Характерними ознаками "релігійного ренесансу" 1990-х рр. стало виникнення значної кількості нових релігійних громад, реставрація та відновлення діяльності давніх храмів, побудова нових культових споруд, значне розширення можливостей духовної освіти. Якщо у середині 1980-х рр. в Україні існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 різних конфесій та напрямків, то на початку 1995 в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямків і тлумачень. Нині в Україні налічується понад 24 тис. релігійних об'єднань та громад понад 90 конфесій, течій і релігійних напрямків. За роки незалежності кількість релігійних центрів збільшилася з 104 до 232, монастирів — до 261, духовних навчальних закладів — до 122, недільних церковних шкіл — до 7 тис, церковних братств — до 504.

З усіх вірних, а вони становлять понад 1 /3 громадян України, 52% — православні. Українській православній церкві Московського патріархату належать понад 6 тис. громад, 64 монастирі, 10 навчальних закладів. Кількісно вона переважає на всій території України, крім Галичини.

Будучи формально автономною у своїх внутрішніх справах, УПЦ-МП загалом послідовно діє в руслі політики Московської патріархії, спрямованої на встановлення "духовної єдності слов'янських народів", зрозуміло, під зверхністю Росії. Богослужіння провадить церковнослов'янською мовою, а проповіді — переважно російською. У поглядах на києворуську спадщину обстоює традиційну для російської історіографії точку зору про "київський період" як частину тяглого процесу загальноросійської історії. Під контролем Московського патріархату перебуває більшість православних святинь України — Києво-Печерська та Почаївська лаври, Святогірський монастир тощо.

Українська православна церква Київського патріархату володіє 2 тис. громад, 15 монастирями та 11 навчальними закладами. Найсильніші позиції УПЦ-КП в Галичині, на Буковині, у Рівненський та Волинській областях, у Києві та на Київщині. Богослужіння у церквах УПЦ-КП провадиться українською чи, на бажання парафіян, церковнослов'янською мовою. До Церкви входять на правах автономних частина Елладської православної церкви, що не визнала свого часу переходу на новий стиль УАПЦ (соборноправників) у США, декілька десятків громад у Росії (правда, здебільшого без стаціонарних храмів) та в Чечні5. З першорядних святинь православ'я у розпорядженні Київського патріархату перебувають лише мощі великомучениці Варвари та митрополита Макарія.

В Українській автокефальній православній церкві понад 600 парафій. Протягом 1990-х рр. між православними конфесіями точилася відкрита боротьба за лідерство, сфери впливу та церковне майно.

Особливістю релігійного життя України стала територіальна нерівномірність поширення релігій. Найрозгалуженіша релігійна мережа — у семи західноукраїнських областях, де на середину 1990-х рр. зосереджувалося понад 50% усіх релігійних громад (при тому, що в регіоні проживає лише 20% населення України).

Майже третину релігійних організацій було зареєстровано в Галичині, де Церква традиційно залишалася невідривною складовою способу життя й системи соціальної комунікації. На Закарпатті густота релігійних організацій перевищувала дорадянські показники. Після усунення обмежень на створення релігійних громад у найменшій за чисельністю населення Чернівецькій області їх було створено у 2,5 раза більше, ніж у найбільшій Донецькій області. Суттєві відмінності між Заходом і Сходом виявилися не тільки в кількісних, айв якісних характеристиках. Якщо на Півдні та Сході України домінують общини УПЦ-МП, то в західних областях України беззастережне лідерство належить греко-католицькій Церкві, яка тісно зрослася з культурою, традиціями та звичаями місцевого населення. Це стало результатом тривалої роз'єднаності українських земель, їх перебування в складі різних держав і культур.

Протягом 1990-х рр. Українська греко-католицька церква повністю відновила передвоєнну чисельність парафій. Нині їх налічується понад 3,2 тис. (18% загальноукраїнської релігійної мережі). Окрім того, вона має майже сотню монастирів, 12 навчальних закладів, велику кількість періодичних видань.

УГКЦ, від 2001 р. очолювана кардиналом Любомиром Ґузаром, відстоює ідею рівності права католиків і православних на київську спадщину, мотивуючи це тим, що Русь була хрещена тоді, коли Вселенська церква лишалася ще єдиною.

