускладнювати гру, при якій теж саме завдання діти повинні виконувати із заплющеними очима та інші ігри. [ 89]

Це відносно новий метод корекції дітей з психофізичними вадами. Загальне правило гудзиковоїтерапії – чим раніше дитина почне гратися тим легше зможе розвинути свої здібності і тим більших висот вона зможе досягти. Основними правилами для гудзиковоїтерапії можна вважати:

1. Гра має приносити радість дитині і дорослому.

2. Зацікавлюйте дитину, але не змушуйте її гратися. Не доводьте заняття іграми до перенасичення.

3. Ці ігри творчі. Бажано, щоб вони виконувалися самостійно, тому їх, на, нашу думку, треба проводити після того, як діти засвоїли пальчикову терапію і пісочну терапію. Дайте дитині можливість мислити і навіть самій знаходити свої помилки. Дорослий повинен набратися терпіння не підказувати ані словом, ані зітханням, ані жестом, ані поглядом.

4. Щоб відчути порівняльну складність завдань перш ніж давати їх дітям, обов’язково виконайте їх самі.

5. Обов’язково починайте гру з дитиною з відповідного завдання. Успіх з початку занять неодмінна умова зародження цікавості.

6. Для молодших учнів пожвавлюйте гру казкою чи оповіданням, давайте ґудзикам імена, вигадуйте, фантазуйте поки дитину не почне захоплювати сам процес подолання труднощів, досягнення бажаної мети.

7. Не цікавитися грою дитина може з двох причин: у неї мало розвинені риси, необхідні у грі, чи дорослі силою змушують дитину гратися, самі того не розуміючи, що відбили у неї бажання до гри, тому більше хваліть її за успіхи. [88 ] Отже проаналізувавши особливості таких методів, як пісочна терапія, пальчикова терапія, та ґудзиковатерапія, слід відмітити, що всі ці методи створюють оптимальні умови для розвитку і самовираження дитини. Засоби, якими відбувається гра, доступні і цікаві дитині, дозволяють їй звільнитися від емоційної напруги і фрустрації, передбачає виключення антагонізму реальних життєвих відносин між дитиною та дорослим. Крім того, вони сприяють розвитку дрібної моторики, розумових здібностей і створюють життєвий спокій.

ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ

Проаналізувавши даний розділ, ми можемо зробити висновок, що гра здавна цікавила вчених, але вони розглядали її як забавку, або як можливість для навчання дитини. І тільки на початку 20 – го сторіччя була використана з терапевтичною метою. Це мало своє продовження у лоні психологічної науки різні психологи теоретично по різному оцінювали природу і реабілітаційний потенціал гри. Але вони були єдині в думці, що гра це найкращій засіб проведення корекційної інтервенції в дитячу психіку з метою трансформації негативних рис характеру дитини.

Ігротерапія має ряд своїх особливостей зокрема принцип встановлення взаємно довірливих відносин з дитиною, вона не може мати примусовий характер.

Отже, з'ясувавши основні сучасні напрямки соціальної реабілітації дітей з вадами психофізичного ми визначаємо, що найбільш поширеними є такі: арттерапія, дельфінотерапія, іпотерапія, нейрон-розвивальна терапія, Монтессорі-терапія, Вінта-терапія, метод Петьо,

Важливо звернути увагу на те, що кожна з цих методик повинна носити системний, ціленаправлений характер і використовуватися фахівцями відповідно до особливості психофізичних вад дитини.

Отже проаналізувавши особливості таких методів, як пісочна терапія, пальчикова терапія, та ґудзиковатерапія, слід відмітити, що всі ці методи створюють оптимальні умови для розвитку і самовираження дитини. Засоби, якими відбувається гра, доступні і цікаві дитині, дозволяють їй звільнитися від емоційної напруги і фрустрації, передбачає виключення антагонізму реальних життєвих відносин між дитиною та дорослим. Крім того, вони сприяють розвитку дрібної моторики, розумових здібностей і створюють життєвий спокій.

РОЗДІЛ II. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ ІЗ ВАДАМИ ПСИХОФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ

2.1 Психолого-педагогічна і соціальна характеристика дітей із вадами психофізичного розвитку

У наш час у дітей часто спостерігаються різні вади психофізичного розвитку, зокрема, гіперкінетичний синдром, дитячий аутизм, олігофренія, дитячий церебральний параліч, затримка психічного розвитку та ін.

