Дипломная работа: Молочне скотарство, перспективи розвтитку галузi

Продукція молочної промисловості розрахована не тільки для споживання, а й широко використовується у різних галузях харчової промисловості та громадському харчуванні як сировина для виробництва кондитерських, хлібобулочних, м’ясних виробів тощо. Окремі складові частини молока (після його переробки) використовуються в інших галуззях промисловості. Так, наприклад, казеїн застосовується для виробництва технічних виробів, молочний цукор – у медичній промисловості.

Треба зазначити, що молочне скотарство як складова молоко продуктового підкомплексу виконує важливу соціально-економічну функцію, а саме: забезпечує суспільство незамінними продуктами харчування;безперервно поповнює оборотні кошти товаровиробників і постачає сировину для інших галузей народного господарства.

З освоєнням виробничих потужностей, запровадженням ресурсозберігаючих і безвідходних технологій, розширенням асортименту виробляємо високоякісної і конкурентоспроможної продукції роль і значення молоко продуктового підкомплексу і молочного скотарства зокрема в економіці агропромислового комплексу і народного господарства України будуть постійно зростати.

Як видно з попереднього розділу молочне скотарство Іршавського району займає значну роль (в валовому виробництві), а в структурі товарної продукції досить незначну, лише 9%. Все це залежить від того, що велику частину продукції, і особливо головні виробники, домашні підсобні господарства, використовують для власних цілей. Також велика частина виробленого молока (господарствами населення) реалізовують на так званих „стихійних ринках”, де її ніхто не обліковує. Це є досить важливою проблемою сучасного функціонування молокопродуктового під комплексу, і її вирішення повинно б привести до значного збільшення обсягів реалізації по району, надходжень до бюджету , не говорячи про кардинальне покращення санітарно-гігієнічних норм, підвищення якості виробленої продукції.

Недосконалість нашого законодавства, економічних відносин , відносин між виробниками сільськогосподарської продукції і переробними підприємствами призводить до такого парадоксу – основними виробниками молока є підсобні господарства населення, частка в загальному виробництві молока в 2002 році становить 96%, то виробниками реалізованого молока виступають сільськогосподарські підприємства.

Перелік підприємств, які займаються виробництвом молока показано в таблиці 1.6

Таблиця 1.6

Перелік підприємств, які займаються виробництвом молока в Іршавському районі в 2002 році[77,с.34]

Продовжується тенденція до зменшення обсягів виробництва молока сільськогосподарськими підприємствами і збільшееня виробництва молока господарствами населення(таблиця 1.7).

Таблиця 1.7

Структура поголів’я корів у Іршавському районі за 2000-2002 роки[75,с.20;76,с.21;77,с.20]

Як видно з таблиці поголів’я ВРХ і кількість корів з кожним роком зростають.

Все це пов’язано з кількістю поголів’я худоби в особистих господарствах населення і сільськогосподарських підприємствах. Порівняно з попереднім роком поголів’я ВРХ по всіх категоріях господарств зросло на 35 голів, в тому числі корів на 35 голів і становить відповідно 18760 і 13220 гол..В господарствах населення ВРХ є 16595 і корів 12519 голів, а в сільськогосподарських підприємствах відповідно 2165 і 701 голів. В сільськогосподарських підприємствах поголів’я по всіх видах тварин порівняно з попереднім роком зменшено. У розрахунку на 100 маток вихід телят від корів становив 73 голови (проти 64 у 2001 році). Падіж худоби всякого віку в сільськогосподарських підприємствах за 2002 рік (у % до обороту стада) становив 0,7%.

Питома вага молочного скотарства в сільському господарстві суспільного сектора Іршавського району характеризується такими показниками:

Таблиця 1.8

Структура виробництва і реалізації молока за 2000-2002 роки [75,76,77]

Як видно у структурі виробництва і реалізації молока товарність молока з кожним роком спадає. Це спричинене нерентабельністю виробництва молока в сільськогосподарських підприємствах.

