Подальший дезінтеграційний процес у цих громадах виразився у відбруньковуванні різних груп, що виділилися в окремі секти. Їх у цей час налічується кілька десятків, і тенденція формування різного роду угруповань під ісламськими гаслами зберігається.

Антиколоніальна боротьба в мусульманських країнах прискорила процес утворення "ісламських" партій і рухів, інших національних і інших суспільних об'єднань, які спочатку виступали за звільнення своїх країн від колоніальної залежності, за право народів на вільне волевиявлення й створення суверенних державних утворень, за рівноправність і справедливість у міжнародних і міжнаціональних відносинах.

В останні десятиліття заговорили про "політичний іслам", "ісламський радикалізмі", "ісламський фундаменталізм", "Islamic Resurgence", "Islamic Revival", ставлячи між цими поняттями чи ледве не знак рівності. Фундаменталізм може бути оборонним (покликаним зберегти й уберегти, очистити віру), але може бути й наступальним, агресивним. Саме останній різновид ісламського фундаменталізму, що ставить у главу кута принцип "джихада" (буквально - зусилля, які мусульмани повинні додавати як для захисту своєї віри, так і для самовдосконалення, невідступного проходження завітам Пророка), відома під ім'ям ісламського радикалізму (скорочено - ісламізму). Послідовники радикалізму розуміють джихад як необхідність боротьби - аж до збройної - із християнським, у їхніх очах безбожним і матеріалістичним, західним миром. У різних російськомовних джерелах цьому поняттю залежно від часу й мети видання дається різне тлумачення, причому основна увага приділяється його "військової" складової, називаної "джихадом меча".

От що говориться в Корані про це: "И боріться на шляху Аллаха з тими, хто бореться з вами, але не переступайте, - воістину Аллах не любить переступаючих" (сура 2, аят 186), "И не боріться з ними, поки вони не стануть боротися з вами" (сура 2, аят 187), "А якщо вони відійдуть від вас і запропонують вам мир, то Аллах не дає вам ніякого шляху проти них" (сура 4, аят 92).

У початковий період поширення ісламу під джихадом, насамперед, розумілася боротьба в захист нечисленної й слабкої мусульманської громади. У Корані відносно цієї боротьби є й такі вказівки, які пов'язані з конкретними подіями, що мали місце в певний час у певному місці. Ці вказівки жадають від увірувавших:

По-перше, не вступати в конфлікт з мушрікинами (багатобожниками) і прагнути схиляти їх до щирої віри "мудрістю й гарним умовлянням".

По-друге, із супротивниками релігії вести оборонну війну з метою захисту досягнутого "гарним умовлянням".

По-третє, уникнути воєнних дій у священні місяці (мухаррам, раджаб, шаабан, рамазан).

По-четверте, вести воєнні дії так, щоб, "борючись на шляху Аллаха, захищати слабких із чоловіків, а також жінок і дітей" (сура 4, аят 77), не винищувати худоби, не отруювати води, поля, не губити сади, не руйнувати будівлі.

Треба підкреслити, що мусульмани ніколи не проголошували війну християнству - адже це одна із трьох авраамістических религий (поряд з ісламом і іудаїзмом), і прихильники ісламу почитають як пророків Авраама й Ісуса. Джихад для войовничого ісламізму - це боротьба із Заходом як ворогом ісламу. При цьому фундаменталізм (салафійя) виступає для них ідейною підставою, але це не є головним.

Радикальні ісламісти переконані, що сам іслам як релігія постав перед смертельною небезпекою. Держава ефективно вбиває щирий іслам через світське законодавство, парламентаризм, науково-матеріалістичне уявлення, репресивний апарат, засоби масової інформації. При цьому ісламісти прибігають до екстремізму, сполученому з різними формами терору й насильства, порушуючи головні принципи, закладені в основу мусульманського віровчення, серед яких присутні наступні коранічні установки: "Немає примусу в релігії" (сура 2, аят 257); "Істина - від вашого добродії: Хто хоче, нехай вірує, а хто хоче, нехай не вірує" (сура 18, аят 28).

Щоб урятувати іслам і свої душі, правовірні мусульмани повинні об'єднається, і захопити владу. Кінцевою метою ісламських фундаменталістів у будь-якій країні є державотворення, кероване духівництвом і засноване на законах шаріату. На сьогоднішній день подібного результату фундаменталісти домоглися у двох країнах: Ірані й Судані. У всіх інших мусульманських країнах вони перебувають в опозиції, причому досить часто їх заганяють у підпілля (наприклад, у Тунісі, Сирії, Іраку, Алжирі), але навіть у цьому випадку радикальні ісламісти здатні істотно впливати на суспільно-політичну ситуацію.

