Ми схильні дотримуватися точки зору, висловленої В. К. Харченко, що під оціночністю розуміє відношення мовця до предмета мовлення, тобто це – закладена в слові позитивна або негативна характеристика людини, предмета, явища. Наявність «плюсу» або «мінуса» у значенні слова - важливий показник оціночності [17,c.76].

До засобів вираження оцінки, як відомо, можна віднести також і інтонацію, оцінні конструкції, оцінні фразеологізми (weise sein/бути семи п'ядей у чолі), певні афікси й, звичайно ж, пряме й переносне значення слів, наприклад:

Wir waren jetzt in glänzender Stimmung [86 ,c.94].

Ми були в блискучому настрої [85, c.102].

Не менш важливим компонентом експресивності є образність, хоча єдиного визначення поняття образу поки ще не створено.

Слідом за Е. В. Самсоновою, ми розглядаємо образ як нове, більш яскраве уявлення певного поняття, що створюється в результаті зіставлення двох денотатів на базі їхньої загальної ознаки [20, c.10].

У художньому творі образність може бути виявлена не тільки на рівні окремого слова, але й словосполучення, речення, строфи, абзацу й навіть цілого тексту. Засобами створення такої образності є фразеологічні звороти, метафори, символи, алегорії й деякі інші тропи, наприклад:

Jetzt war auch ihr Gesicht im Licht, es lief über die Schultern und die Brust, gelb, wie der Schein von Wachskerzen [86,с. 99].

Світло збігало по плечах і грудям, жовтий, як полум'я воскової свічі… [81,c. 98].

Образність завжди відрізняється індивідуальністю й втілюється в першу чергу в образному слові. Тому деякі сучасні дослідники тексту, наприклад, А.Б. Анікіна, пропонує слово вважати «найменшою семантичною одиницею художнього тексту, у якій концентрується особистий зміст, неповторні індивідуальні особливості бачення світу й відображення його художником» [91,с. 87].

У мові творів Е.М. Ремарка й у мові їхніх перекладів зустрічаються різні комбінації компонентів експресивності: інтенсивність, емоційність, образність; інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:

а) інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:

Es war, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos über die bunten Kanäle des Lebens trieb. Die Straßen wehten vorüber, die hellen Portale, die Lichter, die Laternenreihen, der süße, weiche, abendliche Aufruhr des Daseins, das sanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und über allem, zwischen den Dächerrändern, der eisengraue, große Himmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf [86,c.56]

Лінгвістична література має декілька теорій мовного ствердження й заперечення, причому постійно проглядається асиметрія у вивченні противочленів даної опозиції. Увагу вчених у пошуку істини зосереджено, в основному, на запереченні, що, звичайно ж, знижує повноту обсягу відомостей про взаємозв'язок і взаємозалежність ствердження й заперечення, а також про їхнє протистояння. У хронологічному плані вивчення ствердження й заперечення визначене в мовознавстві декількома напрямками. Представники психологічного й молодограматичного напрямків розглядали заперечення в мові в дусі психологізму – як чисто суб'єктивний прояв людської психіки [59,c.69].

Для прагматичного підходу в лінгвістиці характерні виділення й пояснення мовних явищ, виходячи з комунікативної функції мови. Більшість прихильників цієї концепції розглядає заперечення в мові як прагматичну або функціональну категорію, що виражає щось що відхиляє, що спростовує відношення (die ablehnende Einstellung) мовця до висловлення [78,c.178].

Семантичну полярність між ствердженням і запереченням варто розглядати не як абсолютну протилежність, а як діалектичний зв'язок. Лінгвістичні відносини взаємозв'язку й залежності ствердження й заперечення проявляються в можливості взаємозамінності стверджувальних і негативних речень. Заперечення містить більш складні властивості, чим твердження. І як таке є причиною виникнення різних поглядів на його (заперечення) сутність. Наукові визначення модального статусу категорії ствердження-заперечення, за нашими спостереженнями, у лінгвістиці вирішуються неоднозначно. Ряд дослідників уважає їхніми перехресними категоріями й визнає можливість їхньої взаємодії в мові [55,c.81]; деякі проводять розмежування між категорією модальності й категорією ствердження-заперечення; є й такі, які вказують на модальну основу категорії ствердження-заперечення.

У своєму дослідженні ми, слідом за Г. П. Німцем [99, c.2], схильні розглядати ствердження й заперечення як синтаксичну категорію, відмінну від категорії модальності, хоча й близьку до неї.

Усередині цієї категорії існує бінарна опозиція, члени якої однак у чисельному відношенні не рівні. Саме в силу того, що ствердження виражається здебільшого імпліцитного (нульовими маркерами), а заперечення має цілу систему засобів, ствердження виступає як слабкий член опозиції, а заперечення як сильний член опозиції.

Морфологічна класифікація засобів вираження твердження й заперечення в німецькій і українській ґрунтується на визначенні їхньої граматичної природи, місця й засоби вираження в морфологічній системі мови. Німецька мова має у своєму розпорядженні різними морфологічними, синтаксичними, лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, що володіють можливістю специфічного зв'язку й займають певну позицію. Аналіз наукових підходів вітчизняних лінгвістів до трактування категорії твердження й заперечення дозволяє зробити висновок, що її семантичний потенціал інтерпретується в мові як форма прояву предикативності, що виражає встановлення деяких позитивних зв'язків між предметами і явищами або відсутність таких; як відбиття наявності/відсутності об'єктивних зв'язків у самій дійсності; як вираження значеннєвої з'єднуваності / роз'єднаності між членами речення, якій відповідає з'єднуваність або роз'єднаність чогось у дійсності; як відбиття об'єктивної з'єднуваності / роз'єднаності через поняття наявності / відсутності, властивості /невластивості й т.ін. ознаки, властивості предмету; як форма модальності, що відбиває об'єктивне й/або суб'єктивне значення реальності / ірреальності відбиваних у реченні зв'язків і явищ дійсності.

Всі образні твердження й заперечення, як відомо, ставляться до фразеологізмів, хоча по своїй структурі вони досить різноманітні. В образних твердженнях і запереченнях немаловажну роль виконують також фразеологізми, на базі яких створюються яскраві, хоча й стереотипні образи, наприклад:

Wenn sie jetzt einen langen Bibelspruch will, bin ich in der Patsche; den auszuhauen würde mehr als die Platte kosten [86,c.34]

Якщо вона тепер побажає написати довгий вислів з Біблії – я сів у калюжу; висікти його буде коштувати дорожче, ніж сама плита [87,c.99].

Фразеологізм використається мовцем зі збурюванням або подивом про вчинки або факти, які несумісні із прийнятими нормами. Слово «калюжа/бруд» зберігає своє семантичне значення.

