Сборник рефератов

Курсовая работа: Соціальне забезпечення в СРСР

Створення колгоспів вимагало з боку держави організації соціального забезпечення колгоспників. У 60-ті роки ХХ ст. було прийнято пакет нормативних актів з питань матеріальної підтримки селян. Основними з них були: 1) Закон СРСР від 15 липня 1964 р. “Про пенсії і допомоги членам колгоспів”; 2) Положення про порядок призначення і виплати пенсій членам колгоспів, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 17 жовтня 1964 р. №859; 3) Положення про порядок призначення і виплати допомог у зв’язку з вагітністю і пологами жінкам – членам колгоспів, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 4 листопада 1964 р. №915; 4) Положення про центральний союзний фонд соціального забезпечення колгоспників, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 6 листопада 1964 року № 919; 5) Положення про комісію з призначення пенсій і допомог колгоспникам, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 6 листопада 1964 р. №920; 6) Положення про ради соціального забезпечення колгоспників, затверджене постановою Ради Міністрів від 6 листопада 1964 р. № 921; 7) Інструкція про порядок оформлення документів для призначення і виплати допомог у зв’язку з вагітністю і пологами жінкам – членам колгоспів, затверджена Мінфіном СРСР і Держкомпраці СРСР від 11 грудня 1964 р.; 8) постанова Ради Міністрів СРСР від 3 вересня 1964 р. №746 “Про порядок і розміри відрахувань від доходів колгоспів у централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників і про організаційні заходи, пов’язані із здійсненням Закону про пенсії і допомоги членам колгоспів; 9) постанова Ради Міністрів СРСР від 1 квітня 1965 р. № 258 “Про пенсійне забезпечення колишніх членів колгоспів, землі яких передані радгоспам та іншим підприємствам і організаціям”. З прийняттям цих актів завершилося формування соціального забезпечення громадян в СРСР.

19 грудня 1977 р. Рада міністрів СРСР постановою № 1128 затвердила Положення про персональні пенсії, що змінило відповідне положення 1956 р. Одночасно було скасовано 9 постанов РМ СРСР з питань персональних пенсій. Видами персональних пенсій були: 1) пенсії союзного значення – за заслуги перед СРСР; 2) республіканського значення – за заслуги перед союзною республікою; 3) місцевого значення – за заслуги місцевого значення. Пенсії призначалися чоловікам після досягнення 55 років, а жінкам – 50 років або незалежно від віку за наявності інвалідності. У 1977 р. пенсійний вік був збільшений до 60 років, а для жінок – до 55 років. Максимальні розміри персональних пенсій були в 1956 р.: союзного значення – 200 руб., в 1977 р. – 250 руб., республіканського значення відповідно – 120 і 150 руб., місцевого значення – 60 і 110 руб. Комісії зі встановлення персональних пенсій були створені при РМ СРСР, РМ союзних республік та при облвиконкомах рад народних депутатів. Персональним пенсіонерам у разі особливої потреби могла надаватись одноразова допомога. Персональні пенсіонери мали суттєві соціально-побутові пільги. До них належали: 50% знижка в оплаті житлової площі та комунальних послуг; безплатне протезування всіх видів (за винятком протезів з дорогоцінних металів); прикріплення до спеціальних поліклінік; оплата ліків за рецептами лікарів у розмірі 20% їх вартості. Персональним пенсіонерам, які мали тривалий партійний стаж, одночасно надавалися: щорічна безплатна путівка в санаторій чи будинок відпочинку; за бажанням замість путівки видавалася грошова компенсація; безплатний проїзд у міському транспорті; безплатний проїзд один раз у рік (туди і назад) залізничним, водним, повітряним або автомобільним міжнародним транспортом; щорічна грошова допомога в розмірі до двомісячної пенсії. Вони мали й інші соціальні пільги.

На початок 70-х років ХХ ст. в СРСР завершилося формування таких організаційно-правових форм соціального забезпечення: 1) державне соціальне страхування робітників, службовців, членів кооперативів і деяких інших осіб; 2) соціальне страхування колгоспників; 3) соціальне забезпечення колгоспників за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників; 4) соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету; 5) забезпечення за рахунок спеціальних фондів громадських організацій (художній, літературний, музичний фонди, фонд Спілки кінематографістів).

3 серпня 1972 р. Рада Міністрів СРСР затвердила нове Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій з урахуванням досвіду реалізації Закону 1956 р. У 1977 р. прийнята остання Конституція СРСР, що передбачала право громадян на соціальне забезпечення й гарантії його забезпечення.

Розвивалася нормативна база соціального обслуговування різних категорій населення, надання їм пільг і переваг. 23 лютого 1982 р. Рада Міністрів СРСР постановою за №209 затвердила Положення про пільги для інвалідів Вітчизняної війни і сімей загиблих військовослужбовців. Рада Міністрів СРСР 4 квітня 1983 р. прийняла постанову за № 272 “Про забезпечення транспортними засобами інвалідів з числа робітників, службовців, колгоспників, а також інвалідів з дитинства”. Рада Міністрів СРСР від 28 квітня 1984 р. прийняла постанову № 384 “Про організацію будинків-інтернатів для ветеранів виробничих об’єднань (підприємств)”. Держкомпраці СРСР 20 червня 1981 р. затвердив Типове положення про будинок для престарілих і інвалідів.

Союзний уряд приділяв увагу наданню допомог певним категоріям осіб.

