Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач - Драгоманова, 1849 - 1930) посідає значне місце у розвитку української культури кінця XIX - початку ХХст.. Але і та роль її - автора багатьох прозових, поетичних і драматичних творів, критика, публіциста, перекладача, фольклориста та етнографа редактора й видавця, громадського діяча - стало відомим широкому загалові лише недавно.
Впродовж майже семи десятиліть можновладці намагалися стерти той слід, який залишала ця видатна жінка вбити пам'ять про неї. Бо не могли їй вибачити той безкомпромізм, який виявила в усьому, що стосувалося України (а це і протести національних утисків і русифікації, і послідовне обґрунтування спроможності української культури посісти гідне місце в світовій культурі, і пропагування української історії, що будила в нащадків національну свідомість).

Деякі літературознавці під тиском тоталітарно-бюрократичної системи. А подекуди й з кон'юктурних прагнень, намагалися принизити Олену Пчілку.
Зводили на неї різноманітні наклепи. Її звинуватили у крайньому націоналізмі, повісили ярлик буржуазно-ліберальної письменниці. З болем про це писала І. Борисова у 1963 році: "В Україні тепер під окупацією її постаті майже не згадують. Спогадів, що давали б її правдивий духовний образ, не дозволять подати до друку. Коли вже не можна замовчати зовсім, що
Олена Пчілка жила в світі (наприклад, у біографії Лесі Українки), то подається її ім'я завжди з словами "буржуазна націоналістка" /30, с. 148/.

У результаті цих сумнозвісних заходів протягом довгих сорока літ (від
1923 до 1971-го) у нас не було видано жодної збірочки творів (оригінальних і перекладних), статей, рецензій, заміток, епістоляріїв, що зберігаються у фонді письменниці, який міститься в Інституті літератури їм.. Т. Г.
Шевченка АН України, чекають на публікацію.

Подібна ситуація і з критичними розвідками творчості Олени Пчілки.
Немає жодної монографії, яка б охоплювала усі аспекти багатогранної творчості письменниці. Визначною подією у літературному житті стало видання у 1999 році наукового збірника "Олена Пчілка і Волинь", до якого увійшли матеріали науково-практичної конференції, що відбулася у Луцьку 29 - 30 червня 1999 року. Тридцять авторів-науковців, краєзнавців, працівників музеїв подали свої дослідження, що явили собою розділи збірника: "Олена
Пчілка: Життя і творчість" та "Родина Косачів: Джерела і публікації". Зміст збірника виявився багатий на документальні свідчення, невідомі або мало відомі не тільки читацькому загалу, а й науковцям [4]. На жаль, це наукове видання вийшло дуже малим тиражем (усього 250 прим. ) і тому, звичайно, є недоступним для переважної більшості тих, хто цікавиться творчістю Олени
Пчілки.

Серед нечисленних критичних статей, присвячених Олені Пчілці та надрукованих переважно в періодичних виданнях, можна виділити декілька найбільш вдалих. Так, стаття Ольги Камінчук „Олена Пчілка: аспекти творчої діяльності" [15] дає досить повну інформацію про плідну діяльність Олени
Пчілки в галузі української літератури, етнографії, драматургії, видавництва тощо. Дослідниця, наскільки це можливо в межах однієї статті, аналізує літературну спадщину Олени Пчілки, зокрема подає в хронологічному порядку перелік прозових творів письменниці. О. Камінчук звертає увагу на те, що більшу частину прозового доробку Олени Пчілки складають малі літературні форми, бо саме вони найбільше відповідали типу її художнього мислення. Розглядаючи поетичні твори Олени Пчілки, дослідниця розмірковує про їхню психологічно-особистісну орієнтацію, вказує на природу та її емоційне сприйняття як важливий структурний елемент лірики поетеси.
Аналізуючи драматичні твори письменниці, авторка статті акцентує увагу на таких рисах, як динамічність сюжету, яскрава окресленість, колоритність персонажів, жива розмовна мова, " відсутність довгих монологів.

До своєї ґрунтовної статті „Олена Пчілка: барви особистості і феномен духу" [1] Г.Аврахов підібрав такий епіграф з Шевченка: „Благословенная в женах, святая праведная мати...". У цій роботі дослідник подає оглядовий аналіз літературної творчісті Олени Пчілки, зосереджуючи більшу увагу на її ролі у розвитку української національної культури. В цьому аспекті автор статті розглядає особливості виховання у родині Косачів і педагогічний талант, за допомогою якого Олена Пчілка виростила своїх дітей справжніми патріотами своєї держави і який намагалася використати у вихованні всього підростаючого покоління маленьких українців. Крім того, Г.Аврахов подає цікаві дані про розправу над творчим спадком та самим ім'ям Олени Пчілки у радянські часи.

Серед критичних розвідок, присвячених творчості Олени Пчілки як дитячої письменниці, слід назвати статтю О.М.Таланчук та Л.Ф.Дунаєвської
„Олена Пчілка і дитяча література" [34]. У цій роботі автори проаналізували декілька віршів Олени Пчілки для дітей, наголошуючи на їх виховному змісті.
Також у статті наведені приклади використання письменницею у своїх творах для дітей багатого фольклорного матеріалу. Зокрема, аналізується обробка
Оленою Пчілкою таких народних казок, як „Казка про Козу-дерезу" та
„Коржик". Стаття також порушує питання участі Олени Пчілки у діяльності товариства „Просвіта", сподівань, які покладала письменниця на цю організацію в аспекті виховання молодого покоління в національному дусі.

У статті „Олена Пчілка та українські діти" [24] Л.Новаківська стверджує, що найбільше педагогічний талант Олени Пчілки виявився у редагуванні нею дитячого журналу „Молода Україна". У статті розповідається про тематику часопису, про різножанровість творів, що друкувалися в ньому, про те, як ретельно Олена Пчілка добирала авторів журналу. Авторка статті також подає відомості про рубрики журналу, про багатство зібраного в ньому фольклорного матеріалу для дитячого читання.

