Крім того місцеві просвітяни опікувалися навчальними закладами містечка утримували дитячий садок, робили ремонт шкільних приміщень. При цьому частину коштів надавала адміністрація, а решту товариство отримувало від постановки вистав. Так, у вересні 1918 р. товариство регулярно ставило вистави, прибуток з яких, зокрема, передавали на ремонт 2-хкласовоїмісцевоїшколи. А 31 жовтня 1918 р. було виділено ще 1000 крб. на утримання дитячого садка, яким опікувалися місцев просвітяни.

У цей же час просвітяни мали намір відкрити зимовий театр із просторим глядацьким залом, великою сценою, вбиральнями. З цього питання товариство вело переговори з місцевим домовласником А. Кізером. Просвітяни мали надію, що упродовж місяця буде відремонтоване приміщення і театральний сезон, під час якого будуть ставитися п'єси виключно українських авторів, розпочнеться у найбільш сприятливий час після закінчення сільськогосподарських робіт. Передбачалося запросити професійну трупу. Такі плани місцевих просвітян свідчили про те, що вони були неабияк зацікавлені піднесенням культурного рівня населення. Незважаючи на підтримку держави, на місцях окремі консервативні чиновники та нші представники гетьманської адміністрації негативно ставилися до роботи вже снуючих "Просвіт", а також до відкриття нових. Така реакція була спричинена тим, що діяльність деяких товариств виходила за межі їх статутів, а також вони здійснювали агітацію проти існуючого порядку. Адміністрація забороняла їм проводити заходи, відбирала у них приміщення, конфіскувала українознавчу літературу тощо. Тому прихід до влади Директорії УНР був сприйнятий просвітянами позитивно. Більш того, з приводу звільнення Києва від гетьманської адміністрації 22 грудня 1918 р. товариство «Просвіта" провело свято-маніфестацію. Приміщення осередку при цьому було урочисто прикрашене. Після закінчення у церкві служби Божої громадяни хресним ходом прибули до будинку «Просвіти», біля якого українською мовою відправили молебень. Після його закінчення відбувся військовий парад. Наприкінці свята просвітяни виголосили промови.

Жванець завжди був багатий на історичне минуле, особливе місце у якому належало фортеці. Тому, щоб зберегти її під руйнування під впливом часу, а також від використання як місця для нечистот, просвітяни звернулися до губернського комісара із проханням про передачу цього історичного пам'ятника під їхній догляд. Комісія у складі голови товариства М.Ястрембського, інспектора місцево вищої початкової школи Д. Олексюка та І.Співака за ухвалою ради товариства була зобов'язана утворити в містечку історко-етнографічний музей. Почесним головою комісії обрано Г.К.Степуру. Під музей орендували приміщення у центрі Жванця замовили необхідні меблі. Турбота просвітян про історичні пам'ятки безперечно, викликала схвалення і підтримку місцевих мешканців. [80, с.9-12]

У діяльності просвітян важливою була організація театрального мистецтва. Завдяки виставам мешканці містечка пізнавали історію свого народу. Влаштування театральних заходів було однією із найефективніших та прибуткових форм просвітницької роботи. Вистави здебільшого були платними, репертуар підбирався відповідно до проблем, котрі цікавили населення. Найбільш поширеними були драми "Підпанки" І.Карпенко-Карого, "Назар Огодоля" Т.Шевченка, "Душогуби" Л Яновської, "Мати-наймичка" І.Тогобочного, комедії "По ревізії" М.Кропивницького, "Новий Закон" Т.Колесниченка та ін. Інколи через те, що театральні зали не вміщували усіх бажаючих, вистави протягом одного вечора повторювались. 16 лютого 1919 р. Жванецька "Просвіта" організувала виставу "Безталанна", яка мала неабиякий успіх. Театральні заходи товариства позитивно впливали на культуру населення краю. Поширювалася рідна мова, відроджувався національний одяг, все менше можна було почути пісень російською мовою. На початку 1919 р. відновив свою діяльність просвітницький хор, у репертуар якого входили насамперед українські народні пісні. Хористи планували відзначити Шевченківські свята.

Велику роль просвітяни надавали національному вихованню. 10 березня 1919 р. при товаристві були започатковані загальноосвітні півторамісячні курси українознавства. Вартість навчання становила 10 крб. Передбачалося, що три лектори будуть викладати українську мову, історію, письменство, географію України. Після закінчення курсів проводилися іспити. Слухач, який їх успішно складав, отримував свідоцтво . Перед початком роботи курсів був відправлений молебень. На їх відкриття запросили губернського комісара Г.Степуру.

У 1919 р. Жванецька "Просвіта" досягла відчутних успіхів у своїй роботі. Це простежується зі звіту товариства Подільській Народній Управі. З нього видно, що осередок працював систематично, мав свою книгозбірню (1500 книжок), аматорську трупу, читальню, хор. Великим досягнення місцеві просвітяни вважали поширення культурної діяльності на сусідні Рихтецьку, Довжоцьку й Гавриловецьку волості. Більше того, товариство турбувалося про українських військовополонених, які поверталися із Бессарабії, і надавало їм посильну допомогу.

Щоб збільшити кількість освічених людей, громада, у тому числі просвітяни відкрили у Жванці гімназію. Викладати у цьому навчальному закладі могли лише ті особи, котрі мали певний педагогічний стаж, брали участь у громадському житт обов'язково входили і активно працювали у місцевих культурно-освітніх товариствах. Перевагу мали ті кандидати, які знали знали археологію краю, мистецтво та кооперацію. При гімназії була створена бібліотека, музей, народний дім. Утримувати навчальний заклад мало товариство «Просвіта». Проте через негативне ставлення радянської влади, яка саме на той час панувала в Україні, до всього українського, гімназія так і не розпочала своєї роботи.

Вже у квітні 1920 р. Жванецька «Просвіта» об'єднала навколо себе майже всіх нтелігентів містечка. Проте перешкодою на шляху до її ефективної діяльност стала відсутність приміщення. "У нас нема місця, де ми почували б себе цілком вільно і цілком безпечно", казав один із членів товариства. І все ж таки «Просвіта» на чолі з колишнім губернським комісаром Поділля Г.Степурою організувала навколо осередку вчителів, підтримувала їх матеріально, призначала стипендії, періодично обновляла бібліотечний фонд місцевих шкіл. Значним здобутком просвітян був хор. До нього входило 40 осіб. Він виступав із концертами на Різдво, Великдень та ін. свята і навіть планував поїздки по навколишніх селах.

Після зміцнення позицій радянської влади в Україні становище багатьох товариств Подільської губернії погіршилося. Червоноармійці знищували бібліотеки, вилучали літературу тощо, Деякі подільські осередки припинили свою діяльність. Постало питання і щодо діяльності «Просвіти» у Жванці. У 1921 р. її змусили передати свої книжки єдиній трудовій школі. Крім того, розпочалися репресії проти членів товариства. Інструктор політосвіти Лискун закликав утворити абсолютно нову «Просвіту», яка б не була «гнилою білогвардійською бацилою і розсадником самостійності». Таке ставлення представників нової влади до товариств є цілком зрозумілим, оскільки просвітницькі організації виконували роль провідника українського національно-культурного відродження, що було абсолютно непотрібним для перших. [60, с.221-223]

Отже, у 1918-1921 рр. одним із активних просвітницьких осередків на Поділлі була Жванецька «Просвіта». У зазначений період товариство проходило складний етап свого становлення і діяльності. Просвітяни відіграли помітну роль у піднесенн національної свідомості населення краю, росту його культурно-освітнього рівня. Незважаючи на утиски з боку радянської влади, активісти просвітницького руху намагались і надалі проводити різноманітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення.