У свідомості адресанта й адресата виникає уявлення досконаної реальної, багато разів баченої ситуації [62,c.45].

Згадування цього поняття допомагає образно і яскраво уявити собі негативну сутність будь-якого суб'єкта, що потрапить у брудну калюжу.

Так завдяки образу «калюжа/бруд» виникає експресивне заперечення, причому слово «калюжа/бруд» не втратило свого основного значеннєвого значення.

Але в цьому випадку є присутнім і переносним значенням усього висловлення, тому що в дійсності мова йде зовсім не про брудну калюжу, а про те, що це не укладається в загальноприйняті норми [50,c.80].

При дослідженні образних заперечень у мові романів Е. М. Ремарка великий інтерес представляють фразеологічні синоніми й варіанти.

Синонімічна група створюється навколо абстрактного іменника Unsinn/нісенітниця, що у фразеологізмах здобуває предметне значення, наприклад, сполучення rede keinen Unsinn/не говори дурості означає: rede keine Töne, rede keinen Mumpitz, quatsch keinen Rhabarbar, quatsch keinen Stiefel, rede doch nicht solches (soviel) Blech (Wellblech), rede (erzähl) doch nicht (keinen) Käse (Kohl, Mist), rede keine Makulatur, rede (erzähl, quatsch) doch keine Opern.

В представлених синонімах образ створюється в результаті незвичайного сполучення дієслова говоріння з різними конкретними й абстрактними іменниками. Конкретизуючи поняття Unsinn, образ переносить його з абстрактної сфери в галузь уявлень, які відчуваються почуттєво оптично й відчуттєво (Rhabarber, Stiefel, Blech, Käse, Kohl) або акустично (Töne, Opern), наприклад:

«Da ist ja gut vorgesorgt zur Offensive», sagt Müller erstaunt.

«Die sind für uns», knurrt Detering.

«Quatsch nicht», fährt Kat ihn an (Remarque, Im Westen nichts Neues).

– Однак вони отут нічого не забули для наступу, – здивовано говорить Мюлер.

– Це для нас, – гарчить Детеринг.

– Тіпун тобі на язик, – кричить на нього Кат [9,c.90].

Один з героїв неприємне вираження «Це для нас» намагається перервати фразеологізмом: Quatsch nicht/не говори дурницю. У перекладі ж на українську експресивне ствердження виражене у формі фразеологізму Тіпун тобі на язик, тобто не говори того, чого не треба, а інакше нехай у тебе мовою підхопиться тіпун.

Дієслово quatschen, маючи імпліцитну негативну оцінку дії, у сполученні з іменником у множині Opern/опери розвінчує порожні розмови, незважаючи на свою велику й пишномовну форми. Образний ефект створюється завдяки незвичайній сполучуваності дієслова з іменниками, наприклад:

«Quatsch keine Opern!» hörte ich gleich darauf den größten der Brüder Vogt Köster anknarren. «Wer zuerst da ist, malt zuerst! Fertig! Und nun schiebt ab!» [86,c.56]

– Голову не мороч! - почули ми голів найбільшого із братів. - Хто перший прийшов, той і справу робить! - репетував він на Кестера. - Всі! А тепер змотуйтеся! [84,c.78].

Або

«Quatsch keinen Käse oder bist du noch grün. Zwei Groschen Postertaxe fürs Wiederkommen. Hau ab!» [86,c.90])

– Не бовтай попусту…зелений ще…Двадцять пфенігів належать швейцарові за те, що повернувся. Така такса! Змивайся! [84,c.78].

Наведені приклади образних заперечень являють собою фразеологічні синоніми, загальні їхні значення збігаються, але є розходження в стилістичних-функціонально-стилістичних відтінках: Quatsch keinen Käse/не бовтай попусту – літературно-розмовний стиль, а Quatsch keine Opern/не мороч голову – уже має фамільярний стиль спілкування.

У мові художніх творів Е. М. Ремарка досить часті випадки уявлення негативних рис персонажів за допомогою метафори. Наприклад, у наступному контексті експресивне заперечення виражається за допомогою метафори „Plättbrett“/дошка, з метою експресивного уявлення байдужості, егоїзму й злого характеру людини:

…eine dürre Frau, die einen Hals wie ein Truthahn hatte... Aber dieses unfruchtbare Plättbrett da draußen lebt. Wird wahrscheinlich steinalt zum Ärger der Mitmenschen [86,c.47]

…худа жінка із шиєю, як в індички. … А от ця марна гладильна дошка живе й, імовірно, доживе до найглибшої старості. До великої прикрості ближніх [90,c.89].

Розповсюдженим образним художнім засобом у текстах романів письменника виступає й порівняння, що передається різними способами з використанням одиниць різних рівнів мови: синтаксичного, морфологічного й лексичного. Так, наприклад, морфологічний рівень у романі найчастіше утворять ступені порівняння прикметників, синтаксичний рівень створюють групи порівняння й складнопідрядні речення з певними сполучниками, лексичний рівень утвориться складними прикметниками. Способи вираження порівняння можуть бути як експліцитними, так і імпліцитними.

Мають місце й випадки спільного функціонування стверджувальних і негативних засобів з вигуками у фразеологічних зворотах, контактне функціонування яких зустрічається в прямій і невласно-прямій мові.

Вигуки, що виражають заперечення й негативну оцінку, лайки й лайок (Donnerwetter!/Чорт забери, Kruzitürken!/Чорт візьми, verdammt/прокляття й ін.) переважають над стверджувальними.

Учасники мовного акту, що використовують подібні язикові одиниці, явно переживають сильні негативні емоції, наприклад:

Der Korridor unserer Pension war hell.

«Verdammt,» sagte ich, «Was ist denn da los? Warte mal einen Moment» [86,с.28].

У коридорі нашого пансіону горіло яскраве світло.

– Прокляття! – сказав я. – Що там трапилося? Почекайте хвилинку [81,c.78].

У даному прикладі пан Локамп, не приховуючи свого розпачу verdammt/прокляття, випробовує найсильніші негативні емоції. Навіть невеликих розмірів контекст дозволяє розпізнати причину негативної емоції мовця. Основну емотивну функцію в репліці вигук виконує без підтримки номінативного висловлення.

Чисельність вигуків, що виражають позитивну (стверджувальну) оцінку, у текстах Е.М. Ремарка набагато менше. Комунікативна функція таких вигуків – вираження всіляких позитивних емоцій радості, захвату, приємного подиву, задоволення, наприклад: hei, hurra, o lala, mein Kind, mein Söhnchen, Mann, Kumpel і ін.