Допомогу на дітей військовослужбовців строкової служби було введено з 1 січня 1964 р. постановою Ради Міністрів СРСР від 25 жовтня 1963 р. за № 1108 “Про виплату допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби”. Вона призначалася дружинам солдатів, матросів, сержантів і старшин строкової служби у розмірі 15 руб. на одну дитину та 22 руб. на двох і більше дітей на місяць, а дружинам, які постійно проживали у сільській місцевості й пов’язані з сільським господарством, - 7 руб. 50 коп. на одну дитину та 12 крб. на двох і більше дітей. На виконання цієї постанови Міністерство фінансів СРСР і Міністерство оборони СРСР 12 грудня 1963 р. за №360 затвердили Інструкцію про порядок призначення допомог на дітей військовослужбовців строкової служби, а Міністерство фінансів СРСР 20 грудня 1963 р. за № 367 затвердило Інструкцію про порядок виплати допомог на дітей військовослужбовців строкової служби 14 червня 1968 р. за № 144 Міністерство фінансів СРСР і Міністерство оборони СРСР затвердили нову Інструкцію про порядок призначення допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби, а Інструкція від 12 грудня 1963 р. №360 з цього дня втратила силу. 19 лютого 1970 р. Міністерство фінансів СРСР і Міністерство оборони СРСР затвердили Інструкцію про порядок призначення і виплати допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби і військовозобов’язаних, призваних на навчальні збори, які тимчасово не працюють до моменту призову на збори. З її затвердженням втратили силу Інструкція Мінфіну СРСР від 20 грудня 1963 р. №367 та Інструкція Мінфіну СРСР і Міноборони СРСР від 14 червня 1968 р. №144, оскільки на базі цих двох інструкцій була підготовлена одна. Постановою Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1990 р. “Про невідкладні заходи щодо поліпшення становища жінок, охорони материнства і дитинства, зміцнення сім’ї” розмір державної допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби був підвищений до рівня мінімальної заробітної плати.

Порядок призначення і виплати допомог багатодітним матерям (уперше введена постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р.) регулювався Положенням про порядок призначення і виплати допомог вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, яке було затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 12 серпня 1970 р. № 659. Рада Міністрів СРСР у своїй постанові “Про додаткові заходи щодо соціального захисту сімей з дітьми у зв’язку з переходом до регульованої ринкової економіки” зазначила, що деякі допомоги, в тому числі й багатодітним матерям, втратили соціальну значимість, і замість раніше діючої одноразової допомоги при народженні дитини, диференційованої залежно від черговості народження, і щомісячної допомоги багатодітним сім’ям на четверту і наступну дитину у віці до п’яти років встановила одноразову допомогу при народженні дитини в трикратному розмірі мінімальної заробітної плати, а також єдину щомісячну допомогу на дітей у віці від 1,5 до 6 років у розмірі 50% мінімальної заробітної плати на кожну дитину, яка перебуває на утриманні сім’ї, якщо середній прибуток на члена сім’ї не перевищує двократної величини мінімальної заробітної плати.

Допомогу на дітей малозабезпеченим сім’ям ввели з 1 листопада 1974 р. відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 22 вересня 1974р. № 748 “Про дальше збільшення матеріальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, що мають дітей” та Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1974 р. “Про введення допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям”. На розвиток їх Рада Міністрів СРСР своєю постановою від 25 вересня 1974 р. за № 752 затвердила Положення про порядок призначення і виплати допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям, а ВЦРПС, Мінфін СРСР і Державний комітет Ради Міністрів СРСР з питань праці і заробітної плати 1 жовтня 1974 р. затвердили Інструкцію про порядок оформлення і ведення справ з призначення і виплати допомоги на дітей малозабезпеченим сім ямна підприємствах, в установах, організаціях і колгоспах. У цей же день ВЦРПС і Мінфін СРСР затверджують Інструкцію про порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виплату допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям в державних, громадських і кооперативних підприємствах, установах і організаціях. Ще раніше, тобто 27 вересня 1974 р., Мінфін СРСР та Держбанк СРСР направили відповідним організаціям інструктивний лист “Про порядок видачі коштів на виплату допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям”. Усі ці нормативні акти і склали правову основу нововведеної допомоги. Зазначена допомога призначалася і виплачувалася в розмірі 12 руб. на місяць на кожну дитину до досягнення нею 8-річного віку тим сім’ям, у який середній сукупний прибуток на члена сім’ї не перевищував 50 руб. на місяць. Пізніше в зазначені нормативні акти вносилися певні зміни і доповнення. Так, згідно з постановою Ради Міністрів СРСР від 23 листопада 1989 р. №1032 “Про збільшення строку виплати допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям”, вона призначалась і виплачувалась до досягнення дитиною віку 12 років. Середній сукупний дохід на члена сім’ї з 1 січня 1984 р. по країні був встановлений різний (на території України – 50 руб.). Було змінено і джерело фінансування виплати допомоги з коштів бюджету державного соціального страхування або з централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників. Її почали виплачувати за рахунок коштів бюджетів союзних республік.

