Однак у минулому році знов проявились серйозні недоліки в організації аграрного ринку, особливо втрати від тіньових схем продажу продукції. Великі надії селян на багатий урожай у фінансовому плані не виправдались. Причина полягає в тому, що не всі положення зазначених указів Президента України з питань організації прозорого аграрного ринку були виконані. Бракувало послідовності стратегії формування його інфраструктури та скоординованих і наполегливих зусиль щодо спрямування у прозорий ринок товаропотоків сільськогосподарської продукції. Насамперед не виконане завдання щодо запровадження заставних закупівель зерна для вирівнювання сезонних коливань цін. Відповідних бюджетних асигнувань на дані цілі уже другий рік не передбачається.

Розглядаючи принципи державно-регуляторних відносин, слід наголосити на необхідності пошуку моделі оптимального доповнення стимулів ринкового механізму важелями державного впливу. В її основі має бути підхід, за яким держава не повинна блокувати дію економічних законів, а її регуляторна спрямованість повинна дотримуватись координат, заданих основними законами ринкової економіки. Завдяки такій методологічній базі створюються системні ознаки повноцінного функціонування ринку й аграрні підприємства самостійно, керуючись раціональними мотивами поведінки, приймають економічно відповідальні рішення щодо тривалої виробничої діяльності, результати якої залежать від власних зусиль, а не від державних преференцій, податкових пільг чи тіньових схем одержання прибутку. Останні, як відомо, ще займають значне місце в практиці господарювання суб’єктів аграрного ринку.

За різноманітністю форм власності та господарювання аграрний сектор України не відрізняється істотно від сільського господарства держав ЦСЄ. Проте є різниця у результатах їх діяльності, і це дає підстави для принципового висновку про те, що статичних компонентів ринкової системи не досить для забезпечення успіху аграрної реформи. Потрібні ще адекватні ринковим умовам економічні механізми забезпечення ефективного функціонування агробізнесових структур. Саме цих механізмів стосується четверта особливість аграрних реформ у державах ЦСЄ.

Початкові концепції реформування аграрної сфери орієнтувалися тут на якомога швидший "запуск" у чистому вигляді ліберально-ринкової моделі функціонування аграрних суб'єктів господарювання - на максимальну лібералізацію цін, мінімальне втручання держави в обмінні процеси, обмеження бюджетного фінансування тощо. При цьому впевненість у всесиллі механізмів вільного ринку була настільки глибокою, що більшість країн у перші роки реформ не розробляли навіть загальних концепцій або програм їх проведення. Проте моніторинг ходу реальних трансформаційних процесів виявив обмежені можливості ліберально-ринкової моделі, а точніше - ліберально-ринкової шокотерапії, Наприклад, уже наприкінці 1991 р. у Чехії виникла загроза банкрутства 40% сільськогосподарських підприємств. Польські селяни з великими труднощами пристосовувалися до ринку ЄС після планових взаємовідносин у рамках ринку РЕВ, який одномоментно зник. Практично повсюдно проявився такий негативний компонент надмірно лібералізованого ринку, як диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Під тиском цих обставин на зміну ліберально-ринковій моделі прийшла модель, яка гармонійно поєднувала ринкове та державне регулювання аграрного сектора. Було визначено два напрями державного впливу на ситуацію в аграрному секторі економіки:

1) регулювання ринку сільськогосподарської продукції;

2) регулювання фінансово-кредитного забезпечення галузі. При цьому практичні заходи щодо державного регулювання здійснювались як невідкладні.

Наведемо деякі приклади такого регулювання аграрного ринку.

У Польщі ще в середині 1990 р. було створено Агентство сільськогосподарського ринку із завданням проведення інтервенційних закупівель та реалізації сільськогосподарської продукції, нагромадження резервів і експортно-імпортної діяльності. До складу його функцій також входили аналіз сільськогосподарського ринку, збирання та опрацювання необхідної інформації, надання урядові поточних оцінок і пропозицій щодо стану цього ринку. Компетенція агентства поширювалася на ринки зерна, цукрових буряків, цукру, продуктів переробки картоплі, худоби та м'яса, вовни, льону і меду. Кошти цієї організації формувалися за рахунок бюджетних дотацій, надходжень від господарської діяльності, обороту цінних паперів та інших джерел. Вона підпорядковувалася безпосередньо Голові Ради Міністрів і будувала свої взаємовідносини з Міністерством сільського господарства та продовольства на принципах рівноправного партнерства. Статус цього агентства - державна організація з правом ведення господарської діяльності.

Агентство складалося з центрального у Варшаві та 7 філій у різних регіонах Польщі - у центрах традиційних економічних зон. Регіональні філії (агентства) не були юридичними особами і не мали власних рахунків. Але основна діяльність агентства здійснювалася саме через них. Загальна чисельність працівників агентства становила близько 250 чол. (у тому числі 95 чол. - у центральному апараті та по 18-26 чол. – у кожній філії). Загальний фонд оплати їх праці визначався Міністерством фінансів і Міністерством праці, а в межах цього фонду агентство самостійно встановлювало штат.

Основним інструментом регулювання ринку, використовуваним агентством, були інтервенційні закупівлі та відповідні інтервенційні ціни. Вони формувалися під впливом вільних цін і змінювалися у часі та просторі, зберігаючи при цьому своє основне призначення - пом'якшити екстремальні ситуації з метою стабілізації ринку. Певний рівень рентабельності забезпечували мінімальні гарантовані ціни, рівень яких визначався спеціальними угодами агентства з представниками селянських організацій. При цьому враховувалися фінансові можливості агентства і затрати на виробництво відповідної продукції. Мінімальні гарантовані ціни не повинні були бути нижчими від нижньої межі коливання вільних ринкових цін і були єдиними для всіх регіонів. Другий інструмент регулювання ринку - експортні субсидії.

Інтервенційні закупівлі зерна охоплювали 2-3,5% його валового збору (або 10-20% обсягів державного обороту цього продукту). Такі масштаби діяльності агентства вважалися недостатніми і пояснювалися дефіцитом бюджетних коштів. Практикувалися також закупівлі зерна з метою резервування без переходу права власності у випадку надмірної пропозиції. За змістом і призначенням ці операції наближалися до заставних закупівель, значно поширених у розвинутих країнах.

У Чехії восени 1991 р. було створено Державний Федеральний Фонд ринкового регулювання в сільському господарстві, який розпочав свою діяльність з 1 січня 1992 р. Спочатку він виконував завдання надання експортних субсидій на основні види сільськогосподарської продукції - молочні продукти, м'ясну худобу, цукор, жито, ріпак, птицю, яйця. Потім функціями цього фонду стали закупівлі виробленої продукції за мінімальними гарантованими цінами у випадку падіння ринкових цін. Кошти для забезпечення діяльності фонду створювалися за рахунок бюджетних дотацій, надходжень від продажу продукції, компенсаційних імпортних зборів, кредитів та інших джерел.

Ще навесні 1993 р. фонд уклав контракти з 2 тис. господарств і сплатив їм спочатку половину вартості закупленої у них продукції, а після реальних поставок - решту цієї суми. Інший метод передбачав закупівлю сільськогосподарської продукції після збирання врожаю - з початковою оплатою 80% її вартості та остаточними розрахунками після продажу закупленого на відкритому ринку. Потім склалася така система розрахунків: 30% вартості - після укладання контракту, 50% - після поставок товару і 20% - після продажу його на зовнішньому ринку.

У Словаччині у 1993 р. на основі спеціального закону створено Фонд регулювання аграрного ринку з такими функціями: закупівля надлишків сільськогосподарської продукції, їх зберігання, субсидування сільськогосподарського експорту, а також інші операції, спрямовані на збалансування попиту та пропозиції, стабілізацію аграрного ринку, закупівельних цін і доходів товаровиробників. Законом передбачено, що цей фонд економічними методами сприяє зниженню пропозиції шляхом інтервенційних закупівель, встановлює дотації на експорт сільськогосподарської продукції та продовольства, співпрацює з державними органами матеріальних резервів з метою організації додаткових закупівель і реалізації надлишків сільськогосподарської продукції, бере участь у розробці державної аграрної політики щодо підтримки та організації аграрного ринку, визначає величину імпортних тарифів і коригує їх залежно від стану внутрішнього ринку, а також видає експортні та імпортні ліцензії на сільськогосподарську сировину та продовольство. Фонд має свій Статут. Його роботою керує рада у складі 14 представників держави, 3 представників товаровиробників, по 1 представнику від профспілок, союзу споживачів, торгової та промислової палат.

