Необережність як форма вини

Необережність як форма вини

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

Чернівецький державний університет ім. Юрія Федьковича

юридичний факультет

Кафедра кримінального

права та процесу

НЕОБЕРЕЖНІСТЬ ЯК ФОРМА ВИНИ

(БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА)

Допустити до захисту

в ДЕК

Зав. кафедрою

кандидат юридичних наук

доцент Якимчук М.К.

Виконав:

студент 4 курсу

денної форми навчання

Запорожець В.В.

Науковий керівник :

доцент Федорюк Л.Б.

Чернівці – 1999

План

Вступ………………………………………………………………….. 3.

1. Поняття необережності як форми вини………………………... 10.

2. Злочинна самовпевненість. Інтелектуальний

і вольовий момент………….…………………………………….…20.

3. Злочинна недбалість та її критерії. Казус. ……………………....25.

4. Класифікація необережних злочинів. Особливості

їх криміналізації. ……………………………………………………31.

Висновки………………………………………………………………...39.

Список використаної літератури…………………………………….44.

Вступ

Починаючи з того моменту, як кожна людина починає самостійно пізнавати

світ, їй завзято і безперестанно попереджували: “Будь обережною!”. До

обережності нас закликають дорожні знаки і всілякі вказівки,

попереджувальні надписи на будівельних майданчиках і на пляжі, біля лісу та

у залізничного полотна. Бути обережним зобов’язують різноманітні інструкції

та настанови, рекомендації та правила.

“Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і

безпека – зазначено в статті 3 Конституції України – визнаються в Україні

найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії

визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Утвердження і

забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.”[1]

На варті цих прав та свобод стоїть й кримінальне законодавство, яке

передбачає відповідальність за злочини, що скоюються з необережності

(надалі – необережні злочини).

Актуальність теми. Дослідження вчених свідчать про порівняно високий

процент необережних злочинів, пов’язаних з загибеллю людей, спричиненням їм

тілесних пошкоджень. Важко вирахувати матеріальні збитки нашого

суспільства, що виникають в результаті халатності, пошкодження товарно-

матеріальних цінностей та інших проявів необережності. Збитки від

“випадкових” пожеж, переважна частина яких виникає в результаті чиєїсь

необережності, вираховується мільйонами гривень.[2]

В умовах технічного прогресу тяжкість наслідків необережної поведінки

людей суттєво підвищується. Пов’язано це зі значним підвищенням кількості

технічних засобів, що проникають в усі сфери життєдіяльності людини, появою

все більш могутніших джерел енергії (згадати б лише аварію на ЧАЕС, яка

також сталася в силу “випадку”), що значно підвищують можливості людини ( і

разом з тим потенційну небезпеку). В кінцевому випадку підвищується “ціна

помилки”, тобто можлива шкода, що заподіюється необережною поведінкою

людини. Тому не дивно, що боротьба з необережністю набуває все більшого

значення як в нашій країні, так і за кордоном.

З офіційних джерел стало відомо, що на територію України в 1997 році

було завезено 173499 легкових автомобілів, що на 45000 більше ніж в 1994

році. А саме дорожньо-транспортні пригоди (надалі ДТП) є основним джерелом

необережних злочинів. Необережна поведінка, що в подальшому веде до скоєння

необережних злочинів частіше всього проявляється, як раз, при експлуатації

механізмів, як джерел підвищеної небезпеки, при експлуатації транспортних

засобів, при виконанні гірських, підривних робіт та таке інше.

Кожний рік в світі відбувається біля 55 млн. автомобільних аварій.

З1946 по 1978 рік на дорогах світу загинуло біля 3 млн. чоловік та 100

млн. було поранено. За даними Ліверпульської організації страховиків, в

результаті аварійних випадків щорічно отримують ушкодження біля 8000 суден,

або кожне третє судно з загальної кількості світового флоту. Щорічно

світовий океан поглинає до 200 тис. людських життів.[3]

“Підвищення злочинів з необережності пояснюється не тільки ускладненням

та зростанням кількості технічних засобів та різноманітних механізмів, але

і складностями психофізіологічної адаптації людини до нових процесів

використання техніки. Перед юристами постають нові проблеми: дослідження

спільно з психологами та фізіологами особливостей поведінки людини в

стресових, небезпечних і важких ситуаціях; питання відповідальності за

різноманітні форми правової необережності; вивчення ефективності

перевиховання осіб, які скоїли правопорушення з необережності, і

відпрацювання нових форм і методів такого перевиховання, а також технічних

та організаційних засобів попередження небезпечних наслідків необережної

поведінки”.[4]

З необережною злочинністю пов’язаний цілий комплекс питань, що

виникають з приводу теоретичних проблем, криміналістичних досліджень та

проблем криміналізації і кваліфікації злочинів скоєних з необережності.