Слід зазначити, що, якщо взагалі про літературну творчість Олени
Пчілки та про її внесок у скарбницю української культури вже написано низку критичних розвідок, то праця її на ниві дитячої літератури майже не досліджена. Хоча її роздуми про національне виховання, методи якого нині модно шукати у досвіді інших націй, були б надзвичайно актуальні, адже після довгих років шовіністичної русифікаторської політики ми зустрілися з проблемою, подібною до тої, яку намагалася розв'язати у свій час письменниця.

Непересічна постать Олени Пчілки потрібна нам особливо сьогодні, коли у боротьбі за національне самоутвердження ми знову і знову надихаємося невгасимим світочем національної ідеї, що її виплекали минулі покоління. Як громадський і політичний діяч вона поклала міцні основи для відродження своєї нації. Особливу роль вона покладала саме на молоде покоління, і тому величезне значення надавала вихованню дітей в національному дусі, "щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикали вони шанувать своє рідне" [34, с.
140].

Саме тому метою цієї роботи стало дослідження творчості Олени Пчілки для дітей, виявлення її специфічних особливостей, Адже різноманітна за тематикою і жанрами творчість Олени Пчілки для дітей і тепер не втратила свого педагогічного, культурного, естетичного значення і тому може активно використовуватись у справі виховання підростаючого покоління.

У процесі досягнення поставленої мети заплановано розв'язати такі завдання:
1. З'ясувати місце творчої спадщини Олени. Пчілки в контексті розвитку

української літератури кінця XIX - початку XX ст.
Виокреслити особливості розвитку дитячої літератури к. ХГХ - поч. XX ст.
Розкрити жанрово-стильову своєрідність творів О.Пчілки для дітей.

Методами дослідження літературних явищ обрано: художньо-порівняльний, аналітичний, функціональний.
РОЗДІЛ І. Творча спадщина ОЛчілки в контексті розвитку української культури к. XIX - поч. XX ст.

Починаючи розглядати напрочуд різнобічний та багатий творчий доробок
Олени Пчілки, насамперед звернімо увагу на той творчий псевдонім, який обрала для себе письменниця. Цей псевдонім - назва маленької комахи- трудівниці чи не найбільше вбирає в себе суть діяльності Ольги Петрівни. За висловом В.Скуратівського, „вона, як і крилата трудолюбниця, невтомно впродовж всього життя горопашно заповнювала щільники нашої культури цілющим нектаром" [20, с. 4].

Внесок Олени Пчілки у скарбницю української культури справді величезний. Адже не було (чи майже не було) такої сфери української гуманітарної науки та культури, до чого б не доклала своїх старань ця дивовижна жінка. Вона виявила себе талановитою поетесою, прозаїком, драматургом, публіцистом, видавцем, науковцем, етнографом, її дочка Ольга
Косач-Кривйнюк писала про неї; ,Де занадто велика фігура, занадто складна, занадто значна її роля і місце в ... українському житті, і не з моєю кебетою писати про неї в цілому об'ємі її значення для української культури. Скажу лише, що розумніших за неї людей я знала мало, а може, й зовсім не знала" [8, с. 50].

Свою творчу діяльність Олена Пчілка розпочала перекладами. Першою літературною спробою Олени Пчілки був переклад казок Андерсена за порадою
М.Старицького. У 1880 р. опубліковані її „Переклади з Гоголя: Записки причинного. Весняна ніч", 1882 - книжка „Українським дітям", до якої вона переклала поетичні твори О.Пушкіна („Анчар"), МЛермонтова („Три пальми",
„Гілка Палестини", „Мцирі") та польського поета Сирокомлі („Співець").
Перекладацькій справі письменниця приділяла велику увагу протягом усього життя. Олена Пчілка перекладала твори Кольцова, Пушкіна, Лєрмонтова,
Гоголя, Тургенєва, Фета, Надсона, Єсеніна, Овідвя, Сапфо, Свіфта,
Міцкевича, Словацького, Гюго, Шіллера, Гете, Гейне, Діккенса,
Уайльда, Андерсена, Брет-Гарта, Мопассана та ін. Метою популяризації рідного слова вона переклала російською мовою також власні оповідання і поезії із збірки „Думки-мережанки".

Переклади Олени ЇІчілки „несуть ідейно-смислове навантаження, збагачують словник української мови, зберігають стиль і манеру письма оригіналу, є довершеними літературними зразками" [11, с. 83]. Вважаючи перекладання засобом збагачення та розвитку рідної мови, Ольга Петрівна у передмові до власних перекладів з Гоголя писала: „Трудно зважить, що більше розвиває мову, чи переклади, чи первотвори? Либонь, треба сказати так: ті й другі однаково" [11, с. 83].

Пропагування рідної мови Олена Пчілка вважала надзвичайно важливим своїм завданням. Одним із доказів піклування письменниці про повноцінне функціонування та розвиток української мови може бути її перебування у складі делегації до прем'єр-міністра Вітте у справі скасування заборон на українську мову. У 80-х роках XIX ст. Олена Пчілка разом з М.Старицьким,
М.Комаровим та іншими діячами культури працювала над укладанням українсько- російського та російсько-українського словників. В одній із наукових статей
Ольги Петрівни читаємо такі рядки: „Багато перешкод, що маємо яко наслідок нашого давнього рабства під тягарем обскурантизму або й хоч культури, та деспотичної, що вгашала нашого національного духа, не давала нам розвивати як слід нашу багату, могутню мову" [8, с. 51]. На превеликий жаль, цей вислів актуальний і сьогодні.