У Болгарії державним фондом "Землеробство" також застосовуються інтервенційні закупівлі та продаж сільськогосподарської продукції з метою регулювання цін на продовольство.

Багатий і різноманітний досвід нагромаджено у державах ЦСЄ і щодо фінансово-кредитної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, її основними формами є пільгове кредитування та обслуговування бюджетних субсидій шляхом створення спеціалізованих установ. Наприклад, в Угорщині в 1994 р. через Угорський Фонд Сільськогосподарського Розвитку товаровиробники одержали пільгові кредити на суму 6 млрд, форинтів (у 1998 р. 1$ = 200 форинтів). У Чехії в 1993 р. засновано Фонд гарантії підтримки фермерів, який сплачує за фермерів певну частину процентів за кредити і надає фермерам гарантії щодо повернення основної суми кредиту в розмірі до 50% (при строку його погашення 2 роки), 70% (відповідно, 5 років) і до 85% (понад 5 років). Фонд створено державою як акціонерну компанію з єдиним акціонером - Міністерством сільського господарства. У Польщі основною підоймою фінансово-кредитного забезпечення товаровиробників є створений у 1992 р. Фонд ліквідації заборгованості та реструктуризації сільського господарства, який є урядовою установою. Він викуповує борги селян і переоформляє їх повернення на 7 років, з відстрочкою на 1 рік і під 5% річних. Цей фонд також видає господарствам пільгові кредити під 20% річних за наявності у них плану вдосконалення, затвердженого компетентною комісією.

Крім того, у Польщі функціонувало близько 30 недержавних фондів. Найбільший з них - Європейський фонд розвитку польського села, створений за рахунок коштів, одержаних від продажу наданої Польщі продовольчої допомоги. Цей фонд видає довгострокові кредити на період до 10 років для розвитку виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, а також для телекомунікації та газифікації села. Створений ще в 1989 р. у цій же країні Фонд сприяння водопостачанню селу було сформовано за рахунок спонсорських внесків з США (на 48%), ФРН (на 25%) та з інших країн.

Таким чином, у державах ЦСЄ економічні передумови і механізми для ефективного функціонування аграрного сектора створювалися шляхом державного регулювання внутрішнього аграрного ринку з використанням переважно грошових і товарних інтервенцій. Певна увага приділялася також механізмам забезпечення платоспроможності товаровиробників за допомогою пільгового кредитування. Важливо підкреслити, що проблема стабілізації сільськогосподарського ринку почала вирішуватися на другий-третій рік аграрних реформ як державна і в основному за рахунок державних коштів. Доленосну альтернативу - стихійний чи регульований державою аграрний ринок? - було своєчасно і без зволікань вирішено на користь сучасного цивілізованого аграрного ринку. На наш погляд, саме цю частину досвіду держав ЦСЄ у реформуванні аграрного сектора слід використати в Україні.

Адже в Україні стабілізація аграрного ринку давно і відчутно проявила себе як проблема диспаритету та небажаних, з точки зору інтересів сільськогосподарського товаровиробника, надмірних коливань цін на вироблену ним продукцію. З часу введення національної грошової одиниці (1996 p.), коли невиправдано низькими (50-60 коп. за 1 кг) виявилися ринкові ціни на цукор, і закінчуючи 2002 p., коли "обвалилися" ціни на зерно і тваринницьку продукцію, аграрний ринок України постійно перебував у розбалансованому стані. Численні постанови Уряду, Укази Президента України і навіть закони так і не дали бажаного результату. Тому розглянемо основні особливості наявних нормативно-правових напрацювань з питань регулювання аграрного ринку, окреслимо теоретичну базу їх подальшого вдосконалення та визначимо деякі конкретні правові документи, вкрай необхідні для нормалізації ситуації.

Правове поле функціонування аграрного ринку в Україні представлено документами найрізноманітнішого змісту, характеру і рівня. Якщо розглядати їх у хронологічному порядку, то одними з перших з'явилися постанови Кабінету Міністрів України з питань організації біржового сільськогосподарського ринку ("Про заходи щодо розвитку ринку сільськогосподарської продукції в Україні" (від 26 вересня 1995 р.), "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку" (від 17 листопада 1995 р.), "Про концепцію розвитку біржового сільськогосподарського ринку" (від 5 серпня 1997 р.)). Потім тематичне спрямування постанов Уряду розширилось, охопивши конкретні питання формування окремих компонентів ринкової інфраструктури і навіть окремих продуктових ринків ("Про заходи щодо формування інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції на 1998-2000 роки" (від 16 червня 1998 р.), "Про створення Міжвідомчої комісії з питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників" (від 16 липня 1998 р.), "Про оптові продовольчі ринки" (від 9 червня р.), "Про заходи щодо вдосконалення регулювання ринку зерна" (від 20 липня 1999 р.). Пізніше з'явилися Закони України "Про державне регулювання виробництва і реалізацію цукру" (від 17 червня 1999 р.), "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" (від 18 січня 2001 р.), "Про зерно та ринок зерна в Україні" (від 4 липня 2002 p.). Приблизно в цей самий час видаються Укази Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" (від 6 червня 2000 р.) і "Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів" (від 7 серпня 1999p.). Крім того, з метою організації успішного виконання постанов, указів і законів виходили накази та інструктивні листи галузевого міністерства, розпорядження керівників обласних державних адміністрацій та обласних Рад народних депутатів.

Завдяки названим і багатьом іншим нормативно-правовим актам в аграрному секторі економіки було досягнуто певних позитивних зрушень. Проте, як зазначив у своєму виступі на Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку аграрного сектора 7 лютого 2003 р. Президент України Л. Д. Кучма, вони виявилися втраченими: "Вихід з цієї ситуації бачу насамперед у розвитку ринку. У нас немає іншого шляху, як рухатися до світової практики його організації та регулювання".

Світовий досвід організації аграрного ринку та управління його функціонуванням однаковою мірою багатий, різноманітний і динамічний. Проте головними в ньому, на наш погляд, є такі положення:

домінування продуктово-централістських засад організації продуктових ринків (тобто, по-перше, виділення у складі сільськогосподарського ринку його окремих частин як первинних і безпосередніх об'єктів організації та управління та, по-друге, формування кожного продуктового ринку як єдиного, національного, а не як сукупності локальних територіальних ринків);

послідовно демократичні засади організації аграрного ринку як самоорганізації та самоврядування його операторів за певною участю в цьому процесі держави;

поєднання державного регулювання ринкових цін шляхом грошових і товарних інтервенцій з регулюванням доходів сільськогосподарських товаровиробників за рахунок бюджетних коштів;

високий рівень бюджетної підтримки сільськогосподарських товаровиробників різноманітними засобами;

виважений захист вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника при побудові його взаємовідносин із світовим ринком.

Для практичної реалізації охарактеризованого досвіду держав ЦСЄ щодо організації та регулювання аграрного ринку наявної нормативно-правової бази не досить. По-перше, необхідно внести поправку до ст. 92 Конституції України, закріпивши за Верховною Радою України виключне право встановлювати своїми законами засади створення і функціонування не тільки фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, але й сільськогосподарського. По-друге, доцільно прийняти рамковий закон про організацію вітчизняного сільськогосподарського ринку та управління ним, де визначити термінологію та основні принципи формування, організації та регулювання аграрного ринку в руслі використання світового досвіду. По-третє, треба підготувати і прийняти дві групи законів прямої дії. Перша - функціональні закони про ринкову інфраструктуру, галузеві та міжгалузеві об'єднання товаровиробників, системні засади регулювання доходності агропромислових товаровиробників, інтеграцію. Друга — спеціальні закони про окремі продуктові ринки. Оскільки навіть поверхова аргументація викладених пропозицій виходить далеко за рамки магістерської роботи, то обмежимося лише згадкою про те, що у США всі деталі аграрного регулювання визначаються Конгресом, включаючи рівень цін і норми скорочення земельних площ, тобто дрібні деталі регулюючого механізму.

Особливо слід підкреслити необхідність прийняття закону про державний затратно-ціновий моніторинг в АПК, основне завдання якого - інформаційне забезпечення визначення рівня різноманітних регулюючих інструментів (заставних, захисних, цільових та інших цін, субсидій, тарифів тощо). Адже останнім часом зміст державної статистичної звітності сільськогосподарських підприємств істотно збіднів, а її якість знизилася ще більше. У рамках затратно-цінового моніторингу в АПК можна було б отримувати вичерпну і вірогідну інформацію про затрати й ціни в цьому секторі від спеціально відібраних аграрних, промислових, торговельних і посередницьких підприємств, яким держава гарантуватиме збереження комерційної таємниці.