Гіперкінетичний синдром виявляється у порушенні рухових функцій, низькій здатності до зосередження уваги, що проявляється як у нетривалій концентрації, так і в підвищеному відволіканні. У молодшому шкільному віці для цих дітей характерна підвищена активність, що проявляється у вигляді нестриманої, дезорганізованої й погано контрольованої поведінки. Явища імпульсивності, виражені коливання настрою, агресивність і порушення відносин з однолітками для цих дітей є цілком звичайними. У них часто відзначається затримка розвитку психічних функцій, мовлення, порушення читання й недостатньо високий рівень розвитку інтелекту. Серед хлопчиків цей синдром зустрічається в чотири-п'ять раз частіше, ніж у дівчаток. Прогноз розвитку дітей із даним типом порушення не зажди позитивний, і, хоча підвищена активність із віком зменшується, багато підлітків, як і раніше, продовжують зазнавати серйозних труднощів у сфері соціальних контактів [103].

Ранній дитячий аутизм зустрічається особливо рідко. Це дуже важкий розлад, що починається з дитинства. У таких дітей спостерігається порушення розвитку соціальних відносин. Це виявляється в тому, що дитина виявляє до всього байдужість і довго нездатна відчути прив'язаність до батьків. У аутичних дітей нерідко можуть відзначатися порушення зору, слуху, захворювання шкіри, порушення в суглобах і кістках, дисфункції скроневих часток стовбура головного мозку й мозжечка [21, с. 13]. Основними клінічними ознаками аутизму є: 1) труднощі комунікації; 2) побічні реакції на сенсорні подразники; 3) порушення розвитку мовлення; 4) стереотипність поведінки; 5) відсутність соціальної взаємодії.

Трапляється так, що батьки аутичної дитини приводять її на обстеження або на консультацію до фахівця у віці 2,5-3 років, оскільки починають турбуватися через відсутність мовлення. Однак розвиток психічних функцій аутичних дітей має серйозне викривлення. Так, за спостереженням багатьох фахівців, у більшості дітей у віці до одного року відсутній "комплекс пожвавлення", що проявляється в зоровому зосередженні, рухах верхніх кінцівок немовляти у відповідь на посмішку або голос дорослого. Проте, перебуваючи на руках у матері, такі діти залишалися пасивними, бездіяльними.

У період раннього дитинства в дітей із раннім дитячім аутизмом навички самообслуговування формуються повільно. Діти називають себе на ім'я, займенниками "ти" або "він", майже не відповідають на запитання, часто їхня мова не має конкретного адресата. Цей синдром, так само як і гіперкінетичний синдром, набагато частіше зустрічається в хлопчиків. Приблизно в 75% випадків цей розлад супроводжує розумова відсталість, а у випадках, коли загальний рівень інтелекту детей-аутистів є нормальним, у них часто відзначаються труднощі, пов'язані з розумінням. Більшості дітей із подібним порушенням необхідне спеціальне навчання, і лише деякі з найменшим ступенем дефекту можуть навчатись у звичайній школі. Випадки повного видужання зустрічаються дуже рідко. Біля половини з числа тих, чий інтелектуальний розвиток відповідає нормі, можуть пристосуватися до соціального середовища й утриматися на роботі в результаті значного поліпшення стану. У майбутньому вони можуть ніколи не створити власної сім'ї [38].

Для тих же дітей, у яких разом з аутизмом спостерігається розумова відсталість, прогноз набагато гірший, і якщо їхній інтелектуальний коефіцієнт нижчий 50 балів, то вони, швидше за все, усе життя будуть мати потребу в серйозній опіці й постійному догляді.

Олігофренія — це таке порушення розумового розвитку дитини, при якому спостерігається стійке недорозвинення всієї психіки [18]. У таких дітей порушення мозкових систем виникає на ранніх етапах розвитку; у внутрішньоутробному (пренатальному), постнатальному періоді, а також у перші три роки життя дитини; тобто до повного формування мовлення. При олігофренії органічна недостатність мозку носить резидуальний (залишковий), непрогредієнтний (такий, що не поглиблюється) характер. Дитина-олігофрен практично здорова.

Недорозвинення пізнавальної й емоційно-вольової сфери в олігофренів виявляється не тільки у відставанні від норми, але й у глибокій своєрідності. Вони здатні до розвитку, хоча він і здійснюється уповільнено, іноді з різкими відхиленнями. Сприйняття олігофренів характеризується відсутністю здатності до диференціювання, вузькістю. Складним для них є сприйняття картин. У дітей-олігофренів відзначається неповноцінність уявлень, що безсумнівно негативно позначається на розвитку їхнього мовлення. Найчастіше наявні в них зорові образи не співвідносяться зі словесними позначеннями. Слово, наповнене однобічним змістом, розуміється лише у визначених умовах. У всіх розумово відсталих дітей спостерігаються відхилення в мовній діяльності, що більш-менш піддаються корекції.