Аналізуючи творчість Олени Пчілки, не можна не загострити увагу на тих суспільно-політичних умовах, у яких довелося жити і працювати письменниці, а також на її власних поглядах на події, що відбувалися. На кінець ХЕХ - поч. XX ст. припадає розквіт українського відродження, коли стало легше після всяких цензурних утисків пробитися українському слову. Саме в цей час національна ідея стала панівною в Європі. Ісайя Берлін писав з цього приводу: „той рух має своїх прихильників і ворогів ... надихались ним люди чину та митці, інтелектуальні еліти ч юрба... І все ж не буде перебільшенням стверджувати, що в сучасному світі це один з найвпливовіших, а подекуди на земній кулі - наймогутніший із земних рухів, і що частина з тих, хто не спромігся передбачити його еволюцію, поплатилися за це волею, ба життям. Мова про націоналізм" [8, с. 51]^

Олена Пчілка ширше трактувала національну ідею, ніж І.Нечуй-Левицький,
Марко Вовчок, БГрінченко, С.Васильченкоі Вона бачила не тільки класове розшарування суспільства, в якому пани визискують народ. Вона вказувала на те, що ці пани заперечують також будь-які прояви народності, тобто українства, що для того, щоб бути інтелігентом, вважається необхідним відірватися не тільки від народних низів, але й зректися своєї нації.

Для української передової інтелігенції того часу ідеалами були ідеали російської ліберальної чи соціалістичної інтелігенції. Вони щиро вірили, що звільнена Росія дасть свободу й Україні. На відміну від них Олена Пчілка добре розуміла, що ця течія загальноросійської демократії приведе Україну до загибелі. Ці погляди письменниці не зустріли розуміння з боку тих, хто її оточував, її вважали вузькою націоналісткою. Але сьогодні, з огляду на історичні події минулого століття, сміливість та одержимість великою ідеєю цієї сміливої жінки стає для нас зрозумілою і викликає захоплення й повагу.

Погляди Олени Пчілки знайшли відображення у й' творчості, зокрема у прозі. Найчастіше письменниця звертається до жанру оповідання; також написала дві повісті „Світло добра і любові" (1886 - 1888; не закінчена) і
„Товаришки" (1887), але визначила їх як оповідання. Малі літературні форми більше відповідали типу художнього мислення.Олени Пчілки завдяки своїм локальним сюжетам, чіткій композиції, значним можливостям для реалізації ліричного бачення світу.

Перші прозові твори письменниці біли надруковані на початку 80-х років
XIX ст. у львівському журналі „Зоря". Це були оповідання „Шгмаліон" (1884),
„Забавний вечір" (1885), „Чад" (1886).

В оповіданнях „Пігмаліон" і „Чад" письменниця порушує тему фальшивого народолюбства. Як дрібний чиновник Сергій з першого оповідання, так і ліберальні паничі з другого, є служителями української культури лише на словах, та в ході подій твору виявляються зовсім байдужими до національної справи і ставляться до неї лише як до модної забави.

Тема української інтелігенції є домінуючою у прозових творах Олени
Пчілки. Це було достатньо новим явищем в українській літературі, на чому акцентує увагу й Іван Франко у листі до письменниці від 4 січня 1886 року:
„Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву живу конверзацію освічених людей. Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у
Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно вміють підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства - годі... Ви першії, як кажу, поки що одні тільки можете нам дати широкий роман на тлі соціально- політичних змагань і борб тої зароджуючоїся української інтелігенції, котрої такі живі зразки видно і в „Світлі", і в „Чаді" [8, с. 51].

Незакінчена повість „Світло добра і любові", на яку вказує І.Франко, охоплює широкий спектр світоглядно-етичних і суспільно-політичних питань - пріоритети особистості і суспільства, пошуки інтелігенцією своєї ролі в суспільному розвитку, взаємини інтелігенції і народу, розвиток національної культури, еволюційний і революційний шляхи соціальних перетворень.

У повісті „Товаришки" провідною є тема емансипації жінки, її додатково поглиблено осмисленням ролі інтелігенції в суспільному житті. У життєвому виборі двох паралельно зображуваних героїнь утверджується рівноправність жінки в освіті, науці й трудовій діяльності, розкриваються дві різні позиції у взаєминах інтелігенції та народу. Тему цієї повісті визначила сама Олена Пчілка в післямові до твору. В ньому зображена „пора першого пробудження нашого жіноцтва в 60-х роках, першого поривання його до раціональної освіти й життя" [29, с. 19].

Для художньої структури повістей Олени Пчілки характерна

суб'єктивована розповідь від третьої особи з авторськими коментарями,

оцінками, ретроспективні відступи в описі передісторії життя головних

персонажів. Важливу виражальну роль відіграють діалоги, дискусії, в яких

виявляється світогляд персонажів. Письменниця приділяє увагу

психологічній мотивації вчинків - через відтворення роздумів персонажа у

формі прямої мови. Охоче вдається до внутрішнього монологу.

Оповідання Олени Пчілки сконцентровані на світоглядно-етичних питаннях добра і Зла, милосердя, цінності людського життя (Соловйовий спів",
„Забавний вечір", „Рятуйте!"), проблемах стосунків у сім'ї („Пігмаліон",
„Маскарад", „Біла кицька"), на проблемах школи і освіти („Півтора оселедця", „Золота писанка"), інтелігенції та народу („Чад", „За правдою").
Цим творам притаманне побутово-ситуативне розкриття типових суспільних явищ
(,,Атришоки", „За двором", „Пожди, бабо, нових правів", „Збентежена зечеря"). Переважає суб'єктивований тип розповіді від третьої особи, насичений авторськими оцінками і коментарями. Часто використовується прийом звертання до читача.