Вираження іронії лексичними засобами безпосередньо пов'язане з експресивно-образним і емоційно-оцінним уживанням язикових одиниць. В основі цього вживання лежить принцип семантичної двоплановості, що створюється узуальними й оказиональними, прямими й переносними значеннями [4,c.50]. У результаті іронічної трансформації семантики слова між узуальними й оказиональними значеннями виникають відносини невідповідності, протиріччя, які породжують імплікацію певного змісту, що є авторською суб'єктивною оцінкою предметів і явищ дійсності, що і є механізмом створення іронії.

Художній діалог у творах Е.М. Ремарка виявляє ряд функцій, які не властиві розмовному діалогічному мовленню, спонтанному діалогу, і виступає у вигляді специфічного фрагмента художнього твору, безпосередньо беручи участь у розвитку сюжетної лінії, тобто має композиційну функцію, служить реалізації авторської установки й інтенції, рішенню стилістичних завдань і, особливо, створенню мовного портрета героїв твору.

Оскільки переклад є складним видом мовної діяльності, опосередкованим актом двомовної комунікації, то в сучасній лінгвістичній теорії міцно затвердився комунікативно-прагматичний підхід до проблем теорії й практики перекладу [89,c.90-100].

Гідністю подібного підходу є зведення воєдино лінгвістичного й екстралінгвістичного аспектів перекладу.

Немаловажна й печатка того часу, коли створений твір – тісний зв'язок між історичною обстановкою і її образами, що відображають, твори. Стосовно всіх цих особливостей, характерним для художньої літератури, і виявляється, нарешті, індивідуальна манера письменника.

У процесі перекладу мови романів Е.М. Ремарка мовні можливості не завжди збігаються. Окремі переносні значення еквівалентних слів фразеологічних зворотів можуть збігатися, але слова з абсолютно однаковим складом переносних значень в оригіналі й перекладах практично не зустрічаються. Як відомо, українське мовлення характеризується високим емоційним розжаренням і багатством мовних засобів для вираження емоцій і їхніх відтінків, тому ствердження «Hier ist nichts zu holen/Тут нічого не дістанеш», перекладач, намагаючись максимально наблизити до російського читача, підсилює за допомогою фразеологізму «Тут хоч шаром покоти»:

„Hat sich was! Hier ist nichts zu holen. Keine Brotrinde holst du hier“ [86,c.117].

– Иш, чого захотів! Тут хоч шаром покоти! Тут ти й кірки хліба не дістанеш [84,c.118].

Багато хто з образних порівнянь і метафор мови оригіналу, задіяні при описі психологічних особливостей сприйняття людиною навколишнього світу, еквівалентно відтворені українською в семантичному, контекстуальному й структурному відношенні. Тим часом, іноді зустрічаються й випадки як занадто вільного, так і буквального перекладу окремих фразеологізмів, що приводить часто до втрати емоційного відтінку.

Так, наприклад, традиційна метафора Er ist ein alter Bühnenhase (розм. шутл.) У нього великий стаж роботи в театрі одержує нове іронічне значення в аналізованому уривку:

Potzloch grinste geschmeichelt. „Verlegenheit ist schwer darzustellen, das weiß ich als alter Bühnenhase. Echte Verlegenheit schon schaffen“ [86,c.79].

Потцлох посміхнувся, улещений.

 Зніяковілість важко передати, я старий театральний заєць, знаю це. Я маю на увазі щиру зніяковілість [84,c.100].

 Зобразити зніяковілість украй важко. Мені, старому діячеві сцени, це давно відомо. Звичайно, я маю на увазі справжню зніяковілість [83,c.89].

У даному прикладі Потцлох іронізує.

Слід зазначити стилістичну й експресивну нерівноцінність перекладів.

Е. Нікаєв досить точно передає як експресивне значення, так і метафоричне твердження Потцлоха з відтінком іронії я старий театральний заєць.

Експресивне значення й іронія оригіналу в перекладі И. Шрайбера трохи занижене, тому висловлення Поцлоха звучить академічно й сухо.

В іншому прикладі перекладачеві не до кінця вдається відчути емоцію, представлену в реченні або репліці, що відразу ж позначається на еквівалентності перекладу:

Theater, Konzerte, Bücher,  alle diese bürgerlichen Gewohnheiten hatte ich fast verloren. Es war nicht die Zeit danach [86,c.85].

Театри, концерти, книга,  я майже втратив смак до всих цих буржуазних звичок. Вони не відповідали духу часу [84,c.67].

Театри, концерти, книга – від цих буржуазних звичок я давно вже встиг відвикнути. Та й час був не той [83, c.69].

Негативна репліка в перекладі И. Шрайбера Вони не відповідали духу часу, завдяки метафорі, звучить яскраво й емоційно.

У перекладі ж И. Шрайбера репліка представлена простою синтаксичною побудовою й через це явно програє в експресивному значенні.

Автор уводить читача у внутрішній світ своїх персонажів з описом їхнього емоційно-психологічного стану й процесу руху думки, з метою розкриття більше повного психологічного образу персонажа, що обумовлено художнім задумом твору [19,c.90].

Емоції в цьому випадку стають носіями інформації про зовнішні події, а емоційний стан персонажа представляється можливим розглядати як особливу форму відображення зовнішнього світу.

Як прямі, так і непрямі позитивні або негативні оцінки автора, дані в тексті, сигналізують читачеві про те, яким саме повинне бути відношення до того що відбувається. Іншими словами автор змушує читача інтерпретувати текст, як задумав його він сам. Творча спадщина Е.М. Ремарка охоплює кілька десятиліть німецької й світової історії. Різні часи, події, що бурхливо змінюються але в оповіданні про них є щось загальне: мотиви, коло проблем, світовідчування, тип улюбленого героя.

Життя схоплює героїв Е.М. Ремарка за горло, тому що вони живуть і люблять в умовному, абстрактному просторі. Вони у всьому діти свого часу, письменник уміє це показати з великою переконливістю. Їм неможливо відокремити свою долю й свою любов від трагедії, що відбувається навкруги.

Спроба втекти вдвох «з мороку, холоду й дощу» - не більш ніж коротка, свідомо приречена спроба. «Маленький затишний спокій на краю вулкана», - іронізує Равик. У ому ж й справа, що він усюди почуває себе на краю вулкана, відгомони грому, що наближається, доносяться до нього зі сторінок газет, з радіоприймача; вони в самій насиченій тривогою атмосфері [16,c.79].

Героєві Ремарка не відмовиш у мужності. Це мужність людини, змушеної поодинці відстоювати свою волю, свою порядність, свою любов - усе, що складає для нього в житті зміст. Змінити саме життя він поодинці не в змозі - звідси неминаюча оскома гіркоти. Але те, що він не здатний думати лише про себе, відгородившись від тривог світу, робить йому честь.