Перше профспілкове об'єднання вчителів на Поділлі

Йшов четвертий рік першої світової війни. Одне з найбільших міст Подільсько губернії Могилів стало місцем розташування військових частин другого ешелону Південно-Західного та Румунського фронтів. У ньому розмістилися шпиталі, тилов підрозділи, які зайняли частину приміщень навчальних закладів. Жителі міста важко переносили лихоліття. Процвітання спекуляції, дорожнеча призвели до різкого падіння реальної заробітної, плати, а це у свою чергу викликало ріст невдоволення серед виробничих колективів і серед працівників освіти. Звістка про повалення самодержавства була сприйнята з надією на краще. 14 березня у приміщенні комерційного училища представники підприємств і військових частин обрали першу Раду робітничих і солдатських депутатів. Розгорталася боротьба між різними течіями революційних сил.

Серед учителів визрівала думка про необхідність створення свого професійного об'єднання для самозахисту. З ініціативи учителів жіночої гімназії В.І. Басенка та чоловічої — М.Н. Коло-тилова 17 березня відбулися збори педагогів міста. Вони з ентузіазмом сприйняли ідею створення власної організації і обрали організаційну трійку. її членам доручили зв'язатися з Московською обласною спілкою (вона снувала з 1905 року), отримати від неї зразок статуту та відповідн рекомендації, які допомогли б створити Могилівську фракцію Всеросійської спілки учителів. Наступного дня запит було відправлено до Москви, а учител продовжували жваво обговорювати майбутні дії своєї організації. Та минав час, а очікуваної відповіді не було. 4 квітня оргбюро скликало чергові збори. В. Басенко у своєму інформативному виступі висловив думку, що життя вимага негайного об'єднання учителів навколо певної політично-професійної платформи. Збори вирішили:

1. обрати комісію з 6 чоловік, якій доручити розробити у загальних рисах політичну і професійну платформу;

2. вважати могилівське учительство організованим у Могилів-Подільську спілку учителів;

3. обрати зі свого середовища делегата до місцевої Ради об'єднаних профспілкових організацій.

Тут же була обрана комісія і представник до місцевої Ради об'єднаних профспілкових організацій.

На наступних зборах 16 квітня після активного обговорення була затверджена Платформа спілки учителів, яка складалася з кількох розділів.

Оскільки це перший профспілковий документ подільських освітян, то наводимо його текст дослівно. [73, с.231]

І. Загальна мета профспілки:

1. Підтримка Тимчасового Уряду у боротьбі зі старим ладом за зміцнення нового.

2. Підготовка населення до виборів в Установчі збори. .

3. Відміна станових і національних обмежень.

4. Право націй на самовизначення і збереження інтересів меншості.

5. Повна свобода організацій.

6. Децентралізація влади.

7. Впровадження в життя виборних засад у державному і громадському управлінні.

8. Відокремлення церкви від держави.

II. Професійно-політична мета:

1. Обов'язкова загальна освіта.

2. Автономія народної школи. Скасування шкільних рад і дирекцій, передача їхніх функцій колегіальним органам за участю місцевих і педагогічних сил.

3. Автономія середньої школи: вибори головного керівника школи, голови педагогічної ради, ліквідація навчальних округів і заміна їх колегіальними управліннями.

4. Емансипація вчителя від усіх обтяжливих пережитків старого ладу.

5. Усунення принизливих для особи вчителя форм контролю

6. Сприяння всебічному духовному розвитку членів Спілки (заснувати бібліотеки, клуби, курси, організовувати лекції, екскурсії, вистави, започаткувати видання свого друкованого органу).

7. Захист правових та економічних інтересів членів Спілки. Надання їм матеріальної і моральної підтримки. Можуть бути організовані суди честі, каси взаємодопомоги, санаторії, притулки.

8. Демократизація школи: вільний доступ до школи всім, безкоштовна освіта, спадкоємність школи і її націоналізація.

9. Позашкільна освіта і сприяння популяризації наукових знань серед населення.

10. Залучення широкої громадськості до виховання підростаючого покоління.

11. Широка громадська активність у відкритт шкіл.

III. Удосконалення професійної праці:

1. Відміна привілеїв і прав, пов'язаних з отриманням дипломів.

2. Створення системи підготовки кадрів педагогів-вихователів.

3. Зменшення кількості уроків і підвищення винагороди за працю.

4. Надання педагогу права на отримання річної відпустки після повного строку служби для оздоровлення та поповнення своїх знань зі збереженням грошового утримання і зарахуванням цього року у стаж роботи.

IV. Удосконалення навчально-виховного процесу:

1. Виховувати молоде покоління на засадах любові до Батьківщини і волі.

2. Усунути позашкільний нагляд за учнями у тому вигляді, у

якому він був раніше.

3. Відмінити фізичні покарання, екзамени, бальну систему.

4. Запровадити семестрову систему, впроваджувати ручну працю, організовувати учнівські гуртки, клуби, проводити екскурсії, раціональне читання і практичні заняття.

5. Впровадити фізичне виховання і факультативне викладання гігієни і ряду інших предметів, виходячи з місцевих умов.

6. Впорядкувати медичний нагляд за учнями. Організувати класи для розумово відсталих дітей.

На цих же зборах було обговорено і затверджено "Статут Могилів-Подільсько Спілки учителів", основним змістом якого є:

1. Членами спілки могли бути особи, як працювали учителями, вихователями, шкільними лікарями. Особи, які займалися навчанням дітей вдома і не мали учительського цензу, могли прийматися до Спілки рішенням загальних зборів.

2. Правління обиралося в складі 8 чоловік, його засідання проводилося не рідше одного разу на тиждень.

3. Загальні збори проводилися один раз на місяць.

4. Кошти складалися з внесків, прибутків від влаштування вечорів, концертів, вистав, лекцій.

Головою правління обрано Басенка. Деякі виступаючі на зборах висловлювали побажання шукати зв'язків з іншими спілками вчителів.

Ц пошуки досить інтенсивно проводились. 26 вересня прийнято рішення про вступ до Всеросійської учительської профспілки через Київську обласну організацію, а в середині 1918 року подільські делегати взяли участь в роботі II з'їзду Спілки. [12, с.123]

Тим часом становище в Могилеві з кожним днем погіршувалось. За роки громадянсько війни та інтервенції влада в місті змінювалась 18 разів. Вдвічі зменшилась кількість населення. Більшість підприємств були зруйновані. Чим займалось перше в губернії профспілкове об'єднання вчителів у цей важкий час? Уже на перших засіданнях правління були створені секції і комісії: шкільна, політична, економічна, бібліотечна. Їх представники брали активну участь у роботі Ради робітничих і солдатських депутатів, у міському об'єднанні профспілок, у шкільній раді відділу освіти. Члени профспілки активно обговорювали питання про реформу та українізацію школи, про трудові засади в навчальних закладах. Актив залучався до контролю за випуском учнів початкових шкіл, до роботи серед населення, до організації курсів і читання лекцій для 27-ої армійської бригади, організації клубу для вчителів.

Дуже багато уваги приділялося розв'язанню економічних проблем. Неодноразово піднімалось клопотання перед військовими частинами, Повітовою Радою, Міністерством, Комісаріатом Київського шкільного округу про звільнення шкільних приміщень. Представники спілки брали участь в нараді з цього питання при штаб 8-ої армії.