Проаналізувавши сільське господарство Іршавського району, можна сказати, що в районі розвинуто практично всі галузі сільського господарства. Роль молочного скотарства є надзвичайно великою, адже молочне скотарство було, є і напевно буде однією з провідних галузей сільського господарства в Іршавському районі. Для розвитку цієї галузі є в достатній кількості потрібні чинники розвитку.

Головною проблемою на даному етапі є господарств реалізувати вироблену продукцію (молоко) по таких цінах, які забезпечили отримання прибутку. Як видно з статистичних даних товарність молока складає близько 1,5%, а це надзвичайно низький показник, хоча товарність молока в сільськогосподарських підприємствах складає приблизно 43%, це теж далеко від норми. Отже, ефективність господарювання в молочному скотарстві Іршавського району характеризується такими показниками[77,с.35]:

– виручка від реалізації 254,0 тис. грн;

– собівартість реалізованої продукції 277,3 тис. грн;

– збитки 23,3 тис. грн;

Як видно, виробництво молока в Іршавському районі є збитковим, це пов’язано з багатьма чинниками основними з яких є, як вже говорилося нестача ринків збуту, диспаритет цін на продукцію сільського господарства, недосконалість законодавства.

Отже, розв’язання вище названих проблем повинно стимулювати виробників сільськогосподарської продукції до збільшення обсягів виробництва і покращення якості їхньої продукції.

Розділ 2. Природно-кліматичні та економічні умови розвитку молочного скотарства в Іршавському районі

2.1 Природно-кліматичні умови розвитку молочного скотарства в Іршавському районі

Закарпатська область знаходиться в південно-західній частині України. Її площа 12,9 тис.км2 . Земельний фонд нараховує 1275,3 тис. га, в тому числі сільськогосподарських угідь – 412,4 тис. га чи 32,3%.

В цілому Закарпатська область по ґрунтово-кліматичним умовам поділяється на три зони: низину (Ужгородський, Мукачівський, Берегівський і Виноградівський райони), передгірну (П’ячівський, Хустський, Іршавський) і гірську (Рухівський, Між гірський, Воловецький, Теречинський, Свалявський і В. Березнянський).

Як вже було сказано господарства Іршавського району відносяться до Передгірної зони.

В господарствах Іршавського району як і в цілому по Передгірній зоні переважають буроземно-підзолисті ґрунти і бурі гірсько-лісові опідзолені.

Буроземно-підзолисті ґрунти поширені переважно на плоских вершинах, пологих схилах увалів, Характерною особливістю цих ґрунтів є пиловато-грудкувата структура гумусового шару і наявність на глибині 45-50см. дуже щільного ілювіального шару слабо проникного для вологи, що негативно впливає на ріст і розвиток кореневої системи багаторічних рослин.

Кількість гумусу у верхньому шарі – 1,65 – 2,2% Ґрунти кислі і слабо забезпечені рухомими поживними речовинами. Внаслідок пилувато-грудкуватої структури і наявності слабо водопроникного ілювіального шару вода атмосферних опадів слабо проникає по просімо, застосовується над ілювієм на схилах викликає злив і розлив ґрунтів, а на вершинах – поверхневе оклеювання.

Ґрунти потребують вапнування , здійснення протиерозійних заходів. Їх бажано використовувати під багаторічні насадження, але з відповідним підбором породного і сортового складу з наступним глибоким обробітком міжрядь.

Бурі гірсько-лісові ґрунти поширені на більш крутих схилах в порівнянні з буроземно-підзолистими. Вони мають більш потужний (глибший за 80 см) і середньо глибокий (до 80 см) ґрунтовий профіль з ознаками опідзолення і часткового змиву. Гумусовий шар їх - 20—25 см глибиною зернисто-грудкуватої структури. Ці ґрунти добре проникні для повітря і води.[63,с.40-45].

Вміст гумусу в них - 2,8-3%. Вони кислі, слабо забезпечені рухомим азотом, фосфором і слабо-середньо калієм.