Таким чином, аналіз художніх текстів оригіналів і їхніх перекладів на українську мову показав, що при перекладі більшості досліджуваних художніх образних засобів виразність зберігається.

Зіставлення оригінальних текстів романів Е.М. Ремарка й текстів їхніх перекладів на українську мову дозволило нам проаналізувати запропоновані перекладачами шляхи рішення проблеми еквівалентності перекладу; оцінити, наскільки успішно вони впоралися із завданням відтворення в мові перекладу образних художніх засобів оригіналу й збереження його національного забарвлення [32,c.89]. У процесі перекладу мови романів Е.М. Ремарка мовні можливості не завжди збігаються. Окремі переносні значення еквівалентних слів можуть збігатися, але слова з абсолютно однаковим складом переносних значень в оригіналі й перекладах практично не зустрічаються. Багато хто з образних порівнянь і метафор мови оригіналу, задіяні при описі психологічних особливостей сприйняття людиною навколишнього світу, еквівалентно відтворені українською мовою в семантичному, контекстуальному й структурному відношенні. Тим часом, іноді зустрічаються й випадки як занадто вільного, так і буквального перекладу окремих фрагментів, що приводить часто до втрати емоційного відтінку.

Перекладач Е. Никаєв у ряді випадків не зміг зберегти еквівалентність змісту оригіналу. У його перекладах досить часто відзначаються неточності в передачі як модальних відтінків, так і семантичних значень виражених порівнянням, метафорою й фразеологізмами, що приводить до істотного перекручування авторського змісту.

И. Шрайбер, навпаки, глибоко сприймає контекст і гранично точно зберігає мову оригіналу. Однак і він іноді допускає погрішності при перекладі. Особливою яскравістю уявлення семантичної й модальної еквівалентності як з боку самого письменника, так і його героїв відрізняються переклади И. Каринцевої і В. Станевич [80,c.99].

ВИСНОВОК

Роман Е.Ремарка «Час жити й час умирати» є одним з кульмінаційних пунктів біографії письменника. У романі найбільше повно представлені прийоми, що визначають ідіо-стиль автора в цей період, а також деякі загальні тенденції розвитку прози XX століття: використання принципу наскрізного повтору, що пронизує весь текст і поєднує різні його фрагменти, активне вживання фігур і тропів, посилення багатозначності образів, актуалізація зв'язку фігур, і зокрема, фігур контрасту, з темою й зображуваною ситуацією.

Необхідно відзначити, що художній простір роману Е. М. Ремарка «Час жити й час умирати» насичено різними прийомами контрасту, полісемією, омонімією, метафорами, грою слів і так далі.

У даній роботі ми виконали поставлену мету - показали особливості перекладу лексичних засобів як одного зі способів світосприймання й найважливішого змістовного компонента тексту, що являє собою складну художньо повновагу систему різноманітних зображувально-виразних засобів, експліцюючих картину світу письменника.

Важливе місце серед них належить таким лексичним засобам як полісемія, омонімія, метафоризація, гра слів.

У даній роботі виконані наступні завдання:

- розглянули проблему перекладу слова, як форми;

- розглянули проблему перекладу слова як змісту: полісемія, омонімія, метафоризація, гра слів;

- розглянули проблему перекладу слів комунікативного вживання;

- розглянули фразеологічні труднощі перекладу.

При аналізі об'єкта дослідження й для рішення поставлених задач були використані такі методи, як семантико-стилістичний аналіз слова, методика компонентного аналізу, що дозволяє виявити відношення між семами, що входять у семантичну структуру членів контрасту, метод семантичних опозицій, що припускає угруповання ключових знаків, а також описово-аналітичний, контекстологічний методи аналізу, які становлять комплексну методику інтерпретації тексту.

Наукова новизна роботи складається в проведенні комплексного багато-аспектного дослідження лексичного аспекту перекладу художнього тексту, реалізованого в творі одного жанру і однієї епохи [17,c.25-29].

При розгляді художнього твору з погляду лінгвистики особлива увага приділяється комунікативній стилістиці тексту,що формується «на стику з іншими науками, що комплексно вивчають цілий текст (мовний твір) як форму комунікації і явище ідіостилю», для якої характерний «комунікативно-діятельністний підхід до тексту як явищу ідіостилю в його проекції на всі рівні моделі мовної особистості» [9,c.7].

Відповідно до антропоцентричного системно-діяльнісного підходу до тексту в якості організуючого ключового поняття нам представляється важливим звертання до ідіостилю, що одержує в цьому ракурсі новий комунікативний зміст.

Дане поняття фокусує у собі багатоаспектні прояви язикової особистості автора в структурі, семантиці й прагматику тексту. Вивчення ідіостилю в комунікативно-діяльнісному аспекті розширює уявлення реципієнта не тільки про глибинний зміст тексту, але й про особистості автора, що у процесі текстової діяльності проявляється в ідейно-тематичній і індивідуально-стилістичній своєрідності його творів, у тому, про що він пише, до чого призиває, як, за допомогою яких засобів він це робить.

Вивчення творів із цього погляду дозволяє судити про нові аспекти ідіостилю автора. У сучасній лінгвістиці актуально такий напрямок вивчення язикових концептів «життя» і «смерть», що умовно можна назвати художньо-концептуальним, тому що розглянутих концептах вивчаються на матеріалі художніх текстів.

Ми виходимо з того, що концепти «життя» і «смерть» належать до так називаних базових концептів, ментальним сутностям, на основі яких відбувається формування інших елементів концептуальної системи людини. Розходження між спочатку сформованими концептами й концептами базовими бачиться, насамперед, у ступені їхньої рухливості. Базові концепти характеризуються найбільшою статичністю, стабільністю й універсальністю.

Уживання концептів як значеннєвої парадигми обумовлене важкістю художньої функції актуалізованого слова.

Ми думаємо, що досить регулярне використання певного слова в різних сюжетних контекстах роману приводить до його символізації, до появи в арсеналі його художніх функцій позначення ряду концептів, які виражають світогляд і світовідчування К. М. Ремарка.

У художньому тексті тісно сплетені один з одним різні елементи, серед яких один або кілька можуть здобувати значення організуючої домінанти й панувати над іншими або підкоряти їх собі.

Ми виходимо з того, що домінантою визнається «той компонент твору, що надає руху й визначає відносини всіх інших компонентів» [20,c.19].

У породженні ключових домінантних змістів важливі елементи, що виявляють у тексті розмаїтість і багатство лексичних зв'язків, що припускають відносини синонімії, антонімії, семантичної похідності й інші зв'язки, при яких зіставляють слова, що, мають яку-небудь семантичну спільність, що веде до збільшення змістів.