Допомога на дітей-інвалідів віком до 16 років в розмірі 20 руб. на місяць вперше введена постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 23 травня 1979 р. №469 “Про поліпшення матеріального забезпечення інвалідів з дитинства”. Постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 27 березня 1986 р. №400 “Про заходи щодо подальшого поліпшення умов життя інвалідів з дитинства” розмір цієї допомоги з січня 1987 р. збільшений до 30 руб. Законом СРСР від 1 серпня 1989 р. “Про невідкладні заходи щодо поліпшення пенсійного забезпечення і соціального обслуговування населення” цей розмір допомоги з 1 січня 1990 р. збільшений до 70 руб. (ст. 8). Законом СРСР від 15 травня 1990 р. “Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР” ця допомога перетворена в соціальну пенсію і її розмір був передбачений у ст. 120.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 22 січня 1981 р. за № 235 “Про заходи щодо посилення державної допомоги сім’ям, які мають дітей” для матерів, що працюють і мають загальний трудовий стаж не менше одного року, а також для жінок, які навчалися з відривом від виробництва, була введена частково оплачувана відпустка з догляду за дитиною до досягнення нею одного року. Оплата передбачалась у розмірі 35 руб. щомісяця. Одночасно з цим жінкам, що працюють, також було надано право на отримання додаткової відпустки без збереження заробітної плати з догляду за дитиною до досягнення нею віку півтора року, з наміром пізніше продовжити цей термін до двох років із збереженням безперервного трудового стажу та стажу роботи за спеціальністю. Ці заходи вводилися поетапно, починаючи з 1981 р. (в Україні з 1 листопада 1982 р.). На розвиток цієї постанови Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом від 2 вересня 1981 р. “Про заходи щодо посилення державної допомоги сім’ям, які мають дітей” внесла до статті 71 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю та до інших законів відповідні зміни. Згідно з цими двома нормативними актами Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС 2 вересня 1981 р. за № 865 видали спільну постанову “Про порядок введення частково оплачуваної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку одного року та інших заходів щодо посилення державної допомоги сім’ям, які мають дітей”. Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС своєю постановою від 22 серпня 1989 р. за № 677 “Про збільшення тривалості відпусток жінкам, що мають малолітніх дітей” збільшили (в Україні з 1 липня 1990 р.) тривалість частково оплачуваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею віку півтора роки. З 1 грудня 1989 р. тривалість додаткової відпустки без збереження заробітної плати з догляду за дитиною була збільшена до досягнення нею трирічного віку. Ця додаткова відпустка зараховувалась у загальний та безперервний стаж, а також у стаж роботи за спеціальністю. 10 квітня 1990 р. Верховна Рада СРСР своєю постановою “Про невідкладні заходи щодо поліпшення становища жінок, охорони материнства і дитинства, зміцнення сім’ї” підвищила розмір державної допомоги з догляду за дитиною до досягнення нею віку півтора року до рівня мінімальної заробітної плати, що на той час становила 70 руб. При народженні двох і більше дітей допомога виплачувалась на кожну дитину, а не одна на всіх дітей, як раніше. Уперше в законодавстві передбачалися виплати та допомоги з урахуванням районних коефіцієнтів. Скасовано було таку умову для жінок, що працюють, віком до 18 років, як наявність відповідного (річного) трудового стажу. Допомога у зв’язку з доглядом за дитиною до досягнення нею віку півтора роки непрацюючим матерям вводилась з 1 січня 1991 р.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 6 лютого 1984 р. за №134 “Про введення тимчасових допомог на неповнолітніх дітей у період розшуку їхніх батьків, що ухиляються від сплати аліментів” з 1 січня 1985 р. вперше була введена тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів. Розмір цієї допомоги встановлювався такий: на одну дитину – 20 руб. на двох дітей – 30 руб., на трьох дітей – 40 руб., на чотирьох і більше – 50 руб. на місяць. Виплата допомоги покладалася на органи соціального забезпечення союзних республік, у зв’язку з чим було передбачено частково збільшити штатну чисельність їхніх місцевих структур. З розшуканих осіб пізніше стягувалися виплачені суми допомоги з нарахуванням 10% на ці суми. На виконання цієї постанови Рада Міністрів СРСР, Міністерство юстиції СРСР, Міністерство фінансів СРСР, Держбанк СРСР, Держкомпраці СРСР і МВД СРСР розробили і затвердили Інструкцію про порядок призначення і виплати тимчасових допомог на неповнолітніх дітей у період розшуку їхніх батьків, які ухиляються від сплати аліментів. Нею почали керуватися при призначенні та виплаті цієї допомоги. 13 квітня 1987 р. в Інструкцію від 2 серпня 1984 р. були внесені зміни, і допомога призначалась у розмірі 20 руб. на місяць за кожну дитину. Всі зазначені вище нормативні акти діяли недовго. Одні з них були прийняті в новій редакції, а інші – скасовані та замінені новими. Початок цього поклала постанова Ради Міністрів СРСР від 25 січня 1989 р. за № 67 “Про заходи щодо поліпшення матеріального стану неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів”. Відповідно до неї у новій редакції була прийнята постанова Ради Міністрів СРСР від 6 лютого 1984 р. № 134. 25 липня 1989 р. затверджена нова Інструкція про порядок призначення і виплати допомог і коштів для відшкодування додаткових витрат на неповнолітніх дітей. Постановою Ради міністрів СРСР від 24 листопада 1990 р. за № 1177 тимчасова допомога була встановлена в розмірі 50% мінімальної заробітної плати на місяць на кожну дитину.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 24 січня 1985 р. була встановлена грошова допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, у розмірі 30 руб. на місяць на одну дитину, але за умови, що розмір одержуваної на таку дитину допомоги, аліментів і пенсій не перевищує 30 руб. на місяць, з припиненням виплати раніше призначеної допомоги і пенсії. З метою реалізації цієї постанови Міністерство освіти СРСР своїм наказом від 1 жовтня 1985 р. № 180 затвердило Положення про порядок призначення і виплати грошової допомоги на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням. Цим положенням райвиконкоми рад народних депутатів та їхні відділи народної освіти керувалися при призначенні та виплаті вказаних грошових виплат аж до прийняття відповідних нормативних актів незалежною Україною.

Напередодні розпаду СРСР було прийнято ряд законів у сфері соціального забезпечення, які так і не були втілені в життя.

Закон СРСР від 15 травня 1990 р. “Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР” гарантував усім непрацездатним громадянам СРСР право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.


ІІ. Аналіз системи соціального забезпечення в СРСР

1. Аналіз системи соціального забезпечення в перше десятиріччя після встановлення Радянської влади в Україні

Процеси, що відбувалися в житті українського суспільства на початку ХХст., обумовлювали зміни в соціальній структурі населення. Розвиток народного господарства, зокрема, індустріалізації, супроводжувався зростанням в Україні чисельності робітничого класу. У зв’язку з колективізацією відбулися глибокі соціальні зрушення в середовищі селянства. На зміну дореволюційному розшаруванню (батраки, бідняки, середняки, куркулі) було сформовано нову соціальну верству – колгоспне селянство. Процес колективізації, який супроводжувався розкуркулюванням, порушив побут і звичаї українського села, воно перестало існувати як особливе соціальне явище, як специфічний феномен. Масова міграція сільського населення у міста спричинила напружене становище з працевлаштуванням та житлом. У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували до Північної і Південної Америк, Австралії.