Також все більшого значення, в умовах побудови правової держави, набуває і

виховання суспільної правосвідомості в дусі нетерпимості до будь-яких

проявів необережності. Тому автор впевнений в підвищеній актуальності даної

теми.

Об’єкт дослідження даної роботи – необережність як форма вини. В даному

випадку наголос ставиться не на обережності, як суспільному явищі, а як

об’єкті дослідження науки кримінального права. Для успішного усування

негативних наслідків науково-технічної революції необхідно глибоко

аналізувати процеси, що відбуваються в суспільстві під її впливом.

Необережна злочинність являє собою складову частину загальної злочинності

як соціально-правового явища, закономірно існуючого в суспільстві. Тому усі

ознаки, що характеризують злочинність, в певній мірі характерні необережній

злочинності.

Але в кримінальній класифікації злочинності необережна злочинність

являє собою особливу групу, складає самостійний елемент загальної структури

злочинності. Ця самостійність визначається особливостями необережної

злочинності:

а) за формою вини, тобто за психологічним механізмом здійснення

злочину;

б) за соціально-психологічними причинами здійснення злочинів та

характеристиці особи злочинців;

в) за сферою діяльності, в якій скоюються данні злочини;

г) за характером наслідків.[5]

Отже необережна злочинність є самостійним елементом, а тому потребує

окремого дослідження.

Об’єктом дослідження є необережна відхилена поведінка, як основа

необережної злочинності – це є необхідним для вирішення питання

криміналізації, тобто встановлення караності необережних діянь.

Цікавим є також дослідження окремих видів необережних злочинів та

проблем пов’язаних з їх криміналізацією та кваліфікацією. Тому автор вважає

за необхідне включити дану проблематику до об’єкту дослідження роботи.

Предмет дослідження – нормативні акти (передусім Кримінальний кодекс

України – основний законодавчий акт за яким здійснюється криміналізація

діянь), матеріали судової практики та наукові праці.

Нажаль, судова статистика, як правило, не виділяє в окремий рядок

злочини, що скоєні з необережності. Так, в щорічних звітах судової

статистики, що друкуються в журналі “Право України”, ми не зможемо знайти

процентне відношення злочинів скоєних з необережності по відношенню до

злочинів скоєних умисно або до загальної кількості злочинів. Але виходячи з

загальних закономірностей причин та наслідків та окремих матеріалів судової

практики – ми можемо побачити, що кількість необережних злочинів

(враховуючи також і їх латентність) ніяким чином не зменшується (хоча по

відношенню до загальної сукупності злочинів їх кількість і не здається

загрозливою).

Визначення кількості необережних злочинів в загальній злочинності являє

собою нелегку задачу за рядом причин. Діючі форми статистичної звітності,

нажаль, не містять групування за формою вини. Деякі склади злочинів

передбачають як умисел, так і необережність, тому навіть кваліфікація

злочину не завжди може вказати на форму вини. До цього слід додати, що

багато необережних злочинів характеризуються високим рівнем латентності.[6]

Окремо необережній злочинності також не присвячено жодної постанови

Пленуму Верховного Суду України (надалі – ВСУ), що також утруднювало

написання роботи. Те ж, що міститься в постановах ВСУ з окремих питань і

стосується необережної злочинності, на думку автора явно недостатньо.

Мета дослідження – встановлення сутності, змісту, особливостей

необережності як форми вини, особливостей трактування її вітчизняним

законодавством, кваліфікації злочинів скоєних з необережності. Автор даної

роботи ставить собі за мету детально вивчити та викласти теоретичні

проблеми пов’язані з необережністю, як формою вини у злочинах; зробити

аналіз найбільш розповсюджених типів та видів необережних злочинів,

охарактеризувати їх та дослідити проблеми їх кваліфікації, тим самим

роблячи спробу компенсувати, в деякій мірі, недостатність розробки цієї

проблематики.

Ступінь наукової розробки. На даному етапі держава, на нашу думку, не

приділяє достатньої уваги проблемі необережної злочинності. В умовах

економічної, соціальної та політичної нестабільності, появи різного

виду

нехарактерних для України негативних явищ, різкого зростанням умисних

злочинів, корупції організованої злочинності, тобто під впливом сукупності

істотних об’єктивних причин, держава, в принципі і не в змозі приділяти цій

проблемі достатньої уваги. Дивує також те, що в сучасних умовах проблема

необережної злочинності практично зовсім не розробляється вченими та

юристами-практиками. Так, за останні 15 років в Україні не вийшло жодної

монографії присвяченої цьому питанню, а за роки незалежності – жодної

наукової статті в загальноукраїнських виданнях.

