Дійсно, співвідношення між різними вимогами, пропонованими до перекладу, є змінною величиною. Однак здається, що вимога комунікативно-прагматичної еквівалентності при всіх умовах залишається найголовнішою, тому що саме цю вимогу, що передбачає передачу комунікативного ефекту вихідного тексту, має на увазі визначення того його аспекту або компонента, що є ведучим в умовах даного комунікативного акту. Іншими словами, саме ця еквівалентність задає співвідношення між іншими видами еквівалентності - денотативної, конотативної, текстуально-нормативної й формальної. Це положення цілком узгодиться з висунутим нами раніше положенням про функціональний інваріант перекладу, обумовленому функціональними домінантами тексту і їхньою конфігурацією, і що охоплює як ті випадки, коли першорядне значення набуває вимога денотативної еквівалентності, так і ті, коли комунікативна настанова мовного акту висуває на перше місце інші функціональні характеристики перекладного тексту [73, с.68--70].

На відміну від В. Колера В.Н. Комісаров розрізняє наступні рівні (типи) еквівалентності, що розуміє як різні ступені значеннєвої спільності між перекладом і оригіналом:

1) цілі комунікації,

2) ідентифікації ситуації,

3) "способу опису ситуацій",

4) значення синтаксичних структур

5) словесних знаків [19, с.59-100].

Якщо у В. Колера всі види еквівалентності вибудовуються в одній площині, то у В.Н. Комісарова вони утворять ієрархічну структуру, хоча характер ієрархії не цілком ясний. На думку автора, запропонована їм раніше ієрархічна модель еквівалентності була спрощеною. "Очевидно, що тут ми маємо справу з іншим типом ієрархії, компоненти якої не організуються в багатоярусну систему, де одиниці кожного рівня містять у собі одиниці рівня нижченаведеного" [19, с.100]. Найменшим ступенем значеннєвої спільності характеризуються відносини між оригіналом і перекладом на рівні мети комунікації. Другий тип еквівалентності (на рівні ідентифікації ситуації) відрізняється від першого тим, що тут зберігається додаткова частина змісту оригіналу, яка вказує, про що повідомляється у вихідному висловленні. Іншими словами, у тексті відбивається та ж предметна ситуація, хоча й змінюється спосіб її опису.

Третій тип еквівалентності (рівень "способу опису ситуації") характеризується збереженням у перекладі загальних понять, за допомогою яких описується ситуація («способу опису ситуації»).

У четвертому типі еквівалентності (рівень синтаксичних значень) до зазначених вище рис спільності додається ще одна - інваріантність синтаксичних структур оригіналу й перекладу.

Здається, що цей тип охарактеризований не цілком точно: мовлення тут може йти не про інваріантності, а лише про подібність синтаксичних структур (порівн. структуру складного речення в оригіналі й простого - у перекладі).

Нарешті, до п'ятого типу еквівалентності (на рівні словесних знаків) відносяться ті випадки, коли в перекладі зберігаються всі основні частини змісту оригіналу.

Перевагою концепції В.Н. Комісарова в порівнянні з викладеною вище концепцією В. Колера є те, що тут у поняття еквівалентності вкладається досить певний зміст.

Як обов'язкова умова еквівалентності постулюється "збереження домінантної функції висловлення" [19,с.71], що цілком відповідає висунутому нами положенню про функціональний інваріант перекладу, що опирається на функціональні домінанти тексту. В.Н. Комісарів, безумовно, прав, відзначаючи провідну роль мети комунікації у встановленні еквівалентних відносин між оригіналом і перекладом.

Оскільки ціль комунікації відноситься до категорії прагматичних факторів, це рівноцінно визнанню чільного положення прагматичної еквівалентності в ієрархії вимог до перекладу. Єдине розходження між цим положенням і тим, що було нами викладено вище, зводиться до того, що в нас мова йде про "комунікативний ефект", а у В.Н. Комісарова - про цілі комунікації.

Однак зазначене розходження несуттєве, тому що це - співвідносні поняття (для того, щоб відбулася комунікація, ефект повинен відповідати цілі)[37,c.88]. Менш обґрунтованим представляється твердження про те, що розходження між типами еквівалентності зводиться до ступеня спільності змісту оригіналу й перекладу. Наприклад, розходження між третім і четвертим типами еквівалентності аж ніяк не зачіпає їхнього змісту, а стосується лише їхньої синтаксичної форми. Четвертий тип характеризується більшим ступенем синтаксичної (але не семантичного) подібності, ніж третій. Те ж саме відноситься й до розходження між п'ятим типом і, скажемо, четвертим і третім. Розходження тут також характеризується ступенем формальної (але не значеннєвої) подібності. Тому немає досить переконливих підстав стверджувати, що лише п'ятий тип еквівалентності забезпечує "найбільший ступінь значеннєвої спільності, що тільки може існувати між текстами на різних мовах" [64,с.95].

Здається, що типологія перекладацької еквівалентності може бути представлена як у вигляді ієрархічної, так і у вигляді одномірної структури.