В умовах нового державного утворення змінилась не тільки структура управління і господарювання та суспільні відносини, а й модель соціальної допомоги. Її попередні форми, а також назви органів і структур були визнані як такі, що не відповідають соціалістичному розумінню завдань соціального забезпечення і є пережитком старого часу, коли соціальна допомога мала характер милостині, благодійності.

У створеній російськими більшовиками державі досить швидко відбувалось ототожнення суспільства і держави, практично країна позбавлялась громадянського суспільства і, як наслідок цього, у системі допомоги і захисту починала домінувати держава. Вона стає головним суб’єктом допомоги, причому церква і громадські організації, а також приватні особи як партнери були усунені від цієї діяльності.

Такий підхід призвів до того, що суспільна опіка, яка охоплює різні сфери людської діяльності, практично зводилась лише до проблем соціального забезпечення. Відбувалось звуження парадигми допомоги, багато видів соціального патронажу, що виникли еволюційним шляхом, у суспільній практиці втрачалось.

Відмовившись від засади благодійності, більшовицька партія проголосила про перехід до комуністичного забезпечення, за якого кожен інвалід і нужденний, кожен непрацездатний – дорослий чи неповнолітній, може сподіватися, що держава не дасть йому померти від голоду, прийде йому на допомогу.

Деклароване соціальне забезпечення, однак, було невіддільним від марксистської теорії класової боротьби і поширювалося лише на “своїх”, тобто відданих радянській владі, покірливих. Тому, проголошені високогуманні засади, прийняті закони стосовно соціального захисту не зашкодили виморити голодом (1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр.) понад 10 млн. українських селян, попередньо силою позбавлених будь-якого продовольства, за достатньої кількості вироблених у самій Україні харчових продуктів [2,35].

Масовий терор голодом з метою досягнення певних політичних цілей (встановлення радянської влади, здійснення колективізації сільського господарства, вироблення покірливості в населення) – “винахід” В.Ульянова (Леніна), “творчо” розвинутий Й.Джугашвілі (Сталіним), практикувався радянською владою, головним чином, проти українських селян, що чинили збройний опір більшовицькій окупації 1918 р., піднімали масові повстання проти російської окупаційної влади протягом 1919-1921 рр., не хотіли вступати в колгоспи 1929-1930 рр.

Соціалістичний “гуманізм” не заважав також позбавляти засобів до існування, даху над головою, висилати у спеціальні концтабори чи на спеціальні поселення (на Північ і Схід Росії, у пустелі Казахстану) 200 тисяч українських розкуркулених селянських родин, мільйони жінок, вдів, дітей “ворогів народу”, ні в чому не винних (як самі “вороги народу”). Усяка благодійність чи просто гуманне ставлення до репресованих (навіть колишніх) та їх родин не тільки не заохочувалося владою, а й жорстоко каралися, а допомога зарубіжної громадськості голодуючим українцям (у тому числі галицької громадськості 1932-1933 рр.) відкидалися.

Після жовтневого перевороту була створена нова структура, яка зайнялась скасуванням чинних органів допомоги з перерозподілом коштів і майна на потреби держави. Спочатку нею виявилось Міністерство, а згодом – Народний комісаріат державної опіки (НКДО). Серед зліквідованих установ перебували благодійні організації й товариства допомоги інвалідам. Їх відмінили 19 листопада 1917 року. А вже до кінця січня 1918 року було зламано всю попередню систему опіки. Замість скасованих відомств у НКДО утворювалися відділи, які мали курирувати проблеми соціальної допомоги певної категорії нужденних, – відділи з охорони материнства та дитинства, відділ опіки неповнолітніх та інші.

До березня 1918 року були сформовані основні напрямки діяльності у сфері державного соціального забезпечення: видавання пайків родинам фронтовиків, надання сховища для скалічених на війні і призначення їм пенсій; коригування діяльності навчальних закладів державної опіки. Для розв’язання гострої на той час проблеми фінансового та матеріального забезпечення соціальних заходів, НКДО вдавався до широкого кола заходів – від цільового перерозподілу матеріальних засобів, організації благодійницьких лотерей до введення податку на публічні видовища і розваги.

З квітня 1918 року починає здійснюватися цілеспрямована державна підтримка нужденних як засіб проведення соціальної політики. У цей час був утворений Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ). Цей орган визначив нову стратегію соціальної допомоги, виходячи із завдань побудови соціалістичного суспільства більшовицького зразка. Відтак почав формуватися класовий підхід у наданні різних видів допомоги. Згідно з положенням про соціальне забезпечення трудящих право на отримання допомоги з боку держави мали лише особи, “джерелами існування яких є власна праця, без експлуатації чужої”. Нове законодавство встановлювало основні види соціального забезпечення, на які могло розраховувати трудове населення: медична допомога, видача допомоги і пенсій (у зв’язку із старістю, втратою працездатності, вагітністю, народженням дітей).

Поступово сформувалась і адміністративна система радянського соціального забезпечення. Значну роль у цьому відіграв І з’їзд комісарів соціального забезпечення (червень 1918 року). З’їзд визначив організаційну структуру управління соціальним забезпеченням, його центральних, губернських та повітових органів. Зроблено спробу розмежувати повноваження НКСЗ з іншими комісаріатами. На середину 1918 року НКСЗ розвивав свою діяльність у таких напрямках: охорона матері та немовляти; робота у дитячих будинках; діяльність із забезпечення неповнолітніх, звинувачених у протиправних діях; роздавання продовольчих пайків; забезпечення скалічених вояків; медична допомога.