Досі не запроваджено у практику застосування складських розписок, ліцензування та декларування зберігання зерна, що є в усіх країнах— членах Європейського Союзу та СОТ. Проект Закону України "Про зерно і ринок зерна", в якому передбачений цей механізм, не прийнятий.

Відсутність скоординованих дій владних структур на ринку зерна та її наслідки добре видно на прикладі кредитування. Торік аграрний сектор вперше одержав понад 5 млрд. грн. кредитів, але більшість угод було укладено до завершення жнив. У серпні і вересні сільськогосподарськими підприємствами булопродано майже 7 млн. тонн зерна, ціна якого відразу знизилася на 200 грн. Завдяки відстроченню погашення частини кредитів у жовтні-листопаді продаж скоротився вдвічі, але ціну врятувати не вдалося. У грудні настало погашення відстрочених кредитів і було продано 4 млн. тонн зерна. Зрозуміло, що за таких галопуючих темпів і обсягів продажу зерна ціна не могла втриматись на попередньому рівні (рис. 3.2 та рис. 3.3.).

Ще одна проблема – нерозвинутість транспортної інфраструктури, висока вартість перевезень та зберігання, великі операційні витрати експортерів. За підрахунками фахівців, витрати на транспортування зерна залізницею в Україні значно вищі, ніж в інших країнах. Дуже низька зернопропускна здатність морських портів та припортових елеваторів, швидкість навантаження зерна на судна. Можливості транспортування зерна значно дешевшим річковим транспортом використовуються недостатньо. Все це знижує експортні можливості зернового ринку та ціни сільськогосподарських виробників.

Крім серйозних проблем з формуванням аграрного ринку, організацією його інфраструктури минулого року грубо порушувались загальноприйняті правила і ринкові форми цивілізованого збуту продукції. З 15,7 млн. тонн зерна, проданих сільськогосподарськими підприємствами, через біржі пройшло лише 50 тис. тонн, або менше 0,3%. У ринкових країнах фермери продають на біржах понад 40% зерна. Основна маса продукції продавалась на позабіржовому ринку і з великими втратами для виробників. Так, ціна 1 тонни насіння соняшнику торік була на 120 грн. нижча, ніж на біржі. Внаслідок цього виробники недоотримали понад 130 млн. грн.

Офіційні закупівлі зерна через біржову торгівлю у сільськогосподарських підприємств Держрезервом, ДАК "Хліб України", обласними та районними зерноелеваторами скоротилися від 15 до 2%. Натомість до 15% продукції продавалось за бартером.

Надзвичайно мало продукції закуповується через прозорий ринок для внутрішнього споживання (до 12%), а можливості тут великі. Наприклад, у Житомирській області частка зерна, закупленого на біржі для внутрішнього споживання, становила 60%, а в Херсонській, Хмельницькій та Чернігівській менше 1%. Недостатньо застосовуються ефективні форми біржової торгівлі, які забезпечують авансування виробників, вирівнювання обсягів продажу і цін. Торік за форвардними контрактами продано лише 20% зерна, а ф'ючерсних практично не було, хоча у багатьох країнах в такий спосіб продається половина зерна.

Внаслідок такого розвитку подій на аграрному ринку і поведінки на ньому сільськогосподарських підприємств цінові позиції другого півріччя2003 року були втрачені. Торік середні ціни на зерно знизились проти попереднього на 62 грн. Звідси й відповідні фінансові результати. У другому півріччі минулого року було продано 17 млн. тонн зерна. Втрати селян від цього становили майже мільярд гривень. Цими коштами можна було б повністю відшкодувати збитки від тваринництва та погасити заборгованість із заробітної плати. Внаслідок зазначеного в кінці минулого року ціни на зерно в Україні опустились на 20% нижче світових, а по фуражному ячменю ціни протягом усього другого півріччя були на 20% нижчі, ніж у країнах Європейського Союзу (рис. 3.4.).

Розбалансувалась кон'юнктура ринку, динаміка обсягів і цін продажу насіння соняшнику взагалі набула стрибкоподібного характеру. За таких умов стабільних фінансів нічого чекати, важко дається і державне регулювання. Тільки ціна почала зростати, товарні запаси закінчуються, і навпаки, з'явились товарні запаси, ціна відразу знижується. Через відсутність організованого аграрного ринку, прозорих форм його здійснення, державного регулювання кон'юнктура щомісячних обсягів продажу зерна і цін в Україні коливається значніше, ніж у країнах з цивілізованим ринком. Чим більше зростали обсяги продажу зерна, тим адекватніше знижувалися ціни на нього.

Така розбалансованість кон'юнктури обсягів продажу продукції і цін — результат насамперед відсутності організованого і прозорого аграрного ринку та відповідного державного регулювання і контролю за його функціонуванням. У кінцевому підсумку це обертається втратами для держави і найбільше для селян та малозабезпечених споживачів. У другому півріччі минулого року ціни на зерно проти першого півріччя знизилися на 40%, а роздрібні ціни на борошно і хліб — тільки на 15%.

Для виправлення стану справ на аграрному ринку необхідно найближчим часом здійснити ефективні заходи. Насамперед слід розробити програму розвитку організованого прозорого ринку, спрямувавши основні зусилля на його товарне насичення. Треба домогтися продажу на прозорому ринку не менше 75% зерна, насіння соняшнику, цукру, передусім шляхом укладання форвардних угод. З цією метою програма має містити систему заходів впливу, стимулів і санкцій, спрямованих на спонукання сільськогосподарських товаровиробників збувати продукцію на прозорому (біржовому) ринку. Держава не може надавати потужну фінансову підтримку аграрному сектору, ввівши помірний фіксований сільськогосподарський податок, списуючи податкові борги, і при цьому дозволяти окремим підприємствам продавати продукцію за тіньовими схемами, за півціни — собі на збиток. У ринкових країнах державна підтримка надається як форма захисту фермерів від об'єктивних несприятливих умов на ринку (перевиробництво, неврожай, стихійне лихо, несприятлива кон'юнктура світового ринку тощо). Жодна держава не надає підтримки фермерам, які зазнали збитків внаслідок невмілого продажу продукції.

У середовищі сільськогосподарських виробників треба постійно і наполегливо формувати ринкову культуру збуту продукції. За кордоном не тільки зерно, насіння соняшнику, цукор продаються, як правило, на біржах, а й худоба, овочі та плоди — на аукціонах. У фермерському середовищі багатьох країн з ринковою економікою утвердилась практика: біржі, аукціони, торгові доми та інші інституції оптового ринку — це не просто форми збуту сільськогосподарської продукції, а способи відстоювання об'єктивних цін і умов продажу. Коли англійські фермери везуть за сотню кілометрів овець, щоб продати на аукціоні, то вони роблять це не для прогулянок чи видовищ, а щоб вибороти об'єктивну ціну на свою худобу. У них, як і у нас, вівці, телята чи свині можуть бути куплені посередниками безпосередньо на фермі, але також за півціни. У ринкових країнах фермери це добре засвоїли. Потрібно робити необхідні висновки. Сільськогосподарські товаровиробники, особливо великі, мають бути зацікавлені продавати свою продукцію на прозорому організованому ринку, бо тільки там формується і виборюється об'єктивна ціна і реальні фінанси.

3.3. Стратегічні напрямки розвитку сільського господарства України з урахуванням досвіду держав ЦСЄ та ЄС

Україна заявила про свою інтеграцію до ЄС. З огляду на це, є потреба ознайомитися з досвідом здійснення спільної аграрної політики Європейського Союзу (САП ЄС). У цьому досвіді для України є багато цікавого, і зокрема - те, чого не слід робити, розбудовуючи власну аграрну політику.

САП ЄС було започатковано наприкінці 50-х років XX ст. Римським договором, підписаним шістьма країнами (ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом). Необхідність запровадження цієї політики диктувалась економічними умовами того часу, а її завдання визначалися так:

гарантувати стабільне виробництво сільськогосподарської продукції та продуктів харчування за цінами, доступними для споживачів;

забезпечити необхідні стандарти життя для фермерів шляхом гарантування одержання ними відповідних доходів;

підвищити продуктивність використання ресурсів у сільському господарстві шляхом впровадження прогресивних технологій виробництва і створення раціональної виробничої системи у галузі.