До пропонованої нами ієрархічної моделі еквівалентності ближче примикає схема В.Г. Гака і Ю.И. Львін, у якій розрізняються три види еквівалентності: формальна, значеннєва й ситуаційна. При формальній еквівалентності загальні значення у двох мовах виражаються аналогічними язиковими формами, значеннєва еквівалентність припускає вираження тих самих значень різними способами, і нарешті, особливістю ситуаційної еквівалентності є те, що та сама ситуація описується не тільки за допомогою різних форм (як і при значеннєвій еквівалентності), але й за допомогою різних елементарних значень (сем), які виражаються цими формами [39,c.100]. При формальній еквівалентності спостерігається подоба слів і форм при подобі значень. Розходження засобів вираження проявляються лише в загальних структурних розходженнях двох мов. "Значеннєва" еквівалентність також не є чисто значеннєвою, - оскільки вона одночасно встановлюється й на рівні предметної ситуації. По суті справи, всі три категорії еквівалентності являють собою результат різних перекладацьких операцій: у першому випадку мова йде про найпростішу із цих операцій - субституції, тобто про підстановку знаків мови перекладу замість знаків вихідної мови, а в другому й у третьому -і про операції більш складного типу -і так званих перекладацьких трансформаціях [12,c.37].

Модель рівнів еквівалентності будується на урахуванні двох взаємозалежних ознак:

1) характеру трансформації, який піддається вихідне висловлення при перекладі,

2) характеру інваріанта, що зберігає.

При побудові цієї моделі за основу були прийняті три виміри семіозиса (знакового процесу), що розрізняють у семіотиці, -і синтактика (відношення "знак : знак"), семантика (відношення "знак : референт") і прагматика (відношення "знак : людина").

На синтаксичному рівні мають місце субституції типу: The sun disappeared behind a cloud -і Сонце зникло за хмарою; Результати були катастрофічними -і The results were disastrous.

B цьому випадку перекладацька операція може бути описана як заміна одних знаків (одиниць) іншими зі збереженням синтаксичного інваріанта.

До семантичного рівня відносяться ті види еквівалентності, які у викладеній вище схемі В.Г. Гака і Ю.І. Львін називаються "значеннєвим" і "ситуаційним" [37,c.89].

Тут фраза мовою перекладу є трансформом вихідної фрази. Сюди входить широкий спектр трансформацій (пасивізація, номіналізація, заміна слова словосполученням і ін.):

Послали за електриком -- An electrician has been sent for;

Ваша дружина прекрасно готує -і Your wife is a superb cook;

They are queueing for tickets -і Вони стоять у черзі за квитком.

Всі ці випадки семантичної еквівалентності поєднує наявність тих самих сем (семантичних компонентів) при розбіжностях в інвентарі формально-структурних засобів, використовуваних для їхнього вираження. Тому даний підрівень семантичної еквівалентності можна назвати компонентним [29,c.20].

Якщо на компонентному підрівні в процесі перекладу зберігається компонентна (семна) структура висловлення, то на "ситуативному" відбуваються відомі зрушення в цій структурі. Фактично термін "ситуативна еквівалентність" досить умовна. Може скластися враження, що в цьому випадку оригінал і переклад поєднує лише те, що вони співвіднесені з однією й тією же предметною ситуацією [21,c.48].

Але якщо цього було б досить, то довелося б визнати "ситуативно-еквівалентними" такі фрази, як, скажемо: Красунею її не назвеш -і Sie ist hasslich wie die Nacht, оскільки вони можуть бути віднесені до того самого референта.

Але ці фрази явно мають різний сенс. Очевидно, кореференція (віднесеність елементів тексту до того самого сегмента дійсності) сама по собі ще не створює семантичної еквівалентності.

Тут, очевидно, у наявності та ж закономірність, що й у внутрішньомовних відносинах: відносини еквівалентності змістів виникають не тільки при тотожності утворюючих зміст компонентів (Літак сів -і Літак зробив посадку), але й у тих випадках, коли сполучення різних семантичних компонентів прирівнюються один до одного (Ви в нас рідкий гість - Ви нас не часто відвідуєте) [39,c.106] .

У трохи спрощеному виді компонентну еквівалентність можна зобразити у вигляді наступної формули: a + b + c...+ z = а + b + с ... + z, де a, b, с и т.д. - тотожні семантичні компоненти (семи). Що ж стосується "ситуативної" еквівалентності, то її можна звести до формули: а + b = с + d, де а, Ь, с и d - різні семантичні компоненти (семи). Цей підрівень семантичної еквівалентності ми назвемо референціальним, маючи на увазі інваріантність референціального змісту прирівнюваних один до одного різномовних висловлень.

Приклади: У мене стоїть годинник -і Му watch has stopped;

The air crash in Illinois killed 84 passengers - Beim Flugzeugabsturz im Illinois sind 84 Fluggaste ums Leben kommen - У результаті авіакатастрофи в Іллінойсі загинули 84 пасажира;

Das ist nur ein Katzensprung - This is just a stone's throw - Це звідси рукою подати.