Після собору УГКЦ, що відбувся 25 листопада 1995 р. у Ватикані, папа Іван Павло II задовольнив прохання греко-католиків і поширив юрисдикцію глави УГКЦ на територію всієї України та заснував Києво-Вишгородський екзархат з єпископською кафедрою у Вишгороді. Однак поширення впливу греко-католиків у центральному регіоні України активно стримується православними, які вважають цю територію канонічно своєю й звинувачують УГКЦ у перенаверненні чужих вірників.

1990-і рр. характеризувалися відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Однією з найкраще організованих є структура Римо-католицької церкви в Україні, що є переважно церквою польської меншини. В її складі — близько 800 парафій та 39 монастирів, що зосереджені в західних областях України, а також у Вінницькій, Закарпатській, Хмельницькій та Житомирській областях. Останнім часом дедалі більше виявляється тенденція просування цієї Церкви на схід. Священиками РКЦ є переважно не громадяни України, оскільки власних навчальних закладів у радянській Україні Церква не мала. РКЦ провадить значну просвітницьку роботу, утримує понад 200 недільних шкіл, видає б газет і часописів.

Набували поширення в Україні вірування й інших національних меншин. Так, якщо в 1993 р- існували 52 іудейські та 42 мусульманські релігійні громади, то в 1995 р. їхня кількість збільшилася, відповідно, до 70 та 117, а в 2000 — до 172 і Зб86. Відносно незначну кількість релігійних громад створено угорцями-реформаторами Закарпаття, кримськими татарами.

Однією з характерних рис релігійного життя в Україні наприкінці 1990-х рр. став бурхливий розвиток протестантизму. Приблизно кожна п'ята громада в Україні створена протестантами. Якщо в 1985 р- на 10 тис. міського населення припадало 29 членів протестантських громад, а на 10 тис. сільського населення — 43, то в 1995 р. цей показник був відповідно у 2,5 раза вищим. Назагал, за даними Держкомреліґії, кількість протестантських громад за роки незалежності зросла в багато разів, і в переважній більшості регіонів країни за цим показником вони поступаються лише Українській православній церкві. Навіть у Києві, стародавній столиці східнослов'янського православ'я, протестантських громад зареєстровано більше, ніж православних, хоча за кількістю членів протестантські громади значно поступаються православним.

Останнім часом у протестантському середовищі відбувався перерозподіл на користь так званого "нового протестантизму", тобто на користь євангельського руху. Однією з найбільших конфесійних організацій країни сьогодні є Всеукраїнська спілка об'єднань євангельських християн-баптистів. Для цієї течії характерна потужна моральна доктрина, пріоритет суспільної діяльності. В Україні Спілка об'єднань ЄХБ має понад 2 тис. громад. Президентом Ради Спілки є пастор Григорій Комендант.

Інша протестантська течія — Всеукраїнська спілка церков християн віри євангельської п'ятдесятників — виникла в 1995 р. й нині об'єднує понад тисячу громад.

Значною протестантською організацією є Церква християн-адвентистів сьомого дня. Гарячі проповіді адвентистів про необхідність вести праведне життя, тому що лише праведники врятуються від неминучого кінця світу, приваблюють мільйони людей у всьому світі. Кількість адвентистських громад і груп в Україні наближається до тисячі. Президентом Церкви християн-адвентистів сьомого дня є Михайло Мурга.

Діють в Україні також понад 500 громад Свідків Єгови. Питома вага протестантських громад у релігійному спектрі України значно перевищує питому вагу протестантів у загальній чисельності вірних. Головною причиною динамічного розвитку протестантських церков в Україні можна назвати рівень релігійної свободи. Велику роль відіграла їхня спрямованість на місіонерську діяльність. На відміну від православних, у протестантів кількість священнослужителів уже набагато перевищує кількість громад, а духовні школи готують нові місіонерські кадри.

У 1990-і рр. в Україні виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до так званих "нетрадиційних" культів. Зокрема, набули поширення релігійні громади товариства свідомості Крішни, буддистів, даосистів, ведантистів. Причини бурхливої активізації неорелігій — загальна орієнтаційна криза євроцентристських цивілізацій, що породжує намагання синтезувати західні й східні релігійні традиції та інтенсифікує релігійні експерименти; відсепарованість величезної маси населення пострадянських країн від автохтонної духовної традиції; загальна духовна криза, брак стрижневих ідей та загальнозначущих цінностей; розрив у соціальному досвіді й ціннісних засадах між поколіннями; ослаблення історичних церков і нерозвиненість їхніх місійних структур; потужний тиск закордонних місій, які мають великі фінансово-організаційні можливості впливати на пострадянський простір, позбавлений "антикультистського" імунітету.