Для олігофренів характерна затримка становлення мовлення, що виявляється в більш пізньому (порівняно з нормою) розумінні зверненої до них мови та в дефектах самостійного користування нею. У деяких розумово відсталих дітей спостерігається відсутність мови навіть у 4-5-річному віці [17].

Діти з затримкою психомоторного розвитку здебільшого привертають увагу лише тоді, коли дитина починає відвідувати школу, і раптом для всіх стає очевидним, що вона не може успішно засвоювати шкільну програму. Звичайно, це не означає, що в дошкільному віці відставання дитини від вікової норми розвитку не може бути виявленим. Через те, що до пізнавальної діяльності і регуляції поведінки дошкільника вимоги ліберальніші, певним порушенням під час щоденного спілкування не надається належного значення. Усе це і зумовлює те, що виявлення і корекція затримки психічного розвитку дітей у кращому разі проявляється в школі. Тим часом успішність дитини великою мірою залежить від раннього виявлення цієї вади. Можна з упевненістю сказати, що якби діти з затримкою психічного розвитку могли отримати необхідну корекційну допомогу в дошкільному віці, то велика частина з них змогла б подолати цей недолік ще до вступу до школи і потім успішно навчатися.

Для затримки психічного розвитку характерні порушення, які виявляються у зниженні психічної витривалості, працездатності і пізнавальної активності, в емоційно-вольових розладах, нестійкості уваги та в недоліках пам'яті, сенсомоторної координації, у той час, як здатність мислити достатньо збережена. Зрозуміло, що порушення всіх названих функцій створює негативні передумови для розвитку мислення, проте своєчасне корекційне втручання дає відчутні позитивні результати: пізнавальна діяльність дитини вирівнюється і наближається до норми. У розумово відсталих дітей відчувається недостатність саме інтегративної функції мозку, що виявляється в недорозвиненості логічного мислення. Ці суттєві відмінності в пізнавальній діяльності дітей із затримкою психічного розвитку і розумово відсталих зумовлюють у них і різні можливості соціальної адаптації. Якщо в перших за сприятливих педагогічних умов вони досить високі, то у других залишаються обмеженими.

Причини виникнення затримки психічного розвитку зумовлені дією біологічних і соціальних (психогенних, соціогенних) впливів, а саме:

- генетично зумовлене уповільнене дозрівання різних систем організму;

- церебрально-органічна форма затримки психічного розвитку;

- захворювання центральної нервової системи, зумовлені різними запальними процесами;

- гострі і хронічні соматичні захворювання.

У зв'язку з хворобливо зміненим функціонуванням нервової системи, діти з затримкою психічного розвитку відрізняються зниженою пізнавальною активністю. Діти з нормальним розвитком здатні звернутися до дорослого з безліччю запитань про найрізноманітніші речі, з якими вони стикаються в житті. Це свідчить про напружений темп нагромадження ними різноманітних знань, їхнє прагнення осмислити навколишній світ. Діти з затримкою психічного розвитку, на відміну від дітей із нормальним розвитком, недопитливі. Вони або мало звертаються до дорослих, або запитують про щось поверхове, що не стосується суттєвих відношень між речами. Дбаючи про розвиток таких дітей, дорослі мають узяти на себе ініціативу привертання їхньої уваги до різних явищ навколишнього світу, спільного пошуку відомого-невідомого, типового-нетипового чи смішного, тобто спільного виконання процедури аналізу інформації, що добре коригується за допомогою ігротерапії [90]

Синдром Аспергера. Самостійність даного розладу викликає дискусію. Синдром Аспергера, як і синдром Каннера, характеризується якісними порушеннями соціальної взаємодії, обмеженими стереотипними формами поведінки й інтересів. На відміну від аутизма, при синдромі Аспергера не спостерігається загального недорозвинення мови або когнітивних функцій, більшість дітей мають нормальний загальний інтелект. Імовірно, принаймні , деякі випадки синдрому Аспергера нагадують зглажені варіанти синдрому Каннера. Синдром Аспергера поєднує також розлади, які можна оцінювати як аутистичну психопатію або шизойдний розлад дитячого віку. При проведенні диференціальної діагностики синдром Аспергера необхідно диференціювати від шизотипічного розладу, простої шизофренії. [87].