Цей тип еквівалентності заснований на відомій властивості мов, пов'язаної з використанням різних, хоча й співвіднесених один з одним, семантичних ознак для породження семантично еквівалентних висловлень [17,c.80].

Якщо на підрівні компонентної еквівалентності переклад здійснюється в основному шляхом граматичних трансформацій, то на підрівні референціальної еквівалентності мова йде про більш складні лексико-граматичні перетворення, що зачіпають не тільки синтаксичну матрицю висловлення, але і її лексико-семантичне наповнення.

Зокрема, серед цих трансформацій виділяються:

а) трансформації, засновані на метонімічних зрушеннях,

б) трансформації, засновані на метафоричних зрушеннях.

У першому випадку значеннєві елементи оригіналу й перекладу виявляють відносини, засновані на суміжності понять, що виражаються ними, а в другому - вони виявляють відносини, засновані на подібності [31,c.204].

Наприклад: метонімічне зрушення "стан -і дія" у першому прикладі (У мене стоїть годинник -і Му watch has stopped) і метафоричне зрушення в останньому (Das ist nur ein Katzensprung -і Це звідси рукою подати).

У схемі В.Г. Гака і Ю.И. Львін відсутній рівень, що відповідає третьому семіотичному вимірові -і прагматиці.

Разом з тим, як відзначалося вище, прагматичний рівень займає вище місце в ієрархії рівнів еквівалентності. У цій ієрархії існує наступна закономірність: кожний рівень еквівалентності припускає наявність еквівалентності на всіх більш високих рівнях.

Так, еквівалентність на синтаксичному рівні припускає еквівалентність на семантичному (компонентному й референциальному) і прагматичних рівнях. Компонентна еквівалентність припускає також еквівалентність референциальну й прагматичну.

Нарешті, референциальна еквівалентність має на увазі й еквівалентність на прагматичному рівні. Зворотної залежності тут не існує. Компонентна еквівалентність може існувати без синтаксичної, референциальна -і без компонентної. Нарешті, прагматична еквівалентність може існувати без семантичної й, зрозуміло, без синтаксичної. Таким чином, прагматичний рівень, що охоплює такі життєво важливі для комунікації фактори, як комунікативна інтенція, комунікативний ефект, установка на адресата, управляє іншими рівнями. Прагматична еквівалентність є невід'ємною частиною еквівалентності взагалі й нашаровується на всі інші рівні й види еквівалентності [27,c.99].

Ми розділяємо думку про примата вищих рівнів еквівалентностей, сформульовану И. Лівим в інших термінах і на основі іншого понятійного апарата, але в цілому досить точно: "У слів, що несуть кілька семантичних функцій, найбільш важливі функції в семантичному комплексі вищого порядку, будь те контекст (фрази, абзаци й т.ін.), характер персонажу, філософський задум твору" [74, c.146].

Вибір рівня, на якому встановлюється еквівалентність, визначається специфічною для даної ситуації конфігурацією мовних і немовних факторів, від яких залежить процес У цілому можна погодитися з Л.С. Бархударовим, який думає, що буквальним перекладом варто вважати переклад, здійснюваний на рівні більше низькому, ніж той, який необхідний у цьому випадку [5, c.186]. Буквальний переклад завжди є, так сказати, перекладом "недотрансформованим". При цьому він виникає з недооцінки тих або інших детермінантів перекладу. Часто недооцінюється ідіоматичність мови, забувається, що механічне відтворення тієї ж сукупності семантичних компонентів дає в підсумку інший зміст. Вільний переклад поєднує з перекладом буквальним те, що обидва вони спотворюють комунікативний ефект оригіналу й тим самим ведуть до порушення еквівалентності. У той же час вони є антиподами: якщо буквальний переклад "недотрансформований", то вільний переклад "перетрансформований". Справа в тому, що еквівалентність забезпечується шляхом трансформацій при тій умові, що останні семантично або прагматично мотивовані. Відомий німецький афоризм "so treu wie moglich so frei wie notig" ("по можливості вірний, по необхідності вільний") добре відбиває логіку перекладацького рішення: по можливості прагнучи до точності, переклад допускає вільність лише в міру необхідності. Невиправдана вільність становить сутність вільного перекладу.

Власний досвід автора й аналіз робіт інших перекладачів дозволяють висунути гіпотезу, відповідно до якої процес відбору варіанта є поступовим сходженням від нижчих рівнів еквівалентності до вищого. Інакше кажучи, цей процес являє собою серію трансформацій, у ході яких перекладач може відмовитися від еквівалентності на більш низькому рівні в ім'я еквівалентності на більш високому. Повчальним щодо цього може виявитися аналіз перекладацьких чернеток. На жаль, ці матеріали рідко попадають у поле зору дослідників. У цьому зв'язку значний інтерес представляють опубліковані Р. Хартманом чорнові варіанти перекладу роману Е.М. Ремарка "Час жити й час умирати" на англійську мову [81,с. 206]. Ці матеріали дають можливість простежити генезис перекладу на його основних етапах. Розглянемо шлях перекладача роману А. Веслі Уіна до оптимального варіанта на матеріалі вставного абзацу:

Wir hegen neun Kilometer hinter der Front. Gestern wurden wir abgelost; jetzt haben wir den Magen voll weisser Bohnen und Rundfleisch und sind satt und zufrieden. Sogar fur abends hat jeder noch ein Kochgeschirr voll fassen konnen; dazu gibt es ausserdem doppelte Wurst und Brotportionen - das schafft. So ein Fall ist schon lange nicht mehr dagewesen... [81,c.277]

We are lying six miles behind the front. Yesterday we were relieved; now with stomachs full of bully-beaf and beans we are replete and at peace. Tonight every man is to have another dixie full for the evening; there is besides a double ration of sausage and bread. It's such things that make a man, but such things do not happen every day (чернетка)[83,c.121]

We are at rest five miles behind the front; now our bellies are full of bully beaf and haricot hash and we are satisfied and at peace. Each man has another mess-tin full for the evening: and what is more, there is a double ration of sausage and bread. It's such things that put a man in fine trim. Such a thing has not happened for a long time(машинописний текст) [84,c.267].

We are at rest five miles behind the front. Yesterday we were relieved; and now our bellies are full of beaf and haricot beans. We are satisfied and at peace. Each man has another mess-tin full for the evening and, what's more, a double ration of sausage and bread. That's the stuff to put us in fine trim. We haven't had such luck for a long time (сигнальний екземпляр) [85,c.209].

Виправлення, яким перекладач піддавав текст, відповідають загальній стратегії поступового подолання буквалізмів і знаходження оптимального варіанта, що відповідає данній комунікативній ситуації.

Яскравіше всього це простежується в перекладі назви роману. Перший варіант (A time to Live and A time to Die) – буквальний переклад. Облік прагматичних факторів, і зокрема настанови на англійського адресата, зажадав відмови від буквального перекладу. Адже для читача-німця " Zeit zu leben und Zeit zu sterben" - звична фраза [87,c.235].

Тому перекладач обирає трансформований варіант: "A time to Love and A time to Die”. Однак, прочитавши цей варіант заново очами англійського читача, перекладач дійде висновку про те, що to Love не викликає в нього чітких асоціацій з поставленим контрастом назви, контрастом у душі головного героя. Так народжується остаточний варіант: "A time to Live and a time to Die”.

И в 1958 році знімається однойменний фільм Дугласом Силком, що бере відразу кілька Оскарів, сам автор з'являється в цьому фільмі в ролі Професора.

Буквалізмом є й перший варіант перекладу фрази:

Wir liegen neun Kilometer hinter der Front - We are lying six miles behind the front.

Описувана в тексті предметна ситуація вимагає конкретизації:

We are lying... -- We are at rest... (мова йде про військову частину, відведеної в тил для відпочинку).

Частково буквалістською варто вважати першу спробу перекладу вираження Das schafft: it's such things that make a man.

Подальші пошуки більш точної семантико-стилістичної відповідності приводять до ще більш складної лексико-синтаксичної трансформації: That's the stuff to put us in fine trim [56,c.89].

В останньому варіанті чітко простежується розмовна інтонація (оповідання ведеться від імені солдата). Більше того, перекладач перерозподіляє семантичні компоненти вихідної фрази між двома сусідніми реченнями: останнє речення піддається трансформації: Such a thing has not happened for a long time - We haven't had such luck for a long time.

Прагматичний фактор відіграє вирішальну роль у пошуках відповідності йому. Kochgeschirr "казанок'. Перший варіант -- dixie -- точно відповідає оригіналу на семантичному рівні. Але dixie -- це військовий жаргонізм, що асоціюється в англійського читача із британською армією. Він привносить небажаний локальний колорит (адже оповідач - німецький солдат).

Тому в останньому варіанті перевага віддається більше нейтральному mess-tin.

У цілому робота перекладача над текстом характеризується поступовим подоланням буквалізмів у зв'язку з більше глибоким проникненням у семантику й прагматику тексту. Тут знаходить свій прояв характерний для перекладу метод "проб і помилок" [36,c.66].

Можливість застосування цього методу значною мірою залежить від фактора часу. Саме тому він знаходить найбільш розгорнуте застосування в письмовому перекладі, не обмеженому твердими тимчасовими рамками, і є присутнім лише в скороченому вигляді в синхронному перекладі, що вимагає миттєвих рішень.

Основна стратегія, що лежить в основі пошуку оптимального варіанта, полягає в орієнтації на багатомірність процесу перекладу, у поступовому включенні в розгляд всіх основних вимірів цього процесу - міжмовного (міжтекстового), міжкультурного й міжситуаційного [59,c.106].

Вище відзначалося, що у встановленні еквівалентних відносин між текстами важлива роль належить функціональним домінантам вихідного тексту. Тому семіотичну типологію рівнів еквівалентності доцільно доповнити функціональною типологією.