Особливий інтерес новітні релігійні культи й секти виявляють до української молоді як найбільш рухливої та перспективної для них групи населення. Серед молодих українців спостерігаються нині кардинальні зміни не лише у самому ставленні до релігії, у поверненні до традиційних церков, а й у підвищеному інтересі до усіляких новомодних неореліґійних течій і сект, оскільки їм більш властива універсальність та гнучкість у підході до індивідуальних вимог новонаверненого. За даними соціологічних досліджень, проведених Українським інститутом проблем молоді (1998), лише близько 15% респондентів не вважають себе вірними, ще 2% назвали себе атеїстами, натомість 20% молодих українців вбачають головний сенс свого життя у необхідності заслужити нагороду в потойбічному світі, 30% — розвивати у собі віру в Бога, 25% зазначили, що завжди були вірними, 19% — лише, через певні життєві обставини повірили у Бога. У 43% опитаних ставлення до релігії останнім часом стало більш шанобливим і лише 4% наголосили на певному зниженні рівня релігійної поваги. 40% респондентів засвідчили свою належність до певних церков і конфесій, а 14% не можуть назвати таку релігійну інституцію, яка б повністю відповідала їхнім духовним запитам.

Економічна та духовна криза українського суспільства, його неповна релігійна структурованість створили об'єктивні умови для активізації діяльності як традиційних церков, так і різного роду нетрадиційних культів, релігійних угруповань "окультного підпілля".

Саме тому у 1990-і рр. Україну заполонили іноземні релігійні місіонери. Вони вміло використовували труднощі соціально-економічного розвитку країни, брак єдності в українському православ'ї, недосконалість національного законодавства в галузі державно-церковних відносин, політику "відкритих дверей", яку проголосила Українська держава. Щомісяця в Україну приїздили десятки груп проповідників, закордонних доброчинців, усіляких просвітників тощо. Релігійний простір держави заповнювали американські, західноєвропейські, японські, корейські й навіть африканські "пастирі". На середину 1990-х рр. за участю іноземних місіонерів в Україні було створено до трьохсот осередків нетрадиційних культів.

Місіонерська діяльність іноземних проповідників у нашій країні відбувалася й відбувається під виглядом найрізноманітніших форм світського навчання: семінарів, курсів, шкіл, університетів, конференцій з питань сучасного бізнесу, історії, філософії, культури, мовознавства.

Так, у Харкові впродовж 1994- 1996 рр. у таких неконтрольованих потоках активно діяло понад 250 зарубіжних місіонерів. Більша частина з них прибула по туристичних візах, порушувала терміни перебування, намагалася уникнути реєстрації в паспортних і реєстраційних підрозділах органів внутрішніх справ. Усі вони брали участь в організації та проведенні несанкціонованих релігійних заходів із залученням значної кількості молоді, учнів, інтелігенції. Лише харківська школа "зцілення" охопила аудиторію загальною кількістю близько 50 тис. осіб.

Духовна експансія закордонних місіонерів нерідко здійснювалася через систему державних засобів масової інформації, освітніх закладів. Так, лише протягом 1995 та першого півріччя 1996 рр. обсяг ефірного часу передач зарубіжних місіонерських організацій на Українському радіо становив 85 годин10. Активно співпрацювала з Міністерством освіти в Україні в 1993-1995 рр. міжнародна місія "Церква об'єднання" (Муна) , підписавши два протоколи про наміри. Саме за сприяння Міносвіти провадилися семінари та конференції з науковою громадськістю, викладачами, студентами.

У 1995 р. в ряді міст України за участю іноземних проповідників відбулися так звані "конференції" з підготовки "педагогічних кадрів нового типу". У Києві такий захід провадився в Республіканському будинку вчителя. За програмою конференції її організаторами були Академія педагогічних наук та Інституту педагогіки АПН України. Однак на практиці ці установи реальної участі в науковому забезпеченні конференції не брали, а сама конференція пройшла під егідою делегації американських місіонерів у складі 100 осіб.