Одним з компонентів, що беруть участь у перетворенні змісту тексту, вихідного від самого автора як творця заданого художнього вимслу, є концептуальний предикат, що витягається суб'єктом свідомості при повтореному прочитанні тексту «на основі логічних імплікацій з конвенціонального змісту словесних одиниць, що заміщають в заданому контексті функцію семантичного предиката» [20,c.69].

Концептуальний предикат як семантично домінуюча позиція, з якої пов'язані перетворення змісту, сприяє адекватному сприйняттю значеннєвого змісту художнього тексту.

У ньому завжди міститься ключова характеристика заданого суб'єкта мовлення. Це загальне значення, що характеризує, опирається на окремі предикати, що входять до складу заданого текстового мінімуму змісту.

Таким чином, концептуальний предикат - це таке словесне значення, що підсумовує інші частки предикатні созначення, розосереджені в тексті, що не зводиться лише до їхньої простої суми, а впливає на перетворення змісту й на адекватне дешифрування комунікативного задуму автора художнього твору.

Так, на нашу думку, концептуальний предикат роману Е. М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати»), представлений наступним контекстом:

Einen Augenblick flammte etwas wie ein unertragliches wei?es Licht durch

ihn, und er erkannte, dass alles eins war, Abschied und Wiederkehr, Besitz und

Verlust, Leben und Tod, Vergangenheit und Zukunft, und dass immer und uberall

das steinerne Gesicht der Ewigkeit da war und nicht ausgelöscht konnte…[86,c...318]- На мить у ньому спалахнув і пропалив його якесь невиносно яскраве світло, і він зрозумів, що розлука й повернення, володіння й втрата, життя й смерть, минуле й майбутнє - єдині й що завжди й у всьому є присутнім кам'яне і невигубне обличчя вічності [79,c.697].

У даному відносно достатньому за змістом контексті концептуально значимі слова «життя» і «смерть» не тільки об'єднані автором сполучником і, ще й обрамлені рядом інших словосполучень, які можуть бути представлені як імпліцитні компоненти даних концептів, які, корелюючи з ними, є відповідальними за формування змістовного обсягу концептуального предиката. Однак концептуальний предикат переданий не просто за допомогою звичайного лексичного перерахування імпліцитних компонентів домінуючих значеннєвих концептів, він породжується складним переплетенням їхніх тривіальних компонентів із ситуативно обумовленими й заданими автором твору.

Введення у фактуальну частину інформації здійснюється автором за допомогою включення в синтаксис концептуального предиката компонентів антитезного типу, які, у свою чергу, представлені контекстуальними або лексичними антонімами й, маючи більший комунікативно-прагматичний потенціал, прямо корелює з біблійними мотивами: Abschied - Wieder-kehr (розлука - повернення), Besitz - Verlust (володіння - втрата), Leben - Tod (життя - смерть), Vergangenheit - Zukunft (минуле - майбутнє) [87,c.97].

Дані компоненти, що контрастують, обрамлені такими лексичними одиницями, експліціюючими контраст, як Augenblick - Gesicht der Ewigkeit (мить - обличчя вічності), і утворюючими, у свою чергу, рамковий контраст, посилений за рахунок контекстуальних синонімів flammte - nicht ausgeloscht konntе (спалахнув - не міг згаснути), де заперечення підсилює контрастну семантику даного контексту.

Підсумовуючись у ємному узагальненні alles eins war - im-mer und uberall (єдині - завжди й у всьому), всі одиниці, що контрастують, зводяться воєдино й у сукупності утворять нове, провідне значення, що характеризує, що володіє складним, синтезованим з узагальненням загальнолюдського досвіду про світ, змістом, що є ключовим у дешифруванні авторського задуму. Концептуальний предикат збагачується також за рахунок додатка індивідуально-психологічної реакції автора, що породжує новий зміст.

Концептуальний предикат як синтезована сукупність конвенціональних значень часткових предикатів з їхнім виходом на контекстуально заданий обсяг змісту частково включається до складу тематичного висловлення, взаємодіючого із заголовною номінацією художнього тексту [98,c.109].

Так, концепти «життя» і «смерть», що є домінуючими в концептуальному предикаті, безпосередньо корелюють із заголовком роману Е. М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати»): Leben/Tod (життя/смерть) - leben/streben (жити/умирати).

Ця лексична кореляція підтверджує істотність і комунікативно-прагматичну маркированість даного контексту як спеціально відзначеного автором, тому він і носить характер тематичного комунікативного фрагмента, що виражає головну ідею твору.

Перетворення змісту укладені в сильних текстових позиціях, які заміщають собою текстостворюючі компоненти, що несуть авторські інтенції. Сильні текстові позиції, споконвічно будучи присутнім у тексті в експліцитному плані свого вираження, у момент їхнього сприйняття й виявлення утворять особливий значеннєвий простір, що по суті своєї співвідносне з підтекстною інформацією [31,c.68].

До сильних позицій тексту традиційно відносяться заголовки, епіграфи, початок і кінець твору й, як показало наше дослідження, концептуальний предикат. З їхньою допомогою автор підкреслює найбільш значимі для розуміння твору елементи структури й одночасно визначає основні «значеннєві віхи» тієї або іншої композиційної частини (тексту в цілому).

Поряд із заголовком - першою сильною позицією твору в авторській інтерпретації - до сильних текстових позицій, згідно В. А. Лукіну, можуть бути також віднесені наступні форми мовної репрезентації, які об'єктивно присутні в кожному художньому тексті.

1) Експліцитно представлені в образі оповідача або оповідача авторські інтерпретації, оцінки, міркування й резюме.

2) Різного роду цитації, обрані автором і відповідним чином розміщені в тексті.

Як нам представляється, дана позиція представлена в творі через прецедентний текст. Як приклад узятий уривок, у якому автор цитує рядок з німецького гімну, що вихваляє Німеччину й супроводжує від'їзд німецьких солдатів на фронт:

Die vier Musiker spielten „Deutschland, Deutschland uber alles“ und das

Horst-Wessel-Lied. Sie spielten die beiden Lieder rasch und von jedem nur eine

Strophe[86,c.90]. – Четверо музикантів заграли «Дойчланд, Дойчланд, убер аллес» і пісню «Хорст Вессель»[91,c.23].

3) Власні імена в тексті й, у першу чергу, імена головних героїв. Тут лінгвістичний інтерес представляє семантичний аналіз імені головного героя роману Ернста Гребера (Ernst Graeber), у якому, як нам здається, автором закладений глибокий імпліцитний зміст.