Загалом оповідання Олени Пчілки тяжіють до нарисового типу з розлогим описом подій. Творам нерідко шкодить уповільнений розвиток сюжету, переобтяженість другорядними подіями („Пігмаліон", „Маскарад", „За правдою", „Золота писанка"). Новелістичні оповідання „Соловйовий спів",
„Біла кицька", які виявляють особливості прози рубежу століть — зображення події, опосередковане суб'єктивно-емоційним сприйняттям, майстерність психологічної деталі, • належать до художніх здобутків письменниці. У цих творах по-новому осмислено архаїчну форму оповіді від першої особи, помітною є поглиблена психологічність [15, с. 17].

Поетична спадщина є значною у творчому доробку письменниці. За

Г.Авраховим, „не будучи аж надто великим поетичним талантом, Олена

Пчілка під щасливу мить творчої наснаги сягала заповітних висот вічного

мистецького" [1, с. 142].

Поетичні твори Олени Пчілки публікуються з 1883 р.: у ж. „Зоря" надруковані вірші „Сердечні турботи" і „На любій розмові"; до альманаху
„Рада" (т.1) включені вірші „Волинські спогади" і „Гульча", до другого тому
(1884) - поема „Козачка Олена". 1886 року вийшла збірка поезій „Думки- мережанки". Пізніше поетичні твори Олени Пчілки друкувалися в альманахові
„Перший вінок", журналах „Зоря" і ,,Рідний край". У другій половині 80-х років письменниця працює над поемою „Орлове ^гніздо". Значна частина поетичного доробку Олени Пчілки ще не опублікована і зберігається в архіві письменниці.

Лірика Олени Пчілки відзначається психологічно-особистісною орієнтацією з акцентом на морально-етичних аспектах. Домінують медитативні жанри, в яких органічно розкривається внутрішній світ особистості. Основні жанри лірики Олени Пчілки - вірші-роздуми, ліричні медитації, послання, елегії, пісенні поезії, вірші-оповідання.

Показовим для особистісно орієнтованої лірики Олени Пчілки є звернення до громадянсько-патріотичної проблематики у жанрі ліричної медитації, глибоке проникнення в душевний стан людини.

Для лірики Олени Пчілки характерне звертання до проблем мистецтва в громадянсько-патріотичній штерпретації: утвердження активної громадянської позиції творчої особистості (лірична медитація „Минула молодість!.. Мов пісня прошуміла!.."), культуротворчої ролі мистецтва (поминальний вірш
„Миколі Лисенкові", вірш-роздум „Слово").

Ліричний талант поетеси найповніше розкривається у настроєвій

виразності ритмічно-композиційній і образній майстерності елегій

(„Прощання", „Осіннє листя"), пісенних поезій („Та вже не ти!",

^октюрно"). Елегійність, пісенні прийоми поширені у всій медитативній

ліриці Олени Пчілки. Наспівність лірики Олени Пчілки виявляється і в

ритмомелодиці - широке використання інтонаційно гнучких і мелодійних

хореїчних форм, звукове багатство рими, динамічна строфіка з комбінацією

різноскладових рядків.

Серед ліро-епічних жанрів поезії Олени Пчілки представлені байка, легенда, вірш-алегорія, поема.

Жанр байки розроблявся письменницею здебільшого в ранній період творчості. У легендах Олена Пчілка охоче використовує античні та біблійні сюжети, мотиви, образи („Пророк", „Найперші діаманти").

У поемах ,Дозачка Олена" і „Орлове гніздо" постають події історичного минулого України. В поемі „Козачка Олена" першорядною є ідея соціальної активності жінки. Твір становить спробу художньої реалізації жіночого образу-характеру, основним ціннісним орієнтиром якого є обов'язок у найширшому його розумінні. У поемі „Орлове гніздо" широко розгорнуто події політичного життя України другої половини XVII ст. У центрі твору - державна діяльність гетьмана правобережної України Петра Дорошенка, його прагнення здобути політичну незалежність України. [15, с. 14 -16].

Значний внесок Олени Пчілки і в розвиток української драматургії.
Інтерес письменниці до. цього виду мистецтва у значній мірі зумовили культурно-громадські та дружні зв'язки із засновниками українського професійного театру М.Старицьким та М.Кропивницьким.

Драматичні твори Олени Пчілки були народжені бажанням поповнити небагатий на той час репертуар українських театральних труп, розширити тематичне коло української драматургії, обмежене сільською тематикою.
Вперше на сцені представники освіченої частини українського суспільства, заговорили українською мовою. Здебільшого героями п'єс Олени Пчілки були представники української інтелігенції.. Треба зазначити, що це відбувалося тоді, коли," за ІФранком, „цензура не допускала на українську сцену драм, узятих із життя інтелігенції, на тій підставі, що української інтелігенції нема й не сміє бути" [8, с. 51].

Перу письменниці належать такі драматичні твори, як водевіль „Сужена - не огужена!" (1881), комедія „Світова річ" (І884), драма „Злочинниця"
(1888), драма „Отрута" (не опублікована).

Вже у 1914 - 1920 рр. вона написала ряд п'єс для дитячого театру.

За висловом дослідниці творчості Олени Пчілки Любові Дрофань, у своїх драматичних творах письменниця „показує не тільки внутрішній психологічний конфлікт окремої особистості, а й еволюціонує у своєму письмі до соціально- філософських узагальнень." Так, „у драмі „Отрута" ... зображене середовище міщан, у якому навіть невинна душа зрештою перетворюється на лицеміра...
Отрута національної деградації, а відтак і особистісної, вплинула на середовище освічених людей. Письменниця філософськи осмислює причини відкинення приналежності до своєї нації" [8, с. 53]. Як бачимо, і тут, в драматургії, як і в поетичних та прозових творах, на перший план висувається національна ідея.