У лютому 1995 р. в Сумах діяла велика група американських "учителів-лінґвістів". Вони прибули до міста на запрошення міського відділу народної освіти для надання допомоги у вивченні англійської мови. Проте ніхто з прибулих "спеціалістів" не мав будь-якого відношення до офіційного статусу свого перебування в Україні. Всі вони виявилися професійними місіонерами й займалися виключно релігійною пропагандою. Головною ж метою місіонерських зібрань була підготовка "кадрів нового типу" для створення в перспективі широкої мережі релігійних шкіл на базі державних навчальних закладів України та забезпечення їх викладацькими кадрами.

Особливу активність виявляли в Україні харизматичні церкви, "Церква об'єднання" (Муна), Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормонів). Характерною ознакою діяльності харизматичних громад (у 1996 р. їх налічувалося в Україні понад 150) було проведення за участю молоді гучних релігійних кампаній на стадіонах та площах, у великих палацах і залах, Ісус-маршів на головних вулицях міст, зазвичай, без узгодження з органами місцевої влади.

Особливістю "Церкви об'єднання" (Муна) є прагнення заручитися підтримкою впливових політичних і урядових кіл, державних установ, культурологічних центрів та громадських організацій у кожній країні свого перебування. Не стала винятком і Україна. У 1996 р. в Києві, Львові та інших обласних центрах перебувало до 20 іноземців — представників Церкви "преподобного Муна".

В Донецькому, Харківському та Дніпропетровському університетах вони працювали викладачами історії, філософії, релігієзнавства, а також навчалися як студенти цих закладів. Під дахом "Київської асоціації з вивчення принципів", зареєстрованої Міністерством юстиції України як громадська організація, випускалася газета релігійного напрямку "Золоті ворота". У столиці було здійснено широке тестування студентської та шкільної молоді для виявлення потенційного поповнення для цієї Церкви. Найбільш сприйнятливих до ідей Муна слухачів — студентів Харківських держуніверситету та політехнічного інституту — було відряджено на річне стажування до церкви м. Лос-Анджелес (СІЛА). Подібні заохочення мали місце і в інших містах.

У 1990 р. в Україні почали діяти місіонери Церкви Ісуса Христа святих останніх днів (мормонів), а в середині 1991 р. Київським міськвиконкомом було зареєстровано перший її статут. Протягом наступних п'яти років цією громадою було запрошено понад 180 місіонерів, здебільшого американців, які навернули у Києві до своєї віри близько 2 тис. осіб, створили 17 парафій, організували роботу недільних шкіл, завезли під виглядом гуманітарної допомоги велику кількість мормонівської літератури.

З 1993 р. запрошені у Київ місіонери цієї Церкви, нехтуючи статутними положеннями громади, почали займатися проповідницькою діяльністю далеко за межами столиці — в Одесі, Сімферополі, Саках, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську. Як результат — уже на середину 1990-х рр. у згаданих містах розгорнули діяльність релігійні громади цього вірознання.

Протягом 1990-х рр. відзначалися непоодинокі факти порушення вимог чинного законодавства іноземними місіонерами, які прибували на запрошення Управлінського бюро релігійної організації Свідків Єгови в Україні. Посилаючись на свої канонічні правила, іноземці провадили активну роботу щодо залучення нових членів та місіонерство "від будинку до будинку" (Одеса, Полтава, Київ та інші міста).

Звичайно, використання іноземними місіонерами системи просвітницьких, навчальних та культурно-освітніх закладів для релігійного проповідництва, порушення ними українського законодавства не залишалися поза увагою українських владних структур. Глибше розібравшись у релігійній ситуації, Міністерство освіти припинило в другій половині 1990-х рр. діяльність у державних закладах освіти представників Церкви Муна, Міжнародної програми для шкіл "Християнська етика та мораль", корпорації "Інтенсивна Християнська Освіта", Міжнародної програми "Согшпіззіоп" та заборонило використання їхніх навчально-методичних матеріалів і рекомендацій у навчальному процесі.

Реальну небезпеку для суспільства становить апокаліптична спрямованість таких сект, як "Свідки Єгови", "Велике Біле Братство", "Церква Божої Матері Преображення", культ Раджніша тощо, їхнє віровчення про "близький кінець світу", заклики та усілякі заохочення до вбивств і самогубств.