Насправді "фундаменталізм" зовсім не обов'язково рівнозначний політичному радикалізму, екстремізму й безпосередньо не виступає причиною тероризму. [34]

Фанатики-терористи найменше думають про "очищення" ісламу; корінь їхньої ненависті до Заходу, у першу чергу, до Америки, носять не релігійний, а культурно-цивілізаційний, психологічний і геополітичний характер. [34]

Більшість екстремістських груп, що виступають під прапором ісламу, ведуть своє походження від "Суспільства братів-мусульман", що заснував наприкінці 20-х років у Єгипті шкільний учитель Хасан аль-Банна. Виникши як релігійна організація по "виправленню долі" мусульман, "Братерство" швидко перетворилося в подобу політичної партії із чіткою ідеологією. Сам Хасан аль-банна вважав, що торжество ісламу в рамках "однієї, окремо взятої країни" (конкретно - у Єгипті) може наступити мирним шляхом: через пропаганду ісламських цінностей, ісламське виховання підростаючого покоління, особистий приклад морально бездоганних народних ватажків. "В ісламі релігія невіддільна від держави, від політики. Щирий мусульманин не той, хто тільки молиться Аллахові. Він повинен жити проблемами всього мусульманства й боротися за те, щоб навколишнє суспільство жило по шаріату, а єдиною конституцією був Коран", - учив Хасан аль-Банна. [25]

Боротися передбачалося при необхідності зі зброєю в руках. "Джихад - наш шлях, смерть заради Аллаха - наше вище прагнення", говорив девіз "Братерства". В 1948 році загони "Братів-Мусульман" взяли участь у Палестинській війні, а коли Єгипет поряд з іншими арабськими країнами потерпів у ній поразка, розгорнув терор проти його "винуватців". Після вбивства прем'єр-міністра Єгипту Махмуда Ну-Краши уряд спохватився: активісти "Братерства" потрапили у в'язниці, а його лідер Хасан аль-банна був застрелений агентами таємної поліції. [5,78]

Чергова зміна кабінету в Єгипті дозволила "братам" знову легалізуватися. Вони вступили в контакт із революційною організацією "Вільні офіцери", в 1952 році скинувшій короля Фарука. Однак незабаром новий режим обрушив на них ще більш жорстокі репресії. Приводом до них послужив замах одного зі членів "Братерства" на життя президента Гамаля Абдель Насера.

В 1964 році частина "братів" вийшла на волю по амністії, але незабаром влада розкрила чергову змову проти Насера. Головним обвинувачуваним на процесі став відомий теоретик "Братерства" Сайид Кутб, інтелектуал, що вчився в США й у молодості захоплювався соціалістичними ідеями. Погляди Кутба на "виклики сучасності" відрізнялися крайнім радикалізмом.

На відміну від аль-банны, аль-кутб уже не сподівався на мирне торжество ісламських ідей у сучасному арабському суспільстві. Він говорив, що воно перебуває в стані "джахілійя" (доісламского варварства), тому є слабким у моральному відношенні, уразливим для будь-яких далеких явищ. Завдання істинно віруючих - внутрішньо відділиться від такого суспільства, замкнуть у колі однодумців. Завдяки відділенню, їхня віра зміцниться, вони забезпечать свою безпеку, створять істинно ісламське суспільство в мініатюрі.

"Брати" повинні вести джихад - священну війну - проти варварського суспільства, з метою завоювання влади й перетворення його в "істинно ісламське". Джихад - це громадянська війна істинно віруючих проти "невірного" суспільства. Звідси знамените гасло аль-кутба: "Аллах - ідеал, Пророк Мухаммед - вождь, джихад - засіб досягнення мети, смерть в ім'я Аллаха - заповітна мрія". [25]

Під впливом ідей аль-кутба і його прихильників угруповання "Братів мусульман" стало екстремістським, широко використовуючим терористичні методи. Не випадково на її емблемі зображені дві схрещені шаблі й Коран.

Сайд Кутб скінчив життя на шибениці, але його ідеї надихнули багатьох представників молодого покоління "братів", що сиділи тоді в тюремних камерах. З початку 70-х років уже при президенті Анваре Садате в Єгипті стали з'являтися екстремістські групи послідовників Кутба, що обрали терор головним методом боротьби.

В 1974 році члени "Партії ісламського звільнення" влаштували спробу захоплення Військово-технічної академії в Каїрі. В 1977році "Суспільство мусульман" викрадає, а потім вбиває мусульманського богослова шейха Мухаммеда аз-захаби. Екстремістські групи нападають на поліцейські ділянки, влаштовують вибухи в нічних клубах, нападають на християн-коптів. В університетських городках з'являються "ісламські групи", які тероризують лівих і нерелігійно настроєних студентів, борються за устрій у кампусах молельних приміщень і беруть участь в антиурядових демонстраціях.

З кінця 70-х років "Брати-Мусульмани" взяли активну участь в афганській війні, потім налагодили тісне співробітництво з мусульманським населенням Югославії й Албанії, сталі надавати допомогу пакистанським екстремістським організаціям, що воювали в Кашмірі. У підсумку до кінця 80-х років "Брати-Мусульмани" перетворилися у всемусульманську асоціацію ісламських організацій, ставши фактично міжнародною організацією. [25]

До цього часу майже всі рухи, що входили в неї, і групи прийняли як єдину ідеологію ваххабізму, що вони, однак, трансформували з офіційного напрямку ісламу в якийсь соціально-політичний рух, що, поряд із прихильністю "чистому" ісламу, характеризується крайньою нетерпимістю до інакомислення, відмовою людини від власної волі, фанатизмом. Примикали до "братів" організації й групи в Південній Азії (Пакистан, Бангладеш), що оголосили себе прихильниками деобандійскої школи богослов'я, по всіх основних питаннях теорії й практики боротьби за проголошені ідеали ісламу були близькі до ваххабізму.