Так, одним зі значень слова Graber є гробар, а основою для даного імені послужило слово Grab (множина - Graber, старе написання -Graeber), що, відповідно до словникової статті Німецького етимологічного словника, співвідноситься зі словом Hohle (пекло) і означає яму, що служить для поховання трупів (Etymologie, 1963: 229). З наведеного трактування видно, що вже в семантиці імені головного героя відбита його доля, тому що Ернст Гребер гине в заключному епізоді твору.

4) Розміщення сильних позицій на текстовому полотні твору.

У даному аспекті звертають на себе увагу початок і кінець роману, що становлять собою сильні текстові позиції. Так, у першому ж реченні експліцитно реалізований концепт «смерть», що у рамках першого абзацу повторюється автором тричі.

У заключному абзаці твору імпліцитно виражені концепти «життя» і «смерть». Концепт «життя» реалізований у наступному уривку через опис природи, що є наскрізною опозицією «смерті», що пронизує весь художній простір роману:

Er fuhlte den Schu? nicht. Er sah plotzlich Gras vor sich, eine Pflanze, dicht vor seinen Augen, halbzertreten, mit rotlichen Blutendolden und zarten Blattern, die gro?er wurden, und es war schon einmal so gewesen, aber er wusste nicht mehr, wann. Die Pflanze schwankte und stand allein vor dem schmal gewordenen Horizont seines sinkenden Kopfes, lautlos, selbstverstandlich, mit dem Trost kleiner Ordnung, mit allem Frieden, und sie wurden gro?er und gro?er, bis sie den ganzen Himmel ausfüllte und seine Augen sich schlossen [86,c.353]. -

Він не відчув удару. Тільки раптом побачив перед собою траву й прямо перед очами якась рослина, напіврозтоптана, із червонуватими китиця квітів і ніжних вузьких пелюстків: квіти росли й збільшувалися - так уже було один раз, але він не пам'ятав коли. Рослина погойдувалася, стоячи зовсім самотньо на тлі обрію, що звузився, - тому що він уже упустив голову в траву, - безшумно й природно несучи йому найпростіша розрада, властива малим речам, і всю повноту спокою; і рослина це росла, росла, вона заслонилавсе небо, і очі Гребера закрилися [79,c. 727].

Таким чином, наведені вище фрагменти твору як сильні текстові позиції є рамковими знаками, що зв'язують кінець і початок, що містять експліцитно й імпліцитно виражені домінуючі концепти «життя» і «смерть», які тісно корелюють із заголовком твору.

Виходячи з аналізу сильних текстових позицій, необхідно відзначити, що в розглянутому текстовому просторі переважають негативні змісти, найбільше чітко виражені в початковій і кінцевої текстових позиціях, а також імпліцитно закладені в імені головного героя Ернста Гребера й реалізовані у всьому текстовому просторі. З метою моделювання асоціативно-вербальних мереж текстового простору роману Е.М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати») розглянуте концептосфери «життя» і «смерть», які виявилися значно ширше, чим установлено в лексикографічних джерелах.

Якщо ядерна зона збігається із загальноприйнятими трактуваннями (життя - буття; існування людини; смерть - припинення життєдіяльності організму), то образна, або периферійна, зона значно розширена за рахунок таких словесних номінацій, як світ, надія, світло, голуб, природа, день, тиша й ін. / війна, ніч, руїни, втрата, морок, ворона й ін.; а також таких атрибутивних компонентів, як славна, мирна, циганська, цікава й ін. / чудесна, безболісна, суха, липка, смердюча й ін., що відносяться до концептів життя/смерть відповідно.

Підкреслимо, що образні репрезентанти концептів «життя» і «смерть», перебуваючи в тісному взаємозв'язку один з одним, утворять деякі інші концептуально значимі наскрізні текстові опозиції: Frieden (мир) - Krieg (війна), Tag (день) - Nacht (ніч), Ruinen (руїни) - Natur (природа), Verlust (втрата) - Hoffnung (надія), Stadt (місто) - Friedhof (цвинтар), Licht (світло) - Dunkelheit (морок), Stille (тиша) - Larm (шум).

Опираючись на виявлені наскрізні текстові опозиції, можна стверджувати, що твір Е.М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати») репрезентеє один з біблійних мотивів, викладених у книзі Еклесиаста, або Проповідника: Всьому свій час, і всякої речі під небом: час народжуватися, і час умирати; час насаджувати, і час виривати посаджене; час убивати, і час лікувати; час руйнувати, і час будувати; час плакати, і час сміятися; ... час мовчати, і час говорити; час любити, і час ненавидіти; час війні, і час миру [92,c.619].

Як видно з наведеного уривка, наскрізні опозиції текстового простору роману Е.М. Ремарка безпосередньо корелюють із зазначеними в Біблії, що свідчить про те, що ключова текстова опозиція даного роману «життя» - «смерть» є прототипічною, а в нашому романі - текстостворюючою.

Асоціативно-вербальні мережі концептів «життя» і «смерть», виявлені в романі «Час жити й час умирати» Е.М. Ремарка, схематично можна представити в такий спосіб:

Відповідно до представленої схеми значеннєвими концептами роману, що домінують є Leben (життя) і Tod (смерть), які утворять ядерну зону даних концептосфер [90,.c238].

Компоненти, що займають у зовнішньому колі праву половину щодо концепту «життя» і ліву щодо концепту «смерть», представлені образними номінаціями даних ядерних елементів, створюючи найближчу периферію. Як видно зі схеми,

ЖИТТЯ - славна, цікава, мирна, циганська, повсякденна, незбагненна - МИР - ДЕНЬ - ПРИРОДА - НАДІЯ - СВІТЛО - ГОЛУБ

СМЕРТЬ - безболісна, безцільна, чужа, суха, смердюча, липка - ВІЙНА - НІЧ - РУЇНИ - ВТРАТА - МОРОК - ВОРОНА

Номінації, що маніфестують відповідні концептосфери, перебувають у тісній взаємодії один з одним, створюючи значеннєві текстові опозиції роману. Подальша периферія, розташована ліворуч і праворуч від ядерних зон «життя» і «смерть» відповідно, представлена атрибутами, що виражають суб'єктивно-модальні змісти [9,c.356].

Таким чином, індивідуально-авторська картина світу має в тексті відбитий характер, вона більшою мірою суб'єктивна й несе на собі риси язикової особистості її творця, що обумовлено естетичним характером відображення дійсності й антропоцентризмом тексту.

Особливість художнього тексту проявляється через асоціативно-семантичні зв'язки слів, де всі оказиональний, індивідуально-авторський прояв обумовлений комунікативними намірами творця твору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акуленко В.В. Англо-русский и русско-английский словарь ”ложных друзей переводчика”. М.: Советская энциклопедия, 2001, с.969.