Бурі гірсько-лісові глибокі і середньо глибокі ґрунти придатні під багаторічні насадження, особливо під європейські сорти винограду.

За умовами зволоження передгірна зона відноситься до зони надмірного зволоження. Але розподіл опадів по території зони нерівномірний. Протягом періоду з середньодобовою температурою понад 10° випадає 460—530 мм. Річна сума опадів становить 950—1100 мм (ГТК дорівнює 1,6—1,7).

Отже, враховуючи те, що в цілому ґрунти кислі, містять мало гумусу, слабо забезпечені рухомими формами фосфору і слабо-середньою калієм, що необхідно дотримуватись правильної сівозміни, обробітку ґрунту для досягнення максимально-можливих врожаїв, при певній спеціалізації господарств.

За тепловими умовами та вологозабезпеченістю вегетаційного періоду Закарпатську область можна поділити на 3 зони: низина, передгірна і гірська. Господарства району входять до передгірної зони, яка характеризується такими агрокліматичними умовами.

Передгірна зона охоплює все передгір’я Ужгород-Хустського хребта, південну частину цього хребта а також Іршавську і Хустську угловину. До неї входить частина Берегівського, Виноградівського, Мукачівського, Ужгородського, Великоберезнянського, Перечинського, Тячівського, Хустського та Іршавський адміністративні райони і примикає невелика південно-західна частина Рахівського району.

Характеризується різноманітними кліматичними умовами, які пов'язані з формами рельєфу цієї зони. В цілому це тепла зона, сума активних температур тут коливається в межах 2700-3000°. Середня температура липня становить 19—20°, а січня — 4—5° нижче нуля. В Іршавську та Хустську улоговини частіше, ніж в інші місця передгір'я, проникають з гір маси вихолодженого повітря, рідше бувають відлиги зимою. Проте в ряді місць Іршавщини на схилах є окремі добре захищені від холодних вітрів ділянки. Період з середньою температурою повітря понад 10° у передгірній зоні триває 170 — 180, а з температурою понад 15° — 115—120 днів. Останні весняні приморозки закінчуються в кінці другої декади квітня, а перші осінні — наступають в кінці другої декади жовтня. Безморозний період триває в середньому 180 днів.

Отже враховуючи ґрунтові і агрокліматичні фактори району, основним чинником чи фактором який дасть реальний поштовх у ефективному розвитку молочного скотарства є розвиток міцної кормової бази.

А наразі в сучасних умовах важливим елементом для розвитку молочного скотарства, який не потребує великих затрат ресурсів, як матеріальних так і грошових є правильна організація польових і кормових сівозмін. Також велике значення треб приділити розвитку культурних пасовищ. Так як всі господарства мають в тій чи іншій мірі земельні ресурси, то потрібно організовувати виробництво кормів згідно науково-обґрунтованих норм, а так як Закарпатська область це є особливий регіон зі своїми специфічними агрокліматичними умовами, то це питання треба розглядати ще детальніше, тобто враховуючи ті специфічні умови, які є в кожному окремому господарстві, це і склад ґрунтів і крутизна схилів, кількість природних пасовищ і інші агро кліматичні умови.

Так, як Іршавський район знаходиться в таких агро кліматичних умовах, що найбільш раціонально і вигідно, в плані використання тваринницької продукції, займатись молочним скотарством. Адже агрокліматичні умови створили досить сприятливе середовище.

Є ґрунти, які при правильному обробітку і правильній агротехніці здатні забезпечувати достатнього кількісно повноцінних кормів. Також є достатня кількість пасовищ, що забезпечують влітку високо протеїнові зелені корми. Одним словом молочне скотарство в Іршавському районі є надзвичайно перспективною галуззю.

На Україні в 70-80-х роках було проведено спеціалізацію у тваринництві, виділені типи спеціалізованих господарств, обґрунтовано розміри молочних ферм і “непильних” господарств для різних природно-економічних зон. Значна частина спеціалізованих господарств на вирощувані молочного поголів’я і виробництва молока досягла порівняно високих економічних результатів. Найвищих успіхів у виробництві молока його промисловій переробці було досягнуто в 1986-1990рр.