У період бойових дій радянських військ в Афганістані (1979-1989 р. р.)"Брати-Мусульмани" розгорнули активну діяльність у цій країні, допомагаючи спецслужбам Пакистану, Саудівської Аравії, а також і ЦРУ США розгортати "священну війну" проти Радянської Армії. На Близькому Сході при їхній участі була створена система таборів і навчальних центів для підготовки й посилки в Афганістан "борців за іслам" з арабських країн (загальна чисельність "арабських афганців" за різними оцінками досягла від 8 до 15 тисяч). В Афганістані також воювали бойовики із країн Південно-Східної Азії, спрямовані туди по каналах "Братів-Мусульман". Всі вони після закінчення війни й повернення у свої країни зберегли зв'язок з афганськими, пакистанськими й арабськими ісламськими центрами й фондами, через які стали одержувати зброю й фінансові кошти для формування бойових груп на місцях. [25]

Багато дрібних радикальних груп, що виникли на початку 80-х років, швидко дискредитували себе у своїх країнах терором проти державних чиновників і зв'язками з іноземними спецслужбами. Однак з початку 90-х років на сцену виходить нове, ще більш агресивний рух, натхненний ідеями того ж Кутба. Його ядром стають "арабські афганці" - добровольці, що воювали проти радянських військ в Афганістані.

У жовтні 1981 року сам президент Садат падає під кулями бойовиків із групи "Джихад". Терористи виконують указ свого духовного лідера-сліпого шейха Омара Абдель Рахмана, що виніс смертний вирок Садату за підписання миру з Ізраїлем.

Схожий процес відбувається й в інших куточках мусульманського світу. В арабських країнах більшість екстремістських груп виникає на ґрунті невдоволення радикалів "зайвою помірністю" керівництва місцевих "Братів мусульман". Так з'явилися, наприклад, "Палестинський ісламський джихад", створений в 1979-1980 роках палестинськими студентами в Єгипті, і "Армія Мухаммада", створена в 1990 році в Йорданії.

В 90-ті роки як би "візитною карткою" терористів "Братів-Мусульман" стали нападу в Єгипті на іноземних туристів. Наприклад, такі напади були зроблено 4 лютого 1993 року (на автобус із туристами з Південної Кореї) і 26 лютого (3 іноземця убито й 18 поранені в каїрському кафе); 8 червня 1993 року (загинули 6 англійців і 2 єгиптянина, 15 чоловік було поранені); 27 грудня 1993 року (одержали поранення 7 австрійців і 8 єгиптян). Аналогічні напади на туристичні автобуси, поїзди, круїзні судна на Нилі, кафе, відвідувані іноземцями, тривали й в 1994 - 99 роках.

Нова сторінка історії "ісламського" тероризму відкривається зі створенням у пакистанському Пешаварі в розпал війни в Афганістані "Бюро послуг" - організації, що зайнялася переправленням в Афганістан з арабських країн добровольців "священної війни". Творцями "Бюро" були два чоловіки - представник палестинських "Братів-Мусульман" у Пешаваре Абдалла Аззам і всесвітньо відомий нині саудівський мільйонер Усама бен Ладан.

Відділення "Бюро" створені в багатьох країнах світу, включаючи Західну Європу й США. Вважається, що в Афганістані пройшли навчання близько 10 тисяч моджахедів, більшість із яких були не афганцями, а вихідцями із Саудівської Аравії, Алжиру, Єгипту, Ємену, Пакистану, Судану й інших мусульманських країн. У ті роки, як відомо, моджахеди користувалися активною підтримкою США. На їхнє утримування й оснащення сучасною зброєю, включаючи "Стінгеры", ЦРУ витрачало 500 млн. доларів у рік.

В 1988 році бен Ладан створив в Афганістані нову організацію за назвою "Аль-Каіда" (База), метою якої було поширення "джихада" на інші країни світу. Після догляду з Афганістану радянських військ бен Ладний повернувся в Саудівську Аравію, де незабаром виступив з різким осудом присутності на "священній землі ісламу" американських військ у період війни в Затоці. За заклик населення до повстання проти "лицемірного" королівського режиму він був в 1994 році позбавлений саудівського підданства й висланий із країни. Саудівська Аравія стає центром ваххабітів. Це екстремістська течія в ісламі, що вважається попередницею ісламізму. [52, 34]

Після короткого перебування в Судані бен Ладний в 1996 році повернувся в Афганістан, де тоді у влади знаходився рух "Талібан". До цього часу у Вашингтона нагромадилися серйозні претензії до колишнього протеже, що оголосив Америку головним ворогом мусульманського світу. США обвинуватили Усаму бен Ладена в організації диверсій проти американських військових баз на території Саудівської Аравії - в Ер-Ріяді (листопад 1995 року) і Дахране (червень 1996 року). У лютому 1998 року бен Ладан оголосив про створення "Всесвітнього ісламського фронту боротьби проти іудеїв і хрестоносців", у який увійшли деякі арабські і пакистанські терористичних організацій. А в серпні того ж року відбулися вибухи американських посольств у Кенії й Танзанії, у яких США обвинуватили бен Ладена.

Характерна деталь "почерку" прихильників бен Ладена й ряду інших екстремістських організацій, що виступають під прапорами ісламу, - використання для проведення терактів бойовиків-камікадзе. Фанатики впевнені, що, гинучи в "джихаді" разом зі своїми жертвами, вони прямим шляхом попадають у рай. Використання "смертників" надає боротьбі з "ісламським" тероризмом особливу складність, про що свідчить і досвід Ізраїлю, і Росії в Чечні.