На всіх засіданнях правління і більшості зборів обговорювались проблеми, пов'язан з забезпеченням членів спілки городами, дровами, одягом, взуттям, гасом, хлібом, цукром та іншими предметами першої необхідності, розподіляли їх між колективами. Діяла каса взаємодопомоги.

31 березня 1918 року було прийнято звернення до Могилівської міської думи, Подільського земства про докорінне поліпшення матеріального становища початкових шкіл та збільшення заробітної плати їх учителям.

Систематично розглядалися заяви і скарги, які надходили від учителів. Особливого розголосу набув конфлікт між адміністрацією і групою учителів жіночої гімназії. В грудн 1917 року 6 викладачів оголосили страйк, який тривав понад три місяці.

На початку серпня 1920 року після повернення з губернської наради завідуючий відділом освіти А. Сперанський виступив на загальних зборах Спілки і вніс пропозицію про її реорганізацію "на нових засадах". Для цього необхідно було змінити статут, перейти на нову платформу за прикладом Київсько та Вінницької учительських спілок. Обговорювався новий Статут. На наступних зборах 7 серпня 1920 року було затверджено Статут Могилів-Подільської спілки працівників освіти і соціалістичної культури, яка увійшла до складу відповідного губернського об'єднання. [13, с.91]

Поширення профспілкового руху

В середині 1917 року оформились окремі об'єднання вчителів середніх шкіл, а потім початкових вищих, початкових нижчих шкіл у м. Вінниці. У 1918 році об'єдналися врейські і польські учителі. На початку вересня 1919 року вперше зібралися учителі-українці і організували свою спілку, затвердили статут, обрали раду філії. В жовтні 1919 року окружний суд затвердив статут спілки трудового студентства. В цьому ж місяці відбулися загальні збори вчителів, на яких обговорювалось питання про об'єднання. А на чергових зборах 22 листопада 1919 року був створений "Союз вчителів м. Вінниці" і обрано його тимчасове правління. Вирішено організувати "Позичкове ощадне товариство" з касою взаємодопомоги. Обрано комісію для підготовки статуту.

Подібний процес відбувався і у Вінницькому повіті. 12 травня 1918 року на загальному зібранні учителів було створено повітову філію спілки. В середині вересня 1919 року відбувся II повітовий з'їзд, на обговорення якого було винесено 14 питань. 21 вересня 1919 року відбувся з'їзд учителів Стрижавської волості, а на початку жовтня повітове правління констатувало, що учительські спілки засновано вже в 5 волостях.

25 жовтня цього ж року зібралися представники міського об'єднання та волосних філій Вінницької повітової спілки учителів. Крім спілчанських проблем, у центр уваги постало питання про заснування волосних органів освіти. Проект статуту такого органу був поданий на затвердження повітової шкільної ради. Створено тимчасове губернське правління учительської спілки.

Делегатський з'їзд працівників освіти, який відбувся у Києві в січні 1920 року, скасував Всеукраїнську вчительську спілку і створив спілку робітників освіти соціалістичної культури. Через це було проведено перереєстрацію членів спілки.

У березні 1921 року відбувся перший губернський з'їзд спілки "Робоссокульт" (робітників освіти і соціалістичної культури), який обрав правління спілки на чолі з Миколою Кузьміним. Правління та президія періодично засідали для обговорення директивних матеріалів Південного бюро ЦК профспілки, затвердження рішень повітових, волосних органів та комітетів.

28 квітня 1921 року на засіданні правління затверджено прапор спілки. Колір червоний. Зверху напис: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", нижче гасло профспілки. "Пролетарська революція знищила деспота — пролетарська освіта знищить рабство!", і внизу — "Подільський губернський відділ профспілки Оссокульта".[21, с104]

Об'єднання м. Вінниці Вінницького повіту підпорядковувались безпосередньо губернському правлінню. У Вінниці на 1 січня 1921 року налічувалось 694 членів спілки. З 25 березня було оголошено тиждень професійного руху. В результаті організаторсько пропагандистської роботи на 1 травня профспілкою було охоплено 70-80% працівників у 50 колективах (21 трудової школи, 6 профшкіл, 2 бібліотек, 5 курсів, органів народної освіти, дошкільних і позашкільних дитячих установ, народного будинку, державних консерваторії та оркестру, агітпункту, архіву, фото кіно об'єднання краєзнавчого музею, української трупи, театрів ім. Леніна та врейської драми). У місті створено 5 дільничних комітетів, затверджено 4 уповноважених, які розгорнули активну роботу у трудових колективах. Щомісяця проводились загальні збори працівників, на яких затверджувались тарифні угоди з міським відділом народної освіти на квартал, розглядалися плани шефсько роботи, роботи серед неписьменних, обирались делегати на з'їзди і конференції. Не залишались поза увагою проблеми матеріального становища учителів. Створено фонд взаємодопомоги.

На виконання рішення ВЦРПС у листопаді 1921 року розпочався процес злиття двох спілок: "Робоссокульга" і "Робмиса" (робітників мистецтва). Злиття відповідних губернських правлінь відбулося 28 листопада.

11 грудня 1921 року від імені перших спільних зборів у м. Вінниці на адресу Південного бюро ЦК профспілки надіслано телеграму: "...загальні збори вітають почин центральних органів у справі злиття "Робоса" "Робмиса" і констатують факт глибокого задоволення мас цим актом, що підказаний самим життям... Хай живе віднині міцна спілка робітників культурного будівництва!"

А вже через тиждень на президії слухали інформацію про побутові умови в театр м. Леніна: температура в артистичних вбиральнях там не перевищувала 13-14 градусів, на сцені — 8 градусів. Було піднято питання перед владними структурами про наведення елементарного порядку у цій справі. [12, с.19-34]

У квітні 1922 року відбувся об'єднавчий з'їзд, на якому було підбито підсумки роботи за рік. За звітний період відбулося 25 повітових з'їздів. Відзначено позитивні зрушення в роботі Гайсинської, Ямпільської філій і розвал профспілково справи у Брацлавському повіті, де владні структури неодноразово розпускали правління.

Профспілкову лінію губправління з'їзд визнав правильною, але акцентував увагу на вкрай недостатньому зв'язку з повітовими філіями. Йшлося і про важке матеріальне становище членів спілки, погане надходження внесків. І все ж з'їзд завершив роботу на оптимістичній ноті, підкресливши, що після об'єднання легше вирішувати нагальні проблеми.

Проте "міцний союз" проіснував недовго. В багатьох губерніях відбувся масовий вихід зі спілки працівників мистецтва. Кількість їх (в Україні) зменшилась вдвічі, а в Миколаєві — в 10 разів. Уже в травні надійшла вказівка про роз'єднання спілок. В Подільській губернії цей процес було завершено у червн 1922 року.

Органи народної освіти не завжди враховували колективну думку членів профспілки, що, як правило, призводило до загострення стосунків. Могилів-Подільський міськвно у зв'язку з реформою школи, в основу якої закладались трудові засади, з метою максимального залучення школярів до праці видав наказ завершити навчальний рік 24 квітня 1921 року і розпочати новий 9 травня цього ж року. В першій декад квітня наказ двічі обговорювався на загальних зборах спілки. Учителі вбачали суть проблеми в тому, щоб наблизити викладання навчальних предметів до життя, а тому після обговорення прийняли постанову. "Просити міськвно відмінити це розпорядження як таке, що не відповідає інтересам школи, і надалі обговорювати подібні питання разом зі спілкою. Враховуючи, що відділу освіти необхідні рішуч досвідчені люди, спілка готова виділити їх зі свого середовища і підтримувати постійний зв'язок". Наказ було відмінено.