З наукових робіт використаних автором слід особливо виділити монографію

П.С. Дагеля “Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы.”[7], яка є фундаментальною роботою, що детально розкриває дану

проблематику. Однак, досить суттєвий недолік монографії С.П. Дагеля, як і

монографії В.Є. Квашиса "Научно-технический прогресс и ответственность за

неосторожность"[8], що також використовувалась при написанні даної роботи,

та й усіх інших радянських видань, в тому, що усі вони написані ще до того,

як в наше життя ввійшли перетворення економічного, політичного,

ідеологічного змісту, змінилось трактування законодавства, його зміст, була

прийнята Конституція України, що суттєво змінила основи життя суспільства

та правову систему держави, та ряд інших об’єктивних причин. Однак ці

посібники і зараз залишаються основоположними та актуальними стосовно даної

тематики хоча б в силу відсутності посібників, присвячених необережній

злочинності, виданих в наш час.

В процесі написання даної роботи автор також використовував велику

кількість інших підручників, монографій, статей.[9]

Структура роботи. Дана робота складається з вступу, 4 розділів та

висновків. Робота містить такі розділи:

1) Поняття необережності як форми вини. Теорія змішаної форми вини.

2) Злочинна самовпевненість. Інтелектуальний і вольовий момент.[10]

3) Злочинна недбалість та її критерії. Казус.

4) Класифікація необережних злочинів. Особливості їх криміналізації.

Закон, говорячи про належну, можливу або заборонену діяльність, вносить

певні обмеження в поведінку членів суспільства, надає їм не тільки права,

але і покладає на них певні обов’язки. До таких обов’язків відноситься і

обов’язок дотримуватися встановлених у суспільстві і охоронюваних законом

правил безпеки та норм обережності.

I. Поняття необережності, як форми вини.

В частині 1 статті 7 Кримінального кодексу України (надалі – КК)

вказано:

“Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно

небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад

України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні,

трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше

передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння, яке

посягає на правопорядок.”[11]

Щоб сказати, що людина скоїла злочин і повинна бути за нього покарана,

необхідно встановити, що вона здійснила це діяння винно, тобто діяла умисно

чи необережно.

Стаття 3 КК визначає, що кримінальній відповідальності і покаранню

підлягає лише особа, винувата у вчиненні злочину, тобто така, що навмисно

або з необережності скоїла діяння, визначене кримінальним законом як

суспільно небезпечне.[12] Із цього витікає, що однією з необхідних ознак

злочину є винність особи, яка вчинила його.

Вина полягає у психологічному відношенні суб’єкта до суспільно

небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Без

вини немає злочину, а відтак, і кримінальної відповідальності. Тому якщо

суспільно небезпечне діяння буде вчинено, але невинно, воно не може бути

визнано злочином (Наприклад, психічно хвора неосудна особа позбавляє життя

іншу особу).[13]

З метою глибокого дослідження злочину, правильного формування його

ознак в науці кримінального права прийнято розрізняти структуру злочину,

яка складається з чотирьох елементів, а саме: об’єкт, об’єктивна сторона,

суб’єкт, суб’єктивна сторона злочину.

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона діяння, тобто

психічне відношення особи до скоєння суспільно небезпечного діяння і його

наслідків. До суб’єктивної сторони входять також мотив і мета скоєння

злочину.[14]

Основний зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину складає вина.

Діє принцип: без вини немає відповідальності.

Вина – це психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно

небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи

необережності. Таке відношення складається із усвідомлення винним суспільно

небезпечного характеру своїх дій і передбачення можливих наслідків

(інтелектуальний момент вини), а також із відношення до своїх дій

(бездіяльності) і їхніх наслідків: бажання, щоб ці наслідки настали,

байдужого або легковажного до них ставлення (вольовий момент вини).[15]

Залежно від інтелектуального і вольового моментів розмежовують дві

форми вини: умисел і необережність.

Терміни “умисний та необережний злочини” законодавчо закріплені в КК

України і міцно увійшли в лексикон науки кримінального права, слідчої та

судової практики. Про будь-які інші форми вини – окрім умислу та

необережності ні в одному з законодавчих актів або науковій роботі не

згадується.[16]

Особливою формою психічного ставлення особи до насталих злочинних

наслідків є необережність.

Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої

суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з

необережності[17], хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність

особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених

законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з

необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і

відношення винного саме до цього наслідку.

На відміну від умисних злочинів, при скоєнні яких злочинний наслідок

свідомо завдається суб’єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність

між “злою волею” (тобто ступенем моральної зіпсованості) злочинця та

тяжкістю нанесеної ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає.