Усі ці завдання пов'язані з специфічними проблемами сільського господарства, з огляду на які держава повинна регулювати його розвиток. При цьому САП базувалася на трьох фундаментальних принципах:

1. Між учасниками договору існувала вільна торгівля за однаковими цінами.

2. Продукція, вироблена у країнах - учасницях договору, мала перевагу на внутрішньому ринку порівняно з імпортною.

3. Запроваджувалася спільна фінансова відповідальність, яка означала використання різноманітних механізмів підтримання внутрішніх цін на продукцію сільського господарства, що робило їх вищими від світових і стимулювало виробництво в галузі(тим самим внутрішній ринок країн - учасниць САП ізолювався від факторів, які впливали на рівень світових цін на сільськогосподарську продукцію; крім того, важливим фактором поповнення державного бюджету був податок з імпорту цієї продукції).

ЄС є найбільшим у світі імпортером сільськогосподарської продукції та другим (після США) її експортером. У ЄС виробництво сільськогосподарської продукції, торгівля нею та її споживання контролюються різними урядовими структурами і програмами, об'єднаними у його САП. За рахунок субсидування свого сільського господарства ЄС виступає могутнім конкурентом на світових аграрних ринках. Про це свідчать такі дані: у 1981 р. на США припадало 45% світових обсягів торгівлі пшеницею, а в 1989 р. -тільки близько 27%, тоді як частка ЄС на цьому ринку зросла, відповідно, з 21% до 30%.

Механізми функціонування САП ЄС є досить складним, який охоплює сотні регулювань на всіх ділянках сільськогосподарського виробництва, а також переробки і реалізації продукції. При цьому, як уже зазначалося, протягом усього періоду свого існування САП постійно перебувала у процесі змін. У спрощеному вигляді механізм її функціонування можна описати так. Кожного року Рада Міністрів ЄС (у складі 15 міністрів сільського господарства країн - членів ЄС) визначає цільові ціни за видами сільськогосподарської продукції. Така ціна є верхньою межею цін всередині ЄС і, здебільшого, істотно перевищує ціну світового ринку. Для запобігання дешевому імпорту, який може збити цільову ціну, на всі імпортовані продукти встановлюється мито у розмірі різниці між світовою і цільовою цінами. Це так зване "змінне мито", яке змінюється залежно від змін світової та цільової цін. Такий механізм цінової підтримки функціонує доти, доки ЄС є чистим імпортером. У ситуації, коли ЄС виступає у ролі чистого експортера, імпортні мита не мають ніякого впливу на внутрішню ціну, яка за цих обставин знижується до рівня ціни світового ринку. Щоб такого не допустити, Рада Міністрів ЄС встановлює "інтервенційну ціну", тобто нижчу цінову межу, яка слугує гарантією для сільськогосподарських виробників. Отже, країни ЄС закуповують будь-яку пропоновану кількість відповідної продукції за інтервенційною ціною (за встановленими стандартами якості) і тим самим запобігають падінню цін внутрішнього ринку нижче від цієї ціни. Якщо продукції вироблено і закуплено надто багато, то її експортують, що завдає бюджетові ЄС великих збитків, оскільки експортують її за світовою ціною.

З часом така цінова підтримка внутрішнього виробництва сільськогосподарської продукції у рамках ЄС привела до істотного зростання його обсягів, і наприкінці 70-х років XX ст. ЄС став чистим експортером найважливіших продуктів харчування. Це означало виділення з бюджету ЄС великих коштів на покриття різниці між світовою і внутрішньою цінами на відповідні товари. Крім того, САП викликала багато конфліктів з торговими партнерами ЄС. Зокрема, провідні експортери аграрної продукції (такі, як США, Канада і Аргентина) докоряли ЄС, що він своїми експортними субсидіями "демпінгує" ціну на світовому ринку і тим самим занижує її. У свою чергу, значне зростання видатків з бюджету ЄС, невдоволення його торгових партнерів, а також високі споживчі ціни на продукти харчування у рамках цього союзу стали основними причинами перманентних змін у його САП.

Іншим прикладом функціонування САП ЄС є підтримка молочної галузі, а також виробництва цукру, спирту і крохмалю шляхом використання такого інструмента аграрної політики, як квотування. Оскільки підтримання цін на продукцію веде до її надвиробництва, то вирішили запровадити квоти на виробництво її певних видів з метою збереження високого рівня внутрішніх цін, недопущення надвиробництва, а також зниження видатків з бюджету ЄС.

Розглянемо, що дало введення квоти, на прикладі виробництва молока. При цьому слід зазначити, що в умовах квотування цінова підтримка зберігається. Згрупувавши результати введення квоти на молоко, можна виділити такі моменти:

1. Як показав досвід, точно дотриматися квотованих обсягів виробництва не вдається. За допомогою різних інструментів, використовуваних виробниками для уникнення його обмеження, надвиробництво молока доведено до 20-30%, що, знову ж таки, вимагає бюджетних видатків на закупівлю цієї надлишкової продукції.

2. Квоти виділяють усім виробникам, а не найефективнішим, що означає нераціональне використання праці, землі й капіталу у сільському господарстві і, відповідно робить держави ЄС біднішими.

3. Відбувається спекуляція квотами. Окремі підприємства розвивають інші виробництва і здають свої квоти на молоко в оренду або продають їх. Оренда 1 кг квотованого молока коштує 10 ЄВРО-центів, а продаж-80. Тим самим відбувається капіталізація квоти за аналогією із землею і капіталом.

4. Тільки на експортні субсидії на молоко ЄС щороку витрачає 2,3 млрд. ЄВРО, що складає 25% державного бюджету України. Ці кошти беруться з податків, сплачуваних громадянами ЄС, і сягають 250 ЄВРО на сім'ю за рік. Таким чином, чим більшим є експорт молочних продуктів з ЄС, тим вищими є видатки з його бюджету.

5. За рахунок підтримання цін і квотування внутрішні ціни на продукти у ЄС зростають. Найбільше від цього втрачають малозабезпечені верстви населення. У них витрати на харчування займають значно більшу частину сімейного бюджету, ніж у заможних громадян.

6. Ціновою підтримкою уряду користуються тільки приблизно 25% найбільших виробників, одержуючи 75% її загальної суми.

7. Доходи сільськогосподарських виробників від державної підтримки зростають тільки на першому етапі, а потім вони повністю поглинаються збільшенням виробничих витрат на наступних стадіях виробничого процесу, тобто спрацьовує так званий "ефект відлуння".

8. Підтримання цін на продукцію сільського господарства зумовлює підвищення цін на землю і рівня ренти. Це, у свою чергу, призводить до зростання капіталомісткості сільського господарства і, як наслідок, виробничих затрат. Врешті-решт, такі тенденції знижують конкурентоспроможність цієї галузі.

Таким чином, підсумовуючи ефект від САП ЄС, слід зазначити, що вона забезпечує найвищі та найбільші у світі експортні субсидії, сума яких у 1996 р. сягнула 84% світових експортних субсидій, тоді як питома вага США у них становила 1%, Швейцарії - відповідно, 4%, Південної Африки - 9%, а інших країн світу - 2%. При цьому за останні 30 років продуктивність сільського господарства у ЄС знижувалася. Так, якщо у 1968 р. питома вага зайнятих у цій галузі ЄС досягала 12 %, а питома вага самої цієї галузі у ВВП - 6,3%, то у 1996 р. відповідні показники впали до 5,1% і 1,7%. Інакше кажучи, продуктивність праці за ВВП знизилася тут на 37%. Понад половину бюджету ЄС витрачається на підтримку сільського господарства, і в 1997 р. ці витрати становили понад 46 млрд.-дол.