В грудні 1922 року на учительському з'їзді Гавришівської волості різкій критиц було піддано волосний відділ народної освіти за становище, яке склалося в Кобилянській школі: приміщення зруйноване, учитель втік, школа понад два місяц не працює. Спілка і селяни своєчасно інформували відділ, але ніякого реагування не було. [12, с.102]

Влітку 1923 року Гайсинський окружний відділ народної освіти використав кошти, передбачені на зарплату учителям, на проведення педагогічних курсів. Губправління профспілки засудило ці дії і передало матеріали у прокуратуру.

Не завжди були нормальними стосунки між губвно і губправлінням спілки. Трич обговорювалось на засіданнях президії питання про організацію Будинку вчителя. Врешті-решт в обіцяне для цього приміщення вселився відділ освіти.

Губвно без погодження зі спілкою намагався розподілити речі і кошти, отримані у "Двотижневик освіти". Дійшло до того, що губправління звернулося до губпрофради з проханням провести спільне засідання для поліпшення взаємовідносин і встановлення нормальних контактів.

17 18 вересня 1921 року Губпрофрада на пленарному засіданні обговорила стан шкільної справи на Поділлі. Відзначила значні успіхи в роботі спілки "Оссокульга", особливо в ліквідації неписьменності серед пролетарів, вимагала від губправління і Губнаросвіти більше уваги школам з пролетарським контингентом дітей. У зв'язку з катастрофічним станом багатьох шкільних приміщень вирішено вважати принципово допустимим залучати заможні класи населення до підтримки шкіл.

У зв'язку з ліквідацією повітового поділу губерній 14 лютого 1923 року губпрофрада прийняла постанову про ліквідацію повітових і створення 5 окружних профорганів з центрами у Гайсині (14 районів), Кам'янці-Подільському (17 районів), Могилеві-Подільському (15 районів), Проскурові (16 районів), Тульчині (13 районів). Вінниця разом з Вінницьким округом залишились під опікою губернських профспілкових органів.

Згідно рішення ЦК Ради профспілок № 28 від 1 жовтня 1923 року всі працівники партійних комсомольських органів були переведені із профспілки радянських працівників до спілки "Робос". Це вплинуло на зростання її авторитету і значно пожвавило культосвітню роботу. В кінці жовтня було створено секції преси, професійну та наукових працівників, схвалено організацію студентських земляцтв в інституті народної освіти.

12 червня 1924 року розпочав свою роботу IV губернський з'їзд працівників освіти. Під час обговорення доповідей губвідділу спілки "Робос" і губвно делегати відзначали певні успіхи, засуджували вимоги окремих міських учителів щодо незалежності профспілок від партійних органів, вимагали посилення уваги до сільської школи, поглиблення перепідготовки педагогічних кадрів, надання їм кваліфікованої методичної допомоги, підняття кваліфікації робітників політосвіти, удосконалення мережі профшкіл, особливо сільськогосподарського профілю, переходу від пересувних бібліотек до організації постійних при кращих окружних і районних школах, удосконалення форм, обсягу і обліку громадсько роботи. У виступах звучали заклики завершити ліквідацію неписьменності, посилити антирелігійну пропаганду, брати активну участь у роботі радянських органів ("Жодної сільської ради без вчителя!"), активно поширювати політичні і наукові знання, поширювати кращий досвід профспілок.

У червні 1925 року поділ на губернії було ліквідовано. 5 липня відбувся заключний пленум губернського профспілкового об'єднання. Було прийнято рішення вважати губвідділ ліквідованим, обрати тимчасове правління по Вінницькій окрузі, а фінансов залишки передати до ВУЦП з надією, що вони будуть передані Вінницькій окрузі. Губернський будинок робітників освіти передано в розпорядження Вінницько окружної філії. [13]

Секція наукових працівників

17 вересня 1923 року губернське правління профспілки працівників освіти прийняло рішення про створення секції наукових працівників. В організаційний період очолював професор Вінницького інституту народної освіти М.І. Безбородько, через деякий час — А.І. Ярошевич.

В період становлення секції особлива увага приділялась налагодженню зв'язків між науковцями, світоглядним проблемам і краєзнавчим питанням. Створено комісію, яка розробила план метеорологічного, геологічного і ботанічного обстеження Поділля. Накопичувався матеріал при Вінницькій філії Всенародної бібліотеки академії наук України. Члени біографічного гуртка склали каталог діячів краю надіслали до Академії наук, зібрали і обговорили кілька сотень біографій. Комісія української мови розпочала працю над лінгвістичним матеріалом Поділля.

За перший рік своєї діяльності спілка зміцніла, в ній налічувалося вже майже 50 співробітників вузів і наукових установ, були налагоджені ділові зв'язки з подібними організаціями в інших містах. Але серйозним недоліком вважався слабкий вплив секції на органи і заклади освіти. [8, с.91]

Враховуючи позитивні відгуки і критичні зауваження, члени секції намагаються активізувати свою діяльність. Уже до кінця року на зборах обговорювались злободенні питання: "Розумова перевтома та гігієна розумової праці", "До істор українознавства" тощо. Члени СНР брали активну участь в робот науково-філософського товариства, в комісії української мови, виступали з лекціями про методологію академічної праці, про власні наукові Дослідження, працювали в раді культвідділу губернської профспілки, у будинку працівників освіти.

На початку лютого 1925 року в Харкові відбувся перший з'їзд наукових робітників України, в ньому брав участь секретар вінницької секції М Доброгай. Резолюц з'їзду лягли в основу пращ науковців.

Створено осередки СНР в Сутиському технікумі, при вищих педагогічних курсах у Могилеві, Гайсині і Тульчині. У 1925—1926 роках активно працювала група консультантів при кабінеті вивчення Поділля у Вінницькій філії бібліотеки Всеукраїнської академ наук. При необхідності залучалися до консультацій спеціалісти з Києва, Кам'янця-Подільського та інших міст. Вийшло друком чимало краєзнавчих розвідок. [12]

З ніціативи науковців 10 березня 1926 року Вінницький окружний виконком затверджує склад комісії для увічнення пам'яті Михайла Коцюбинського. Взято під охорону будинок, у якому народився письменник, а з жовтня його утримання переведено на місцевий бюджет. Проводяться ремонтні роботи і накопичується матеріал для обладнання музею. Відкрито 8 листопада 1927 року.

З початку 1928 року профспілки брали активну участь в складанні контрольних цифр І п'ятирічки. Не стояла осторонь цього процесу і вінницька секція наукових робітників. 12 лютого на загальних зборах обговорювалась доповідь інженера Бодунчена "П'ятирічний план комунального господарства м. Вінниці". Під час виступів обґрунтовувалась перспектива розвитку міста в трьох напрямках: як культурного центру, як центру розвитку легкої промисловості і як курортної зони України. У зв'язку з цим планувалися найрізноманітніші заходи, починаючи від розширення житлового будівництва, і закінчуючи облаштуванням пляжів та лазень Серед нших, розглядалося питання про виділення земельної ділянки для будівництва корпусу майбутнього медичного інституту, нині університету.