Для аналізу еквівалентних відносин при перекладі більше підходить типологічна схема Р. Якобсона [66,c.189], що виділяє наступні функції, які відрізняються один від одного настановою на той або інший компонент мовного акту: референтна або денотативна (настанова на референта або "контекст"), експресивна -і емотивна (установка на відправника), конативна - волевиявлена (установка на одержувача), фатична - контактоустанавлююча (установка на контакт між комунікантами), металінгвістична (установка на код), поетична (установка на повідомлення, на вибір його форми) [67,c.90].

Відповідно до цих функцій можна говорити про еквівалентності референтну, експресивну, конативну, фатичну, металінгвістичну і поетичну. По суті, установлення домінантних функцій оригіналу (референтної, експресивної, конативної, фатическої, металингвистической або поетичної) визначається прагматикою тексту - комунікативною інтенцією відправника й комунікативним ефектом тексту й припускає наявність прагматичної еквівалентності між оригіналом і перекладом.

Іншими словами, прагматичні фактори відіграють домінуючу роль як в ієрархічній моделі рівнів еквівалентності, так і в одномірній функціональній типології еквівалентності [19,c.59].

Ключовим елементом цієї основної категорії є збереження в процесі двомовної комунікації комунікативного ефекту оригіналу. Між комунікативною еквівалентністю, що спирається на інваріантний комунікативний ефект, і функціональною еквівалентністю, що припускає інваріантність функціональних домінант тексту, існує тісний взаємозв'язок.

Здається, що, попередньо уточнивши різні види функціональної еквівалентності, ми можемо переглянути категорію комунікативної еквівалентності, конкретизувавши той зміст, що вкладається в поняття комунікативного ефекту.

Це поняття є одним з елементів наступної тріади:

1) комунікативна інтенція (ціль комунікації),

2) функціональні параметри тексту

3) комунікативний ефект.

Ці три категорії співвідносяться із трьома компонентами комунікативного акту:

1) відправником,

2) текстом

3) одержувачем.

Виходячи з мети комунікації, відправник створює текст, що відповідає певним функціональним параметрам (референтному, експресивному й ін.) і викликаючий в одержувача певний комунікативний ефект, що відповідає даній комунікативній цілі [10,c.59].

Іншими словами, комунікативний ефект - це результат комунікативного акту, що відповідає його цілі. Цим результатом може бути розуміння змістовної інформації, сприйняття емотивних, експресивних, волевиявлених і інших аспектів текстів. Без відповідності між комунікативною інтенцією й комунікативним ефектом не може бути спілкування. Сказане повною мірою відноситься до перекладу.

5. ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ

Одиниці лексичної системи можуть бути представлені не тільки словами, але й особливого типу сталими словосполученнями.

Всім відомо, що промова на будь-якій мові складається з висловлень або фраз - мінімальних відрізків, що володіють відносною самостійністю й характеризуються єдністю гармонійної структури (вони мають форму речення), лексичного наповнення й певної інтонації [67,c.88].

І в українській, і в німецькій мовах є багато коротких, влучних, дотепних і образних висловів.

Такі вираження називаються фразеологізмами, а розділ мовознавства, що вивчає їх, - фразеологія.

Фразеологізм - це відтворена мовна одиниця, що складається із двох або декількох знаменних слів, цілісна за своїм значенням і стійка у своїй структурі.

Фразеологія* - (від греч. Phrasis - вираження й ...логія).

1) розділ мовознавства, що вивчає фразеологічний склад мови;

2) сукупність фразеологізмів даної мови.

Фразеологізми - це відображення народної мудрості, багато які з них існують у мові десятки й сотні років, тому що народ полюбляє влучні образні вислови, за допомогою яких можна передати й веселу музику, і зле глузування [45,c.60].

Фразеологічні звороти різні за своїм походженням. Зокрема, багато з них перейшло в літературну мову з мови представників різних професій.

В основі деяких фразеологічних зворотів лежать факти минулої української історії, а також легенди й факти античної історії.

Частина фразеологізмів перейшла до нас із релігійних книг.

До фразеології відносяться й народні прислів'я, приказки, яскраві й влучні “крилаті” - вирази письменників, учених, суспільних діячів.

Фразеологізми роблять наше мовлення більш ярким й виразним й тому широко використовуються в літературній мові [14,c.56].

На мій погляд, при вивченні мови надзвичайно важливе значення фразеології, тому що вона надає мові барвистість і виразність, робить думку автора більше дохідливою, переконливою [21,c.69].

Однак, для тих хто вивчає іноземну мову фразеологізми становлять особливі труднощі. Імовірність утворити стійку фразу шляхом вільного добору слів і з'єднання їх за стандартними правилами граматики надзвичайно низька.

Тому для правильного використання кожного фразеологізму в мовленні необхідно знати наступне:

1. форму, у якій він уживається, а також його лексичні, структурні й інші варіанти;

2. його основний зміст і різні додаткові значення, у тому числі стилістичне забарвлення;

3. можливість його зміни, тобто міру його формальної й значеннєвої стабільності;

4. ситуацію або контекст, у яких доречне застосування даного фразеологізму.

Знайомство з деякими загальними рисами, властивим всім стійким фразам або окремим їхнім розрядам, полегшить розуміння німецького мовлення.