Синдром Дауна, Це одне з найпоширеніших генетичних порушень. Частота народження дітей з синдромом Дауна становить приблизно один на 600-800 новонароджених. [78].

Одним із провідних симптомів, що характеризують хворобу Дауна, є зміна у вищій нервовій діяльності у формі розумової відсталості, різних ступенів; від легкої дебільності до повної ідіотії. Найчастіше зниження інтелекту носить характер імбіцильності.

Діти, з хворобою Дауна тільки в одиничних випадках здатні навчатися в звичайній школі. Навіть у спеціальних школах дитині з хворобою Дауна навчатися дуже важко. Багато з них по декілька разів навчаються в одному класі а дехто не в змозі просунутися далі 1-2 класу.

При хворобі Дауна порушуються функції другої сигнальної системи, особливо здібність до узагальнення, порівняння і аналізу. Порушення абстрактного мислення виявляється в ускладненні рахунку і розв'язанні арифметичних задач. Елементарні навики читання і письма даються дещо краще. Пам'ять і увага характеризуються низькою продуктивністю. Хворі часто не можуть запам'ятати навіть невеликі вірші. Логічна пам'ять страждає більше, ніж механічна.

Розсіяна увага також є типовою для дітей із хворобою Дауна. Вони не можуть зосередиться, швидко втрачають інтерес до одноманітної гри, роботи, занять, легко втомлюються. Це є результатом надмірної виснажуваності кіркових процесів у ЦНС, що перешкоджає навчанню навіть у спеціальній школі.

Стан емоційної сфери характеризується низкою особливостей, відмінних від інших форм недоумства. Г. Сухарєва так описує порушення емоційної і вольової сфери дітей: "Емоції мало диференційовані, відсутні ініціатива і самостійність. Вчинки визначаються підвищеною навіюваністю, наслідуванням або миттєвими бажаннями. Часто спостерігається не мотивована впертість, негативізм". Завдяки здібності до наслідування дітям із синдромом Дауна вдається прищепити елементарні життєві навички і навчити їх виконувати нескладні трудові дії [11].

При хворобі Дауна значно виражені мовні порушення. Мова розвивається пізно; часто тільки в 4 - річному віці діти починають вимовляти перші слова. Словниковий запас дуже малий, конструкція фраз ускладнена. Наявність виражених розладів артикуляції утрудняє спілкування з цими дітьми.

Особлива схильність цих дітей до музики, про яку зазвичай повідомляють батьки, є перебільшеною і не перевищує звичайну реакцію цих дітей на нові, досить сильні подразники.

Разом із розладами вищої нервової діяльності при хворобі Дауна помічається порушення моторики. Діти незграбні, не здатні виконувати тонкі, координовані рухи руками, не вміють правильно співвідносити із напрямом, хоча справжніх розладів мозжечка не помічається. Діти з глибокими ступенями розладу так і не навчаються ходити, хоча паралічі ї розлади координації в них відсутні. Часто виявляються значні відхилення функції зорового і вестибулярного аналізаторів. До них відносяться аномалії рефракції у вигляді захворювання очей, таких як: міопії, гіпермітропії, астигматизму. Ці розлади можуть бути виявлені і враховані тільки у дітей за умови нерізкого відставання розумового розвитку [11].

Однією з категорій дітей із затримкою психомоторного розвитку є діти, які страждають на дитячий церебральний параліч (ДЦП). Дитячий церебральний параліч (ДЦП) — збірний термін, який об'єднує групу не прогресуючих неврологічних розладів, що виникають у результаті недорозвинення або пошкодження головного мозку в ранньому онтогенезі

[12]. На думку учених, це важке захворювання, якому властиві різні психомоторні порушення на фоні домінуючого дефекту рухів.

Дитячий церебральний параліч - одне з тих захворювань, які часто призводять до важкої інвалідності. Очевидний той факт, що процес, який розвивається в результаті цього захворювання, ліквідувати не можливо, але можливо усунути функціональні порушення і патологічні рухи.

Прогноз ДЦП залежить від форми захворювання, своєчасності й адекватності реабілітаційних заходів. Можливість навчання і соціальної адаптації дитини з ДЦП багато в чому залежить від повнота компенсації і ступеня порушень психічної діяльності (порушення мови, рахунку, письма, просторового сприйняття та ін.). Хворі на деякі форми ДЦП активно реабілітуються протягом усього життя в реабілітаційних центрах, спеціальних дитсадках, школах-інтернатах. Дитина з неважкою формою захворювання може навчитись обслуговувати себе, писати, може опанувати трудові навички. У найбільш сприятливих випадках хворі стають цілком працездатними й оволодівають будь-якою професією, у тому числі займаються науковою діяльністю. [45].