Діяльність у сфері соцзабезу у цей період, в тому числі видача різного роду допомоги, здійснювалася різними відомствами – Комісаріатом праці (надавав допомогу безробітним), Біржею праці, Комісаріатом землеробства та ін., що призводило до дублювання певних функцій. Тому у 1920р. відбулося розмежування функцій та повноважень різних відомств. До функцій Наркомату праці віднесено встановлення загальних норм пенсій і допомоги. До Наркомату охорони здоров’я відійшли всі лікувальні установи, що раніше належали до НКСЗ.

Стратегію соціального забезпечення суттєво змінила нова економічна політика (неп), введена в дію на початку 20-х років. Основними напрямками діяльності НКСЗ у той період були: забезпечення селянства та осіб “самостійної праці” в порядку обов’язкової взаємодопомоги; кооперація інвалідів; соціальне страхування робітників; державне забезпечення родин червоноармійців у містах. Разом з цим, органам НКСЗ доручалися наступні види робіт: надання допомоги “жертвам контрреволюції”, боротьба з жебрацтвом та проституцією, допомога під час стихійних лих, опіка та піклування.

Допомогу “жертвам контрреволюції” розпочато з 1918 р., коли при губернських та повітових відділах НКСЗ були створені спеціальні відділи. До цієї категорії населення належали: постраждалі радянські службовці, політичні амністовані, політичні емігранти, політичні біженці, а також сім’ї зазначеного кола осіб. Згідно з постановою уряду їх забезпечували роботою, одягом, житлом, медичною і грошовою допомогою, оформляли їм пенсії, направляли дітей до притулків тощо.

Діяльність, спрямовану на ліквідацію різних проявів соціальної патології – жебрацтва, проституції – НКСЗ здійснював разом з Наркоматом охорони здоров’я, бо проституція, викликана значною мірою масовим безробіттям, спричинила спалах інфекційних захворювань. Проституція і бродяжництво розглядались у Радянській країні як пережиток капіталізму, хоч більшовицька держава була надійно захищена від впливу капіталістичних країн. Як головний напрямок боротьби з цими негативними явищами використовувалась праця у лікувально-виховних та трудових закладах.

Як засіб боротьби з професійним жебрацтвом трудова допомога надавалась з 1919 року. У спеціальних розподільниках жебраків залежно від працездатності розподіляли по різних типах закладів. Проте зростання чисельності злидарів не припинялось, бо органи соціальної допомоги не спроможні були дати раду такій величезній на той час масі нужденних. До того ж мізерний розмір соціальної допомоги навіть тим, хто її отримував, змушував людей займатись жебрацтвом.

Одним із важливих напрямків діяльності державних органів соціального забезпечення у 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю. Проблема сотень тисяч безпритульних дітей вирішувалась через відкриття дитячих будинків, трудових комун, виховних колоній. Тривав пошук шляхів соціального виховання.

У липні 1920 року Народний комісіаріат УРСР видав “Декларацію про соціальне виховання дітей”. У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління. “Декларація...” вказувала на необхідність виховання дітей в дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання і виховання у єдиному процесі. Окремі питання у документі трактувались з позиції “відмирання школи”, замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалась роль сім’ї у вихованні дітей. На той час існувала помилкова думка про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму.

Пошуками шляхів соціального виховання займався відомий український педагог А.С. Макаренко. Виступаючи проти вульгаризації ідей соціального виховання, їх викривлення на практиці, він вважав, що найбільш прийнятним видом навчально-виховного закладу є трудова колонія, де можна створити всі умови для виховання нової людини, радянського громадянина, колективіста.

Проте з середини 20-х років у Радянській державі змінилося ставлення до безпритульних: закривались дитячі будинки, дітей фізично винищували. Їх вивозили товарними вагонами далеко за місто, там залишали у закритих відчеплених вагонах, де діти помирали...

В Одесі дітей саджали на баржу і відправляли їх ніби на прогулянку по морю, серед моря їх скидали у воду... Ці страшні картини з життя безпритульних описав Григорій Ващенко на підставі свідчень колишніх безпритульних, що згодом стали емігрантами [1, 73].

Певне значення для розвитку діяльності з порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі Правового захисту дітей Народного комісаріату освіти. Вона проводила боротьбу із жебракуванням, безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким ставленням у сім’ях.

Заслуговує на увагу досвід роботи самих інспекторів – братів і сестер соціальної допомоги. Це були люди не молодші 21 року. Вони відвідували майстерні, сім’ї, установи; затримували малолітніх правопорушників і направляли їх в дитячі приймальники-розподільники. Безпритульних дітей-сиріт і тих, що перебували в дитячих закладах, влаштовували в сім’ї.

Важливим напрямком соціальної допомоги була підтримка селянства. У середині 20-х років воно стало головним об’єктом діяльності НКСЗ, який сприяв організації селянської громадської взаємодопомоги (СГВ). Вона була узаконена у травні 1921 року, а вже у 1922 р. розгорнулась активна робота із створення селянських комітетів громадської взаємодопомоги. На них були покладені функції самозабезпечення і патронажу нужденних.

Головними формами діяльності таких комітетів були: надання індивідуальної допомоги червоноармійцям, інвалідам (грошова допомога, позики, трудова допомога); соціальна взаємодопомога (громадська оранка, запасні склади, підтримка шкіл і лікарень, хат-читалень, будинків для інвалідів); правова допомога (захист інтересів малоімущих при стягуванні податків, наділенні землею, лісом). Комітети мали стежити за тим, щоб землі червоноармійців, інвалідів, сиріт і бідноти були оброблені, організовувати недільники, нести відповідальність за “задоволення інших господарських потреб сиріт, інвалідів, бідноти ... за недопущення експлуатації їх куркульством”.