Дослідники згадують, що успіху ісламістів сприяло ту обставину, що в період холодної війни уряду таких країн, як Алжир, Туреччина, Йорданія, Єгипет, Ізраїль і ін., привітали діяльність ісламських груп, бачачи в них противагу поширенню лівих і прорадянських ідей. Тепер деякі з них пожинають плоди власної недалекоглядності. Адже ізраїльські політики спочатку підтримували “Хамас”, щоб послабити вплив Арафата, а американці допомагали афганським моджахедам, у т. ч. зброєю, у їхній боротьбі проти радянських військ, чим скористався, зокрема, Бен Ладан зі своїм угрупованням. Надане США зброя була розвернута проти Заходу.

На підставі того, що нам відомо про світоглядну базу й діяльність ісламського радикалізму, можна зробити наступні висновки.

1. Ісламізм не можна розглядати як боротьбу бідних і багатих. Проблематика вбогості й матеріальної відсталості не займає в ідеології екстремістів центрального місця, та й самі вони не ставляться до вихідців з найбідніших верств населення.

2. Ісламізм не є й чисто релігійним феноменом, боротьбою ісламу проти християнства. Адже в жодній із сунн Корана, якщо не виривати з контексту окремі цитати (чим часом займаються екстремісти), не має й не може - із причин чисто теологічної властивості - бути закликів до нещадної, тим більше збройній боротьбі проти християн як іновірців.

3. Фундаменталізм (салафійя), дійсно, виступає основою ісламізму, але лише частково. Гасло “ аль-іслам хуа аль-халь” (“Іслам - от вирішення”) означає, що для “наведення порядку" у мусульманському світі, для викорінювання соціальної несправедливості, аморальності й корупції, для усунення “несправедливих правителів”, так само як і для захисту від пагубного впливу далеких культурних і поведінкових моделей Заходу, необхідно, насамперед, очищення самого ісламу від шкідливих нашарувань, повернення до незамутнених джерел цієї релігії. Повернутися до “чистого, справжнього й правильного ісламу”, відновити мусульманську духовність і затвердити примат ісламу (при неодмінній умові адаптації до сучасності, засвоєння матеріальних, економічних, технологічних досягнень західної цивілізації) - так можна сформулювати завдання, що ставлять перед собою ісламісти.

4. Найважливішим імпульсом для активізації руху ісламістів, причиною того, що називають “новим ісламським спалахом” (або навіть “вибухом ісламізму”), треба вважати розвиток процесу глобалізації, що для багатьох мусульман дорівнює американізації. Ісламські ідеологи колись проводили грань між модернізацією (необхідність якої більшість із них не заперечує, хоча трактується це поняття неоднаково) і вестернізацією, у якій вони завжди бачили найбільшу погрозу для “мусульманської душі”. Слідством гегемонії Сполучених Штатів у західному світі й перетворення цієї держави після краху системи соціалізму в єдину наддержаву стало те, що саме на США сконцентрувалася вся ненависть войовничих мусульман до далекої “західної моделі”. Могутня, поблажливо або зарозуміло стосовна до країн третього світу наддержава перетворилася для них у втілення світового зла й погрози ісламському способу життя. Тому ціль ісламістів - підірвати міць і вплив Америки, показати усьому мусульманському світу її нездатність протистояти енергії й волі борців за справу ісламу, дискредитувати її в очах мусульманської молоді. Для досягнення цієї мети необхідно було так потрясти американське суспільство, щоб Вашингтон у відповідь обрушив свій військовий кулак на мусульманські країни (для початку на Афганістан як гніздо тероризму), що, у свою чергу, неминуче викликало б наймогутніший вибух антиамериканізму по усьому ісламському світу.

1.4 Боротьба с тероризмом

Перші спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної взаємодії були ще до ІІ світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за нього, і Конвенцію про створення міжнародного кримінального суду. Щоправда обидва ці документи в дію так і не вступили.

Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все МАГАТЕ, на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі.

Ці угоди закріплюють реальні механізми, що орієнтовані на ефективну практичну взаємодію. Це зобов’язання припиняти теракти, включаючи знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних у їх скоєнні, обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі принципу "aut dedere aut judicare". Згідно з ним, держава, на території якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або видати особу для цієї мети іншій державі.

Антитерористичні конвенції містять положення, що визначають загальні правові рамки, необхідні для організації активного опору. Наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року, зобов’язує держав-учасниць:

а) вжити всіх заходів для звільнення заручників, якщо вони знаходяться на території даної держави;

б) вжити всіх заходів щодо попередження підготовки до здійснення таких злочинів, включно із забороною незаконної діяльності осіб, що заохочують, підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників;

в) встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів, якщо вони були скоєні

на території держави-учасниці або морського судна, зареєстрованого в цій державі;

- будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території;

- для того, щоб змусити державу прийняти певний акт або утриматися від його прийняття;

- щодо заручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає таке рішення доцільним.

Щодо тактики в конкретних ситуаціях, то міжнародним правом вона не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в них брали участь спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом переговорів не можуть бути імперативні вимоги, встановлені міжнародним правом - безкарність терористів, загроза життю людей тощо. [2]

Заборона актів терористичного характеру під час збройних конфліктів передбачається нормами міжнародного гуманітарного права, зокрема положеннями Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року.