Кожна культура має свою язикову систему. У різних наукових напрямках зустрічається безліч визначень мови, але всі вони сходяться в головному: мова не існує поза культурою, це один з найважливіших її компонентів, форма прояву культурно-специфічної людської діяльності [78,c.90-100].

Із всіх рівнів мовної структури найбільш тісний і яскравий зв'язок мови й культури проявляється на рівні фразеології. Саме у фразеологізмах найбільше часто відображається бачення світу, національна культура, звичаї й вірування, фантазія й історія народу.

У вербальній комунікації фразеологізмам належить особлива роль. Вони не просто передають звичайну інформацію, але й впливають на почуття й уяву реципієнта. Багато письменників і оратори спеціально насичують свої тексти такими засобами, щоб створити бажаний ефект, і належне відтворення фразеологізмів становить одну з найважливіших задач перекладача [52,c.59].

Складність такого завдання полягає в тому, що фразеологічні одиниці самі по собі важко піддаються перекладу.

Це пов'язане із проблемою сприйняття, розуміння розпізнаної одиниці, передачі її експресивно-стилістичної функції. Однак, набагато складніший переклад у тих випадках, коли фразеологізм відрізняється національно-культурною своєрідністю, має культурний компонент.

У цьому випадку стає очевидним те, що абсолютно точний переклад тут буде неможливий через різні картини світу, що існують у мовах.

Переклад таких сталих словосполучень вимагає особливого підходу.

У багатьох теоретичних роботах по перекладу розглядаються питання передачі фразеологізмів (А.В. Кунін, А.В. Федоров, Я.И. Рецкер, А.Д. Швейцер, В.Н. Комісаров) [16,c.89].

Пов'язані із цим проблеми розглядаються по-різному, рекомендуються різні методи перекладу, зустрічаються думки, які не співпадають.

Перекладацька стратегія обирається залежно від властивостей фразеологічної одиниці (ступеня значеннєвої злитості, наявності або втрати внутрішньої форми, образності).

Докладно розглядаються питання перекладу фразеологічних одиниць у книзі С. Влахова й С. Флорина "Неперекладне в перекладі" [34,c.67].

Автори розрізняють фразеологічний (використання еквівалента й аналога) і нефразеологічний (калькування, лексичний, описовий) переклади.

Вони не виділяють окремо переклад ФО з культурною семантикою, але переклад подібних фразеологічних одиниць переклад реалій має деякі загальні критерії, тому що національно-культурна специфіка фразеологізмів часто визначається наявністю саме цього компонента.

При перекладі реалій автори відзначають двоє основних труднощів:

1) відсутність відповідності в П.Я.

2) необхідність передачі не тільки семантики реалії, але і її конотації.

Серед різних засобів вони рекомендують застосовувати описовий переклад, переклад за допомогою аналогів, калькування й контекстуальний

переклад.

Питання про передачу фразеологічних одиниць культурно значимим компонентом розроблений у цей час недостатно повно. Однак останнім часом цьому питанню приділяється все більша увага.

Ще Є .А. Найда справедливо відзначав, що культурні розходження можуть створювати набагато більші труднощі при перекладі, ніж різниця в мовних структурах [69,c.190].

Питання перекладу фразеологізмів з національно культурною семантикою на матеріалі німецької мови розглядалися Д.Г. Мальцевою. Автор на конкретних прикладах із залученням великої кількості матеріалу показує важливість знання фактів історії й культури країни досліджуваної мови, знайомства з національними традиціями [50,c.100].

Це часто слугує критерієм точності або неточності при передачі фразеологічних одиниць із національно культурним компонентом.

У своїй роботі вона робить висновок, що більшість фразеологічних одиниць із національно-культурною семантикою передається на українську мову нефразеологічним шляхом за допомогою калькування й описового перекладу:

"Sie glaubt den Hasen schon in der Pfanne" – вона повірила в це, уже на сковорідці;

"Schenken Sie mir reinen Wein" – скажіть мені щиру правду, не приховуйте від мене нічого.

Питання про переклад німецьких фразеологізмів з національно-культурним компонентом розглядає у своїй книзі «Допомога з перекладу з німецької мови» З.Е. Роганової [49,c.309].

На її думку, національний колорит фразеологічних зворотів може бути обумовлений:

1) специфічним фарбуванням окремого компонента (реалія, ім'я власне);

2) характеристика самої одиниці, пов'язаної тим або іншим шляхом з національними особливостями відповідного народу.

Реалія (і власне ім'я), як уважає вона, втрачає тим більшу частину свого значення, чим тісніше зв'язок між компонентами, тобто чим вище ступінь злитості всього сполучення.

Однак, втрачаючи пізніше повністю семантику, реалії зберігають майже завжди якщо не весь колорит, те якийсь відблиск його. І звідси - основні труднощі перекладу таких одиниць: їх не можна передавати еквівалентами, тому що еквівалентність припускає ідентичність всіх показників, у тому числі й національному забарвленні, а це практично неможливо. Автор дійде висновку, що німецький колорит не можна підмінювати українським: краще взагалі відмовитися від передачі національного обличчя оригіналу, тому що це може зіпсувати весь переклад.