Селянські товариства взаємодопомоги організовувались з метою стабілізації соціального становища на селі, адже згідно з переписом 1926 р. на селі проживало трохи більше 80 % населення країни, і держава була не в змозі утримувати всі незабезпечені категорії селян за рахунок бюджету. На відміну від колишньої селянської допомоги і взаємодопомоги (XIX – поч. ХХ ст.) в цей час організація комітетів стає обов’язковою повинністю. Тобто держава вирішила допомогти певним групам селян за рахунок коштів інших груп, сама нічого не вкладаючи, хоч податки на селян були на той час головним джерелом наповнення Держбюджету.

Після організації колгоспів відбулися зміни у формах соціальної допомоги на селі. До діяльності селянських товариств були віднесені каси взаємодопомоги колгоспників. Така переорієнтація пов’язана з тим, що почав намічатися перехід від індивідуальних методів допомоги до колективних, а контроль покладався на народні комісаріати соціального забезпечення.

 

2. Завершення формування української радянської системи соціального захисту в 30-ті роки

У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення проголошувалась робота із працевлаштування і навчання інвалідів; забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних; організація кас взаємодопомоги у колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; сприяння кооперативам інвалідів. У цей період отримали розвиток різноманітні кооперативи і громадські організації людей з обмеженими фізичними можливостями: Українське товариство сліпих, об’єднання глухонімих. Ці громадські організації займались створенням артілей і кооперативів, вирішуючи таким чином питання залучення інвалідів до праці. Вони сприяли проведенню державними органами заходів лікувального характеру, протезування, навчання, перенавчання і направлення на роботу. Згадані організації користувались цілим рядом пільг при оподаткуванні, оренді приміщень, медико-санітарному обслуговуванні, квартплаті і т.п. У 1931 році при Народному Комісаріаті соціального забезпечення була створена спеціальна Рада із працевлаштування інвалідів. Рішенням уряду за ними на промислових підприємствах бронювалось 2 % загальної кількості робочих місць.

У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалась насамперед на підвищенні оплати праці низькооплачуваним категоріям робітників. Певною надбавкою до реальних доходів трудящих були суспільні фонди споживання – видатки на виплати пенсій, стипендій, оплату відпусток, різні види соціальних допомог, на утримання закладів охорони здоров’я, освіти, культури.

Розроблення законодавства про пенсійне забезпечення по старості як самостійного виду соціального забезпечення відбувалося протягом 1928-1932рр. Перші пенсії по старості було встановлено постановою Наркомпраці СРСР від 5 січня 1928 року для робітників текстильної промисловості. Пенсійний вік було визначено для чоловіків – 60, для жінок – 55 років. Необхідний для призначення пенсій трудовий стаж встановлювався однаковий і для чоловіків, і жінок – не менше 25 років. У 1929 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову щодо введення пенсійного забезпечення також для робітників таких провідних галузей промисловості, як гірнича, енергетична, металургійна, залізничний і водний транспорт. Прийняті у 1928-1932 рр. законодавчі акти стали основою для подальшого розроблення законодавства стосовно пенсійного забезпечення по старості в наступні роки.

У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення, згідно з яким коло завдань НКСЗ розширювалося. Воно охопило державне забезпечення інвалідів праці та інших категорій; організацію матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування; керівництво діяльністю установ соціального забезпечення, роботою лікарсько-трудової експертизи (ЛТЕК), підготовкою кадрів працівників соціального забезпечення; затвердження законів із соціального забезпечення. Під контролем НКЗС у цей період перебувала Рада кооперації інвалідів, Союз кас взаємного страхування та взаємодопомоги кооперації інвалідів, Товариство сліпих, Товариство глухонімих.

Говорячи про систему соціальної допомоги населенню в довоєнний період, не можна обійти увагою історичні події, які в історії України називають чорними. Це, зокрема, розкуркулювання, котре досягнуло апогею у 1929-1930 рр. Ще більші соціальні, психологічні, демографічні наслідки для України мав голодомор 1932-1933 рр.

Більшість дослідників соціальної роботи дотримуються думки, що в цей період великою помилкою було намагання влади замкнути всю діяльність із соціальної допомоги та соціального забезпечення виключно на державі, згорнувши роботу громадських, благодійних організацій та приватних осіб. Здійснення політики соціального забезпечення лише на основі держбюджетних коштів під силу економічно розвинутим, багатим країнам. У ситуації переходу до нового суспільно-економічного ладу відмова від участі у справах допомоги широких кіл громадськості означала обмеження можливості надання соціальної допомоги населенню країни. Негативною стороною соціальної політики 20-30-х рр. визнається і практика вирішення соціальних проблем одних категорій людей за рахунок прав і свобод інших, зокрема, віруючих. Багато служителів церкви виявились вигнаними із своїх церков і залишились без засобів до існування. За інструкцією влади прийняти їх на роботу можна було лише за умови зречення віри. Не отримала схвальної оцінки сьогодні і система позаекономічного примусу людей до праці, особливо, засуджених. До початку 1927 року працездатний контингент таборів НКВС складав 2 млн. чоловік. Серед них – кілька сотень тисяч людей з проблемами фізичного здоров’я, які були приречені на смерть.

Таким чином, загальний стан соціального забезпечення в 30-ті роки був проблематичним.


3. Соціальна допомога в роки другої світової війнита повоєнний час

З початком другої світової війни усе життя й діяльність багатомільйонного населення було переведено на її засади. Екстремальна ситуація вимагала екстраординарних заходів. Це торкалося як евакуації, так і мобілізації робочої сили і розподілу матеріальних ресурсів, в тому числі продовольчих. У тилові райони країни евакуювалися промислові підприємства, кваліфіковані спеціалісти, діячі науки і культури. Всього у міста і села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої Азії було переселено 3,5 млн. українського населення [5, 104]. Український радянський уряд також перебував у евакуації і розмістився в Уфі.