Однак у 90-х роках агропромислове виробництво зазнало значного занепаду що характеризується такими особливостями.

Відбувся, на жаль, непродуманий, стихійний, занепад наявних підприємств з нагромадженими за кілька десятиліть досвідом роботи. Провелося непродумане широке розкрупнення великих колгоспів і радгоспів, що спричинило збільшення кількості господарств, але водночас господарства залишились без потрібних основних фондів, а найбільше без машин і механізмів, що забезпечують ефективне виробництво сільськогосподарської продукції.

Цей процес пройшов більш спокійніше в Закарпатській області і в Іршавському районі зокрема. Якщо подивитись в табл. 2.1, то видно, що середній розмір колективного господарства в всіх областях крім Закарпатської зменшився майже вдвічі, а середній розмір форм господарства Закарпатської області майже не змінився, становив 825 га в 1990 і 810 га в 2000р. Найсуттєвіші зменшення розміру господарства за площею сільськогосподарських угідь відбулося у Львівській області – в 2,3, Івано-Франківській - 1,9 та Тернопільській – 1,6 рази. Разом з тим господарства цих областей, як видно з таблиці, допустили найбільше зменшення поголів’я ВРХ відповідно в 4,3-3 та корів у 3,6 – 2,4 рази.

Таблиця 2.1

Середній розмір колективних господарств Західної України[56,с.123]

Така суттєва відмінність між Закарпатською областю і суміжними областями, на мою думку, настала тому, що жителі області не так прагнули до самостійного господарювання, в зв’язку з тим, що кількість землі є обмеженою, а більш-менш родючої зовсім небагато. Для успішного тобто ефективного господарювання в таких особливих агро кліматичних умовах потрібно достатня кількість сільськогосподарської техніки, правильний обробіток, достатню кількість добрив, знання вирощування тих, культур, які найоптимальніше пристосовані до цих ґрунтів. Люди усвідомили, що більш-менш великі господарства будуть краще і ефективніше функціонувати. Ці твердження є моєю точкою зору і з ними можна не погодитись як і з усіма точками зору видатних людей.

Роздрібнення господарств супроводжувалось необґрунтованим поділом тваринницьких приміщень, поголів’я худоби, засобів механізації виробничих процесів, обладнання та устаткування. У результаті значна частина ферм, особливо молочних блоків господарства залишилась без необхідних засобів механізації, устаткування та обладнання. Матеріально-технічна база господарств перебуває у критичному стані, вона старіє як фізично та морально.

Характерною особливістю аграрного сектора середини 90-х років є те, що проведено реструктуризацію колективних господарств, закладено підвалини для багатоукладної економіки сільського господарства, зросла кількість фермерських (селянських) господарств. Загальна кількість їх у західному регіоні, станом на 1 січня 2000 році, становила 5337, з них найбільше у Закарпатській області – 1400, Львівській – 1149, Тернопільській – 686 та івано-Франківській – 378. На жаль, більшість з фермерських господарство не займається молочним скотарством.

Кількість фермерських (селянських) господарств в Іршавському районі показано в таблиці 2.2.

Таблиця 2.2

Господарств станом на 1 січня 2003року.[77,с.26]

При трансформації агропромислового комплексу до ринкових умов та орієнтації економічного базису на приватну основу більше уваги приділялось процесам приватизації, формам господарювання, земельним відносинам, збуту продукції і менше – галузям тваринництва. Безумовно така недооцінка тваринництва позначилась на загальних економічних показниках промислового виробництва. Це наслідок, насамперед, ігнорування істини, яку сформулював вчений О.Т.Болотов ще в 1784 році “Дотримання належної пропорції між тваринництво і рослинництво є найголовнішим пунктом уваги сільського господарства. Ці дві речі так між собою пов’язані, що якщо одна буду упущена, то неминуче завдасть шкоди другій” [36;c.55].