Після революції 1917 р. Олена Пчілка багато працює як дитяча письменниця. 1918 р. вийшли друком п'єси „Весняний ранок Тарасовий" і
„Казка Зеленого Гаю", у 1919 р. написана дитяча опера „Дві чарівниці" та збірка оповідань та віршів для дітей ,,Книжка-Різдвянка". Більшість дитячих п'єс Олени Пчілки, створених у 1917 - 1920 рр., було інсценізовано в аматорських гуртках Гадяча і Могелів-Подільського, але вони не друкувались.

Крім розглянутої багатої літературної діяльності, Олена Пчілка значну увагу приділила діяльності етнографічній та фольклористичній. До її творчої скарбниці увійшли такі праці: «Украинский народний орнамент. Вьішивки, ткани, писанки» (1876), «Отживающая или начальная форма «вертепной драмьі»
(1883), «Украинские колядки (текст волннский)» (1903), „Про легенди і пісні" (1926), „Українські узори" (1927) та ін. Праця «Украинский народний орнамент» принесла Ользі Петрівні славу першого в Україні знавця даного виду мистецтва. І.Франко високо оцінив цю дослідницьку роботу і навіть звертався до Олени Пчілки з проханням написати статтю про українські народні вишивки: „Для сього, здаєсь, компетентнішого робітника над вас не знайду" [11, с. 83].

Слід зазначити, що цю роботу Ольга Петрівна не покидала все життя, її збірка „Українські узори" витримала п'ять видань. Збірник містив зразки
,3ипшвання, мережаних тканок і писанок". До видання, що складалося з ЗО великих таблиць дослідниця додала об'ємну наукову передмову з поясненням наукової вартості свого систематично укладеного збірника зразків народного українського мистецтва.

Численні фольклорні записи Олени Пчілки містять пісні, казки, загадки, прислів'я та приказки. Крім того, лексичний матеріал, зібраний нею в основному на Волині, друкувався у різноманітних словниках, а словесно- етнографічні матеріали (пісні з мелодіями, народні перекази тощо) вміщувались у збірниках М.Лисенка, В.Антоновича, М.Драгоманова, Комарова та в часописі „Киевская старина" (,3ертеп", ,,Національні типи в українській народній словесності").

Плідною була діяльність Олени Пчілки і в галузі видавництва і журналістики. Наприкінці 70-х - на початку 80-х років XIX ст. у луцьку вона організувала видавництво „Невеличкий гурток волинський", в 1880 р. упорядкувала й видала „Співомовки" Руданського. З 1881 брала участь у виданні літературного альманаху „Рада" (два випуски - 1883 і 1884). Разом з
Н.Кобринською Ольга Петрівна видала 1887 р. у Львові жіночий літературний альманах „Перший вінок".

З 1890-х років Олена Пчілка веде активну роботу як керівник літературного відділу „Київського літературно-артистичного товариства"
-організовує літературні вечори і концерти, присвячені пам'яті українських письменників. У 1908 - 1914 рр. була редакторам і видавцем журналу „Рідний край" і, як додаток до нього, видавала журнал для дітей „Молода Україна".

Переїхавши до Гадяча після смерті Лесі Українки, Олена Пчілка редагувала "Газету Гадяцького земства" (1917 - 1919). У 20-і роки Олена
Пчілка жила в Києві, де працювала в літературно-історичній та етнографічній комісіях Всеукраїнської академії наук; у 1927 р. Була обрана членом- кореспондентом АН УРСР.

Таким чином, літературна творчість Олени Пчілки відобразила ряд визначальних тенденцій розвитку українського письменництва -другої половини
XIX - початку XX ст.: майстерність психологічних деталей у прозі, психологічно-особистісну орієнтацію лірики, звернення до життя інтелігенції як у прозових, так і у драматичних творах. Крім того, Олена Пчілка залишила значний етнографічний та фольклористичний спадок, зробила значний внесок у розвиток видавничої справи та публіцистики.
РОЗДІЛ ІІ. Особливості розвитку української дитячої літератури к. XIX -поч.
XX ст.

Для з'ясування специфіки творів для дітей Олени Пчілки вважаємо за

необхідне подати короткий огляд творчості інших літераторів, що працювали

на ниві дитячої літератури у період кінця XIX - початку XX ст., а

насамперед умов, в яких їм доводилося писати.

Боротьба за рідну культуру і школу в другій половині XIX ст., будучи складовою частиною суспільної боротьби, почала набирати гострих форм.
Російський царизм неухильно провадив політику великодержавного шовінізму.
Царський міністр Валуєв Твердив, що „ніякої української мови не було, нема і бути не може". Положення про початкові народні училища 1864 і 1874 рр. забороняли викладання в школах будь-якими іншими мовами, крім російської.
Циркуляри царських інстанцій 1863 і 1876 рр., спрямовані проти української мови, забороняли також друкування нею літератури для дітей. Але в народі жила потреба національного самопорятунку. У другій половині XIX ст. з ініціативи і за кошти трудящих виникають школи грамоти, де поряд з творами прогресивних російських письменників учні знайомляться з поезією Т.Шевченка й ІКотляревського, прозою Г.Квітки-Основ'яненка. У школах в Україні з маси російських підручників виділялися багатим змістом, прогресивними ідеями, передовою методикою «Родное слово» і «Детский мир» К.Ушинського. Низку оповідань видатного педагога, що народився і виріс на українській землі, було присвячено українській тематиці. Виникають і українські школи, які діяли в Київській, Полтавській, Подільській губерніях. Проте влада закривала їх. У 60-70-і рр. з'являється ціла бібліотечка української навчально-художньої літератури: „Букварь южнорусскій" Т.Шевченка,
„Граматика задля українського люду" Ященка, „Українська абетка" МТатцука,
„Граматика" П.Куліша, „Українська граматика" Деркача, „Домашня наука"
КШейковського, двотомний „Букварь южнорусский" В.Добровольськогб. Факти свідчать, що Шевченків буквар використовувався не лише в недільних школах, а й у звичайних, де він мав більший успіх, аніж буквар, виданий Синодом.