Характерним для ДЦП є те, що порушення рухової активності в дітей існує, у більшості випадків, з самого народження і тісно пов'язане з сенсорними розладами і характерною при цьому недостатністю відчуття власних рухів. Це своєрідна аномалія моторного розвитку, яка без відповідної корекції негативно впливає на весь хід формування нервово-психічних функцій дитини. Необхідною умовою успішної реабілітації дітей, хворих на ДЦП, є проведення реабіттаційних заходів не курсами, а безперервно, протягом багатьох років для досягнення максимальної компенсації дефекту. Це комплексна робота лікарів, логопедів, психологів, дефектологів, реабілітологів, фізіотерапевтів [12].

Інтелектуальний дефект при деменції, як правило, незворотний, оскільки відбувається прогресування захворювання, що іноді може призвести до повного розпаду психіки. Особливими є випадки, що коли в дитини розумова відсталість супроводжується поточним психічним захворюванням (епілепсією, шизофренією), це ускладнює основний дефект, і прогноз розвитку таких дітей буває дуже несприятливим [8].

Отже, вивчивши психолого-педагогічнї характеристики дітей із вадами психофізичного розвитку важливо зазначити, те, що саме для цієї категорії дітей надзвичайно важливе місце займає ігрова діяльність, як крок до реабілітації та адаптації в суспільстві.

2.2 Законодавча база організації реабілітаційної роботи з даною категорією дітей

Чисельність інвалідів в Україні, як і в усьому світі та країнах ближнього зарубіжжя, із кожним роком зростає: згідно з державною статистичною звітністю дитяча інвалідність, навіть на тлі зниження показника народжуваності, має стійку тенденцію до збільшення.

Так, у 1994 році загальний показник дитячої інвалідності в Україні становив 130194 дитини, у 1995 - 135366, у 1996 - 141107, у 1997 - 146930, у 1998 році - 152210. Тобто в останні роки загальна кількість дітей-інвалідів зросла на 25,4 %. Головні причини інвалідності - органічні ураження нервової системи, хвороби сенсорних органів, психічні розлади та вроджені вади розвитку.

Існуюча система утримання дітей-інвалідів у спеціальних інтернатних установах забезпечує потреби лише 20% дітей із вадами психофізичного розвитку. При цьому відірваність дітей від сім'ї, від звичного і біологічно близького середовища посилює психологічний тиск на дитину [ 3].

Міжнародні й національні законодавчо-нормативні акти особливого значення надають забезпеченню рівних можливостей для всіх дітей

незалежно від їх психофізичного розвитку, стану здоров'я для них доступна освіту, а і соціальне забезпечення, сімейне життя, свободу особистості, культура, відпочинок, спорт.

Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для інвалідів з метою усунення або компенсації у них обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму. Функціонують системи підтримки інвалідів, створюються умови поліпшення фізичного, психічного, соціального благополуччя. Держава сприяє досягнення ними соціальної та матеріальної незалежності. Закон складається з 9 розділів та 34 статей [40].

У статті 1 першого розділу визначаються основні терміни і дається визначення таких понять : дитина-інвалід, інвалідність, психолого-педагогічна реабілітація, соціальна реабілітація та інші.

- дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повнолітня) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту;

- інвалідність ступінь утрати здоров'я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів;

- психолого-педагогічна реабілітація - система психологічних та педагогічних заходів, спрямованих на формування способів оволодіння знаннями, уміннями і навичками, надання психологічної допомоги, зокрема щодо формування самоствердження і належної самооцінки особою своїх можливостей, засвоєння правил суспільної поведінки шляхом здійснення системної навчально-виховної роботи;

- соціальна реабілітація - система заходів, спрямованих на створення і забезпечення умов для повернення особи до активної участі у житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування задоволення потреби у забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації;

- індивідуальна програма реаблітації - комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, термінів реабілітаційних заходів із визначенням порядку і місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей конкретної особи до виконання видів діяльності, визначених у рекомендаціях медико-соціальної експертної комісії;

- реабілітаційна установа - установа, підприємство, заклад, у тому числі їх відділення, структурні підрозділи, незалежно від форми власності, що здійснює реабілітацію інвалідів і дітей-інвалідів відповідно до державних соціальних нормативів у сфері реабілітації.