З огляду на значну затратність і неефективність САП ЄС, а також на зростаючі проблеми з його торговими партнерами та розширення ЄС на Схід, у березні 1999 р. на засіданні Ради ЄС у Берліні було прийнято "Програму 2000", розраховану на 2000-2006 pp. Вона передбачає приєднання до ЄС ряду країн Східної Європи, підготовляє грунт для узгоджень із COT, включає перехід від цінової підтримки продукції сільського господарства (зерна, олійних культур, молочних продуктів, яловичини) до прямих виплат, змінює систему оцінки контролю виробництва. Передбачається, що у 2006 р. на підтримку сільського господарства виділятиметься 40,5 млрд. ЄВРО (або на 20% менше, ніж у 1997 p.). Ініціатором розробки "Програми 2000" став спеціальний уповноважений з сільського господарства ЄС Ф. Фішлер, який у липні 1997 р. запропонував досить амбіційну програму. Потім її було доопрацьовано міністрами сільського господарства країн ЄС, дещо пом'якшено, і тепер вона має такий остаточний вигляд:

знизити цінову підтримку на зерно на 15% (або на 18 ЄВРО за 1 т);

скоротити прямі виплати на насіння олійних культур на 33% протягом наступних З років, тобто до 2002 p.;

встановити базовий показник на рівні 10% для виведення орних земель з обробітку протягом 2000-2006 pp.;

знизити підтримуючу ціну для яловичини на 20% (тобто з 2780 ЄВРО за 1 т до2224), замінивши її через 3 роки на прямі виплати;

відстрочити реформу у молочному секторі до 2005-2006 pp.;

збільшити квоту на виробництво молока на 1,2% на перші 2 роки для країн, які мають дефіцит цієї продукції, а з 2005 р. - збільшити її ще на 1,2% на наступні 3 роки для інших країн ЄС;

зафіксувати загальні витрати на підтримку сільського господарства на 2000-2006 pp. у розмірі 40,5 млрд. ЄВРО.

У 1998 р. розпочалися офіційні домовленості з п'ятьма країнами Центральної та Східної Європи (Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Естонією і Словенією) щодо їх вступу до ЄС. Було визначено строки їх вступу до ЄС - 2002 р. Однак пізніше з'ясувалося, що процес відповідної підготовки займе більше. Першими у черзі на вступ до цієї організації стояли Польща, Угорщина і Чеська Республіка. Передбачається, що їх вступ до ЄС справить певний тиск на його САП (зокрема, прогнозується надвиробництво яловичини, свинини й жита). У країнах - претендентках на вступ до ЄС значно вищою, ніж у ЄС, є питома вага сільського господарства у ВВП. Так, якщо у ЄС цей показник становить близько 1,7%, то в Польщі - 6%, а в Угорщині та Чеській Республіці - 13%. Крім того, ціни на сільськогосподарську продукцію у цих державах є значно нижчими, ніж у ЄС. У свою чергу, надвиробництво яловичини і свинини у ЄС після приєднання до нього названих країн викличе труднощі у відносинах з СОТ з приводу експортних субсидій ЄС.

Країнам - претенденткам на вступ до ЄС необхідно узгодити своє чинне законодавство з 20 тис. законів ЄС, у яких 80 тис. сторінок займають тексти про сільське господарство і САП ЄС. У цілому, за оцінками експертів, найбільш готовою до вступу до ЄС є Угорщина. Однак усі країни-претендентки повинні були зробити певні кроки щодо адаптації до САП. Зокрема, це стосується сільської інфраструктури, санітарних і фіто-санітарних вимог, розведення тварин, ринку землі й кредитів, збирання статистичної інформації, заходів щодо підготовки до введення програми підтримки сільського господарства (зокрема, запровадження квот на молоко і виведення орних земель з обробітку). Так, існує досить істотна різниця у рівнях економічного розвитку окремих регіонів Польщі та Угорщини. Обидві ці країни потребують розвитку сільської інфраструктури і створення на селі робочих місць, не пов'язаних з сільським господарством. Крім того, у них існує проблема координації аграрної політики та використання виділених фондів на вирішення зазначених проблем на місцевому рівні.

ЄС турбує і той факт, що в Угорщині та у Чеській Республіці у сільському господарстві домінують реструктуризовані виробничі кооперативи. Формально вони приватизовані й належать їх членам. Однак мають місце певні конфлікти між власниками і працівниками цих кооперативів. Нерідко менеджери діють незалежно від їх власників. На них справляє вплив місцева влада. Як наслідок, кооперативи функціонують неефективно, утримують надлишкову кількість працівників і не прагнуть максимізувати свої прибутки.

У розглянутих країнах існують також проблеми з ринком землі. Так, у Польщі питання з власністю на землю розв'язано: власники землі мають відповідні державні акти, які засвідчують їх право на неї, вони можуть її вільно продавати і купувати. Однак ринок землі залишається недорозвинутим. Польща потребує чіткої та ефективної системи переходу власності, використання землі під заставу для одержання довгострокових кредитів, розв'язання судових спорів із земельних питань, розвитку інформаційної системи щодо трансакцій із землею і цінами на неї.

В Угорщині існує дещо більше проблем з розвитком ринку землі, ніж у Польщі. Тут приватизація землі розпочалася з 90-х років XX ст. Однак і досі не всі власники землі мають державні акти на право приватної власності на землю. Крім того, згідно з угорським законодавством, тільки фізичні особи можуть бути власниками землі. Таким чином, сільськогосподарські підприємства не володіють землею і не можуть використовувати її під заставу.

У Польщі та в Угорщині іноземці не можуть бути власниками землі. Однак, згідно з вимогами ЄС, при вступі обох країн до цієї організації таке обмеження має бути зняте, на що у названих країнах-претендентках не існує однозначної суспільної думки.

Отже, вступ країн Центральної та Східної Європи до ЄС, а також їх приєднання до САП ЄС зумовлюють необхідність певного перехідного періоду, протягом якого країни - претендентки на цей вступ повинні провести значний обсяг роботи для досягнення необхідних стандартів цієї організації. У1998 p., коли приймалося рішення про їх вступ до ЄС, такий період не планувався. Однак реальний стан справ вніс корективи до початкових планів. З огляду на це, сьогодні в керівництві ЄС схильні називати 2004 р. як оптимістичну дату вступу до нього зазначених країн. Багато аналогій з країнами Центральної та Східної Європи щодо їх приєднання до ЄС і його САП можна провести і для України.

За своєю суттю всі фермери та інші сільськогосподарські виробники є фундаменталістами щодо аграрної політики. Це твердження стосується всіх без винятку держав світу, і звичайно ж, України. Тому для них запровадження в Україні такої політики, як САП ЄС, є надзвичайно привабливим. Однак чи дійсно САП ЄС є придатною для України за сучасних економічних умов?

Найпершими аргументами "проти" є дефіцит українського бюджету та існування багатьох напрямів суспільного життя, які потребують негайного бюджетного фінансування. До них слід віднести медицину, освіту і науку (зокрема, її перспективні напрями), а також соціальні виплати малозабезпеченим верствам населення. Крім того, для нашої держави стратегічно важливим є розвиток науко- та інформаційно містких галузей і видів виробництва, які б забезпечували прискорені темпи розвитку всієї економіки, і в тому числі - сільського господарства. З огляду на це, вкладення великих державних коштів у вітчизняне сільське господарство означатиме стратегічну економічну помилку і прирікатиме Україну на постійне відставання від розвинутих держав світу. Дійсно, вона є потенціальне могутньою сільськогосподарською країною. Навіть сьогодні, за умов кризи, питома вага її сільського господарства у ВВП становить 15% (що є удвічі нижчим порівняно з докризовим періодом), у галузі працює 24% працездатного населення країни, а в сільській місцевості цей показник сягає 70%. При цьому частка імпорту сільськогосподарських і продовольчих товарів у загальному імпорті України становить 7% (тоді як у 1995 р. вона сягала 14%). З огляду на це, стратегічним напрямом розвитку сільського господарства нашої держави має стати підвищення його ефективності шляхом запровадження "прозорих" ринкових регулятивних механізмів і зростання конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції. Крім того, українське сільське господарство має бути експортоорієнтованим, що також унеможливлює застосування принципів САП.

У ЄС САП не тільки є тягарем для платників податків, але й призводить до значного підвищення цін на харчові продукти. У 1995 р. споживачі з ЄС мусили заплатити за них майже на 53 млрд. дол. більше, ніж було б без САП. Це означає 140 дол. у розрахунку на душу населення на рік (або 570 дол. на сім'ю з 4 чол.). З огляду на низький рівень життя більшості населення України, а також на те, що більша частина його бюджету використовується на продукти харчування, підвищення цін на них навіть на 20% спричинило б різке падіння і так низького життєвого рівня українського народу. І це - при тому, що в розрахунку на душу населення ВВД в Україні сягає 700 дол., а в ЄС - близько 22 тис. дол.