Марко Вовчок виступає як основоположник української революційно- демократичної прози для дітей та юнацтва, автор таких творів різних жанрів, як „Народні оповідання", „Рассказн из народного русского бнта", „Кармелкж",
„Невільничка", „Ведмідь", „Чортова пригода", „Дев'ять братів і десята сестриця Галя" тощо. Українська дитяча література цього часу значно розширила свої тематичні та жанрові обрії. Так, П.Куліш поповнює її поезіями, поемами, байками, оповіданнями та повістями на історичну та сучасну теми (,Дїяньчина пісня", „Чарований ключ", „Настуся", ,ДЦиглик",
„Орися" тощо). На основі народного гумору і сатири С.Руданський створює співомовки, героями яких нерідко виступають діти. У той же час ЛГлібов стає класиком української байки, автором талановитих ліричних віршів та поетичних загадок й відгадок для дітей. Як дитячий письменник вельми багатогранний Ю.Федькович (поезії „До школи", „Учіться", байки „Кінь",
„Горда качка", „Медвідь у пасіці", казки „Чортівська бочка", „Від чого море солоне").

Проте справі розвитку української дитячої літератури всіляко перешкоджала шовіністична політика царизму. Багато прогресивних письменників зазнавали політичного переслідування . їхні твори для молоді нівечилися цензурою або зовсім заборонялися. Внаслідок такої політики водилися нанівець й українські періодичні видання. Якщо у Росії з 1850 по
1900 рік виходив 61 дитячий журнал, то відповідно в Україні рідною мовою видавалося всього кілька журналів та альманахів: „Наша хата", „Веселка",
„Приятель дітей", „Бібліотека для молодіжі", „Молода Україна", „Дзвінок"
(та й то більшість із них - на Західній Україні) [38, с. 80].

Незважаючи на важкі соціально-політичні умови, які склались тоді для української творчої інтелігенції, у 70 - 90-х роках з'являється ціла когорта передових національних майстрів художнього слова, які визначили новий етап у розвитку дитячої літератури. Так, І.Франко здійснив значні художні відкриття в галузі літератури для дітей. Йому належать цікаві роздуми про дитячу літературу й читання (,Денщина-мати", „Байка про байку"). Він надавав великого значення вихованню молоді» її громадській активності, високим моральним, естетичним і гуманістичним рисам, адже „це справа цілої нашої будучими" [38, с. 80]

У цей період майже всі провідні українські письменники пишуть твори для дітей різного віку. Зокрема, І.Нечуй-Левицький створює класичний образ сильної й мужньої молодої особи, протестанта Миколи Джері в однойменній повісті та образи неспокійних, допитливих і кмітливих дітей в оповіданнях
„Вітрогон", „Невинна", „Попались". Він же порушує морально-етичні проблеми у казках „Вдячний лев", „Мавка-злодюжка". Одним з перших в нашій літературі
Панас Мирний зосереджує головну увагу на психології та внутрішньому світі дітей („Морозенко", „День на пастівнику", „Товариші" та ін.).

І.Манжура ввів у дитячу літературу образи наймитів і заробітчан
(„Бурлака", „З заробітків") та збагатив її творами з фольклорними мотивами різних жанрів („Зайка та Жаба", „Іван Голик", „Трьомсин-Богатир", „Казка про хитрого Лисовина"), ПТрабовський дав вагомі для дитячого читання зразки громадянської й пейзажної лірики („Надія", „Швачка", „Не раз ми ходили в дорогу", „Сироти", „До школи", „Я не співець чудовної природи"). Вражає поетичністю і життєвою достовірністю цикл віршів Я.Щоголева про козаків, їх непомерклу славу („Січ", „Запорозький марш", „Запорожець", „Козак",
„Орел").

Однією з особливостей багатьох тогочасних творів для дітей було те, що на них позначився вплив прогресивних педагогічних ідей, фольклору, музичного, художнього і театрального мистецтв. Саме такий характер мають твори поета і композитора СВоробкевича, педагогів О.Кониського,
М.Старицького, Олени Пчілки та особливо Б.Грінченка.

Ряд письменників і передових педагогів створюють аматорські дитячі театри. Наприклад, такий театр виник у м. Кадячі на Полтавщині з ініціативи
Олени Пчілки. Музику для дітей пишуть композитори М.Лисенко, С.Воробкевич,
Ф.Колесса.

Зростання кількості і якості творів для дітей вимагало осмислення, прогнозування подальшого шляху розвитку. Так поступово народжується більш масштабна критика дитячої літератури. Маємо на увазі оглядові статті, рецензії та есе в журналах „Зоря", „Киевская старина", „Літературно- науковий вісник" „Учитель", „Земский сборник Черниговской губернии" та
,,Ріднии край". Збагачується бібліотека перекладної літератури для дітей, зокрема з'являються українською мовою переклади творів О.Пушкіна, М.Гоголя,
І.Крилова, Жюля Берна, Г.-К.Андерсена, братів Трімм, Г.Бічер-Стоу, Марка
Твена, Е.Амчіса, Р.Кіплінга, С.Томпсона, І.Чавчавадзе та ін. Значна частина цих перекладів вийшла друком у видавництві „Лан", що діяло на початку XX ст. в Києві.

Кінець XIX - початок XX ст. - новий період в історії української дитячої літератури. Він обумовлений складними політичними і культурними подіями. За незначний історичний проміжок часу відбулися три революції
-одна 1905 і дві 1917 року, у вир яких була втягнута й Україна. Врешті-решт ці події докорінно змінили її політичне й духовне обличчя, набуває нового характеру й українська дитяча література, її кращим творам властиві гострота конфлікту, поглиблений психологізм, новаторство тем, ідей, образів і стилів. У ті роки І.Франко писав: „Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів" [38, с. 82].