У ІІІ розділі «Система реабілітації інвалідів та дітей інвалідів» у статті 12 визначається структура системи реаблітації дітей-інвалідів. Система реабілітації дітей-інвалідів забезпечує своєчасність, комплексність і безперервність медичної, психолого-педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, соціальної реаблітації, досягнення інвалідами, дітьми-інвалідами оптимального фізичного, інтелектуального, психічного і соціального рівня життєдіяльності. Систему реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів складають:

- органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які здійснюють державне управління системою реабілітації інвалідів;

- реабілітаційні установи для дітей-інвалідів незалежно від відомчого підпорядкуванню, типу і форми власності;

- будинки дитини - дошкільні навчальні заклади для дітей із вадами фізичного та розумового розвитку віком до чотирьох років незалежно від відомчого підпорядкування, типу і власності;

- спеціальні та санаторні дошкільні навчальні заклади (ясла-садки) типу для дітей віком від двох до семи (восьми) років, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації, незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності;

- дошкільні навчальні заклади (ясла-садки) комбінованого типу для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років, у складі яких можуть бути групи загального розвитку, компенсуючого типу, сімейні, прогулянкові, у яких забезпечується дошкільна освіта з урахуванням стану здоров'я дітей, їх розумового, психологічного, фізичного розвитку, незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності;

- дошкільні навчальні заклади (центри розвитку дитини) системи освіти, у яких забезпечуються фізичний, розумовий і психологічний розвиток, корекція психологічного і фізичного розвитку, оздоровлення дітей, які відвідують інші навчальні заклади чи виховуються вдома;

- спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати) - загальноосвітні навчальні заклади системи освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку;

- загальноосвітні санаторні школи (школи-інтернати) - загальноосвітні навчальні заклади ІІІ ступеня з відповідним профілем системи освіти для дітей, які потребують тривалого лікування.

У розділі V «Складові системи реабілітації інвалідів», зокрема в статті 34 пишеться, що рання реабілітація дітей-інвалідів раннього віку (до 7 років) спрямовується на зменшення або подолання фізичних, психічних розладів та інтелектуальних вад, набуття побутових та соціальних навичок, розвиток здібностей, поступову повну або часткову інтеграцію в суспільство.

У статті 42 розділу VI «Фінансове та інформаційне забезпечення системи реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів» визначається фінансове забезпечення системи реабілітації інвалідів. Фінансування заходів із реабілітації дітей-інвалідів, витрат на утримання реабілітаційних установ здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, цільових страхових фондів, засновників реабілітаційних установ, добровільних пожертвувань та інших джерел, передбачених законом.

Щорічно при формуванні державного і місцевих бюджетів визначаються кошти на реалізацію індивідуальних програм реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів, а також на функціонування реабілітаційних установ і для відповідних розпорядників коштів. [50]

Постанова КМУ від 12 жовтня 2000 р. «Про схвалення Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів» передбачає такі заходи [3]:

- здійснення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів через мережу центрів реабілітації, максимально наближених до місця їх проживання;

- виявлення та відбір дітей-інвалідів, які потребують ранньої соціальної реабілітації, центрами в тісному контакті з органами охорони здоров'я і навчальними закладами;

- реалізацію для кожної дитини-інваліда індивідуальних реабілітаційних програм, розроблених з урахуванням рівня їх розвитку та можливостей;

- проведення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів із безпосередньою їх участю та без відриву від сім'ї (залучення батьків, інших членів сім'ї дитини до участі в реабілітаційному процесі);

- перебування дитини-інваліда в реабілітаційному центрі в денний час,
що є соціальною підтримкою сім'ї;

- перебування дитини-інваліда в дитячому колективі, без ізоляції від суспільства (як це відбувається у закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища;

- поступову інтеграцію дітей-інвалідів до дитячих дошкільних закладів та загальноосвітніх шкіл, ранню соціальну інтеграцію в суспільство.

Згідно з концепцією виділяються основні принципи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів:

1) пріоритетність розвитку системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів;

2) економічно обґрунтований розвиток центрів ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, дотримання загальнодержавних інтересів з урахуванням сучасного стану дитячої інвалідності;

3) послідовний підхід під час організації і проведення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів та взаємодія учасників процесу реабілітації, зокрема, органів соціального захисту населення, охорони здоров'я, освіти тощо;

4) системний (не ізольований від інших форм реабілітації) підхід до ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який забезпечить їм реалізацію можливостей, гарантованих кожному громадянину Конституцією України;

5) використання вітчизняного та міжнародного досвіду роботи, сучасних прогресивних методик ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів;

6) доступність, гуманність та економічність системи.