Сьогодні у світі існує чітка тенденція до лібералізації аграрної політики. Так, у 1984 р. одна з наймогутніших аграрних держав - Нова Зеландія - повністю лібералізувала свою аграрну політику. У1996 р. у США було прийнято нову концепцію аграрної політики, яка значно скоротила державне втручання у зерновий сектор. Лібералізацію аграрної політики було проведено навіть у Швейцарії - найбагатшій країні, де рівень підтримки аграрного сектора економіки є одним з найвищих у світі. Зроблені певні кроки щодо лібералізації САП ЄС і вступ до нього нових членів змусять ще більше лібералізувати її. Тому в Україні недоцільно орієнтуватися на існуючу САП ЄС. Треба враховувати світові тенденції у розвитку аграрної політики та виходити з конкретної економічної ситуації, що склалася в Україні. Якщо, з одного боку, ЄС є досить багатим, а з іншого, його сільське господарство у багатьох регіонах характеризується несприятливими природними факторами, то, з огляду на це, політики відчувають себе зобов'язаними компенсувати такі недоліки інтервенційною та протекціоністською політикою щодо цієї галузі. В Україні ж ситуація протилежна - відносно бідна держава має надзвичайно великий аграрний потенціал, що підкріплюється такими природними факторами, як наявність чорноземів і природно-кліматичні умови, сприятливі для сільського господарства. Тому й аграрна політика в Україні має будуватися на зовсім інших засадах, ніж ті, які сьогодні існують у ЄС.

Безумовно, що САП ЄС має вплив і на ринкову ситуацію в нашій країні. Яскравим прикладом тому слугує ситуація, що склалася на ринку зерна фуражної пшениці за 6 місяців 2002 p., протягом яких ЄС підвищив імпортні тарифи на цю продукцію на 14дол. за 1 т. Українським трейдерам стало невигідно закуповувати її в Україні та продавати на ринку ЄС. Як наслідок, попит на фуражну пшеницю у нас скоротився, що і призвело до зниження її ціни з 79 дол. за 1 т у лютому до 66,5 дол. - у травні.

Сьогодні для України актуальнішим є питання вступу до СОТ . Це питання доцільно обговорювати окремо. Однак зазначимо, що вступ нашої держави до СОТ сприятиме її просуванню до ЄС. Як член СОТ Україна підпадатиме під усі обмеження щодо субсидування експорту та застосування інших протекціоністських інструментів аграрної політики. Кількість експортних субсидій, які дозволено застосовувати країні - члену СОТ, визначається на основі історичного застосування експортних субсидій у базисному періоді. Оскільки в минулому Україна взагалі не застосовувала експортних субсидій, то для неї як для нового члена СОТ буде встановлено дуже низький або нульовий ліміт на їх застосування. Це означає, що на жоден з видів сільськогосподарської продукції, яких наша країна виробляє понад 100% від власних потреб, вона не зможе підтримувати внутрішні ціни на рівні, вищому від світових.

Для оцінки конкурентоспроможності вітчизняного сільського господарства нами було розраховано індекси відносних торговельних переваг для окремих сільськогосподарських товарів, які є або були в минулому основними для експортної спеціалізації України. Обраний період (1994-2001 pp.) дозволяє простежити динаміку змін у конкурентоспроможності окремих товарів з часом.

Аналіз отриманих значень індексу RTA (індекси відносних торговельних переваг) дає можливість зробити кілька важливих висновків.

По-перше, в 1998 р. в Україні майже для всіх сільськогосподарських продуктів (за винятком зернових і насіння соняшнику) було характерним значне зниження конкурентоспроможності внаслідок скорочення їх експорту, причиною чого стала фінансова криза в Росії, куди спрямовується істотна частка нашої сільськогосподарської продукції. Це свідчить про досить високу залежність України від кон'юнктури зовнішніх ринків і вимагає пошуку шляхів диверсифікації вітчизняного експорту.

По-друге, позитивною обставиною є те, що в 2001 р. усі українські товари, обрані для дослідження (за винятком цукру), були конкурентоспроможними на зовнішньому ринку, про що свідчить додатне значення індексу RTA для цих товарів.

По-третє, судячи з величини індексу RTA, найбільш конкурентоспроможним на світовому ринку є насіння соняшнику, оскільки в українському експорті його частка є в десятки разів вищою, ніж у світовому. Досить конкурентоспроможною є й соняшникова олія, причому в 2001 р. це був найбільш конкурентоспроможний товар (значення індексу RTA сягало 68). Основними причинами зростання експорту цього продукту були експортне мито на насіння соняшнику, що обмежувало його вивезення, а також нарощування потужностей вітчизняних підприємств олійно-жирової промисловості.

По-четверте, в усі досліджувані роки конкурентоспроможним було виробництво зернових. Хоча у структурі українського експорту сільськогосподарської продукції саме зернові займають найбільшу частку, все ж абсолютне значення індексу RTA є досить невисоким. Це пояснюється тим, що, поряд з експортом, в Україні протягом аналізованого періоду постійно мав місце також імпорт окремих видів зернових. Крім того, для цього продукту характерна досить висока частка у світовому експорті.

По-п'яте, з рисунку чітко видно втрату конкурентоспроможності вітчизняною цукровою промисловістю. Якщо в 1994-1997 pp. спостерігався значний експорт українського цукру, то в 1998 р. ситуація змінилася на протилежну, причому з'явилася тенденція до постійного зниження його конкурентоспроможності (так, у 2001 р. індекс RTA для цукру дорівнював мінус 1,1).

По-шосте, конкурентоспроможність у вітчизняної тваринницької продукції є набагато нижчою, ніж у рослинницької, причому існує яскраво виражена тенденція до її значних коливань у різні роки. Однак позитивним є те, що в 2001 р. усі три товари, обрані в цій підгалузі для дослідження (яловичина, вершкове масло та сухе знежирене молоко), були конкурентоспроможними на зовнішньому ринку.

Крім того, не можна назвати позитивним фактором значні коливання обсягів експорту в різні-роки. Це свідчить, що Україна не має постійних "ніш" на світовому ринку, а конкурентоспроможність її продукції, як уже зазначалося, має переважно ціновий характер і великою мірою залежить від кон'юнктури зовнішніх ринків.

Тепер з аналізу САП ЄС можна зробити такі загальні висновки:

1. Найбільшу вигоду від САП ЄС мають не фермери, а власники засобів виробництва, тобто землі та інших сільськогосподарських активів. Пояснюється це тим, що від підтримання цін на сільськогосподарську продукцію зростає вартість засобів виробництва у сільському господарстві, від чого їх власники одержують додаткові доходи.

2. Внаслідок здійснення САП витрати споживачів і платників податків зростають набагато більше, ніж переваги для суспільства. Виходить, що, врешті-решт, за САП "платять" споживачі сільськогосподарської продукції, змушені купувати її за значно вищими цінами, ніж якби САП не здійснювалася. При цьому вони платять двічі: коли сплачують податки, використовувані на проведення САП, а також купуючи дорогі продукти харчування.

3. Механізми розподілу коштів і виділення субсидій у системі САП є "непрозорими". Як наслідок, її основний тягар лягає на плечі найбідніших верств населення. Адже це основні споживачі продуктів харчування, витрати на які займають у їх сімейному бюджеті досить високу частку порівняно із заможними громадянами. Тим самим найбідніші верстви населення ЄС субсидують найбагатших фермерів, які становлять25% усіх фермерів і одержують 75% субсидій у рамках САП.

4. САП ЄС (зокрема, субсидії та підтримка аграрного сектора) знижує конкурентоспроможність його сільськогосподарської продукції, внаслідок чого в разі лібералізації аграрної політики ЄС складається ситуація, загрозлива для фермерів. За цих умов їх продукція буде неконкурентоспроможною на світових і внутрішніх ринках.

5. Україні недоцільно запроваджувати САП ЄС, принаймні, з двох причин: по-перше, через неспроможність фінансово забезпечити цю аграрну політику, а по-друге – через її економічну неефективність і негативний вплив на вітчизняну економіку в цілому.

Розбудовуючи власну аграрну політику, Україна повинна орієнтуватися на перспективу вступу до ЄС. Однак на той час САП ЄС матиме зовсім інший вигляд, ніж сьогодні. Тому нашій державі треба буде пройти досить тривалий шлях розвитку своєї аграрної політики, використовуючи найкращий світовий досвід. Збалансована і ефективна аграрна політика України, яка забезпечуватиме високу конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції на світових ринках, стане важливим позитивним аргументом при вирішенні питання щодо її членства у ЄС.

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ

За результатами проведеного у магістерській роботі дослідження можна зробити такі висновки і пропозиції:

Порівняно з державами як ЦСЄ, так і СНД Україна за роки реформ має чи не найбільше скорочення обсягів виробництва продукції сільського господарства і дуже повільні темпи їх відновлення. Перелічені обставини створюють проблему з'ясування незадовільних результатів аграрної реформи в Україні, першим кроком у вирішенні якої є порівняльний аналіз змісту аграрних перетворень у державах ЦСЄ та в Україні. Тому вивчення особливостей реалізації аграрних реформ у державах ЦСЄ становить для України істотний інтерес.