Так, фразеологізм із національно-культурним компонентом «Eulen nach Athen tragen» варто перекладати не семантичним еквівалентом «їхати в Тулу зі своїм самоваром», а калькою «везти сов в Афіни» [54,c.60].

Фразеологічний зворот, за нашими спостереженнями, також є невід'ємним атрибутом створення художніх текстів романів Е.М. Ремарка. Різні прийоми перетворень фразеологічних зворотів сприяють більш тісному злиттю звороту з навколишніми словами, наприклад:

«Warum sollte nicht auch mal drinstehen: Kommandant eines Konzentrationslagers, tiefes Gemüt, zarte Seele...»

«Er hält sich gewiß dafur», sagte Kern.

«Sicher! Je primitiver ein Mensch ist, für um so besser hält er sich, das sehen Sie ja an den Anzeigen hier. Das gibt» - Marill grinste - «die Stoßkraft! Die blinde Uberzeugung! Zweifel und Toleranz sind die Eigenschaften des Kulturmenschen. Daran geht er immer aufs neue zugrunde. Die alte Sisyphusarbeit. Eines der tiefsten Gleichnisse der Menschheit» [96,c.79].

- А чому б не надрукувати таке оголошення: «Комендант концентраційного табору, глибоко щиросердечна натура, із чутливим серцем...»?

- Він напевно вважає себе таким, - помітив Керн.

- Безумовно вважає! Чим примітивніше людина, тим більше високої вона про себе думки. Саме про це й свідчать всі ці красномовні оголошення. Вони породжені...

- Маріл посміхнувся,- якоюсь внутрішньою, я сказав би, неприборканою силою сліпої переконаності! А сумніви й терпимість властиві тільки справді культурній людині. Через вас він і гине щораз. Віковічна сизифова праця. Одне із самих складних рівнянь людського буття [89,c.90].

- Чому б не написати так: комендант концентраційного табору з ніжним серцем і глибокою душею...

- Він напевно вважає себе таким, - сказав Керн.

- Звичайно. Чим примитивніша людина, тим більше вона собою задоволена. Подивіться на речення. - Маріл посміхнувся. - Яка пробивна сила! Яка впевненість! Сумнів і терпимість - це риси інтелігентних людей. Тому вони й продовжують гинути. Сизифова праця... Одне з найглибших висловів людства [98,c.95].

Зіштовхуючись із проблемою трансформації фразеологізмів, перекладач повинен володіти не тільки знанням обох мов, але й уміти аналізувати семантичні, стилістичні й культурно-історичні аспекти вихідного тексту й зіставляти їх з можливостями мови, що перекладає, і культури.

Обидва варіанти досить яскраво представляють семантику оригіналу. Однак за ступенем присутності модального відтінку й експресивної образності виграє переклад И. Шрайбера, у якого відзначається більше ретельне оформлення фразеологізму «віковічна сизифова праця», що надає йому додаткову експресію й максимально наближає до оригіналу [98,c.107].

Художній текст майже завжди націлений на певного читача, відповідно до якого й відбувається відбір язикових засобів.

Аналіз прагматичного вибору лексики, синтаксичних конструкцій, стилістичних прийомів саме й визначає авторську модальну оцінку зображуваного.

Взаємозв'язок язикової матерії художнього тексту й суб'єктивної авторської оцінки підтверджує той факт, що модальність проявляється в художньому тексті практично у всіх формах з використанням самих різних засобів втілення художнього задуму, яскравим прикладом сказаного є роман Е.М. Ремарка «Час жити й час умирати» [92,c.78].

Виниклий у неясній і тривожній політичній обстановці початку XX-го століття, цей роман ніс у собі духовні хвороби свого часу, свідчив про незліченних жертв мілітаризму, що заплатили життями й своїми стражданнями за жадібність імущих класів і урядів.

Художник, що оповідає про війну, не може, звичайно ж, зберігати нейтралітет, така, можна сказати, специфіка цього жанру й, звичайно ж, сам роман «Час жити й час умирати» не представляє щодо цього виключення.

Сповідальний тон роману Е.М. Ремарка - домінуюча особливість його стилю, що впливає на читача з перших же рядків і граючу вирішальну роль у встановленні тісного контакту між ним і самим художником.

Що ж стосується обвинувачення, від якого також нібито відрікається автор, то чи багато можна назвати творів не тільки німецької, але й всієї світової літератури першої половини XX століття, які виступали б з такою же жагучою обвинувальною промовою перед судом історії, як саме цей роман?

Усе лише в тому, що відкриту форму це мовлення здобуває лише в декількох невеликих публіцистичних відступах, де вустами свого героя автор засуджує війну.

В основному ж вона імплікована в підтексті всих епізодів роману, описаних із мнимою неупередженістю людини, що як би веде щоденник, не розраховуючи на те, що його записи попадуться кому-небудь на очі:

«Eins möchte ich aber doch noch wissen», sagt Albert, «ob es Krieg gegeben hätte, wenn der Kaiser nein gesagt hätte.»