В умовах ринкових відносин важливим чинником поєднання інтересів рослинництва і тваринництва, передусім у частині виробництва кормів та поголів’я худоби, є дотримання послідовності економічних перетворень. Це пов’язано з необхідністю поетапного забезпечення структурної перебудови діючої системи тваринництва та системи кормо виробництва, науково обґрунтованого нормування виробничого потенціалу зазначених галузей з одночасним кадровим та інформаційно-консультаційним забезпеченням, зі створенням умов поступової адаптації товаровиробників до ринкових умов господарювання. При цьому, на мій погляд, основним ринко утворюючим чинником розвитку кормової бази і відповідно тваринництва має бути місцева, регіональна і загальнодержавна потреба в продукції тваринництва, включаючи можливості її експорту. Кормова база як і поголів’я худоби в основному повинні формуватись під впливом ринку, який у свою чергу розвивається за законами попиту і пропозиції, а також цінової кон’юнктури і конкурентоспроможності, тобто на основі саморегулювання, але при постійній присутності держави, яка в масштабах країни регулює на підставі продовольчих балансів виробництво і реалізацію товарної продукції, при необхідності підтримує виробництво, доходи сільськогосподарських виробників за допомогою економічних важелів. Розвиток ринку тваринницької продукції має забезпечувати продовольчу безпеку не тільки країни, а й регіонів, районів, кожного населеного пункту.

На рівні ринку тваринницької продукції і продовольства перетинаються інтереси виробників кормів і тваринницької продукції, переробників сировини та виробників кінцевого продукту, споживачів.

Якщо в цьому ланцюзі якась ланка в економічному плані не задовольняється, а це насамперед є сфера кормів, то вся система несе втрати, які не можна компенсувати в наступних ланках виробництва; повинен бути міжгалузевий диспаритет цін. Ціни мають забезпечувати сільськогосподарських виробникам розширене відтворення, включаючи виплату процентів за кредити, а також стимулювати пропозиції на рівні масового попиту більшості населення певного регіону.

Для ефективної і стабільної всього тваринного комплексу потрібно насамперед зміцнювати кормову базу, виробництво кормів. Сільськогосподарські підприємства, які вирощують і виготовляють корми, не в змозі самостійно вирішити цю проблему. Тому, на даному етапі, за рахунок інших галузей, які переробляють тваринницьку продукцію в кінцевий товар, а також через макроекономічні важелі потрібно компенсувати витрати кормо виробникам. Тобто необхідно внести суттєві корективи в економічний механізм кормо виробництва і  кормів, у форми організації та управління цієї справи.

За існуючої ситуації, я думаю, пріоритетним напрямком розвитку кормо виробництва стає курс на біологізацію інтенсифікаційних процесів за рахунок удосконалення структури кормових культур на угіддях, раціонального використання пасовищ, зменшення втрат під час заготівлі і зберігання кормів. Більше уваги потребують також посіви багаторічних бобових трав і бобовозлакових травосумішей як найбільш доступного агрохімічного засобу підвищення продуктивності польових і кормових сівозмін за рахунок зменшення втрат гумусу і залучення в землеробство країни зростаючих обсягів біологічного азоту. Ключовим питанням підвищення ефективності травосіяння є відтворення системи насінництва багаторічних трав.

Для усунення дефіциту протеїну, передусім у концентрованих кормах, пріоритетним напрямком повинне стати збільшення обсягів виробництва зернобобових культур, макухи і шроту за рахунок розширення посівів гороху, конюшини, сої.

Важливим джерелом збільшення виробництва об’ємистих кормів є природні кормові угіддя. Стратегічним напрямом розвитку лучного кормовиробництва є утримання продуктивних пасовищ, у тому числі і на орних землях.[40,с.36-38].