В Україні відомі трагедії багатьох сімей, що розпочиналися внаслідок діяльності секти "Велике Біле Братство", або плани щодо знищення населення Землі адептами "АУМ сінрікьо", яка намагається поширювати своє вчення й на територію України. Широка участь неповнолітніх у діяльності "Великого Білого Братства", непоодинокі випадки розриву родинних зв'язків між малолітніми адептами та їхніми батьками стали головною причиною відмови у перереєстрації й порушення проти керівників цієї секти Ю.Кривоногова та М.Кривоногової-Цвігун З0 березня 1992 р. кримінальної справи.

Найбільш дикий та криміногенний різновид неорелігійних угруповань — сатанинські секти. Тут розбещення адептів досягає максимальної межі. Ці секти набули певного поширення в Україні саме в 1990-і рр. й становлять реальну загрозу як моральному, духовному, так і фізичному здоров'ю молоді.

На кінець 1990-х рр., за даними правоохоронних органів, на території України діяв цілий спектр сатанинських угруповань, серед яких найбільш чисельними були "Присвячений Сатані лицарський орден чорної меси", "Орден чорного кола", "Віаск Меїаі МаГіа", "Зірки смерті", "Орден 5А", "Партія сатаністів", "Церква Сатани", "Чорне братство", "Язичницький слов'янський рух", "Чорний орден" та "Легіон темряви".

Точну кількість сатанинських об'єднань установити досить важко, але з певним ступенем вірогідності можна стверджувати, що їх значно більше сотні (можливо, й двох), а загальна кількість прихильників — від 800 до 1800. Так, зокрема, тільки у Києві зафіксовано ознаки діяльності близько десяти сатанинських угруповань загальною чисельністю 250-300 осіб12. У Львові досить активно діяла сатанинська секта "Храм темних сил", а у Дніпропетровську та області — секта "Синій лотос"13. Характерною ознакою послідовників культу сатани виступає їхня асоціальна поведінка: образа релігійних почуттів та тиск на вірних, вбивство людей, акти вандалізму, тортури та вбивство тварин, хуліганські дії тощо.

Таким чином, за роки незалежності в Україні суттєво зріс релігійний фактор у суспільно-культурному житті, посилилася релігійність населення, значно збільшилася кількість релігійних общин і різко розширився спектр конфесій, напрямків і тлумачень, відродилися та активізували свою діяльність церкви національних меншин, виникла значна кількість нетрадиційних культів. Характерною ознакою релігійного життя України 1990-х рр. став глибокий розкол у православ'ї, міжцерковні конфлікти, політизація релігійної сфери. Впродовж останнього десятиріччя в Україні значно зросла кількість служителів культу. Якщо в 1993 р. їх було 11,5 тис, то в 2000 — 21,3 тис. Майже дворазове збільшення пояснюється тим, що за 1993-1999 рр. кількість духовних навчальних закладів у державі зросла з 34 до 121, а слухачів у них стало майже вчетверо більше. При цьому кількість православних духовних навчальних закладів зросла з 15 до 37 одиниць, а кількість слухачів у них — з 2850 до 5585, тоді як протестантські церкви збільшили кількість своїх духовних закладів з 12 до 61, а слухачів — з 1567 до 8060, тобто у 14 разів.

Аналіз основних параметрів релігійного життя в Україні протягом 1990-х рр. приводить до висновку про необхідність активізації та поглиблення виваженої й водночас динамічної державної політики у сфері державно-церковних відносин, вмілого обстоювання власних національних інтересів у духовно-релігійній сфері. Лише копітка цілеспрямована робота здатна об'єднати православ'я в Україні в єдине ціле, перешкодити іноземним емісарам завоювати в Україні паству, а отже, почати через неї керувати суспільною думкою та суттєво впливати на розстановку політичних сил у країні. Пріоритетним напрямком роботи повинна стати консолідація всього молодого покоління із спрямуванням його політичної волі на реалізацію загальнонаціональних інтересів та максимальним використанням власних духовно-інтелектуальних потенцій.

Зусиллями всіх зацікавлених сторін у державі повинен бути створений такий суспільний механізм, який, з одного боку, блокував би проникнення небажаних для нашого суспільства релігійно-духовних впливів, а з другого — забезпечив би нормальне співіснування релігійних організацій у поліконфесійному середовищі та партнерське ставлення до Церкви з боку інших суспільних інститутів, гуманізував би й надавав соціально значущого звучання діяльності всіх релігійних організацій.