«Das glaube ich sicher», werfe ich ein, – «er soll ja sowieso erst gar nicht gewollt haben.»

«Na, wenn er allein nicht, dann vielleicht doch, wenn so zwanzig, dreißig Leute in der Welt nein gesagt hatten.»

«Das wohl«, gebe ich zu, «aber die haben ja gerade gewollt.»

«Es ist komisch, wenn man sich das überlegt», fährt Kropp fort, «wir sind doch hier, um unser Vaterland zu verteidigen. Aber die Franzosen sind doch auch da, um ihr Vaterland zu verteidigen. Wer hat nun recht?»[96,c.190].

– Але що я все-таки хотів би довідатися, – говорить Альберт, – так це от що: почалася б війна або не почалася, якби кайзер сказав «ні»?

– Я впевнений, що війни не було б, – вставляю я, – адже він, говорять, спочатку зовсім не хотів її.

– Ну нехай не він один, нехай двадцять – тридцять чоловік в усьому світі сказали б «ні», – може бути, тоді її все-таки не було б?

– Мабуть що так, – погоджуюся я, – але вони-те саме бажали, щоб вона була.

– Дивно все-таки, як подумаєш, – продовжує Кроп, – адже навіщо ми тут? Щоб захищати свою батьківщину. Але французи теж перебувають тут для того, щоб захищати свою батьківщину. Так хто ж правий?[92,c.239].

У даному контексті пряме мовлення дозволяє сполучати як особисте авторське відношення до певної проблеми, так і відношення його героїв. Вустами Гребера Е.М. Ремарк зачіпає одне із самих пекучих питань: який час настав: час жити або час умирати, і дає ясну відповідь: час умирати.

І підтвердженням тому кінець роману.

В українському варіанті перекладу Ю. Афонькіну вдалося з дивною точністю створити адекватне модальне тло оригіналу і яскраво представити не тільки негативне відношення письменника до війни, розв'язаної правлячими колами європейських держав, але й донести до читача цілу гаму позитивних і негативних почуттів і емоцій, що виражають різними верствами населення.

Зміст роману «Час жити й час умирати» свідчить про те, наскільки бідний особистий досвід його героїв. Юнаки, зі шкільної лави, потрапляють в окопи, не маючи, практично, ні найменшого уявлення про життя. У них за спиною – роки навчання гімназичним наукам, мрії, невизначені й наївні, про майбутнє, у якому про війну не було й мовлення.

Український переклад по семантичній і модальній наповнюваності абсолютно не поступається оригіналу й повністю передає барвисту палітру негативного образа «учителя» і «наставника», що не вмовляв своїх учнів, а «виступав перед ними з промовами» і запитував задушевним голосом «Ви, звичайно, теж підете разом з усіма, чи не так, друзі мої?».

Це були професійні методи психологічної обробки майбутніх смертників, які, зрештою, ладом, без найменшого сумніву в правоті своїх учинків, під його командою, відправлялися в окружне військове керування.

Письменник представляє його в романі в самих негативних тонах. Сповнений почуття власного достоїнства, підкріпленого авторитетом мундира, цей пустоголовий солдафон прагне викорінити з новобранців останні залишки вільнодумства й перетворити їх потім у безвладну й сліпу машину для вбивства.

Сувора безжалісна школа казарми, фронт, щохвилинна можливість загинути, повна безпорадність і нездатність розібратися в тому що сталося – от шлях, що підготувала Німеччина того часу кожному вчорашньому школяреві.

Сучасна література знає небагато творів, що представляють із такою широтою й правдивістю фронтове життя солдата.

Але для Е.М. Ремарка ці описи не є самоціллю. Як художник він лаконічний і стриманий. Страшні картини, боїв, жорстокі сліди загибелі людей потрібні йому для розвінчання брехливої романтизації війни, властивій тільки націоналістичній літературі.

Війна проклала фатальну рису між тими, хто опинився на фронті й тими, хто залишився в тилу.

Нікчемні розмови, порожні захвати, «розумні наставляння», ситість одних і вбогість багатьох приводять багатьох відпускників у повний розпач:

Ich beiße in meine Kissen, ich krampfe die Fauste um die Eisenstabe meines Bettes. Ich hatte nie hierherkommen durfen. Ich war gleichgultig und oft hoffnungslos drau?en; - ich werde es nie mehr so sein konnen. Ich war ein Soldat, und nun bin ich nichts mehr als Schmerz um mich, um meine Mutter, um alles, was so trostlos und ohne Ende ist. Ich hatte nie auf Urlaub fahren durfen [96,c.178].

Я кусаю подушки, стискаю руками залізні прути ліжка. Не треба мені було сюди приїжджати. На фронті мені все було байдуже, нерідко я втрачав усяку надію, а тепер я ніколи вже більше не зможу бути таким байдужим. Я був солдатом, тепер же все в мені - суцільний біль, біль від жалості до себе, до матері, від свідомості того, що всі так безпросвітно й кінця не видно.

Страницы: 1, 2, 3, 4