При викладі результатів дослідження, насамперед, необхідно зазначити, що ніякого загального "сценарію" або тим більше загальних "рецептів" аграрного реформування держави ЦСЄ не мали. Усі вони істотно різнилися за стартовими умовами, тобто загальним рівнем економічного розвитку, формами землеволодіння, землекористування і господарювання.

Проте в усіх цих державах було єдине розуміння реформування не як удосконалення соціалістичної системи шляхом її поступового насичення елементами ринкових відносин, а як переходу до ринкової економіки з приватною власністю на левову частку суспільного багатства, економічною свободою товаровиробників і лібералізацією обмінних процесів. В основу реформаторської ідеології вони поклали посилення мотивації виробників за рахунок приватного інтересу.

На наш погляд, загальними особливостями аграрного реформування у державах ЦСЄ можна вважати: 1) створення нормативно-правової бази реформ переважно у вигляді законів; 2) організацію спеціальних державних установ для практичного здійснення окремих складових реформ; 3) широке використання при проведенні приватизаційних процесів механізмів реституції; 4) моніторинг реформ і коригування їх змісту за реальними результатами.

У державах ЦСЄ економічні передумови і механізми для ефективного функціонування аграрного сектора створювалися шляхом державного регулювання внутрішнього аграрного ринку з використанням переважно грошових і товарних інтервенцій. Певна увага приділялася також механізмам забезпечення платоспроможності товаровиробників за допомогою пільгового кредитування. Важливо підкреслити, що проблема стабілізації сільськогосподарського ринку почала вирішуватися на другий-третій рік аграрних реформ як державна і в основному за рахунок державних коштів. Доленосну альтернативу - стихійний чи регульований державою аграрний ринок? - було своєчасно і без зволікань вирішено на користь сучасного цивілізованого аграрного ринку. На наш погляд, саме цю частину досвіду держав ЦСЄ у реформуванні аграрного сектора слід використати в Україні.

Останнім часом в Україні зроблено чимало кроків для досягнення інтеграції з Європейським Союзом. Тому надання аграрній політиці, що починає викристалізовуватись, ознак і рис системності, цілісності та комплексності, перенесення уваги з мікроекономічного реформування (часом воно стає непродуманим експериментом над виробником) на створення сприятливого підприємницького середовища є нагальною потребою. Лише за цієї умови ми зможемо сподіватися на те, що і для українського села європейська інтеграція буде не мрією, а можливою реальністю. Для практичної реалізації охарактеризованого світового досвіду щодо організації та регулювання аграрного ринку наявної нормативно-правової бази не досить.

По-перше, необхідно внести поправку до ст. 92 Конституції України, закріпивши за Верховною Радою України виключне право встановлювати своїми законами засади створення і функціонування не тільки фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, але й сільськогосподарського.

По-друге, доцільно прийняти рамковий закон про організацію вітчизняного сільськогосподарського ринку та управління ним, де визначити термінологію та основні принципи формування, організації та регулювання аграрного ринку в руслі використання світового досвіду.

По-третє, треба підготувати і прийняти дві групи законів прямої дії.

функціональні закони про ринкову інфраструктуру, галузеві та міжгалузеві об'єднання товаровиробників, системні засади регулювання доходності агропромислових товаровиробників, інтеграцію.

спеціальні закони про окремі продуктові ринки. Особливо слід підкреслити необхідність прийняття закону про державний затратно-ціновий моніторинг в АПК, основне завдання якого - інформаційне забезпечення визначення рівня різноманітних регулюючих інструментів (заставних, захисних, цільових та інших цін, субсидій, тарифів тощо). Адже останнім часом зміст державної статистичної звітності сільськогосподарських підприємств істотно збіднів, а її якість знизилася ще більше. У рамках затратно-цінового моніторингу в АПК можна було б отримувати вичерпну і вірогідну інформацію про затрати й ціни в цьому секторі від спеціально відібраних аграрних, промислових, торговельних і посередницьких підприємств, яким держава гарантуватиме збереження комерційної таємниці.

Сьогодні для аграрного сектора економіки України надзвичайно важливими є освоєння зовнішніх ринків і розширення експортної орієнтації його виробництва, які мають стати одними з основних факторів економічного зростання галузі. Це є особливо актуальним ще й тому, що значна частина сільськогосподарської продукції не має попиту на внутрішньому ринку внаслідок низької купівельної спроможності населення, і саме така обставина є одним з факторів, які стримують розвиток українського сільського господарства.

Для стабілізації агропромислового комплексу України необхідна гнучкіша система, яка б дозволяла державі регулювати ці процеси правовими методами. Через обмеженість ресурсів доцільно розробити свою модель виробництва агропромислової продукції та адаптувати її до навколишнього середовища. Тому нагальним є створення української моделі субсидування сільського господарства по галузях, окремих культурах тощо, яка б включала не тільки середньорічну температуру повітря, а й середньорічну кількість опадів, бонітування ґрунту з екологічним коефіцієнтом та інші організаційно-економічні і технологічні чинники. Це дозволяло б раціонально розподіляти кошти, закладені у бюджеті України, для розвитку агропромислового комплексу по областях, районах, окремих сільськогосподарських товаровиробниках.

Основні заходи, що допомогли б забезпечити належний соціально-економічний розвиток сільського господарства:

збільшення бюджетного фінансування (10-15% коштів на розвиток шляхом виплати субсидій, субвенцій, дотацій, пільгового кредитування). За нашим переконанням розмір бюджетної підтримки для сільського господарства має бути адекватним його внеску в створення валового внутрішнього продукту країни. Ці кошти необхідно виділяти підприємствам, що забезпечать їх ефективне використання. Так, частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті у 1990 році становила 21,5% (за рахунок значних капітальних вкладень за низькими цінами та коротко - і довгострокових кредитів під невисокий банківський відсоток досягалась рентабельність виробництва), а уже в 2002 році цей показник зменшився до 11,6%. Основна причина спаду - економічна криза (значне зменшення обсягів виробництва і зниження продуктивності праці) та диспаритет цін;

встановлення ефективної і стабільної податкової системи не тільки для виробників сільськогосподарської продукції, а й для переробних підприємств;

створення системи гарантованих грошових розрахунків;

формування створення резервних фондів, які б дозволяли товаровиробникам одержувати позички під заставу у спеціалізованому банку, страхування врожаю;

забезпечення надійного захисту внутрішнього ринку з метою відродження вітчизняного виробництва.

З метою реалізації державою функцій нормативно-правового забезпечення інтересів усіх контрагентів аграрного ринку та налагодження взаємодії державних органів регулювання з представниками агробізнесу мають бути розроблені і подані на розгляд Верховної Ради України як невідкладні такі законопроекти:

у сфері розвитку земельних відносин – про ринок земель, про оцінку земель, про розмежування земель державної і комунальної власності, про державний земельний кадастр, про землеустрій, про охорону земель, про державний контроль за використанням та охороною земель, про особисте селянське (сімейне) господарство, та внести зміни до ряду законодавчих актів, які випливають з положень Земельного кодексу України;

у сфері регулювання ринків зерна, цукру та інших видів сільськогосподарської продукції – про агентство з розвитку аграрного ринку, про молоко і молочні продукти, про державну підтримку та кредитування експорту, про особливості економічної конкуренції в АПК, про внесення змін до законів України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” (в частині ліцензування оптової торгівлі цукром), “Про карантин рослин» та на виконання Закону України “Про зерно та ринок зерна в Україні”;

· у сфері фінансово-кредитного і бюджетного забезпечення – про розвиток ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, про іпотеку, про заставу, про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно, про операції з нерухомістю, про особливості створення та діяльності іпотечних установ, про земельний (іпотечний банк), про особливості організації фондового ринку в АПК;

· у сфері інфраструктури аграрного ринку та інноваційної моделі розвитку – про сільськогосподарську дорадчу діяльність, про державну програму розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, про державне регулювання процесу трансфери у сфері технологій, про державну програму розвитку інвестиційної діяльності в АПК, про громадські професійні і міжпрофесійні організації в агропромисловому секторі економіки.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.Аграрний сектор економіки України: шляхи поглиблення реформ// Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році. - К. – 2001.- с. 105-121.

2.Амбросов В., Маренич Т. Організаційні фактори підвищення результативності реформ і питання розвитку агропромислового комплексу// Економіка України. – 2000.-№3.- с. 73-79.