2. Бабенко В. Ремарк становится Ремарком.// Ремарк Э.-М. Станция на горизонте.- М., 2000,с.309.

3. Бархударов Л.С. Язык и перевод. М.,2001,с.375.

4. Безукладова И.Ю. Коммуникативно-прагматические особенности функционирования некоторых форм персонализации в немецком языке: Автореф. дис.канд. филол. наук. – Тамбов: Изд-во ТГУ им. Г.Р. Державина, 2001, с. 118.

5. Безукладова И.Ю. Социокультурные особенности функционирования контактоустанавливающих форм в немецком и русском языках // Перевод: язык и культура. Материалы международной научной конференции. – Воронеж: ЦЧКИ, 2000, с.19-20.

6. Безукладова И.Ю. Типологические особенности употребления обращений в русском и немецком языках // Актуальные проблемы сопоставительного изучения германских, романских и славянских языков. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 2001,с. 11-13.

7. Большой социологический словарь (Collins). Том 1 (А-О): Пер. с англ. – М.: Вече, АСТ, 2006, с. 544.

8. Большой социологический словарь (Collins). Том 2 (П-Я): Пер. с англ. – М.: Вече, АСТ, 2004, с. 528.

9. Борисенко А. Ностальгическое прошлое. «Почему Ремарк так любим в России?» М. // Иностранная литература. 2001, №11,с.69.

10. Васильев В. "Необходимый оптимизм пессимиста.// Ремарк Э.-М. Избранное.-М., 2001, с245.

11. Вильгельм фон Штернбург. Как будто все в последний раз. // Иностранная литература. 2000, № 10,с.89.

12. Виппер Б.Р. Кризис искусства и культура наших дней // Вопросы методологии. 2001, №2,с.92.

13. Влахов С., Флорин С. Непереводимое в переводе. М.,2001,с.980.

14. Войтович С.И. О речевом акте обращения // Вестн. Киевского ун-та. Романо-германская филология. – 2001. – Вып. 22. – с. 11-13.

15. Вольф Е. М. Функциональная семантика оценки – М.: Наука, 2005.с.233.

16. Гак В.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики. 1972. – М.: Наука, 2003. – с. 349-373.

17. Гарбовский Н.К. Перевод как лингвистическая проблема. М.: Изд-во МГУ, 2002, с.86.

18. Гарбовский Н.К. Теория перевода. М.: Изд-во МГУ, 2004,с.389.

19. Георгиева Т.С. История немецкой литературы. XX век. М.: Юнита, 2002. – с.562.

20. Гольдин В.Е. Обращение: теоретические проблемы. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 2007. – с.128.

21. Жизнь и творчество Э. Ремарка. // Электронный сайт «Ремарк». Internet.

22. Звегинцев В.А. Предложение и его отношение к языку и речи оценки – М.: Наука, 2006. – с.307.

23. Зверев А. // Лехаим, 2002, №6,с.68.

24. Зиброва Г. Г. Учебное пособие по немецкому языку для развития навыков устной речи с использованием оригинального текста романа Э. М. Ремарка "Три товарища" – М.: НВИ – Тезаурус, 2008. – с.400.

25. Иванов А. Зеркало безжалостного века.// Ремарк Э.-М. На Западном фронте без перемен. Три товарища. - М., 2003.с.245.

26. Иванов А. Три брата.// Ремарк Э.-М. Возвращение. Время жить и время умирать.- М., 2003.с.678..

27. Иванов А. Последние вершины.// Ремарк Э.-М. Ночь в Лиссабоне. Тени в раю.- М., 2003, с.146.

28. Иванова Н.О. Крамер против Ремарка. // Электронный сайт «Ремарк». Internet.

29. Ильина Т.В. История художественной литературы. Немецкая литература. М.: Высшая школа, 2002. – 367 с.

30. Киселева Л. А. Вопросы теории речевого воздействия. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 2000,с.160.

31. Комиссаров В.Н., Кораллова А.Л. Практикум по переводу с английского на русский. М., 2001.с.990.

32. Комиссаров В.Н. Слово о переводе. М.: Международные отношения, 2003.с.178.

33. Комиссаров В.Н. Современное переводоведение. М.: ЭТС, 2002, с.256.

34. Кораллова А.Л., Романова С.П. Пособие по переводу с английского языка на русский. М.: Мозаика, 2005.с.189.

35. Крысин Л.П. Речевое общение и социальные роли говорящих // Социально-лингвистические исследования.– М.: Наука, 2006.с. 42-49.

36. Кулиш С. Взглянуть по-новому.// Ремарк Э.-М. Три товарища: Роман.- Ташкент, 2001,с.99.

37. Лазарев Л. Время жить.// Ремарк Э.-М. Три товарища: Роман.- Самара, 2003, с.178.

38. Левицкая Т.Р., Фитерман А.М. Теория и практика перевода с английского языка на русский. М., 2003.с.136.

39. Левицкая Т.Р., Фитерман А.М. Проблемы перевода (на материале современного английского языка). М., 2006,с.239.

40. Лендел Ж. Обращения, приветствия и прощания в речевом этикете современных венгров // Национально-культурная специфика речевого поведения. – М.: Наука, 2007. – с.193– 219

41. Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия. – с.685.

42. Линор Горалик "Чертовски громкое молчание". // Зарубежная литература, 2001, №4, с.178.

43. Лукьянова Н.А. Некоторые вопросы диалектной лексикологии. – Новосибирск, 2007. – с.76.

44. Львовская З.Д. Теоретические проблемы перевода. М., 2005.с.367.

45. Лурье Самуил. Образы немецких эмигрантов в последней работе Ремарка «Земля обетованная». // Зарубежная литература. 2000. №10,с.50.

46. Маркелов А.Н. Незавершенное полотно Ремарка. // Иностранная литература, 2003. №5. (электр. вариант).

47. Мировая художественная культура: Учебное пособие. / Под ред. Б.А. Эренгросс. М.: Высшая школа. 2001. – с.763.

48. Орлов Р.А. Поэтика парадокса.- Л., 2008,с.156.

49. Пименов А.В. Социальный символизм во французской речи // Национально-культурная специфика речевого поведения. – М.: Наука, 2007. – с.247– 260.

50. Полевой В.М. Двадцатый век. М.: Мысль, 2008. – с.341.

51. Пронин В. Время помнить.// Ремарк Э.-М. Собр. соч.: В 7 т.- М., 2003.- т. 1.с.269.

52. Пронин В. Вступительное слово. .// Ремарк Э.-М. Собр. соч.: В 8 т.- М., 2007.- т. 1,с.289.

53. Ремарк Э.М. Возлюби ближнего своего. М.: ЭКСМО, 2002. с.231.