На жаль, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами, які кидає тероризм людству. Поза сферою універсального договірного регулювання залишаються питання щодо навмисного застосування зброї проти мирного населення. Інший невирішений аспект пов’язаний з відсутністю міжнародно-правових норм, спрямованих на протидію тероризму із застосуванням засобі масового знищення. Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що конвенції підписали далеко не всі держави. Нарешті, механізми контролю за їх виконанням дуже неефективні.

Безперечна заслуга світового співтовариства - в утвердженні основного принципу: загального осуду тероризму. Перший крок у становленні цього принципу було зроблено 9 грудня 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла без голосування резолюцію 40/61, в якій вона “визнає злочинними всі акти, методи та практику тероризму, де б і ким би вони не були скоєні”. [2] Це положення пізніше було закріплено у преамбулі Римської конвенції 1988 року.

За останні 10 років принцип протиправності тероризму був розвинутий та конкретизований у ряді документів ООН, наприклад, в Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій на 49-й сесії Генасамблеї в 1994 році. Надзвичайно важливими, особливо на тлі чеченських подій були положення декларації про те, що “злочинні акти, спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед широкого загалу не можуть бути виправдані, якими б не були мотиви (політичного, расового, ідеологічного, етнічного, релігійного характеру) ”[2].

Декларація зобов’язує держави утриматися від організації терористичної діяльності, а також підбурювання та сприяння їй; забезпечує затримання, судове переслідування та видачу осіб, що вчинили терористичні акти. Державам пропонується також стати учасниками всіх універсальних міжнародних антитерористичних договорів. Хоча не всі із вказаних положень стали загальновизнаними нормами міжнародного права, їх морально-політичні зобов’язання для держав членів ООН очевидне.

На жаль, серйозний негативний вплив на ефективність взаємодії держав і, насамперед, під егідою ООН має нашарування тривалої політики протистояння. В свій час це проявилося в роботі Спеціального комітету Генасамблеї по міжнародному тероризму заснований у 1973 році, даний орган встиг провести лише три сесії, остання з яких мала місце у 1979 р. Причина - в тому, що Спецкомітет став заручником політики. Для одних його членів виявилися неприйнятними теорії, що прирівнювали діяльність національно-визвольних груп до тероризму, а для інших - концепція державного тероризму, тобто дій на державному рівні з метою підриву суверенітету та незалежності інших держав.

Що ж до визнання держав спонсорів тероризму, то необхідно пам’ятати, що для цього немає відповідних міжнародно-правових критеріїв. В нашому світі, заповненому політичними, ідеологічними, релігійними упередженням, бажано було б забезпечити об¢єктивний міжнародний, в ідеалі, судовий розгляд таких справ. Найбільш адекватно цю функцію міг би виконувати Міжнародний кримінальний суд, що створюється зараз в рамках ООН.

В сфері, пов’язаній із зміцненням юридичних основ антитерористичної взаємодії держав, доцільно особливо відзначити ідею створення міжнародно-правових інструментів, спрямованих на попередження і ліквідацію наслідків терактів з використанням ядерної зброї або ядерного матеріалу, а також міжнародного документу, який би врегулював заходи з фізичного захисту хімічного та біологічного матеріалу. З цією метою в рамках Четвертого Комітету ГА ООН можна створити відповідну робочу групу.

Останнім часом боротьба ведеться в основному на регіональному рівні. Як і слід було чекати, найбільший політико-правовий потенціал накопичений на Європейському континенті. Під егідою Ради Європи діє Європейська конвенція із попередження терактів. З 1977 р. функціонує механізм спільних дій в сфері антитероризму країн Євросоюзу (зокрема в рамках так званої “Групи Треві”). Обговорюється питання про переведення питання боротьби з тероризмом в компетенцію європейського поліційного агентства “Європол”, що зараз створюється. Проблеми, які були описані вище, регламентуються відповідними положеннями підсумкових документів зустрічей ОБСЄ в Хельсинки, Мадриді, Відні.

Щодо інших регіонів, то конвенційне закріплення співробітництва мало місце в рамках Південноазіатської асоціації регіонального співробітництва (СААРК) та Організації американських держав (ОАД).

Співробітництво розвивається і на двосторонньому рівні. Росія має міжурядовий Меморандум про взаємопорозуміння з США щодо співробітництва в галузі цивільної авіації. двосторонні угоди укладені між Італією та Туреччиною, Францією та Іспанією, Францією та Венесуелою, США та Італією. [2]

Україна також не відстає від співдружності країн в боротьбі з тероризмом. Головним принципом попередження та боротьби має стати постійне удосконалення відповідної вітчизняної законодавчої бази першим кроком стало прийняття Верховною Радою проекту закону “Про боротьбу з тероризмом”. У статті 1 цього закону тероризм визначено як “погрозу застосування насильства, а також його застосування, які породжують почуття страху як у окремих громадян, так і у багатьох людей, і розраховані на їх залякування та породження недовіри до органів державної влади у спроможності протидіяти цим злочинним проявам”.

У проекті добре було б врахувати позитивний досвід Італії у боротьбі з цим явищем, а саме: визнати тероризм державним злочином, встановити за нього максимальний строк покарання, передбачити можливість використання положень цього закону разом з нормами Кримінального кодексу України з автоматичним збільшенням міри покарання у разі доведення терористичного характеру акту порівняно з загальнокримінальним злочином; запровадити обов’язкову кримінальну відповідальність за дії, пов’язані з пропагандою тероризму; дозволити правоохоронним органам та спецслужбам отримувати у випадках, пов’язаних із діяльністю терористичних організацій, відповідні санкції прокурора по телефону.