На початку червня окремо обговорювалися перспективи розвитку вищої освіти у Вінниці. Внесено пропозицію про відновлення інституту народної освіти, закритого у 1924 році, створення медичного інституту, надання педагогічного ухилу музичному технікуму, об'єднання українського і єврейського педтехнікумів в один навчальний заклад з двома відділами.

В кінці вересня розгортається жвава дискусія при обговоренні проблем уніфікац системи освіти в СРСР. Були пропозиції покласти в основу реформи досвід Української республіки. Йшлося про те, щоб навчання дітей розпочинати в 7 років, перші п'ять років навчання відводити під початкову освіту, наступн чотири — під середню, і на завершальному етапі шкільного навчання давати професію ("Сільські школи агрономізувати, міські — індустріалізувати!"). Міцн технікуми пропонувалося перетворити на вищі навчальні заклади з терміном навчання п'ять років, а слабші — на профтехшколи з трирічним терміном навчання.

На одному з засідань вчені Вінниці гнівно засудили погром польськими екстремістами центрів української культури у Львові і взяли активну участь у мітингу протесту 27 листопада 1928 року.

На початку 1929 року були активні спроби перемістити філію бібліотеки Всеукраїнської академії наук до м. Камянця-Подільського. СНР переконливо обґрунтувала необхідність залишити її та кабінет вивчення Поділля у м. Вінниці. До думки членів секції прислухались.

Свою працю вінницькі науковці намагалися тісно пов'язувати з потребами округу. В середині лютого 1929 року створено комісію з підвищення урожайност сільськогосподарських культур. На початку 1930 року був затверджений план участі членів секції у весняній посівній кампанії, у якому передбачалась робота на курсах і семінарах з підготовки і перепідготовки кадрів для дитячих установ села, відрядження в райони лекторів і консультантів, створення агроконсультбюро при центральній робітничій бібліотеці, обслуговування гуртків з агрономії, опрацювання рекомендацій про роль школи в районах суцільної колективізації. В усіх навчальних закладах формувалися бригади для роботи на полях, готувалися концертні програми і бібліотечки для підшефних сіл.[13]

2.3 Молодіжні громадські організації та їх роль в поширені освіти

Роль врейських громадських організацій та політичних партій у суспільному житті на Поділлі 1920-ті рр.

Ще за часів влади царату на території Правобережної України існувала ціла низка різних за своїм призначенням громадських організацій. Найбільш активними чисельними серед них були єврейські. Із встановленням радянської влади на Україні відбулося значне пожвавлення суспільно-політичної активност національних меншин. Цей процес залежав від території проживання певного етносу. Так євреї в основному проживали у містах та містечках і були більш активними у суспільному житті, ніж інші національні меншини, які переважно були сільськими жителями. Також територія мешкання різних етносів впливала й на характер їх громадських організацій.

У національних польських та німецьких селах існували традиційні організації як мали релігійне забарвлення і функціонували виключно у територіальних межах окремого населеного пункту та не мали ніякого централізованого управління. Так організації радянським керівництвом визнаватися як ворожі, що складаються із куркульсько-клерикального елементу і не мають права на існування.

Директивн органи розуміли, що миттєво вони не зможуть викоренити релігійних вірувань серед населення, а тому прагнули взяти під контроль процеси та події, пов'язан з здійсненням всіх культів. Це стосувалося і національних меншин. За обіжником НКВС від 9 грудня 1924р., для виконання прилюдних обрядів на вулицях громади повинні були подати до владних структур спеціальну заяву з проханням дозволу на це та сплатити грошовий податок. Якщо вони хочуть “бранця” на квартирі або у приватному будинку для здійснення релігійних обрядів, то повинні обов'язково повідомити місцевий адмінвідділ або райвиконком про місце та час такого зібрання.

Єврейський суспільний рух був невід'ємно пов'язаний із політичним і являв собою дуже потужний і багатогранний механізм, який мав різні прояви. В його основі лежав сіонізм, представлений цілою низкою організацій, що виникли в Росії після революції 1917 р. Значна частина геройського населення на початку 20-х років була позбавлена громадянських прав, не мала роботи. Тому така ситуація сприяла згуртуванню їх у громадські організації та політичні партії за національною ознакою.

На 1925 р. кількість назв громадських організацій доходила до 9. Всі вони у своїх поглядах сходились на тому, що національне питання на Україні не вирішене, радянське керівництво робить можливе для морального та фізичного знищення врейського народу . Сіоністські організації відрізнялося між собою лише характером діяльності (спорт, палестинознавство, суспільствознавство).

Основними центрами функціонування цих організацій були великі міста Київ, Житомир, Одеса й маленькі прикордонні містечка Коростенського, Проскурівського, Кам'янець-Подільського Могилів-Подільського та інших округів .

Найбільш нтенсивно сіоністський рух розвивався у 1925 р. Так на кінець цього року на облік Державного політичного управління (ДПУ) знаходилось 7601 сіоністів, а на 1 січня 1925 р. - 3300, у листопаді 1924 р. — тільки 2000. Оскільки облік здійснювався тільки стосовно найбільш активних" діячів, то реальні цифри представників сіонізму були набагато більшими, наприклад: листопад 1924 р. — 15000 членів, січень 1925 р. — 20000, січень 1926 р. — 30000. Отже, ц показники свідчать про значну участь євреїв у сіоністському русі .[44, с.122]

На території України набули широкого розповсюдження в цей час дитячі єврейськ організації, які структурно нагадували бойскаутів. До них належали Гашомер-Гацоїр («Юний страж»): правий — біло-голубий та лівий - класовий. Ц організації мали військове забарвлення та чітку організаційну структур), яка включала в себе центральний штаб, окружні та районні штаби, штаби легіонів дружин. Легіони складалися із дружин, а дружини - із загонів «Шомерів» («стражів»), «Цофім» («розвідники») та «Зойвонім» («вовченята»). [40]

Єврейська молодь серед інших вікових груп найбільш активно брала участь у суспільно-політичному житті країни. Більшість її організацій знаходилась під значним впливом нелегальних єврейських партій. Найбільш впливовою серед них була Єдина всеросійська організація єврейської молоді (ЄВОСМ), яка у 1924 р. утворилася шляхом злиття ОСМ (організація сіоністської молоді) із частиною біло-блакитного Гашомеру та гуртка «Кидимо» («Вперед»). ОСМ до злиття знаходилась ПІД впливом Партії сіоністів-трудовиків (СТП), а тому і ЄВОСМ також певною мірою знаходилась під її ідейним контролем. Офіційно ЄВОСМ вважала себе неполітичною організацією. Це була централізована організація із внутрішньою дисципліною та значною кількістю членів. Основними напрямками її діяльності стала підготовка кваліфікованих та свідомих євреїв для розбудови Палестини, боротьба проти асиміляційних тенденцій серед єврейського населення та інші.

Чільне місце у роботі серед єврейської молоді займав Сіоністсько-соціалістичний союз молоді (ІІСЮФ). Ця організація була своєрідним «комсомолом» для Сіоністсько-соціалістичної партії і діяла нелегально, її метою було створення врейської держави у Палестині. Крім цього, ЦСЮФ боровся за свободу політичних організацій трудящих, легалізацію соціалістичних партій та паластенизму, формування національних єврейських частин в армії та інше. Його чисельність складала понад 3 тис. осіб.