Таким чином, здійснювалася величезна робота з переміщення і обслуговування евакуйованого цивільного населення. Евакуйованим і біженцям необхідно було надати тимчасове житло, організувати їх харчування, працевлаштування, видачу товарів повсякденного попиту, виплату допомог і пенсій. Здійснювалося квартировлаштування евакуйованого населення в місцевих сім’ях, з ними ділилися харчами й одягом. Особливе щиросердя проявила громадськість, переважно жіноцтво, щодо влаштування українських сімей, які десятками тисяч були евакуйовані до Середньої Азії.

Воєнні та політичні події спричинили появу значної кількості біженців. Уже в 1939-1940 рр. з Галичини до Польщі перейшло 20-30 тис. українських політичних біженців. Центром їх діяльності став Краків. Після окупації Польщі німцями для задоволення потреб українського народу у Генеральному губернаторстві, створеному на її території, виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких входили переважно члени чи прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. ці комітети утворили у Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійовича. “УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі військовополоненим та у представництві інтересів українських робітників, які виряджалися до Німеччини” [5, 104]. Після нападу німців на СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину.

Надзвичайне значення в цей період мала діяльність, розгорнута з допомогою Червоного Хреста України. Життя сотень тисяч поранених воїнів було врятовано завдяки переливанню крові, яку здавали донори в тилу і на фронті. Товариство Червоного Хреста України підготувало і направило на фронт тисячі медичних сестер, санінструкторів та сандружинниць. Вони були поруч із бійцями, брали участь у підпіллі, працювали в санітарних поїздах. Активісти Червоного Хреста брали безпосередню участь у наданні допомоги пораненим і хворим воїнам на полях битв, при їх транспортуванні в тил, в госпіталях, а також в наданні допомоги населенню, що постраждало від нальотів ворожої авіації та воєнних дій.

У 1945 р. у Червоному хресті була організована спеціальна служба розшуку, яка займалась з’ясуванням долі військовослужбовців та цивільних осіб, які пропали безвісти, пошуком інформації, яка б підтверджувала завдані їм збитки під час Другої світової війни (що дає право на отримання різного роду компенсацій).

З початком війни 1941-1945 рр. вийшла низка указів стосовно соціального забезпечення родин фронтовиків. Перший з них датовано вже 26 червня 1941 року (на четвертий день після початку війни), він регламентував порядок виплати грошової допомоги родинам фронтовиків. Указом 1942 р. внесено деякі уточнення у цей порядок. У 1943 р. прийнято постанову Раднаркому СРСР “Про пільги для родин військовослужбовців, що загинули та пропали безвісти на фронтах Вітчизняної війни”.

Ще один комплекс тогочасних проблем - соціальна допомога та соціальна реабілітація поранених. Мільйонні потоки поранених вимагали екстрених заходів не лише щодо їх евакуації, а й щодо реабілітації. Восени 1941р. були створені комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної Армії. У 1942 р. Державним комітетом оборони організовано будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни (пізніше перетворені в трудові інтернати). У них скалічені вояки готувалися до подальшої трудової діяльності, отримували трудові фахи, проходили перепідготовку.

Нових рис і масштабів набули у цей час і проблеми охорони дитинства та опікування сиротами. Завдання полягало і в евакуації вихованців дитячих будинків у глиб країни й у відкритгі нових закладів. На 14 грудня 1941 р. було евакуйовано 664 дитячі будинки з 7887 вихованцями. У постанові РНК СРСР ''Про влаштування дітей, що залишилися без батьків" передбачалося створення додаткової мережі дитячих будинків, а також участь громадян у вихованні дітей у формі опіки та патронажу [2, 43].

Слід відзначити, що на період, який тут розглядається, припадає третій голодомор в Україні, проведений московською більшовицькою владою 1946 -1947 рр. На цей раз було виморено голодом навіть за офіційними даними близько 800 тис. людей в Україні, а за оцінками реальної картини приблизно 1,5 млн. осіб. Голодомор знову ж таки було проведено таємно від радянської та світової громадськості, тому якоїсь урядової чи суспільної діяльності щодо допомоги голодуючим, рятування бодай вмираючих дітей не провадилося, бо ж наявність голоду офіційно не визнавалася [2, 43].

У 1949 р. НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення, а з кінцем 50-х років розпочався новий етап розвитку соціального забезпечення в СРСР. У 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії, за яким не тільки розширилося коло осіб, яким надається пенсія, а й в самостійну галузь виділилося законодавство про соціальне забезпечення. Ним покладено початок загальному державному пенсійному забезпеченню працюючих, яке було завершене прийняттям 1964 р. Закону про пенсії та грошову допомогу членам колгоспів (раніше вони були позбавлені цього). Розмір пенсій по старості для більшості колгоспників був дуже далекий від прожиткового мінімуму.

У 1961 р. змінилося положення про Міністерство соціального забезпечення, внаслідок чого його функції значно розширилися у порівнянні з положенням 1937 р. На Міністерство покладено виконання таких функцій: виплата пенсій; організація лікарсько-трудової експертизи; працевлаштування і фахове навчання інвалідів; матеріально-побутове обслуговування пенсіонерів, багатодітних і самотніх матерів; надання протезно-ортопедичної допомоги.

Найважливішою сферою діяльності соціального обслуговування населення було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося у трьох основних напрямках: державне соціальне забезпечення, державне соціальне страхування, соціальне забезпечення колгоспників. Фінансування державного соціального забезпечення здійснювалося за рахунок союзного, республіканських та місцевих бюджетів (воно поширювалося на військовослужбовців, учнів та інші категорії громадян). Фінансування державного соціального страхування забезпечувалося за рахунок страхових внесків підприємств, організацій і дотацій держави (воно поширювалося на робітників і службовців). Соціальне забезпечення колгоспного селянства здійснювалося за рахунок коштів колгоспів і дотацій з Державного бюджету.