Непоганим було б впровадження державних програм винагород за надання цінної розвідувальної або попереджувальної інформації щодо міжнародного тероризму. Наприклад, в США існує можливість запропонувати інформаторові винагороду до 4 мільйонів доларів. Інформанти можуть контактувати зі співробітниками програми через поліційні канали, для чого існує вільна цілодобова міжнародна лінія; зв’язок відбувається й через комп’ютерну мережу ІНТЕРНЕТ, канали ФБР та Держдепартаменту США.

На думку фахівців ІНТЕРПОЛу “отримана інформація не може бути надбанням лише однієї держави”. Іншими словами, одним з головних методів боротьби залишається співробітництво країн у цій сфері.

Не можна також забувати про інститут видачі злочинців. Відповідні міжнародно-правові угоди Україна вже уклала з державами СНД, Польщею, Угорщиною, Словаччиною та іншими членами міжнародного співтовариства. Проте є багато проблем, що ускладнюють цей процес:

а) існуючі угоди не охоплюють усіх питань антитерору;

б) вибірковість існуючих норм;

в) невідповідність норм законодавства один одному;

г) відсутність ув’язки між міжнародним регулюванням та міжнародним комплексом заходів;

д) розрізненість зусиль країн.

Насамкінець зупинимося на аналізі системи органів України, що ведуть боротьбу з тероризмом та його міжнародними формами. Законодавчим забезпеченням займаються два парламентські комітети: з питань оборони та державної безпеки та з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Спеціальний Антитерористичний центр ще й досі відсутний. Між тим формування централізованого підрозділу є конче потрібною справою. На практиці лише Управління захисту конституційного ладу (Управління “Т”) СБУ веде попереджувальну, оперативно-розшукову та слідчу роботу у справах, пов’язаних із діяльністю ю терористичних організацій. Підрозділи МВС, Державного митного комітету, прикордонні війська, МЗС України займаються цією проблематикою лише в окремих випадках. В результаті ще досі не сформовано міжвідомчий банк даних з тероризму, відсутня цілістна картина потерактах, скоєних не лише проти іноземних громадян в Україні, а й проти українських громадян та власності України за кордоном, відчувається брак наукових розробок з проблематики сучасного міжнародного тероризму. [1]

Розділ ІІ. Соціологічний аналіз тероризму 2.1 Тероризм як фактор сучасного громадянського життя

Терористичні акти приносять масові людські жертви, роблять сильний психологічний тиск на великі маси людей, тягнуть за собою руйнування матеріальних і духовних цінностей, що часом не піддаються відновленню, сіють ворожнечу між державами, провокують війни, недовіру й ненависть між соціальними й національними групами, які іноді неможливо перебороти протягом життя цілого покоління. Тероризм - це форма війни, і дотого ж дуже ефективна її форма. Далеко не кожний удар ворога можна відбити без надмірних втрат. Існують поразки, викликані грубими помилками однієї зі сторін. Але набагато частіше до поразки приводить тонка й неочевидна "гра" супротивника. Тероризм - постійний супутник людства, що відноситься до числа самих небезпечних і важкопрогнозованих явищ сучасності, що здобуває усе більше різноманітні форми й загрозливі масштаби.

В XX столітті спектр мотивів для використання методів терору істотно розширився. Якщо російські народовольці й есери розглядали терор як самопожертву на благо суспільства, то для “червоних бригад” у Італії він служив способом і коштами самоствердження. “Червоний терор" і “чорний" терор фашистського, неонацистського толку недалекі один від одного і не мають нічого загального зі справами народовольці. У сучасного тероризму одна жадана мета: захоплення влади. І ні про якому “благу суспільства" тут і говорити не доводиться.

Саме в XX столітті технологічний ривок: небачене раніше розвиток високих технологій і створення глобальних технологічних систем і мереж (залізниці, мережа авіаліній, електроенергетика, ядерні технології, комп'ютерні мережі й т.д.) зробили тероризм надзвичайно ефективною і "широко вживаною" зброєю. Західний світ зараз повністю залежить від них. Ще століття - півтора назад на Землі просто не існувало таких об'єктів, руйнування яких могло б паралізувати життя у великій країні. А сьогодні ці об'єкти є у величезній кількості.

Вибух однієї електричної підстанції може повалити в повний хаос рух на залізницях або повітряне сполучення. Хімічне отруєння повітря в метро (як показала секта "Аум Синрике", що здійснила теракт із застосуванням газів у токійському метрополітені), здатно не тільки спричинити десятки й тисячі людських жертв, але й викликати в суспільстві повну паніку. Розпилення небезпечної інфекції в один-єдиний водонакопичуватель здатний збудити епідемію не тільки в одному місті, але й у багатьох країнах світу, куди виїхали ти що заразилися. І розсилання лабораторного штаму сибірської виразки, не пристосованого для ведення бактеріологічної війни, здасться дитячою грою в порівнянні з бойовими зразками бактеріологічної зброї або комп'ютерних вірусів, що знищують системи автоматичного контролю на атомних електростанціях.