При злочинній необережності характер нанесеної шкоди визначається не

стільки ступенем моральної зіпсованості особи, скільки сферою діяльності

суб’єкта, характером знарядь, що він використовує, ситуацією, в якій

здійснюється діяння, а також багатьма іншими обставинами, що можуть бути

випадковими для суб’єкта. Тому в необережних злочинах може спостерігатись

певне протиріччя між особою злочинця та тяжкістю наставших наслідків.[18]

Так, 10 квітня 1999 р. Ленінським районним судом міста Чернівці

розглядалась справа по обвинуваченню Т-ого за ст. 101 ч. 1 КК. 1 січня 1998

року між Т-им та Т-ою на кухні їх помешкання виникла сварка, після якої Т-

ка вийшла з кухні і туди ввійшов Р., який почав заспокоювати Т-го. В руках

Т-ий тримав ніж, що взяв перед цим, бажаючи нарізати хліб, а Р. заспокоюючи

Т-го поклав свою руку на руку з ножем Т-го і підійшов до нього на один

крок. В цей час Т-ий намагаючись забрати свою руку з ножем підсковзнувся і

наніс Р. необережне тяжке тілесне ушкодження в область живота. Вироком

Ленінського районного суду дії Т-го були перекваліфіковані за ст. 105

КК.[19]

В даному випадку характер нанесеної шкоди визначався ситуацією в якій

опинився винний та обставинами випадковими для нього. Злочин вчинений у

формі злочинної недбалості.

Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках настає тільки в

разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії,

які лише б могли потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою

для кримінальної відповідальності. Так, якщо особа, чистячи зброю,

необережно вистрелила, і при цьому ніхто не постраждав, то не виникає

питання про її кримінальну відповідальність. Кримінальна відповідальність

при необережній вині настає лише за скоєний злочин.

Як правило, необережні злочини – це матеріальні склади злочинів. Проте

є невелика кількість необережних злочинів з формальним складом. До них

належать порушення правил охорони праці (ч.1 ст. 135 КК), порушення правил

безпеки на вибуховонебезпечних роботах (п.1 ст.220 КК).[20]

Стаття 9 КК зазначає: “Злочин визнається вчиненим з необережності, коли

особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно

небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно

розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання

таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.”[21]

Таким чином, закон визначає два види необережної вини:

а)злочинна самовпевненість;

б) злочинна недбалість.

Криміналізація необережних суспільно небезпечних діянь досягається

поперед усього встановленням законодавчого визначення необережності. Між

тим, на думку автора в цьому плані на сьогоднішній день все ж таки існує

певна неузгодженість.

По-перше, оскільки необережність є однією з форм вини відомих

українському кримінальному праву, її визначення повинно узгоджуватись з

загальним визначенням вини та визначенням умислу. Між тим повної

узгодженості немає. Умисел визначається як відповідне психічне відношення

особи до суспільно небезпечної дії або бездіяльності та до їх суспільно

небезпечних наслідків. В той же час необережність визначається тільки

шляхом психічного відношення суб’єкта до суспільно небезпечного наслідку.

По-друге, злочинна необережність – це єдина форма вини, хоча й має два

основних види (самовпевненість та недбалість). Тому в законодавчому

визначенні доцільно відобразити загальні ознаки необережності, подібно до

загальних ознак умислу (усвідомлення суспільної небезпеки своєї дії або

бездіяльності). Між тим таких загальних ознак визначення злочинної

необережності не містить. Закон зараз дає, фактично, визначення двох видів

необережності: самовпевненості та недбалості.

По-третє, законодавче визначення необережності повинно охоплювати усі

випадки необережного скоєння суспільно небезпечних діянь, що заслуговують

криміналізації. Між тим в умовах науково-технічної революції з’явились або

набули особливого значення такі різновиди необережності, які повністю не

вміщуються в визначення самовпевненості або недбалості. Маються на увазі

випадки так званої “злочинної неосвіченості” (коли людина, самовпевнено

здійснюючи діяльність, що потребує спеціальних знань, навичок або особистих

якостей, спричиняє суспільно небезпечні наслідки, які вона завдяки своїй

неосвіченості не могла передбачити або відвернути) та “вольової

недбалості” ( коли суб’єкт, що опинився в небезпечній ситуації, не

знаходить або не здійснює правильного рішення, що дозволяє відвернути

настання суспільно небезпечних наслідків)[22]. Небезпечність випадків, коли

непідготовлена людина береться за здійснення діяльності, пов’язаної з

небезпекою для оточуючих, або керує джерелом підвищеної небезпеки, не

проявляючи належної уваги, беззаперечна. Тому вони повинні охоплюватися

загальним поняттям злочинної необережності.