На усіх громадян СРСР поширювалося безкоштовне медичне обслуговування, хоч воно було зовсім не однакової якості для усіх громадян. На рівні клінік Заходу медичні послуги і засоби отримувала безкоштовно лише партійна верхівка (так звана “Кремлівська” лікарня та деякі інші) і члени її родин. Розрядом нижче, але теж високого рівня послуги отримували безкоштовно партійні та державні чиновники (із своїми родинами) республіканського, обласного та районного (міського) рівнів. Крім цього, щороку вони отримували спеціальні кошти на лікування (оздоровлення), а також путівки (безкоштовні) для себе і родини у найкращі здравниці СРСР. Рядові громадяни безкоштовно отримували ліжко в лікарні (по 5-10 хворих у палаті), скромне харчування, недорогі ліки і ординарне лікування. Дефіцитні (зазвичай імпортні) ліки треба було “діставати” за гроші, платити за увагу до себе медперсоналу, а також за операції кваліфікованим лікарям. Вартість путівок на санаторне лікування майже цілком оплачували профспілки, але отримати їх міг далеко не кожний і далеко не завжди. Особливо низькою була якість медичних послуг для сільського населення (найнижчий розряд).

У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення в СРСР: загальність соціального забезпечення; різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів. Головним напрямком діяльності Міністерства соціального забезпечення на початку 80-х років стає соціальне забезпечення непрацевлаштованого населення.

Як і пророкувалося багатьма мислителями XX ст., більшовицька модель політичного, економічного та соціального державного устрою виявилася нежиттєздатною, неконкурентоспроможною. Проіснувавши понад 70 років тільки за рахунок примусу, насильства, винищення десятків мільйонів людей, вона врешті-решт розвалилася. Утопічність ідеології, архаїчність політичної системи не дали змоги побудувати ефективну економіку. А неефективна економіка неспроможна забезпечити високий рівень соціального захисту і соціальної допомоги усім, хто їх потребує. Саме тому капіталістичні країни Заходу набагато випередили “Країну Рад” за рівнем технологічного та економічного розвитку, а також за рівнем життя і соціального захисту населення.

Незважаючи на задекларовані державні гарантії допомоги і підтримки соціально незахищеного населення, рівень соціальної допомоги у багатьох випадках (особливо колгоспникам, інвалідам, багатодітним родинам, сиротам) залишався суто символічним. “Контрреволюціонери”, “вороги народу”, колишні підпільники ОУН, вояки УПА, дисиденти позбавлялися допомоги взагалі. І хоч масового голоду в СРСР після 1947 р. вже не виникало, значна частина населення злидарювала, постійно перебуваючи у напівголодному стані, не отримуючи належної медичної допомоги, допомоги у здобутті бажаної освіти дітьми.


Висновки

 

Перша світова війна, революції призвели до того, що в 1922 р. Україна увійшла до складу Радянського Союзу. Після цього держава стає головним суб’єктом допомоги, церква і громадські організації, а також приватні особи як партнери були усунені від цієї діяльності. Деклароване радянською владою соціальне забезпечення поширювалося лише на “своїх”, тобто відданих радянській владі, покірливих.

В 1918 році були сформовані основні напрямки діяльності у сфері державного соціального забезпечення: видавання пайків родинам фронтовиків, надання сховища для скалічених на війні і призначення їм пенсій; коригування діяльності навчальних закладів державної опіки. У цей час був утворений Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ).

Основними напрямками діяльності НКСЗ у 20-ті роки були: забезпечення селянства та осіб самостійної праці в порядку обов’язкової взаємодопомоги; кооперація інвалідів; соціальне страхування робітників; державне забезпечення родин червоноармійців у містах, надання допомоги “жертвам контрреволюції”, боротьба з жебрацтвом та проституцією, допомога під час стихійних лих, опіка та піклування.

У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення проголошувалась робота із працевлаштування і навчання інвалідів; забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних; організація кас взаємодопомоги у колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; сприяння кооперативам інвалідів. Протягом 1928-1932 років було розроблено законодавство про пенсійне забезпечення по старості. Перші пенсії по старості було встановлено для робітників текстильної промисловості.

В 1941-1945 рр. першочерговими завданнями соціального забезпечення були забезпечення родин фронтовиків, соціальна допомога і соціальна реабілітація поранених. Восени 1941р. були створені комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної Армії. Нових рис і масштабів набули у цей час і проблеми охорони дитинства та опікування сиротами.

У 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії, за яким не тільки розширилося коло осіб, яким надається пенсія, а й в самостійну галузь виділилося законодавство про соціальне забезпечення. У 60-х роках найважливішою сферою соціального обслуговування населення було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося у трьох основних напрямках: державне соціальне забезпечення, державне соціальне страхування, соціальне забезпечення колгоспників.

У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення: загальність соціального забезпечення; різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів.


Список використаної літератури:

1. Ващенко Г. Педагогічна наука в СРСР. Яничар Макаренко – найбільший совєтський педагог //Рідна школа. – 1999. - № 4. – С. 70-80.

2. Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні (конспект лекцій). – Тернопіль: ТАНГ, 2001. – 68 с.

3. Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работы в России: Учебное пособие. – М.: Издательско-книготорговый дом «Маркетинг», 2001. – 344 с.

4. Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект //Соціальний захист. – 2000. – № 3. – С. 54 – 58.

5. Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Гражда, 2000. – 143 с.

6. Соціальна робота в Україні: перші кроки /Під ред. В.Полтавця. – К.: Видавничий дім “КМ Academia”, 2000. – 236 с.

7. Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції /За ред. І.В. Козубовської, І.І. Миговича. – Ужгород, 1999. – Ч. II. – 368 с.

8. Субтельний О. Україна: історія /Пер. з англ. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.

9. Фирсов М.В. История социальной работы в России. Учебное пособие. –М.: Изд-во МГСУ «Союз», 1998. – 246 с.

10. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навчальний посібник. К.: Знання, 2005. – 405 с. (Вища освіта ХХІ ст.)


Страницы: 1, 2


© 2010 СБОРНИК РЕФЕРАТОВ