Ефективність розвитку всіх тваринницьких галузей – скотарства, свинарства, птахівництва, вівчарства, конярства насамперед залежить від достатньої кількості повноцінних кормів. Тому кожне сільськогосподарське підприємство будь-якої форми власності і господарювання, особисте селянське і фермерське господарство, яке займається тваринництвом або планує розпочати цю справу, повинне спочатку подбати про міцну кормову базу, оскільки від неї залежить продуктивність худоби і птиці, їх розвиток, жива маса і відтворювальна здатність.

Аграрна наука не тільки узагальнила й акумулювала історичний досвід розведення і вирощування свійських тварин, а й розробила науково обгрунтовані системи виробництва кормів стосовно кожної окремої галузі, кожного конкретного господарства відповідної спеціалізації та розміру. Визначальною складовою таких систем є виробництво оптимальних обсягів кормів, їх якісні характеристики, збалансованість за протеїном та іншими параметрами, система зберігання, приготування, використання та обліку в кількісних та вартісних вимірниках.

Основними джерелами кормів, на основі яких формується кормова база будь-якого підприємства в Україні, є кормові угіддя. Традиційно в польових сівозмінах під кормові культури відводиться в середньому 30% ріллі, сіножатей, природних пасовищ і лук. За пропозиціями Мінагрополітики України, до 2001 р. передбачалось ввести за активного обробітку до 10млн.га угідь, які сприятимуть коригуванню структури вітчизняного тваринництва, його кількісного і якісного складу. Важливим джерелом кормів залишається продукти переробки зерна, цукрових буряків тощо. Традиційно у складі кормів переважатимуть такі групи, як зелені корми – сіяні трави, природні луки і пасовища, озимі і які зернові культури, однорічні трави та кукурудза на зелений корм. Серед грубих кормів незмінними мають бути сіно багато- і однорічних трав, сіяних та природних трав, солома, полова, тощо; соковитих – силос, коренебульбоплоди, кормові багаторічні культури; концентрованих – зерофураж, комбікорм, кормове борошно, висівки, макуха, відходи хлібозаводів, пивоварних заводів та їдалень. Крім того, у тваринництві використовують корми тваринного походження – молоко, сироватку, мінеральні корми – кухонну сіль, кісткове борошно, крейду та інші як добавки до основних кормів.

Кожний регіон повинен мати Програму економічного і соціального розвитку агропромислового виробництва, яка б містила окремий розділ розвитку кормової бази тваринництва, включаючи не тільки внутрігосподарське, а й промислове кормовиробництво, потреби господарств у кормах для тваринництва. Така програма стабілізуватиме кормовиробництво, сприятиме визначенню потреби в кормах на перспективу та спеціалізованих зон виробництва кормів за видами, сприятиме їх здешевленню, що в свою чергу сприятиме кооперації та інтеграції у сфері виробництва тваринницької продукції, її переробки, реалізації продуктів тваринництва на місцевих ринках, підвищить їх якість та ефективність агропромислового виробництва в цілому[37,с.27-31].

Так як Іршавський район як і Закарпатська область в цілому специфічний регіон, то для розвитку міцної кормової бази в районі необхідно дотримуватись правильної сівозміни. Кормова сівозміна – це науково обґрунтоване чергування кормових культур (сумішей) у просторі (на полях) і в часі (по роках), яке забезпечує високу врожайність та родючість грунту.

Дослідження та виробнича практика свідчать, що впровадження кормових сівозмін дає можливість створити міцну кормову базу, вирішити проблему білка, забезпечити потребу в зелених, концентрованих, соковитих, грубих та інших видах кормів. У кормових сівозмінах, на відміну від польових, створюються можливості для якнайновішого використання біологічних особливостей культур і сумішок. Впровадження кормових сівозмін дає змогу підвищити продуктивність у 2-3 рази, а кормові цінності рослини у 4 і більше разів.

Забезпечивши високу врожайність кормових культур у сівозмінах, можна вивільнити значну частину родючих земель для вирощування зернових, технічних та інших цінних сільськогосподарських культур.