По-четверте, законодавче визначення злочинної необережності повинно

погоджуватись з конструкцією складів злочинів в Особливій частині

кримінального законодавства. Між тим необережність визначається як певне

психічне відношення особи до суспільно небезпечним наслідкам. Тобто, воно

не застосовується до злочинів з так званими формальними складами. Це

привело В.Ф. Кириченко до висновку, що “відповідальність за необережність

конструюється законом таким чином, що вона можлива тільки при реальному

настанні результату”[23]. Між тим в кримінальному законодавстві є

формальні склади, що передбачають, або допускають необережну форму вини. В

умовах науково-технічної революції кількість таких складів може

збільшуватись. Тому в законодавчій формулі необережності доцільно врахувати

факт існування формальних складів необережних злочинів.

По-п’яте, законодавче визначення необережності повинно поставити

перешкоди для проникнення в кримінальне право об’єктивної відповідальності

(тобто без вини). Кримінальне право не повинно створювати перешкоди науково-

технічному прогресу, а для цього необхідно суворо дотримуватись принципу

відповідальності тільки при наявності вини. Так, М. Д. Шаргородський,

справедливо вважаючи необхідним розширити караність необережності за

рахунок посилення вимог до осіб, що беруться за виконання небезпечних

функцій, пропонував дати таке визначення злочинній необережності, згідно

якого кримінальна відповідальність мала б місце як у випадках, коли людина

могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків, так і у

випадках, коли вона повинна була їх передбачити[24]. Іншими словами,

замість співпадання суб’єктивного і об’єктивного критеріїв (що створюють в

даному випадку злочинну недбалість) пропонується допустити альтернативну

наявність одного з них.

Інколи можуть бути такі випадки, коли психічне відношення до дії та

наслідків, що настали буде неоднаковим. На цій відмінності психічного

відношення до здійснених дій та наслідків, що настали будується поняття

змішаної (подвійний) форми вини. Злочин, що утворить основний склад (без

обставин ,що обтяжують) може бути скоєний навмисне, а психічне ставлення до

наслідків, що настали, і утворять кваліфікований склад того ж злочину,

можливе у формі необережності. Наприклад ст. 126 ч. 3 Кримінального кодексу

Російської Федерації - викрадення людини, що потягнуло з необережності

смерть людини або інші тяжкі наслідки. В цьому випадку винне психічне

відношення роздвоюється на відношення до викрадення (прямий умисел) і до,

внаслідок цього, смерті, потерпілого (лише з необережності у вигляді

самовпевненості або недбалості).

Виділення злочинів з двома формами вини необхідне для кваліфікації

злочинів, для їх категоризації, для визначення рецидиву, для вирішення

питання про визнання злочину незавершеним.[25]

В фундаментальному дослідженні “Курс радянського кримінального права”

А.А. Піонтковський пише: “ Ряд складів злочинів означені в законі так, що

до ознак об’єктивної сторони складу віднесені безпосередньо й певні якості

дії (або бездіяльності) особи і спричинений нею певний злочинний результат.

У зв’язку з цим при розгляді їх суб’єктивної сторони є необхідним

розрізняти психічне відношення особи до скоєного діяння (або бездіяльності)

і психічне відношення особи до наставших злочинних наслідків. В таких

складах злочинів ми зустрічаємось з випадками так званої змішаної

вини”.[26]

При умисному порушенні правил психічне ставлення особи до можливості

настання суспільно небезпечних наслідків може діставати вияв у формі умислу

або необережності. Коли суб’єктивну сторону такого злочину визначає лише

необережне ставлення до суспільно небезпечних наслідків, такі злочини

вважаються вчиненими з необережності.[27]

Так, 18 травня 1998 року, приблизно о 12 годині, знаходячись у

нетверезому стані, Г. на ділянці траси Магала – Новоселиця порушив правила

дорожнього руху: здійснюючи обгін транспорту виїхав на полосу зустрічного

транспорту, не справився з керуванням і скоїв зіткнення з машиною Д., в

результаті чого було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження двом потерпілим,

трьом потерпілим – ушкодження середньої тяжкості і одному потерпілому –

легкі тілесні ушкодження, що потягнули короткочасний розлад здоров’я.