У концепції дається визначення «ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів» як системи реабілітаційних та корекційно-відновлювальних заходів, які застосовуються для дітей-інвалідів раннього віку з метою зменшення або подолання фізичних та інтелектуальних вад, набуття знань, умінь та навичок, які б дали змогу дитині-інваліду інтегруватись у дитячі колективи і не перебувати в інтернатних установах або навчатися вдома. Зазначена система

зорієнтована на дитину і поєднує соціальну, загальноосвітню, фізичну і технічну допомогу дітям-інвалідам та їх сім'ям. Системне виконання індивідуальних реабілітаційних програм із першого року життя дитини істотно змінює на краще її майбутнє.

Головною метою соціальної реабілітації дітей із вадами психофізичного розвитку є надання можливості: дітям-інвалідам подолати труднощі розвитку, засвоїти побутові та соціальні навички, розвинути свої здібності, повністю або частково інтегруватись у соціальне життя суспільства. Батькам усвідомити суть проблем своїх дітей, оволодіти методикою виконання індивідуальних реабілітаційних програм, перетворитися на активного учасника реабілітаційного процесу і на цій основі досягти прогресу у подоланні вад дитиною, у її інтеграції в дитячий колектив та суспільство.

Ефективність функціонування системи ранньої соціальної реабілітації дітей із вадами психофізичного розвитку забезпечується:

- формуванням та проведенням єдиної політики, яка охоплює весь спектр проблем у сфері соціальної реабілітації;

- раціональним фінансовим, матеріальним, науковим, інформаційним та кадровим забезпеченням;

- співпрацею і скоординованими зусиллями Мінпраці, МОЗ, МОН, Фонду соціального захисту інвалідів;

- подальшим удосконаленням законодавства щодо організації проведення реабілітації інвалідів, системним та послідовним підходом до здійснення реабілітаційних заходів.

Як бачимо, реалізація Концепції дає змогу: 1) створити державну систему ранньої соціальної реабілітації дітей із вадами психофізичного розвитку, яка зменшить прошарок соціально дезадаптованих дітей, навчити їх самообслуговуванню та максимально залучити до суспільно корисної праці; 2) забезпечити право кожної дитини-інваліда на отримання кваліфікованої ранньої соціальної реабілітації; 3) своєчасно надати з боку держави соціальну

підтримку батькам, які мають дітей із вадами психофізичного розвитку; 4) забезпечити інтеграцію зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади, установ та організацій, спрямованих на ранній соціальний захист таких дітей.

Реалізація концепції можлива в умовах діяльності Центрів ранньої соціальної реабілітації дітей із вадами психофізичного розвитку.

Згідно з типовим Положенням про центр ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центр є спеціальним навчально-виховним закладом системи праці та соціального захисту населення, що здійснює роботу з реабілітації, соціальної адаптації та реабілітації у поєднанні з навчанням та вихованням дітей-інвалідів із фізичними або розумовими вадами без відриву їх від сім'ї із залученням до участі в реабілітаційному процесі батьків, інших членів сім'ї дитини [2].

Основними завданнями центру ранньої соціальної реабілітації є такі:

- виявлення дітей-інвалідів із фізичними або розумовими вадами через медичні заклади та їх залучення до Центру;

- соціально-педагогічний патронат сімей, у яких є дитина-інвалід;

- формування соціально адаптованої особистості;

- надання кваліфікованої допомоги дітям-інвалідам у здійсненні корекції психофізичного розвитку за індивідуальною програмою та залучення до участі у цій програмі батьків чи інших членів сім'ї;

- забезпечення комплексної реабілітації, соціальної адаптації і реабілітації дітей-інвалідів;

- створення умов для всебічного розвитку, засвоєння вихованцями знань, умінь і навичок із метою підготовки їх до здобуття базової загальної середньої освіти.

Відповідно до основних завдань, поданих у Типовому положенні, Центр забезпечує:

1. Дотримання спеціального розпорядку дня та впровадження методик ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів,

2. Створення відповідних умов для забезпечення належної ефективності колекційної спрямованості навчально-виховної, реабілітаційно-відновлювальної роботи, розвитку мовлення вихованців.

3. Здійснення індивідуального і диференційованого підходу з урахуванням діагнозу.

4. Умови для набуття дитиною соціального досвіду з метою її інтеграції у суспільство.

5. Соціально-педагогічний патронат сім'ї., у якій є дитина-інвалід, та залучення батьків до участі у виконанні реабілітаційних програм.