Але справа не тільки в масштабах сучасного терору або в його технічній глобалізації. Сьогодні теракти здобувають глобальний характер завдяки роботі засобів масової інформації й насамперед електронних. Адже кошмар нью-йоркських хмарочосів, спостерігав по телебаченню й у мережі Інтернету увесь світ, і тому увесь світ без винятку був підданий терору. Людство явно вступає у фазу нової перебудови життя, і в цій перебудові першу роль буде грати тероризм, як універсальний інструмент залякування націй і співтовариств. Винуваті в такому божевільному торжестві терору, звичайно ж, не телебачення й Інтернет. Вони просто створюють сприятливе середовище для поширення інформації про теракти. Ця тема все більше привертає увагу фахівців і органів влади.

“Адже публічний відгук є головним, а часто і єдиною метою терористів”, - зазначив у своєму виступі головний редактор популярного в Україні тижневика “Дзеркало тижня" В. Мостовий на круглому столі “ЗМІ проти тероризму”, який проходив у рамках Міжнародного форуму “Міжнародний тероризм: сучасний стан, витоки і шляхи протидії” в Києві 25-28 травня 2004 р. [8, c.6]. В. Крутов у своєму виступі на цьому круглому столі конкретизував проблему. Зокрема, він зауважив, що при плануванні і здійсненні терористичних акцій терористи, як правило, ставлять за мету прорив до широкої аудиторії. І в цій ситуації журналісти, висвітлюючи конкретні ситуації, стають не просто незалежними свідками, а - бажають вони того чи ні - активними учасниками подій. “Де та межа, перейшовши яку, репортер стає інструментом терористів? Наскільки інформація, що передається, укріплює позиції терористів; утруднює дії співробітників спецпідрозділів; створює прямо або побічно додаткові загрози життю і здоров’ю заручників? ” - піднімає питання В. Крутов. Вихід із ситуації, на його думку, вбачається в грамотній організації порядку і процесу інформування громадськості як про прояви тероризму, так і про контртерористичні операції. Але основним критерієм вибору журналіста, на думку В. Крутова, мають бути не нормативні акти, а професіоналізм і відповідальність, здатність прогнозувати наслідки своїх дій [8, c.7].

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАСІ) 20 червня 2005 р. прийняла резолюцію з проблеми ЗМІ і тероризму, де рекомендувала журналістам розробити єдиний перелік правил щодо висвітлення терактів. У тексті резолюції Асамблея закликає журналістів не допускати сприяння меті терористів, не нагнітати паніку, яку часто створюють терористичні акти, не надавати терористам можливості спілкування з широкою аудиторією [ПАСЄ].

Сьогодні світу вже загрожують ядерним тероризмом, тероризмом із застосуванням отруйних речовин. Характер епідемії придбали викрадення людей з метою шантажу або одержання викупу. Сьогодні багато з людей випробовують на собі всі “принадності” інформаційного тероризму. На початку XXI століття говорити про історію й географію тероризму можна тільки в досить умовному змісті - тероризм уже не знає національних і природних границь. Глобалізація терору привела до того, що найчастіше в підготовці й проведенні теракту можуть брати участь відразу кілька терористичних груп з різних країн: наприклад, арабська "Аль-Кайда", баскська ЦЯ, ірландська ІРА й корсиканська "мафія". Проте, у світі існують певні центри зосередження терористичної діяльності й підготовки до неї. Звичайно такі центри перебувають у країнах або районах, де існують гострі конфлікти (Палестина, Ольстер, Країна Басків), або там, де влада взагалі не здатна здійснювати досить повний контроль над територією, і отже, можливе функціонування повноцінних тренувальних таборів терористів (Афганістан, Колумбія, Індонезія). Основних джерел фінансування світового тероризму багато. По-перше, це:

пряма злочинна діяльність самих тергруп (пограбування, викуп за заручників, фінансові афери). Елементарна кримінальна діяльність використовувалася ще російськими революціонерами на рубежі XIX-XX століть. Не хто інший, як Сталін і Камо, особисто робили зухвалі нальоти на банки й транспорти, що перевозили готівку. Цим методом не гидували й "Червоні бригади" у Європі 1970-х років. По деяких підрахунках, в 1993-1994 роках у дудаєвську Чечню "по недогляду" чиновників Центробанку Росії пішло по фальшивим авізо в цілому більше 2 мільярдів доларів. Неважко припустити, що ці гроші були використані в основному на терористичні дії.

Надходження від незаконної торгівлі наркотиками, зброєю, "живим товаром" (експорт повій, робітників-гастарбайтерів і т.п.). Наркотики й зброя є, звичайно, самим підходящим товаром для одержання багатопроцентних прибутків. Можна із упевненістю говорити про те, що світовий ринок наркотиків, що становить по оцінках експертів, не менш 200 мільярдів доларів у рік, стабільно відраховує "комісійні" на користь світового тероризму. Незаконний ринок зброї помітно менше, але теж здатний підтримувати на плаву дрібні тергрупы.