Вироком Новоселицького районного суду Чернівецької області від 23 грудня

1998 року Г. був засуджений за ч. 2 ст. 215 до 3-х років позбавлення волі і

5 років позбавлення права керування транспортними засобами. Колегія в

кримінальних справах Чернівецького обласного суду залишила вирок без

змін.[28]

Г. мав умисел на порушення правил дорожнього руху, але його психічне

ставлення до суспільно небезпечних наслідків має форму необережності

(злочинної самовпевненості). Г. передбачав можливість настання суспільно

небезпечних наслідків, але, переоцінивши власні можливості, легковажно

розраховував на їх відвернення.

До злочинів зі складною (змішаною) формою вини можна зарахувати

злочини, визнані у ст. 68, 77, 89, ч.3, ст.109, ч.3, 135,215, 218-219.[29]

У тих випадках, коли закон передбачає можливість скоєння злочину як

навмисно, так і з необережності (наприклад, склади злочинів, визначені

ст.67, 108, 1082, 147 КК), форма вини не впливає на кваліфікацію. Але форма

вини має істотне значення при індивідуалізації покарання.

Проте слід мати на увазі, що існують випадки, коли саме форма вини

впливає на кваліфікацію злочину, коли практично аналогічні склади злочинів

за об’єктивною стороною розрізняються за суб’єктивною (наприклад, ст.

ст.101, 102 та ст. 105 КК).

У цих випадках для вирішення питання про належну кваліфікацію злочину

важливо визначити дійсне психічне ставлення винного до наслідків своїх дій:

передбачав він їх і свідомо допускав (бажав) чи не передбачав, хоча міг і

повинен був передбачити?[30]

Так були невірно кваліфіковані вчинки неповнолітнього Х., засудженого

за умисне заподіяння С. тяжких тілесних ушкоджень, які призвели до смерті.

Матеріалами справи було з’ясовано, що Х. разом з К. в сквері з хуліганських

мотивів побив В. і С. Злочинність дій Х. і К. була визначена судом за ст.

206, ч.2 та ст. 101, ч. 3 КК. Як відмітила колегія з

кримінальних справ Верховного Суду України, розглядаючи касаційну скаргу,

дії Х., щодо нанесення С. удару, від якого той упав і одержав при падінні

смертельну травму, за ст. 101, ч. 3 КК були кваліфіковані судом

неправильно. Характер удару не свідчив про умисність: ніяких зовнішніх або

внутрішніх пошкоджень на тілі С. в ділянці живота (куди нанесено удар) не

виявлено. Це дозволило зробити висновок про те, що удар був нанесений з

невеликою силою, тобто без умислу на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Таким чином, спростувалось первісне твердження про умисність дій Х., в

результаті яких настала смерть С. Натомість виникло інше питання: чи

повинен був Х. передбачити, що від удару С. впаде на асфальт і одержить

травму голови? Колегія визначила, що повинен і що в даному випадку можна

говорити про його вину з необережності. Причинний зв’язок між смертю С. і

діями Х. складний. Смерть С. настала не від удару Х., а від перелому кісток

черепа, який виник внаслідок падіння і удару головою об асфальт. Проте

неповнолітній Х. був здатний за даних обставин передбачити кінцевий

результат удару. “Засуджений Х., - вказується в ухвалі, - завдаючи удар в

живіт потерпілому, не передбачав, що він може впасти і при падінні

вдаритися головою об асфальт з настанням тяжких наслідків, хоча в даній

ситуації міг і повинен був це передбачити”. Дії Х. були перекваліфіковані

за ст. 105 КК, яка передбачає відповідальність за нанесення необережного

тяжкого тілесного ушкодження.[31]

II. Злочинна самовпевненість. Інтелектуальний і вольовий момент

Злочинна самовпевненість характеризується тим, що особа передбачає

можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи

бездіяльності (інтелектуальний момент) і легковажно розраховує їх

відвернути (вольовий момент) (при цьому винний усвідомлює суспільну

небезпечність свого діяння: невідповідність його закону, службовим,

професійним або загальноприйнятим правилам тощо[32]). Так, мотоцикліст

свідомо розвиває велику швидкість, розраховуючи, що у будь-який момент

зможе загальмувати і уникнути небажаних наслідків. Але він збив

потерпілого, завдав йому тілесних ушкоджень. Мотоцикліст передбачав

можливість настання вказаних наслідків, але легковажно розраховував їх

відвернути. Він проявив самовпевненість, переоцінив свої можливості.

Відносно заподіяння тілесних ушкоджень вина водія виражається в злочинній

самовпевненості.

Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків своїх діянь зближує

самовпевненість з умислом. Але, на відміну від прямого умислу, коли особа

усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачає

неминучість (і навіть бажає) настання наслідків, при злочинній

самовпевненості йдеться лише про передбачення особою можливості настання

наслідків. Адже тільки при цій умові може бути і легковажний розрахунок у

даному конкретному випадку відвернути наслідки, при цих умовах особа не

допускає думки, що вони можуть мати місце. Зрозуміло, що передбачення

неминучості настання наслідків несумісне з розрахунком їх відвернути. В

цьому випадку особа діє з прямим умислом.[33]

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості – передбачення

можливості настання суспільно небезпечних наслідків – наближає її до

побічного умислу і водночас відрізняє від злочинної недбалості.

Злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого (побічного) умислу

за вольовою ознакою: при непрямому умислі особа свідомо допускає настання

суспільно-небезпечних наслідків. Вона байдуже ставиться до їх настання. При

злочинній самовпевненості особа діє легковажно. Вона й не гадає про реальне

настання наслідків, сподіваючись їх відвернути чи своїми силами, чи іншими

заходами, але, на жаль, виходить інакше.[34]

Зрозуміло, неможливо вважати, що людина діє необережно, коли розраховує

на випадковий збіг обставин, вважаючи, що все минеться благополучно. В цих

випадках безпечність досягає такого ступеня, який дозволяє вважати скоєний

злочин умисним. Наприклад, для так званого “лихацтва” на транспорті,

порушення правил руху з хуліганських мотивів і в нетверезому стані

характерне саме те, що водій автомашини безшабашно діє “на випадок”,

ігноруючи елементарні правила обережності, без будь-якої підстави

сподіваючись на благополучне закінчення свого небезпечного водіння. При

таких обставинах, зрозуміло, неможливо стверджувати, що людина виключає

можливість настання тяжких наслідків (чи хоча б обгрунтовано проте

легковажно розраховує на їх відвернення). Заради забави вона змиряється з

спричиненням шкоди, так як не розраховує на

будь-які певні обставини, які були б здатні, на її думку, відвернути

суспільно небезпечні наслідки.

Так проїжджаючи поряд сільського клубу п’яний А. побачив групу молоді,

і різко вивернувши руль направив машину на натовп людей. Зробивши декілька

кругів по площадці біля клубу, кожний раз направляючи ЗІЛ на розбігаючийся

натовп, А. загальмував. Але під час цієї “розваги” він збив людину, яка

через декілька годин померла. А. пояснював свої дії як спробу

“пожартувати”. Судова колегія по кримінальних справах Черкаського обласного

суду вказала у вироці, що при встановлених по справі даних підсудний не міг

розраховувати на які-небудь реальні обставини, що здатні відвернути

спричинені тілесні ушкодження або смерть кого-небудь з людей, що стали

об’єктом “жарту” п’яного водія. Поведінка А. констатував суд,

характеризується байдужним відношенням до людського життя і здоров’я, що

свідчить про скоєння ним злочину не з необережності, а умисно.[35]

При злочинній самовпевненості особа передбачає дві протилежні

можливості: завдання суспільно небезпечних наслідків і можливість їх

відвернення, при цьому недооцінює першу можливість за рахунок переоцінки

другої (вольовий момент). Безпідставний, неправомірний ризик при злочинній

самовпевненості саме й виражається в переоцінці можливості відвернення

прикрих наслідків.

Тобто особа розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід,

вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність

технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання

суспільно небезпечних наслідків і її розрахунки були легковажними

(невиправданими) і такі наслідки настали. У цьому випадку винний з одного

боку, недостатньо оцінив значення обставин, які могли викликати шкідливі

наслідки, а з другого переоцінив свої можливості або інші обставини, які

могли б відвернути такі наслідки. І у першому і у другому випадках особа

діє необачно і легковажно.

При самовпевненості недостатня обережність проявляється в оцінці тих

обставин, які на думку суб’єкта, повинні запобігти настанню суспільно

небезпечних діянь: особа не передбачає недостатності цих обставин.[36]

Так, водій виїхавши під час ожеледиці з дуже поганою, “лисою” гумою на

колесах, не зміг своєчасно зупинитися при гальмування і через це тяжко

травмував пішохода. Він переоцінив свої можливості і пішов на безпідставний

ризик, який і призвів до ДТП.

Суспільна небезпечність особи виражається у відсутності бережливого

відношення до інтересів суспільства, що охороняються кримінальним законом.

Важливою ознакою необережності (в тому числі злочинної самовпевненості)

є відсутність у особи усвідомлення суспільно небезпечного характеру

скоєної нею дії чи бездії. При злочинній самовпевненості відсутність такого

усвідомлення обумовлюється розрахунком на те, що суспільно небезпечні

наслідки не настануть, впевненістю, що шкода суспільству спричинена не

буде, в той же час у особи, що діє як самовпевнено, так і необережно, є

обов’язок усвідомлювати суспільну небезпечність свого вчинку і можливість

такого усвідомлення при більш уважному і обережному відношенні до справи.