6. Отримання дітьми-інвалідами дошкільної освіти відповідно до їх можливостей, особливостей психофізичного розвитку та підготовку до здобуття загальної середньої освіти [3].

Положенням визначається структура Центру, яка затверджується директором. У Типовому Положенні також чітко визначені умови зарахування та відрахування дітей-інвалідів. Зарахування та відрахування дітей-інвалідів у Центрі здійснюється за наказом директора. До Центру протягом року зараховуються діти від народження до 7 років, які отримали статус інваліда, діти з фізичними та (або) розумовими вадами розвитку, діти раннього віку групи ризику за направленням лікувально-профілактичного закладу за місцем проживання дитини. Відрахування дітей-інвалідів з Центру здійснюється за таким порядком:

- після завершення виконання індивідуального сімейного плану;

- за бажанням батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників); якщо дитина не відвідує Центр без поважних причин більше місяця;

- якщо дитині виповнилося 7 років.

У виняткових випадках можливе продовження терміну перебування дитини після досягнення нею вікового цензу (7 років) на один рік із метою завершення виконання ІСП. Батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників) повідомляють про відрахування дитини за 7 календарних днів. За дитиною зберігається місце в Центрі у разі її хвороби, карантину, хвороби або відпустки батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), а також у літній період (але не більше 75 днів) [3].

Отже, проаналізувавши законодавчу базу реабілітаційного центру для дітей із вадами психофізичного розвитку, можна виділити, що вона дає чітке визначення поняття соціальна реабілітація, завдання, структура центрів ранньої соціальної реабілітації, умови зарахування і відрахування дітей та інших сфер діяльності закладу.

2.3 Відбір дітей для групової ігрової терапії

Ефективність ігрової терапії залежить від гармонічно підібраної групи. Безладний підбір групи просто небезпечний. Він може завдані шкоди кожній дитині окремо, а також привести до дезінтеграції всієї групи. Присутність навіть однієї невідповідної дитини в групі може викликати розбіжності, достатні для блокування ігротерапії. Багато дитячих ігротерапевтів одержали свій перший і водночас останній досвід організації групової ігротерапії за допомогою погано підібраної групи. Критерії розподілу дітей по групах в ігровій терапії не сформульовані чітко й ще менше перевірені експериментально. Різні працівники дотримуються власних принципів. Наприклад, Дорфман пише: "Таким чином, не існує чіткого критерію для того щоб вирішити, яку терапію, групову або індивідуальну, варто запропонувати в кожному окремому випадку" [103, с. 262]. У своїй класичній роботі Єксдайн присвячує тільки один параграф проблемі відбору дітей для групової терапії: У тих випадках, коли проблеми дитини сконцентровані навколо соціального пристосування, групова ігротерапія може допомогти більше, ніж індивідуальна. У тих же випадках, коли проблема сконцентрована навколо глибинних емоційних переживань, індивідуальна терапія, на наш погляд, більш корисна для дитини" [72].

Групова ігротерапія — це оптимальний метод для того, щоб дати зрозуміти інтравертній дитині, що інші діти також дружелюбні й безпечні. Група повинна бути маленькою й містити в собі неагресивних і не деструктивних дітей [30].

Основний критерій для групової ігротерапії - це соціальний голод, Більшість дітей, які відвідують клініки, не страждають від грубих розладів особистості, у них є тільки симптоматичні реакції на травмуючи ситуації та емоційні конфлікти. Звичайно це бажані діти, яких виховують або занадто амбіційні та авторитарні, або занадто слабкі й ліберальні батьки, схильні до потурань. Незважаючи на те що в дітей може проявлятися низка проблем, що вимагають втручання, здебільшого їхні первинні потреби задоволені: у дитячому віці вони отримували достатньо материнської турботи, що сприяє розвитку "соціального голоду" [103]. Саме наявність "соціального голоду" робить цих дітей сприйнятливими для групової ігротерапії. "Соціальний голод" можна визначити як прагнення особистості завоювати визнання в однолітків, діяти, говорити й одягатись, як вони, досягати й підтримувати свій статус у групі. Визнання однолітків мотивує дитину на зміну своєї поведінки. Прагнення до визнання виростає з первинних взаємин із матір'ю або ж іншої особи, яка не тільки задовольняє потреби дитини, але й створює в ній потребу у визнанні й схваленні іншими. Такі діти можуть покращити свій стан коригуючими відносинами і цілющим впливом мікросоціуму, яке надає групова ігротерапія.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6