Спонсування з боку великих міжнародних корпорацій. Ці корпорації можуть бути зацікавлені або в усуненні конкурентів, або в зміні бізнес-клімату в якихось регіонах світу. Тут у справу розвитку терору вступають довгострокові інтереси. Наприклад, через прокладку трубопроводу через Північний Кавказ "пропускна здатність" російських експортерів нафти зросте на 1 мільйон барелів у день (приблизно 10 мільйонів тонн у рік). А це означає зайві 7 мільярдів доларів річного прибутку, що отримає Росія, і не отримає, наприклад, нефтовиробники Перської Затоки. Тому принципові інтереси цих нафтопромисловців будуть полягати в тому, щоб якнайглибше дестабілізувати обстановку на Північному Кавказі за допомогою терору - це самі зручні кошти. На нього не шкода витратити кілька відсотків від можливого виграшу, які-небудь "жалюгідні" сто-двісті мільйонів доларів.

Одержання непрямої допомоги від державних органів. Звичайно такі таємні операції здійснюються або за посередництвом служб безпеки, або через контрольовані державними чиновниками фірми. У цьому випадку метою використання тергруп стають уже не стільки чисто економічні, скільки глобально-політичні виграші. Як приклад можна привести фінансування Сполученими Штатами афганських моджахедів у період першої війни в Афганістані. Тоді США закрили очі на те, що в Афганістані наростає виробництво опійного маку, і зволіли годувати бойовиків, що борються з радянськими військами. Але політична фортуна мінлива, і коли радянський вплив в Афганістані остаточно зник після захоплення влади талібами, США відступилися, а в 2001-2002 році й зовсім розгромили уряд талібів, оголошених "терористами" (начебто раніше вони такими не були!).

Тероризм - злочин проти суспільної безпеки, суб'єктами якої є особистість, суспільство, держава. Тероризм виникає не на порожнім місці, існують певні причини й умови громадського життя, що сприяють цьому. Він має тенденцію до росту саме в перехідні періоди й етапи життя суспільства, коли в суспільстві об'єктивно створюються умови соціального протистояння, формується особливий стан масової свідомості, для якого характерна неадекватна оцінка реальної дійсності, широке поширення одержують настрої непевності, очікувань що не виправдалися, соціального страху, озлобленості й агресивності. У цих умовах легко сприймаються екстремістські заклики до акцій соціального протесту. Коли це ще доповнюється слабістю державної влади, її нездатністю забезпечити фізичну безпеку особистості і її майна, культ насильства починає стрімко прокладати собі дорогу, і екстремізм у цих умовах стає невід'ємною частиною менталітету суспільства. Отже, визначимо основні протиріччя й відповідні їм фактори, що впливають на характер і тенденції розвитку тероризму на сьогодні.

Насамперед, це протиріччя економічного характеру, основними з яких у цей час є: гостра невідповідність результатів економічної реформи очікуванням суспільства; нерозмірна висока ціна реформи (падіння вдвічі виробництва, зубожіння більшості населення).

Все це викликає дію таких довгострокових факторів, як некомпенсоване зростання цін, безробіття, звуження внутрішнього ринку й витиснення з його вітчизняного виробника, труднощі становлення підприємництва, криміналізація економіки й т.д. В умовах обмежених фінансових, матеріально-технічних, ресурсних і інших можливостей вони ведуть до важких соціальних наслідків, створюючи основу напруженості в суспільстві, і тим самим формують соціальну базу політичного екстремізму.

Особливе значення придбали в сучасній соціальній дійсності соціальні протиріччя.

По-перше, це протиріччя, обумовлені розколом суспільства на групи з різним економічним становищем. На цій основі виникла й продовжує розвиватися поляризація в суспільстві. Розрив у рівні доходів між самими багатими й самими бідними країнами перевищує норму, і, звичайно, це не додає соціальній стабільності.

По-друге, це протиріччя, обумовлені поглибленням національних, релігійних, регіональних і інших конфліктів, що спричинило дію таких факторів, як:

формування довгострокових вогнищ соціальної напруженості й протиборства, здатних легко перейти в стадію відкритого конфлікту з активним застосуванням форм насильства, у тому числі й тероризму (особливо - осетино-інгушський конфлікт, Чечня, конфлікти на Близькому Сході, Африка);

широкомасштабне поширення криміногенних процесів;

зниження ефективності діяльності правоохоронних органів і зростання погрози безпеки особистості й майна;

По-третє, це протиріччя, обумовлені руйнуванням у великій кількості країн сформованої ефективної системи соціальних гарантій життя населення. У рамках цих протиріч негайно позначилося й продовжує позначатися дія таких факторів, як:

ріст соціальної незадоволеності, формування у зв'язку із цим настроїв соціальної відчуженості, посилення егоїзму, апатії з боку значної частини суспільства;

поступове втягування певної частини населення в кримінальні відносини;

Економічні кризи, які більшою мірою зачіпають інтереси середніх верств населення, додатково вливаються в масове безробіття серед потенційно активних у політичних відносинах і організованих на професійній основі верств населення, які при цьому створюють своєю поведінкою політичну нестабільність у вигляді страйків, пікетів, перекриттів транспортних магістралей. Безробіття молоді, у чинність її низької кваліфікації, у комплексі з іншими факторами, поєднання її в групи, а наявність великої кількості вільного часу приводить до того, що для них участь у справах групи стають основною формою діяльності. А залежно від особистих якостей людини (відсутність працьовитості, бажання швидко розбагатіти, залучити до себе увага хоч на якийсь час, стати популярним у своєму середовищі) може спонукати людину, а також і інших членів групи до активної терористичної діяльності. Саме економічні фактори, на думку більшості вітчизняних учених, детермінують тероризм у всіх його проявах.

Страницы: 1, 2, 3, 4