54. Ремарк Э.М. Ночь в Лиссабоне. М.: ЭКСМО, 2002. – с.179.

55. Ремарк Э.М. Триумфальная арка. М.: ЭКСМО, 2002. – с. 288.

56. Ремарк Э.М. Время жить и время умирать. М.: ЭКСМО, 2002. – с.191.

57. Ремарк Э.М. Избранное. СПб.: Питер 2003. – с. 231

58. Рыжова Л.П. Обращение: нормы и правила употребления // Синтаксическая семантика и прагматика – Калинин: Изд-во Калининского ун-та, 2004. – с. 114-119.

59. Рыжова Л.П. Пресуппозиционный аспект обращения // Синтаксическая семантика и прагматика – Калинин: Изд-во Калининского ун-та, 2002. – с. 130-136.

60. Рыжова Л.П. Речевой этикет и языковая норма//Языковое общение: Единицы и регулятивы. – Калинин: Изд-во Калининского ун-та, 2007. – с. 51-57.

61. Розин В.М. Культурология. М.:ИНФРА-М ФОРУМ. 2002. – с.341.

62. Рудницкий М. Предисловие к роману Эриха Марии Ремарка "Время жить и время умирать".// ИЛ, 2000.- № 3,с.167.

63. Рум Р.У. Адриан. Лингвострановедческий словарь Великобритании. М.: Русский язык, 2002,с.96.

64. Сафарян Р.Д. Два типа обращений // Русский язык в национальной школе. – 2007. – № 10. – с. 7-11.

65. Словарь иностранных слов. М.: Русский язык, 2007,с.387.

66. Советский энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1984,с.478

67. Тарасов Е.Ф. Социально-психологические аспекты этнопсихолингвистики // Национально-культурная специфика речевого поведения. – М.: Наука, 2001. – с. 38–54.

68. Тарасов Е.Ф. Социолингвистические проблемы теории речевой коммуникации // Основы теории речевой деятельности. – М.: Наука, 2004. – с. 131-154.

69. Томахин Г.Д. Лингвострановедческий словарь США. М.: Русский язык, 2001,с.60

70. Ушаков Д.Н. Большой толковый словарь современного русского языка. М.: Альта-Принт, 2006,с.690.

71. Федоров А.В. Основы общей теории перевода. М., 2008.с.690

72. Формановская Н.И. Речевой этикет и культура общения. – М.: Высшая школа, 2005. – с.156.

73. Формановская Н.И. Русский речевой этикет: лингвистический и методический аспект. – М.: Русский язык, 2002. – с.156.

74. Харитонов М. Герой в поисках опоры // Ремарк Э. М. Триумфальная арка. Жизнь взаймы: Романы.- Кишинев, 2007,с.189.

75. Чайковский Р. Несколько слов о Ремарке-поэте.// Ремарк Э.-М. Стихотворения.- Магадан, 2002,с.199.

76. Чеснокова О.С. К вопросу о речевой энантиосемии форм обращения (на материале русского и испанского языков) // Коммуникативно-прагматическое и семантико-функциональное изучение языковых единиц. – М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 2001. – с. 118-124.

77. Шаповалова Е.А. Обращение как социолингвистическая категория // Вестн. Киевского ун-та. Романо-германская филология. – 2005. – Вып. 19. – с. 102-104.

78. Швейцер А.Д. Перевод и лингвистика. М., 2003,с.156.

79. Швейцер А.В. Теория перевода: статус, проблемы, аспекты. М., 2008,с.200.

80. Штернбург В. фон Как будто все в последний раз: Отрывки из книги о жизни и творчестве Эриха Марии Ремарка.// ИЛ, 2000.- № 3,с.246.

81. Энциклопедический справочник. Все страны мира. М.: Вече, 2002,с.490.

82. Якобсон Р. Лингвистика и поэтика // Структурализм "за и против": Сб. ст. – М.: Прогресс, 2005. –с. 193-230.

83. Branstner G. Der verhangnisvolle Besuch. – Berlin: Verlag Das neue Berlin, 1972. – 190 S.

84. Brezan J. Christa. – Berlin: Verlag Das neue Berlin, 1977. – 180 S.

85. Duden Deutsches Universalworterbuch. – Mannheim, Leipzig, Wien, Zurich: Dudenverlag, 1989. – 1816 S.

86. Duden Stilworterbuch. Duden Band 2. – Mannheim, Leipzig, Wien, Zurich: Dudenverlag, 1988. – 864 S.

87. Fallada H. Kleiner Mann – was nun? – Berlin: Aufbau-Verlag, 1955. – 318 S.

88. Fischer M. L. Ein Herz sucht Liebe. – Darmstadt: May & Co, 1983. – 352 S.

89. Fomina S. Emotional werdende Lexik der deutschen Gegenwartssprache. – Woronezh, Istoki, 1999. – 208 S.

90. Gluck H., Koch K. Du oder Sie. Anredekonventionen in Deutschland und in anderen Landern // Der Sprachdienst. – 1988. – № 1. – S. 1-9.

91. Grammatik in Feldern. Ein Lehr – und Ubungsbuch fur Frotgeschrittene / J. Buscha, R. Freudenberg-Gindeisen, E. Fortstreuter, H. Koch, L. Kuntzsch. – Munchen: Vertag fur Deutsch, 1998. – 336 S.

92. Grussen und Anreden im Deutschen / G. Ulisch, B. Gugold, L. Uvarova, J. Gaponova. – Moskau: NBJ – Tesaurus, 1998. – 58 S.

93. Heiduczek W. Abschied von den Engeln. – Halle: Mitteldeutscher Verlag, 1968. 440 S.

94. Kordes A. Das Kind des anderen. – Munchen: Wilhelm Goldmann Verlag, 1981. – 206 S.

95. Langenscheids Gro?worterbuch. Deutsch als Fremdsprache. – Moskau: Mart, 1998. – 1248 S.

96. Mockel K. Variante Tramper. Die Damengang. – Berlin: Verlag Das neue Berlin, 1984. – 208 S.

97. Paul H. Deutsches Worterbuch – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 1992. – 1130 S.

98. Prodohl G. Das perfekte Alibi und andere Kriminalgeschichten. – Moskau: Verlag Raduga, 1985. – 376 S.

99. Riesel E. Stilistik der deutschen Sprache. – Moskau: Hochschule, 1963. 448 S.

100. Wahrig G. Deutsches Worterbuch. – Berlin: Gutersloh, 1977. 4324 S.

101. Worterbuch des deutschen Umgangsprache. – Stuttgart, Dresden^ Ernst kleff Verlag fur Wissen und Bildung, 1993. – 959 S.

Страницы: 1, 2, 3, 4