Сіоністсько-соціалістична партія утворилася у 1920 р. в результаті від'єднання частини активістів сіоністської трудової партії. Вона визнавала класову боротьбу, проте тільки в рамках парламентаризму. Як і інші, ця партія також мала утаємничений характер, члени якої, подібно до СТП. у своїй роботі користувалися прізвиськами, шифрували листи. їхнім друкованим органом була «Сіоністсько-Соціалістична думка». На думку ДПУ, це була найбільш стійка, активна та небезпечна політична організація серед всього сіоністського руху на Україні.

Політичне забарвлення мала організація Югенд, яка об'єднувала сіоністсько-соціалістичну молодь і пропагувала соціалістичні ідеї серед єврейської молоді та намагалася у них виховувати національну самосвідомість. Вона здійснювала роботу у галуз економіки, зокрема, нею створювалися виробничі артілі, здійснювалася співпраця у цьому напрямку із Гехалуц.

Окремо потрібно відзначити сіоністсько-соціалістичну федерацію «Дройр», яка прагнула об’єднати всі молодіжні єврейські організації в єдиний союз сіоністсько-соціалістично молоді. Центр її знаходився у Варшаві, а на Україні діяло низка її розгалужень, зокрема, її групи працювали у Київській, Одеській, Подільській губерніях.

Якщо проаналізувати програмні документи всіх сіоністських партій та організацій, то м були притаманні такі вимоги:

1. «Національно-культурна автономія для вреїв.

2. Вільні єврейські Ради у місцевому та республіканському маштабі.

3. Створення єврейських відділів профспілок.

4. Геть режим терору над соціалістичною спільністю.

5. Геть євсекцію та національне пригнічення вреїв тощо».

Серед врейського населення в Україні було немало сіоністських гуртків. Найбільш впливовими серед них були «Тарбут», «Бнейціон» (діти Сіона) та згадуваний вище «Кидимо». Наприклад, культурно-просвітнииький гурток «Тарбут» користувався значною підтримкою сіоністських організацій. У 1922 році на потреби гуртка було зібрано декілька десятків мільйонів карбованців. За ці кошти гурток відкрив свій клуб у Києві при синагозі «Ойгель-Йосиф» по В Васильківській. 23. який мав велику бібліотеку єврейських книг, єврейські школи на Подолі та у центрі Києва. Крім цього, «Тарбут» створив гуртки для єврейської молоді з вивчення єврейсько літератури та історії. [9, с.98]

Інтенсивний розвиток сіоністського руху спричинив до активної боротьби керівних структур із ним. Основним методом цієї протидії стали репресії проти активістів єврейських організацій, які розпочалися на початку 1924 року. Наприклад, за 1923-1924 та 1925 роки було вислано за межі України 213 осіб. Проте репресії проти сіоністів, навпаки, ще більше прискорили ріст кількості сіоністських організацій і вплинули на збільшення чисельності їх членів та тих, хто їм співчував.

Боротьба радянської держави із сіоністським рухом спричинила до зменшення кількост організацій і чисельності в них. Як ми вже відзначали, на 1 січня 1926 р. налічувалось приблизно до 30000 членів цих організацій, на 1 квітня їх кількість становила 23000, а на 1 листопада - тільки 14000.

На початку 20-х років керівні структури країни були слабкими у фінансовому відношенні і не могли особливо протидіяти міцним єврейським закордонним Суспільним організаціям, які відкривали свої відділення у Росії і в Україні. Тому вживалися заходи з регламентації їх діяльності, щоб взяту контроль над ними. На 3-й конференції євсекцій РКП, яка відбулась у 1921 р., відзначалося:

1. Як тимчасово існуючі «єврейськ суспільні організації» повинні займатися лише наданням допомоги героям. Що постраждали від погромів.

2. Всі створені ними установи повинні при першій можливості перейти у розпорядження радорганів.

3. Стежити за тим. щоб діяльність цих організацій не відхилялась за межі дозволеного.

4. Прагнути взяти у руки комуністів найбільш впливові організації та посилювати свій вплив в інших.

Отже, на території Правобережної України у 1920-ті роки існувала ціла низка врейських партій і громадських організацій, в основі яких лежав сіонізм. Вони були невід'ємною складовою суспільно-політичного та економічного життя зазначеного регіону. Рух сіоністів водночас був однорідний та різнобічний за своїм характером, методами функціонування, завданнями та метою, що й зумовлювало особливості діяльності окремих єврейських партій та громадських організацій. Крім цього, на території України діяла мережа закордонних філантропічних організацій, які надавали матеріальну допомогу євреям на різн потреби. [44, с.121-145]

Загальні висновки

Розглядаючи процес розвитку системи освіти на території Поділля в другій половині XIX початку XX століття варто зауважити, що розвивалася вона в русл соціально-політичних та економічних перетворень в усій Російській імперії. Розвиток освіти підштовхували об'єктивні обставини розвитку капіталістичних відносин з х найманою кваліфікованою робочою силою, потребою в управлінських кадрах для промисловості. Разом з тим, реалізація урядових постанов, указів імператора та нших нормативно-правових документів в сфері освіти мала свої особливості для окремих регіонів, в тому числі і для Подільського краю, адже вони враховували економічну спеціалізацію регіону в межах урядового курсу на регіоналізацію та спеціалізацію провінцій імперії. Цей блок політичних передумов розвитку освіти перебував у нерозривному зв'язку із загальноімперською освітньою системою.

Важливими політичними передумовами для розвитку освіти виступали і місцеві особливост Подільського краю. Вони полягали в тому, що по всій Україні, на хвил національного відродження розгорнувся педагогічний рух за національне шкільництво, очолений революційно-демократичною інтелігенцією та освітянами. Він розгорнувся як зворотна реакція на великоросійську шовіністичну політику відносно українського народу, яка супроводжувалася наступом на українську мову використання в навчально-виховному процесі навчальних закладів.

На розвитку освіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичної стратег мперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про це засвідчу низький рівень освіченості серед молоді - прогресивних сил українського суспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженням чужої мови у освітній процес навчальних закладів на Поділі російський уряд хотів «виховати покоління слухняних рабів» імперії.

Це дає підстави стверджувати, що освіта в значній мірі виступала інструментом політики царату відносно національних меншин, а не була повністю направлена на ліквідацію безграмотності і становості в її здобутті.

Ситуація покращилась лише з приходом до влади на короткий період Української Центрально Ради. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почались закладатись ЇЇ підвалини в сучасному розумінні.

Об'єднання молодих людей, освічених, ерудованих, сповнених бажання поширювати освіту в народі, піднести його культуру, зробити її надбанням широкого загалу — явище. На наш погляд, для того часу цілком нове у суспільстві. Студентська молодь гімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки, різні організації з метою поширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громада також сприяло задоволенню освітніх проблем того часу. Даним дослідженням на основі численних-матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, що українські громади — це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX — початок XX століття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Діяльність громадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань серед українського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження формування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїх нтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо. Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхн українолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.

У процес дослідження встановлено, що наприкінці XIX — початку XX століття одним із активних просвітницьких осередків на Поділлі була організація «Просвіта». Їх учасники відіграли помітну роль у піднесенні національної свідомості населення краю, росту його культурно-освітнього рівня. Проводили різноманітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення. У цей час вони займалися розв'язанням питань духовного і освітнього розвитку населення України і були чи не єдиними громадськими організаціями, як опікувалися видавничими справами, утворювали бібліотеки і читальні, засновували освітні заклади, влаштовували лекції, літературно-вокальні вечори, театральн заходи, займалися створенням краєзнавчих музеїв тощо. Так перший музей на Поділл з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському.