3.Андрієвський А. Адміністративна реформа в АПК// Регіональні перспективи. – 2001.-№4.- с. 16-21.

4.Андрієвський А. Адміністративна реформа в агропромисловому комплексі // Регіональні перспективи. – 2001.-№1.- с. 54-65.

5.Берлач А. Без реформування підприємств агропромислового комплексу не обійтись // Віче. – 2000.-№6.- с. 62-74.

6.Білик В., Болгарова Н. Стратегія аграрного реформування та її реалізація// Економіка АПК. – 2001.-№7.- с. 7-11.

7.Геркіял О.М. Кадрове та інформаційно-консультаційне забезпечення подальшого реформування АПК// Економіка АПК. – 2001.-№11.- с. 54-57.

8.Голанець В.Т. Вплив управлінських структур на проведення реформи на селі// Економіка АПК. – 1998.-№2.- с. 6-14.

9.Дем’яненко М. Кредитна політика держави щодо аграрного сектора економіки в ринкових умовах// Економіка України. - 2002.- № 1.- с. 51-60.

10.Держава та економічне зростання (концепція державного регулювання відтворювальних процесів в економіці України) // За ред. Кваснюка Б.Є.- К.: Ін-т екон. прогнозув. НАН України, 2001.

11.Долішній М.І. Фінансова політика і стабілізація економіки України //Регіональна економіка. - 2000. - №1. - с.8.

12.Долинська М. Захист майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектору економіки// Сільський господар. – 2001.-№7-8.- с. 40-41.

13.Економіка підприємств АПК. - За ред. проф. Дусановського С.Л. і ін. Навч. пос. для ВУЗів. - "Тернопіль". - 1997р. -с.186 – 190

14.Економіка і організація підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. - За ред. проф. Дусановського С.Л.і ін. - "Поліграфіст" - 2000р.

15.Жанін О.В.. Напрями кооперування сільськогосподарських товаровиробників. - Економіка АПК. - 2000р. - № 9. - с.37

16.Жук М.В. Ринкові основи регіонального управління // Актуальні проблеми економіки. - №3.-2002.- с. 14-20.

17.Жуплан В. Аграрная реформа в Украине: правовые проблемы// Предпринимательство, хозяйство, право. – 2000.-№6.- с. 47-50.

18.ЗаконУкраїни "Про державнепрогнозуваннята розробленняпрограм економічного і соціального розвитку України " // Економіка і прогнозування.-2000.-№1.-с. 169

19.Занога З.М. Державна підтримка аграрної реформи в малоземельному регіоні// Регіональна економіка. – 1999.-№1.- с. 224-229.

20.Зимовець В.Н., Ільчук М.М. Економічне регулювання молочного виробництва в країнах Європейського Союзу. - Економіка АПК. - 2001р. - № 6. - с.124

21.Колотуха С. Пошук шляхів реформування кредитних відносин в аграрному секторі економіки// Економіка АПК. – 2002.-№1.- с. 66-70.

22.Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки –Європейський вибір: Послання Президента України до Верховної Ради України. //Урядовий кур’єр. - 4 червня 2002 р.- с.10.

23.Кулинич П. Науково-практичний коментар до Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 03.12.99р.// Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000.-№2.- с. 17-27.

24.Кулинич П. Правові аспекти прискорення реформування аграрного сектора економіки// Право України. – 2000.-№4.- с.26-30.

25.Лисенко А.М. Державне регулювання ринку молочної продукції та основні напрямки його удосконалення. - Економіка АПК. - 2002р. - № 1. - с. 100 - 102

26.Мазур К.В. Економічний механізм міжгалузевих взаємовідносин у продуктовому підкомплексі. - Економіка АПК. - 2002р. - № 1. -с.108

27.Макаренко П.Н. и др. Развитие интеграции в агропромышленном производстве как одно из направлений аграрной политики. - Економіка АПК. - 2000р. - № 8. - с.52 - 58

28.Малік М.Й. Регулювання майнових відносин у реформованих підприємствах агропромислового комплексу// Економіка АПК. – 2001.-№3.- с. 16-20.

29.Малік М.Й., П.М. Федієнко. Корпоративні засади на селі. - Економіка АПК. - 2001р. - № 8. - с.3 - 8

30.Михасюк І. Державне регулювання земельної реформи// Економіка України. – 1999.-№3.- с. 66-74.

31.Онищенко О. Завершення початкового етапу формування нової організаційної структури аграрного сектора // Економіка України. – 2001.-№7.- с. 59-69.

32.Онищенко О. Нові форми господарювання та їх результативність у сільськогосподарському виробництві Словаччини// Економіка України. - 2002.- №1.- с. 60-66.

33.Пасхавер Б. Продовольча доступність //Суперсон В.І. Формування територій з особливим статусом у правовому полі України і їх використання у сфері АПК. Вісник аграрної науки Причорномор'я. Спеціальний випуск 3 (12). Том 1. "Соціально-економічні проблеми природокористування та екології" -Миколаїв. -2001. -С. 173-179

34. Про сільськогосподарську кооперацію. -Закон України - від 17.071997р. - Відом. Верховної Ради України - № 39 - с.685

35.Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001- 2004рр. - від 18.01.2001р. - Відом. Верховної Ради України - 2001р. - № 1

36.Про господарські товариства. - Закон України - від 19.09.1991р. - Відом. Верховної Ради України - 1991р. -№ 49

37. Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки. - Указ Президента України - Офіц. вісник України - 1999р. - № 49 - с.11 - 14

38.Регіональні проблеми розвитку агропромислового комплексу України стан і перспективи вирішення. Матеріали Міжнародної науково - практичної конференції (Київ, 21 -22 березня 2000р.). - Відпов. завипуск Олійник Я.П. - "Знання". -2000р. - № 9. - с. 92 –93 Сорока М., Гладій М. Реформи на селі були неминучими // Урядовий кур’єр. – 2001.- 6 лютого (№22).

39.Село на шляху реформ. Виступ Президента України на Всеукраїнській нараді з питань розвитку аграрного сектору//Урядовий кур’єр. – 2002.- 13 березня № 48.

40.Ставна А. Деякі аспекти посиленого державного регулювання в процесі аграрних перетворень// Право України. – 2001.-№6.- с. 57-60.

41.Статистичний щорічник України за 2001 рік/Держкомстат України; За ред. О.Г. Осауленка-К.: Техніка, 2002.-С. 682.

42.Ситуація на ринку молока та молокопродуктів: стан, проблеми,рішення. Підготовлено секретаріатом з Координаційної ради зпитань аграрної політики при Кабінеті Міністрів України. - Маркетинг в Україні. - 2002р. - № 3. - с.9 - 12

43.Суперсон В.І. Регіональні аспекти розвитку аграрного сектора України "Організаційно-економічні проблеми розвитку АПК". У чотирьох частинах. За редакцією П.Т. Саблука. - Частина 1. - Соціально-економічні проблеми села -Київ, -2001. -С. 153-157.

44.Суперсон В.І. Регуляторні фактори формування інвестицій у регіонах України. Науковий вісник Національного аграрного університету. Збірник наукових праць. Випуск 44. - 2001. - К..: - С. 224-227.

45.Суперсон В.І. Методологічні аспекти системного аналізу розвитку регіонального аграрного сектора України // Статистика України.- №2.-2002.- с. 50-57

46.Рішняк І. Нові перспективи ДАК “Хліб України” //НУК.- № 59.- 28 березня 2002.

47.Фурса А. Державна підтримка аграрної реформи// Економіка АПК. – 2001.-№7.- с. 11-16.

48.Чорноіванов В. Приватизація на селі в контексті аграрної реформи// Економіка АПК. – 2001.-№2.- с. 5-10.

49.Шепотько Л. Деякі аспекти макроекономічного регулювання аграрної сфери// Економіка України. – 2001.-№3.- с. 51-58.

50.Шовкалюк В.С. Регуляторна роль держави у реформуванні та створенні умов підтримки агропромислового виробництва// Економіка АПК. – 2001.-№9.- с. 10-13.

51.Шевцов А.І., Щербакова Н. Економічне зростання в Україні та пошук ключової ланки майбутнього розвитку // Актуальні проблеми економіки. - № 3.- 2002.- с. 37-45.

52.Шевцов А. О мерах по повышению эффективности экономики в переходной период // Экономика Украины. - 1999.- №12.- с. 30-34.

53.Янків М.Д. Інструментарій планового здійснення аграрної реформи при переході до ринку// Економіка АПК. – 2000.-№4.- с. 27-30.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5