Важливим питанням є створення оптимальної структури посівних площ кормових культур. Багаторічні бобово-злакові травосумішки, які дають змогу одержувати високі врожаї (500-600ц/га, а за умови зрошення понад 700ц/га зеленої маси) повинні займати не менш як 50-55% посівних площ. З огляду на дефіцит азотних добрив, а також на шкідливість їх для тварин і довкілля особливої уваги набуває насичення кормових сівозмін бобово-злаковими травосумішами, які здатні засвоювати атмосферний азот і накопичувати значну частину його в ґрунті. Завдяки цьому бобово-злакові травосуміші протягом 2-3-х років забезпечують високу врожайність без внесення азотних добрив. Окрім кормового, травосумішки мають велике агротехнічне значення: після оранки шару, який містить багато органічних решток, у ґрунті за наявності води, тепла та кисню спостерігається інтенсивніша (порівняно з іншими культурами) діяльність ґрунтових мікроорганізмів, внаслідок чого ґрунт збагачується азотом, фосфором, калієм, мікроелементами, поліпшуючи його родючість та агрофізичні властивості, що є надзвичайно важливим для тих типів ґрунтів, які є в господарствах Іршавського району. Впровадження кормових сівозмін, насичених багаторічними травами, дає змогу збільшити виробництво кормів, повніше забезпечити тварин дешевшим білком, на 30-55% скоротити витрати насіння, на 20-30% сівозмінної площі, скоротити застосування гербіцидів, значно заощаджень азотні добрива[40,с.36-38].

Є й організаційно-господарський аспект цієї проблеми. У багатьох господарствах польової сівозміни здебільшого розміщені на значних відстанях від тваринних ферм, і через це вирощувати коренеплоди, силосні та інші корми, які формують велику врожайність об’ємних і важко транспортабельних кормів у польових сівозмінах, як правило, економічно невигідно. Ці корми слід вирощувати у сівозмінах, розміщених поблизу господарств.

Надходження з рослинними рештками трав великої кількості багатого на азот органічного добрива забезпечує підвищення біологічного потенціалу ґрунту, активізує процеси перетворення органічної речовини і формування гумусу.

Дослідні дані, отримані в різних ґрунтово-кліматичних зонах показують, що одно- і дворічне використання багаторічних трав сприяє значному зростанню вмісту в ґрунті гумусу. Тривалість їх післядії на гумусовий стан ґрунту становить 3-5 років. При низько гумусних ґрунтах, які є в господарствах району, це питання є надзвичайно актуальним.

Застосування хімічних засобів боротьби з бур’янами, шкідниками та хворобами значною мірою зумовлює забруднення довкілля, негативно впливає на людину, фауну, потребує вкладення значних коштів. З огляду на це великого значення набувають агротехнічні заходи боротьби, особливо це стосується сівозмін. Адже на даному етапі найбільша проблема для сільськогосподарських виробників є брак коштів, і тому використання таких методів для покращення врожаїв, кормової бази є основою ефективного розвитку. Кормові сівозміни створюють умови для більш повного знищення бур’янів, надто багаторічних, які з’являються за тривалого вирощування культур на тому самому місці (це частіше буває у польових сівозмінах), а також зменшення кількості хвороб та шкідників сільськогосподарських культур. Значення кормових сівозмін полягає ще й в тому, що вони забезпечують вирощування на одній площі протягом року-два, а на зрошувальних землях – і три врожаї, що підвищує коефіцієнт використання сонячної радіації, а отже продуктивність гектара ріллі зростає в 1,5-1,8 рази[41,с.33-36]. Це дає змогу створити разом з посівами багаторічних трав раціональний земельний конвеєр, яки діє залежно від зони 190-220 днів, і довести виробництво кормового протеїну до 800-1200 кг/га площі кормової сівозміни. А так як даний регіон має слабо гумусні ґрунти, то підвищення врожаїв за рахунок правильної агротехніки є найпершим питанням, яке необхідно детально вивчити і впровадити у виробництво.

Страницы: 1, 2, 3, 4