Земства помітну роль у розширенні системи початкових навчальних закладів відіграли будучи органами місцевого самоврядування. Вони займалися заснуванням українських початкових та професійних шкіл, дитячих садків, виданням педагогічних журналів, шкільних підручників, посібників, освітньо-виховною діяльністю. Повітов земства організовували власні школи і дбали про їх добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися на земські кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що відкривалися з ніціативи селян. З’явився новий тип початкових навчальних закладів – нижч ремісничі школи, під клопотаннях земств.

Займалися організацією недільних шкіл: чоловічі, жіночі і змішані. Їх відкривали міськ та сільські товариства, церковні попечительства, монастирі, благодійн товариства і приватні особи. Чисельна єврейська громада продовжувала зберігати традиційну систему освітянських закладів, утримуваних ними ж на громадських, так і на приватних засадах. В містах Поділля продовжували існувати так зван хедери, які створювалися меламедами (книжниками) і функціонували виключно на кошти батьків, які оплачували навчання своїх дітей. Для навчання сиріт і дітей з бідних єврейських сімей у містах Поділля продовжували діяти талмудтори, як утримувалися на кошти єврейських громад, а також на пожертви багатих євреїв (будинки навчання або молитви школи).

Таким чином, друга половина початок століття характеризується бурхливим розвитком навчально-виховних нституцій як державного, так і громадського характеру.

Однак, не зважаючи на всі позитивні зрушення в розвитку освіти у зазначений період відсоток неосвітченого населення, як на території Подільської губернії, так Україні зокрема, був досить великий і складав 82-85 %.

Список використаних джерел

1. Артемова Л.В. Історія педагогіки України: Підручник для студ. вищ. пед. навч. закл./ Л.В. Артемова. – К: Либідь, 2006. – 424с.

2. Анюхіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (ІІ пол. – поч. ХХ ст.) // Подільська старовина: Збірник наукових праць/ Від ред. В.А. Косаківський. – Вінниця, 1998. – С.93-94.

3. Анохіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (II пол. XIX - поч. XX ст.) // Подільський телеграф. - 2001. - 13 вересня (№ 12). - С. 10;

4. Анохіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (ІІ пол. XIX - поч. XX ст.) // Подільська старовина: Збірник наукових праць. Ювілейний випуск до 80-річчя з дня заснування музею. - Вінниця, 1998. - С. 104;

5. Березівська Л.Д. Реформування шкільно освіти міністерством народної освіти в контексті громадського-педагогічного руху в Україні (1904-1907рр.)//Гуманітарні науки. – 2006. – №2. – С. 76-82.

6. Білоусенко О. Гибель “Просвит” // Украинская жизнь. – 1912. – №1. – С.29-39;

7. Валентин С. Що дали робочому людові “Просвіти що можуть вони йому дати? // Слово. – 1907. – №6. – 16 червня. – С.4-7;

8. Васькович Г. Шкільництво в Україн (1905-1920). – К:Мандрівець, 1996. – 359 с.

9. Верхола Т. Наше минуле і сучасне. Проскурів: Друкарня Д.М. Левіна, 1917. – 512 с.

10. Верхола Т. Про “Просвіти” (Порада, як засновувати сільські та містечкові “Просвіти”). – Проскурів: вид-во Проскурівської “Просвіти”, 1917. – С.2;

11. Вишневський О.І. Повернення гімназії // Рідна школа. - 1992. - № 2. - С. 73-76;

12. Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження – Вінниця ДП. ДКФ – 2005. – 324 с.

13. Вінниця: Історичний нарис/ Гол. Редактор проф. Подолинний А.М. – Вінниця: Книга-Вега, 2007. – 430 с.

14. Воловик В. Соціально-економічне становище Поділля наприкінці XIX - початку XX століття // Наукові записки ВДПУ м. М.Коцюбинського. - Серія Історія. – Випуск ІІІ. – Вінниця, 2000. – С. 31-34.

15. Вороліс М.Г. Освіта Подільського краю наприкінці XIX ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. Вил. 1.: - Вінниця, 2003. - С. 39-40;

16. Вороліс М.Г. Особливості розвитку середньої освіти на Поділлі в другій половині XIX - на початку XX століття // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 2. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. - Вінниця, 2000. - С. 55-56;

17. Вороліс М.Г. Початкова та середня освіти на Поділлі в другій половині XIX -початку XX ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. Вип. 2. - Вінниця, 2004. - С. 11-13;

18. Вороліс М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 р.р. // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 1. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. - Вінниця, 1999. - С. 42-45;

19. Вороліс М.Г. Стан середньої освіти на Поділлі у 1891-1901 р.р. // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 12. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. - Вінниця, 2007. - С. 187-189

20. Гавриш Р.Л. Земська система навчання та виховання в Україні: [60-ті рр. ХІХ ст.] // Історія України. – 1998. – №40. С.6-7.

21. Гамрецький І.С., Калоша П.М., Пустіва В.Д., Троценко Л.В. Нарис з історії профспілкового руху освітян Вінниччини Вінниця: Континент-Прим, 2002. – 140 с.

22. Герасименко В. З українського громадського руху на Поділлі (1905–1917). (Пам’яті д-ра К.Г.Солухи) // За сто літ.: Матеріали з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. / За ред. М.Грушевського. Кн.5. – Х., К., 1930. – С.305-313;

23. Гранів О. Товариство «Просвіта»: традиції і проблеми// Українське слово. – 1993. – 22 жовтня – С. 5.

24. Григоріїв Н. Спогади Руїнника. – Львів, 1938. – 262 с.;

25. Гурський В.А. Освітня діяльність нтелігенції в контексті розвитку педагогічної думки України у 2-й половині XIX - початку XX ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі: Збірник наукових праць. Т.1. - Кам'янець-Подільський, 1998. - С. 177-184;

26. Гупан Н. Педагогічна громадськість у боротьбі за піднесення національної свідомості українського народу на межі XIX - XX століть // Історія в школах України. - 2000. - № 3. - С. 44-47;

27. ДАВО. - Ф. 54. - Оп. 1. - Спр. 36. - Арк. 7;

28. ДАВО. - Ф. 230. - Оп. 1. - Спр. 67. - Арк. 34, 35;

29. ДАВО. - Ф. 230. - Оп. 1. - Спр. 32. - Арк. 12,50,79,89;

30. ДАВО. - Ф. 680. - Оп. 1. - Спр. 28. - Арк. 3-5;

31. Дорошенко Ю. Нарис історії України. К., 1991. – Т.2. – 347 с.

32. Єрьомін М. Короткий огляд промисловост Поділля (1989-1913рр.). – Економіка Поділля. – 1996. - №1. – С.8.

33. Єсюнін С. Проскурівські реальне та комерційне училища на початку ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. - Кам’янць-Подільський: Оіюм, 2006. – Т.6. – С.273-280.

34. Зайченко І.В. Педагогічна концепція С.Ф. Русової: Навч. пос. для студ. пед. спец. Вузів/ І.В. Зайченко. – 2-е вид., доп. І перероб. – Чернігів: ЧДПУ ім. Т. Шевченка, 2000. – 233 с.

35. З життя “Просвіт” // Рада (м.Київ). 1911. – №80. – С.3;

36. Зборовський І. – до товариства Просвіта” у Києві. Листи 13 листопада 1906 р. – 11 січня 1909 р. з Яланця, Бершадь // Ф.114. – Спр.216-219. – Арк.2;

37. Зінченко А. Поділля. – К., 1998. – С. 73-196.