І справді, тоді глибокі перевороти . відбувалися у теоретичних судженнях та художній практиці багатьох письменників. Поляризація їх позицій давала про себе знати у політичних маніфестах і роздумах про роль митця слова у суспільстві. Однак правдою є й те, що вони були єдині у благородній боротьбі За соціальне й національне визволення України, за право її народу володіти рідною мовою, літературою і національними культурними традиціями. У цьому зв'язку правомірним буде ставити в один ряд заслуги І.Франка, М-Коцюбинського» В.Стефаника, Лесі Українки,
Олександра Олеся, МТрушевського та В.Винниченка. При всій строкатості поглядів вони тою чи іншою мірою сприяли дальшому розвиткові української дитячої літератури за нових історичних обставин.

Глибокі перевороти здійснювалися у світоглядно-естетичних поглядах корифеїв дитячої літератури М.Коцюбинського і Лесі Українки. Якщо на зорі своєї творчості вони поширювали Ідеї просвіти, то у період'апогею національно-визвольного руху центральне місце у їх творах посідають образи молодих борців за національну справу, виразники інтересів робітників і трудового селянства. Такою є молодь - Марко Гуща і Гафійка - з повісті
„Фата моргана" та сповнені духу прометеїзму ліричні герої поезій „Слово, чому ти не твердая криця..." і „Де поділися ви, голоснії слова..:" Ці ж письменники виявили яскраве новаторство і у використанні психологізму як засобу розкриття душевного стану юних персонажів („Харитя", „Ялинка",
„Маленький грішник" та „Мамо, іде вже зима", „Давня казка", „Біда навчить",
„Лілея" тощо)..

Світових вершин у художньому дослідженні трагічної долі дітей досяг
В.Стефаник. Він майстерно змалював драматичні картини з життя сільських дітей, різні грані їхніх характерів. Його_ твори, насамперед „Новина",
„Виводили з села", „Кленові листки", „Катруся", ввійшли у золотий фонд класичної дитячої літератури. В.Стефаник виявив незвичайне обдаровання, поєднуючи глибину і масштабність думки з лаконізмом виразу, психологічно- емоційною насиченістю картин.

У тематику та образотворчі засоби творів для дітей чимало нового внесли О.Олесь та В.Винниченко. Так, для багатожанрових творів першого характерні схвильований ліризм і вплив народної пісні. І це стосується не лише його поезій (,3 дитинстві ще...", „Ялинка", „Веснянка"), а й казок
(„Злидні", „Бабусина пригода" тощо). В.Винниченко, виступаючи у жанрі прози, значно розширив її тематику і дав колоритні образи бідної сільської дітвори („Голота", „Федько-халамидник", „Бабусин подарунок" і ін.).

Найсуттєвішими рисами поетики Винниченка - дитячого автора є реалістичність оповіді, розмовно-побутовий колорит, умотивованість конкретних деталей, психологізм мислення. Він - майстер динамічної сюжетної розповіді, проникливого бачення суспільної та індивідуальної психології людей [32].

У створенні книг для дітей брали участь також письменники Л.Мартович,
МЛеремшина, М.Вороний, А.Тесленко, О.Кобнлянська, Н.Кобринська, Дніпрова
Чайка, С.Васильченко, У.Кравченко, Грицько Григоренко, БЛепкий,
П.Карманський, М.Яцків та ін. Кожен з них, розвиваючи свої творчі особливості, здійснив вагомий внесок у духовне збагачення молодого покоління.

Таким чином, у кінці XIX - на початку XX ст. українська дитяча література набула нової якості, розвиваючись на принципах народності, демократизму і гуманізму. Виникла і сформувалася когорта професіональних дитячих письменників, які у своїх творчих пошуках базувалися на національному грунті і досягненнях світової культури.

РОЗДІЛ ІІІ. Творчість О. Пчілки для дітей

Розглядаючи великий творчий доробок Олени Пчілки як дитячої

письменниці, насамперед вважаємо за необхідне звернути увагу на її

педагогічні погляди і ті принципи, які вона покладала в основу виховного

процесу. .

Свій великої сили педагогічний талант Олена Пчілка в першу чергу виявила у своїй родині, у вихованні власних дітей. В основному вихованням дітей у сім'ї Косачів займалася Ольга Петрівна. Вона була дбайливою, люблячою матір'ю, величезну увагу приділяла своїм дітям.

Прагнучи, щоб діти виросли справжніми патріотами, вона створила для них - Михайла, Лесі, Ольги, Оксани, Миколи, Ісидори - затишний український мікросвіт. Але він був не герметизований, а відчинений навстіж у люди і народи. Любов до рідної мови, шану до народних українських звичаїв Ольга
Петрівна прищепила дітям на все життя. А разом з тим -величезну спрагу знань, знання кількох іноземних мов, захоплення зарубіжною літературою та культурою.

Слід зазначити, що Ольга Петрівна намагалася виховувати своїх дітей справедливо, не вдаючись до покарань, і, мабуть, цим також сприяла укоріненню в їх душах кодексу демократизму. Наймолодша донька Олени Пчілки
Ісидора Косач-Борисова так писала про матір: "Олена Пчілка була ворогом муштрування дітей, надуживання дорослих примусом, наказом у стосунках з дітьми, говорячи завжди, що така суворість дорослих з дітьми "пригащає" дух. Так Олена Пчілка уміла сполучати у відносинах з членами своєї родини ніжність, жартівливість і пестощі з неухильним виконанням обов'язків. І тому, коли вчила когось зі своїх дітей чогось (рідної чи чужої мови тощо), то ставила великі вимоги, а водночас за різні дитячі пустощі й провини не карала" [16, с. 28].