Форми вини визначаються в залежності від форми психічного відношення до

суспільної значимості вчинку.[37]

Виходячи з вищесказаного автор вимушений відкинути досить розповсюджені

в літературі погляди, що при самовпевненості є наявність усвідомлення

суспільної небезпеки, оскільки особа передбачає можливість настання

суспільно небезпечних наслідків. При цьому не враховується, що це

передбачення нейтралізується розрахунком суб’єкта на відвернення наслідків,

в результаті якого суб’єкт впевнений у їх ненастанні.[38]

III. Злочинна недбалість та її критерії. Казус.

Злочинна недбалість характеризується тим, що особа не передбачає

настання суспільно небезпечних наслідків, хоча могла і повинна була б їх

передбачити. Тобто вона характеризується трьома ознаками:

1) передбаченням особою можливості настання суспільно небезпечних

наслідків від своїх діянь;

2) обов’язком особи передбачити такі наслідки;

3) наявністю в особи можливості їх передбачити і відвернути.[39]

Судовою колегією по кримінальним справам Миколаївського обласного суду

Р. був засуджений за ст.94 (умисне вбивство). В касаційному порядку дії Р.

були перекваліфіковані на ч.3 ст.101 (умисне тяжке тілесне ушкодження, що

потягло смерть). Фабула цієї справи така. Р. вимагав від С. повернути

незаконно відібраний у дівчини годинник. С. відмовився це зробити. Виникла

сварка, під час якої Р. двічі вдарив С. долонею справа і зліва по щелепі.

Від отриманих ударів С. впав і тут же помер. Пленум Верховного Суду УРСР,

виходячи з обставин справи, відмітив, що Р. заподіюючи удари по обличчю С.,

не мав умислу спричинити які-небудь шкідливі для здоров’я С. ушкодження.

Його умисел був направлений на примушення С. повернути годинник. Разом з

тим Пленум визнав, що, заподіюючи удари долонею по обличчю потерпілому, Р.,

хоча і не передбачав, але повинен був і міг передбачити можливість настання

наслідків, які фактично наступили. У відповідності з цим Пленум ВС УРСР

перекваліфікував дії Р. з ч.3 ст. 101 на ст. 98 (необережне вбивство) і

пом’якшив йому міру покарання.[40]

При аналізі цього виду необережної вини не робиться поділу на

інтелектуальний і вольовий моменти. Адже особа не усвідомлює суспільної

небезпеки свого діяння. Її вчинки можуть бути суспільно небезпечними тільки

тоді, коли особа проявить недбалість, неуважність, необачність. Особа не

передбачає навіть можливості настання шкідливих наслідків. Вони могли б не

настати, якби була б проявлена певна увага, обачність, сумлінність. Тобто

відсутній інтелектуальний момент, а це, в свою чергу, знімає питання про

ставлення особи до передбачуваного, тобто про вольовий момент вини.

Наприклад, медична сестра зробила укол хворій, яка через годину

померла. Виявилось, що медсестра взяла з шафи ампулу, не переконавшись, що

саме це необхідні їй ліки, тобто проявила при цьому злочинну недбалість:

уколола хвору отруйною для неї речовиною.

Ще приклад: 4 вересня 1998 року у своїй квартирі під час сімейного

конфлікту обвинувачена Н.А. схопила ніж тримаючи його направленим на

чоловіка. Н.В. штовхнув свою дружину Н.А., вона повалилась на нього не

втримала рівновагу і поранила чоловіка в області живота. Вироком

Першотравневого районного суду міста Чернівці дії Н.А. було кваліфіковано

за ст. 105 КК.[41]

Н.А. не передбачала настання суспільно небезпечних наслідків, хоча

повинна була і могла їх передбачити. Суспільно небезпечний наслідок

наступив в результаті необережної поведінки Н. А. та недотримання нею

загальних правил безпеки в побуті та норм співжиття.

Злочинна недбалість виражається у непередбаченні винним суспільно

небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Це одна з важливих ознак,

яка дозволяє відмежувати недбалість від обох видів умислу і від злочинної

самовпевненості. Інші ознаки, притаманні недбалості, - це обов’язок і

можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння.

Треба зауважити, що обов’язок передбачити при злочинній недбалості

суспільно небезпечні наслідки свого діяння може випливати з вимог закону,

службових чи професійних обов’язків, зі спеціальних правил, які регулюють

певну діяльність, з правил суспільного співжиття.

Однак наявність одного лише обов’язку передбачати суспільно небезпечні

наслідки своєї дії чи бездіяльності не є достатньою підставою для визнання

Страницы: 1, 2