38. Зінько О.В. Літературні джерела 20-х 30-х рр. Про молодіжний рух України у 20-ті рр.// ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Наукові записки. Сер. історія. – Вінниця, 1999. Вип.1 – С. 145-149.

39. Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917–1920 рр.). – К.: Видавництво Академ Наук Української РСР, 1961. – 424 с.;

40. Історія педагогіки. [Навч. посібник для пед. ін-тів.] За ред. д-ра пед. наук, проф. М.С. Грищенко. – К.: «Вища школа», Головне вид-во. 1973. – 447 с.

41. Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія/ За ред. В.Г. Кременя; Уклад. О.О Любар. – К: Знання, 2005.– 767 с.

42. Калиниченко Н.П., Ільченко Ж.Д. Роль земств у впровадженні навчання рідною мовою в народній школі України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) Український історичний журнал. – 1994. – №1. – С. 72-81.

43. Кловак Г. Педагогічна і просвітницька діяльність українських громад (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)// Рідна школа. – 2002.–№11. – С. 70-72.

44. Косаківський В.А. Подільська старовина: Збірник наукових праць/ Від ред. В.А. Косаківський. – Вінниця, 1993. – 480 с.

45. Кравець В.П. Історія української школи педагогіки: Курс Лекцій: Навч. посіб. для студ. пед. навч. закладів та ун-тів/ МО України. – Тернопіль: Кн. – журн. вид-во «Тернопіль», 1994. – 357, [2] с.

46. Кулікова Л. Гімназія як символ кращих традицій у вітчизняній освіті // Історія в школі. - 2000. - № 4. - С. 8-12;

47. Левківський М.В. Історія педагогіки: Підруч. для студ. вищ. навч. закл./ М.В. Левківський. – 2-е вид. доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 376 с.

48. Лозовий В. Діяльність Подільсько «Просвіти» в 1906-1914 рр. //Просвітницький рух на Поділлі (1906-1923рр.) Кам’янець- Подільський, 1996. – С. 6-27.

49. Лойко О.О. Культурно-освітня робота серед сільського населення Вінниччини в 1921–1928 роках // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип.ІІІ. Серія: Історія: Зб. наук. праць. / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. Вінниця, 2001. – С.91

50. Лотоцький А. Народное образование в Подолии в его прошлом и настоящем // Образование. - 1896. - №4. - С. 73;

51. Любар О.О. Історія української школи педагогіки: української школи і педагогіки: Навчальний посібник./ О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко. – К: Знання, 2006.– 747 с.

52. Малий В. Рівень освіченості населення Поділля наприкінці ХІХ століття. / В. Малий // Культура Поділля: історія сучасність. – Хмельницький, 1993. – С. 276-277.

53. Мельничук О.С. Історія педагогіки України: Навч. посібник / О.С. Мельничук – Кіровоград, КДПУ ім. В.К. Винниченка, 1998. – 169 с.

54. Назаренко С. Освіта на Поділлі ХІХ століття / С. Назаренко // Радянське Поділля. – 1982. – 16 червня.

55. Нариси історії українського шкільництва. 1905-1933/За ред. О.В.Сухомлинської. - К., 1996;

56. Нестеренко В.А. «Просвіта» на Камянеччині в 1921-1923 рр. / В.А. Нестеренко // Просвітницький рух на Поділл (1906-1923рр.) Кам’янць-Подільський, 1996. – 540 с.

57. Огієнко І. “Науковий метод україножерства” / І. Огієнко // Рада. – 1913. – №29. – 5 лютого. – С.1-2;

58. Огієнко І. Українська культура. Коротка сторія культурного життя українського народу / І. Огієнко – К.: Довіра, 1992. 123 с.

59. Огієнко І. Чи не новий похід / І. Огієнко // Рада. – 1912. – №294. – 25 грудня. – С.3;

60. Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. – Т.11: Матеріали сьомого круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі. Присвячено 90-річчю Кам’янець-Подільського національного університету». – 520 с.

61. Петлюра С. З українського життя в минулому році / С. Петлюра // Слово. – 1908. – №1. – 6 січня. – С.6;

62. Петлюра С. З українського життя в минулому році / С. Петлюра // Слово. – 1908. – №3. – 20 січня. – С.8-10;

63. Подільська старовина: Збірник наукових праць / Вінницький обласний краєзнавчий музей; Відп. ред. Косаківський В.А. Вінниця, 1998. – 699 с.

64. Подолянин К. Чи й тут проґавимо / К. Подолянин // Рада. – 1909. – №199. – 3 вересня (16 вересня). – С.1; Подільська Просвіта” // Слово. – 1909. – №10. – 8 березня. – С.4-5;

65. Приходько В. Під сонцем Поділля. Спогади. Ч.1. – Вид.4. / В. Приходько – К.: Криниця, 1967. – 184 с.;

66. Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі: сторія і сучасність / В.С. Прокопчук – К.: Рідний край, 1995. – 699 с.

67. Просвітянин з хотинської виставки // Рада. – 1911. – №205. – 11 вересня (24 вересня). – С.1;

68. Просвітянський з’їзд // Нова Рада (м.Київ). – 1917. – №146.– С.2;

69. Розвиток народної освіти і педагогічно думки на Україні (X ст. - початок XX ст.): Нариси / під ред. М.Д.Ярмаченко, Н.П.Калениченко, С.У.Гончаренко та ін.-К., 1991;

70. Семчишин М. Тисяча років українсько культури / М. Семчишин – К., 1993. – С. 285-288.

71. Сесак І.В. З істор Кам’янць-Подільського середнього технічного училища (1903-1919рр.) / І. В. Сесак // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. - Кам’янць-Подільський: Оіюм, 2002. – Т.2. – 580 с.

72. Сесак І.В. Освіта на Поділлі: у 2-х ч. Ч.ІІ. Середні навчальні заклади у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. / І.В. Сесак – Кам’янць-Подільський, 1999. – 599 с.

73. Сірополко С. Історія освіти в Україн [від початку нашої історії до початку ХХст.]:[Монографія для істориків, вчителів, студ.] / Ст. «Життєвий шлях подвижника і патріота» Т. Т. Бернаржової – К.: Наукова думка, 2001.–912 с.

74. Cмолієвський А. Про подільську Просвіту” / А. Cмолієвський // Рада. – 1906. – №1. – 15 вересня. – С.3;

75. Сухенко Т.В. Жіноча середня освіта в Україн (ХІХ – початок ХХ ст.) / Т.В. Сухенко //Український історичний журнал. – 1998. - №5. – С.63-74.

76. Томчук М. Учительські семінарії в Правобережній Україні в II пол. XX ст. / М. Томчук // Український історичний журнал. - 1994. - № 4. - С. 50-60;

77. Торський В. Українська державність нова роль «Просвіт». – Вовча: Друкарня каси дрібного кредиту, 1918. – 76 с.

78. Тростогон А.М. Створення реальних училищ у кінці ХІХ ст. / А.М. Тростогон // Матеріали ІІІ-ої історичної краєзнавчо конференції. – Вінниця, 1994. – с.25.

79. Хмурий А. К. Подільська “Просвіта Подільське духовенство / А. К. Хмурий // Рада. – 1907. – №2. – 3 січня. – С.3;

80. Цапко О. Політична спрямованість діяльності «Просвіт» наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. / О Цапко // Нова політика. 1998. –№5. – С. 9-12.

Страницы: 1, 2, 3