Ольга Петрівна організувала домашній український драматичний і ляльковий театр, виконувати ролі у якому запрошувались діти з інших родин, а також селянські діти.

У вихованні дітей на національних традиціях зустрічались усілякі перешкоди, які Олені Пчілці все ж таки вдавалося успішно подолати.
Насамперед, бракувало українськомовних підручників: їх треба було створювати самій. Настирним пошуком Ольги Петрівни добивалися найвартісніші з українських книжок, вона сама перекладали найкращі зразки творів з інших мов.

Та найбільшою проблемою, яка дуже непокоїла Олену Пчілку, була шкільна наука. Вона була впевнена, що русифікована школа зведе нанівець усі її намагання у національному вихованні дітей. І тому вона відважилася на немалий ризик - на початку зовсім ізолювати дітей від російськомовної школи і самостійно дати їм початкову освіту. У своШ "Автобіографії" Ольга
Петрівна так писала про це: "Мені тоді здавалось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує" [1, с. 143].

Про те, яку високу оцінку сучасників здобула материнська школа Олени
Пчілки, свідчать вітальні листи, спогади близьких людей, а найбільше - сама реальність навдивовижу освічених, винятково талановитих її дітей. З нагоди
25-річчя літературної діяльності Олени Пчілки редакція "Літературно- наукового вісника" в особі МГрушевського, І.Франка, В Гнатюка серед великих заслуг ювілянтки наголосила її педагогічно-материнське першинство: "Ви дали
Україні перший приклад освіченої сім'ї, в якій плекається рідна українська мова і українська літературна традиція в найкращому розумінню сего слова".
А Л.Старицька-Черняхівська, порівнюючи з Михасем та Лесею себе, інших однолітків, які навчалися у гімназії, приходить до висновку про незрівнянну перевагу 'вихованців материнської школи: "... вони були далеко серйозніші і освіченіші за нас.
Одрізнялися вони від нас і мовою, і одежею. Балакали і ми по-українськи, але

се вже була якась мішанина з російщиною, що затопляла нас у гімназії, -

Леся ж і Михайло балакали добірною мовою, бо вони і вчилися на ній, що ж

до одежі, то й тут вони відрізнялися від нас; скільки пам'ятаю Лесю та

Михайла - все пам'ятаю їх в доброму українському вбранню - Михайла в

сірій чумарочці, Лесю в спенсері, у вишиваній сорочці, білява голівка

гладенько перев'язана стьожкою" [1,с. 143].

Олена Пчілка справді продовжила і увічнила себе у своїх дітях. Однак її педагогічні заслуги не вичерпуються лише фундацією основ української школи родинного виховання. Устшно здійснивши великої ваги експеримент на власних дітях, вона вийшла зі своїми ідеями виховання поміж люди.

Педагогічною діяльністю Олена Пчілка займалася наполегливо і серйозно, бо вважала цю працю своїм патріотичним обов'язком. У той час, коли все поступове українство бачило шлях до щасливого майбутнього лише через зміну зовнішніх обставин, Олена Пчілка вважала, що, передусім, слід самоудосконалитися, зміцніти духом, пройнятися національною ідеєю і пронести її крізь життя.

Педагогічні здібності Олени Пчілки особливо повно розкрилися у редагуванні дитячого журналу "Молода Україна". Ю.Тищенко-Сірий так пише про це: "Вона збагнула, що для національного виховання майбутніх поколінь треба працю виховання починати з колиски. Будучи послідовною у своїх поглядах, вірячи в те, що боротьбою ми досягнемо того, що Україна прокинеться зі сну, вона не обмежувалась вихованням тільки своїх дітей в національному дусі.
Вона не задовольнялась тим,.що виховала й дала Україні славнозвісну поетку, свою доньку Лесю Українку. Вона бачила, що діти українських родин денаціоналізуються, і, щоб запобігти цьому, засновує у Києві в 1908 році український дитячий журнал "Молода Україна" [24, с. 8].

На той час це був перший і єдиний на Наддніпрянській Україні журнал

для дітей українською мовою. Тому його роль у патріотичному вихованні

молодого покоління була дуже великою.

Олена Пчілка дбайливо добирала авторів свого журналу. Серед них є відомі і маловідомі українському сучасному читачеві: Леся Українка, Борис
Грінченко, Михайло Старицький, Спиридон Черкасенко, Надія Кибальчич,
Людмила Старицька-Черняхівська, Христя Алчевська, Грицько Григоренко,
Олександр Олесь, Микола Фон-Рендель, Сергій Мартос, Марія Ішуніна, Одарка
Романова, Валер'ян Тарноградський та інші. На сторінках "Молодої України" дебютував Максим Рильський одними зі своїх перших творів -віршем "Зимовий танок" та оповіданням "Кузьмик і Семенко".

Чимало різноманітних за жанрами творів у журналі належать перу самої
Олени Пчілки. У "Рідному краї" вона зізнавалась читачам: "... коли хотілось мені додати якесь відповідніше оповідання, чи віршик, чи розповідь зі світознання, чи якусь казочку, або Сміховинку, чи щось інше, то сідала і писала сама, часом підписуючи своє ймення або становище, а часом ні"- [24, с. 8]. Псевдонімів у письменниці було багато, серед них: Бабуся, Бабуся
Олена, О.Б-а, П., К-ч., Кочубеївна, Княжна Кочубеївна, О.Колодяжинська,
Хтось, Цяцька.

Твори у часописі різноманітні за змістом та жанрами. "Молода Україна" багата на оповідання, казки, п'єси, байки, вірші, науково-художні та історичні розповіді, фольклорні твори і навіть, узори для вишивки.

Страницы: 1, 2