Системність правових явищ дає підстави говорити про наявність структури правової системи. Вона визначається як сукупність взаємодіючих елементів, що характеризуються певними функціями, метою, завданнями. Причому зрозуміло, що поряд із загальними функціями кожний компонент правової системи виконує тільки йому притаманні, специфічні функції, що не заважає їм, однак, перебувати в логічному зв'язку один з одним. Правова система, за висловом французького вченого Ж. Каборньє, являє собою "вмістилище й зосередження різних юридичних явищ, що існують у суспільстві водночас на одному й тому ж просторі" [26].

Взаємозв'язок елементів правової системи, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може. Тому при дослідженні даної категорії доцільно застосовувати системно-структурний підхід до вивчення правової системи як у цілому, так і частинами. Системний підхід у даному випадку є одним із інструментів дослідження об'єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв'язок між якими забезпечує їх цілісність.

Однак неможливо зрозуміти ціле, не вивчаючи індивідуальної особливості його частин. З цього приводу Регель писав, що ціле за своїми характеристиками є те, що містить у собі частини. Але якщо воно буде розділене, то воно перестане бути цілим [26].

Дослідження окремих компонентів правової системи необхідно поєднувати з вивченням різноманітних внутрішніх процесів, що дають змогу осягнути цілісність правової системи, виявити її внутрішні й зовнішні зв'язки. Водночас правову систему не можна зводити лише до формальних якостей системного утворення, хоча вона і виступає такою. В неї необхідно вкладати більш глибокий, соціальний, конкретно-історичний та політичний зміст.

Істотність правової системи полягає в тому, що вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класів суспільства. Ці інтереси отримують відображення в праві, законах та інших частинах системи у вигляді державної волі, яка спирається на можливість владного примусу до відповідної поведінки і покарання порушників юридичних приписів. Правова система є важливим стабілізуючим і організуючим чинником.

Цієї мети вона досягає за допомогою всіх своїх структурних елементів, найбільш суттєві з яких будуть розглянуті далі.

Всі елементи правової системи мають той чи інший ступінь нормативності, оскільки багато з них похідні від права, правових норм, їх складових. Нормативністю володіють і неправові явища, однак найбільш характерна ця ознака все ж таки для права. Тому цілком справедливим вважається, що право — нормативна основа всієї правової системи.

Право є центральною ланкою правової системи. Норми права породжують правовідносини. Правовідносини слугують формою реалізації юридичних норм. Правомірна поведінка учасників правовідносин складає сутність законності та правопорядку, які є наслідками функціонування правової системи, що свідчить про ефективність останньої.

С.С.Алексєєв включає в поняття правової системи саме право, судову, а також іншу юридичну практику, правову ідеологію, правотворчість та правозастосовчу діяльність, індивідуальні державно-владні розпорядження (укази), правовідносини, юридичні санкції, систему законодавства, суб'єктивне право та інше. Останнім часом він запропонував виділити серед елементів правової системи:

- власне об'єктивне (позитивне) право як сукупність загальнообов'язкових норм, виражених у законі, інших формах позитивного права;

- правову Ідеологію ‑ активну складову правосвідомості;

- судову (юридичну) практику (практичну діяльність).Саме через правову систему, її елементи відбувається зв'язок позитивного права з державою, з її органами, зі всією політичною структурою даного суспільства.

В науковій літературі запропоновано визначення правової системи як сукупності внутрішньоузгоджених, взаємопов'язаних, соціально-однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава справляє необхідний нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист). [29]

Як елементи правової системи виділяють: 1) право як сукупність створених і охоронюваних державою норм; 2) законодавство як кризові явища і піднести її на якісно новий рівень. Від якості нормативних актів, що регулюють відносини в сфері економіки, від їх своєчасності та доцільності залежить досягнення поставленої мети, перетворення господарського механізму на ефективну і гнучку систему управління.

Правову систему загалом можна розглядати як певну нормативну основу всіх інших соціальних систем: політичної, економічної, культурної тощо, оскільки багато з її елементів (але, звичайно, не всі) мають нормативний характер і слугують загальними орієнтирами для відповідних видів діяльності. Зрозуміло, ступінь нормативності у різних правових явищ різний.

Крім того, правова система слугує значним стабілізуючим чинником суспільного життя, вона охороняє, закріплює і захищає інтереси держави, суспільства, громадян. Д.А. Керимов зазначає, що правова система може бути визнана замкнутою лише відносно, оскільки визначається соціально-економічною системою в цілому, залежить від неї та розвивається разом з нею. Правова система має внутрішньо системні та між системні зв'язки як прямого, так і зворотного порядку: вона закріплює економічні, політичні і соціальні системи, впливає на них за допомогою своєї загальнообов'язкової нормативно-регулюючої властивості, деякою мірою визначає їх рух, зміни і розвиток. Будучи пов'язаною з іншими частинами суспільної системи багатосторонніми зв'язками, правова система одночасно має спільні риси з політичною, культурною та іншими системами. Всі вони визначаються економічними, культурними та іншими факторами, мають ряд загальних принципів та цілей. Хоча специфічність правової системи виявляється у тому, що саме вона, відображаючи нормативну основу інших підвалин суспільства, впливає на існуючі суспільні відносини, забезпечує їх стійкість та стабільність, гарантує від порушень.

Поняття правової системи має суттєве значення для характеристики права тієї чи іншої конкретної країни. Право як частина світової культури є нерівнозначним для держав різних типів, форм, режимів. Для кожної держави сучасного світу характерний той чи інший тип права. Його сутність та зміст мають вирішальне значення для характеристики правової системи, притаманної цій державі. Звичайно, в даному випадку йдеться про національну правову систему.

Структурно правова система може бути розглянута в двох аспектах: статичному та динамічному. В статичному розрізняють, по-перше, нормативну сторону — це сукупність норм, принципів та інститутів права; по-друге, організаційну сторону — сукупність правових установ; по-третє, ідеологічну сторону як сукупність правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному суспільству. Динамічний аспект виявляється у взаємодії процесів, що надають правовій системі рухливості, гнучкості та ефективності. Серед цих елементів називають правотворчість та правореалізацію; виникнення, зміну та припинення правовідносин і всі ті явища, що охоплюються категорією "юридична практика".

Близькою до цієї точки зору, хоча і досить своєрідною, є характеристика елементів правової системи, що визначена американським юристом Л. Фрідменом який виділив три основні елементи правової системи: "принципи, сутність та правову культуру". Принципи, на думку Фрідмена, є константами, що забезпечують цілісність системи і напрями її розвитку. Оскільки правова система не є статичною, тобто постійно змінюється, то принципи і слугують основним засобом утримання від надмірних коливань. Він вважає, що одні й ті ж принципи "були притаманні системі завжди, навіть у минулих сторіччях, і будуть залишатися незмінними ще протягом тривалого часу" [29].

Така тривала історія принципів права є гарантом їх сталості і виразом їх загальновизнаності. Саме на цих якостях принципів правової системи і базуються закономірності її розвитку.

Другим елементом системи є "сутність". Під цим поняттям розуміється сукупність діючих правил, норм і зразків поведінки суб'єктів у самій системі. Це передусім конкретний закон, яким і визначається, на думку Фрідмена, сутність права.

Однак це поняття є надто вузьким і його необхідно розширити, вказавши на те, що конкретний закон є сутністю не лише права, а й системи законодавства, яка співвідноситься з системою права як своєрідний зовнішній вираз категорії загального.

Третім елементом правової системи є "правова культура", яка є "барометром" суспільного ставлення до права як регулятивної системи! Це суспільне ставлення є основною рушійною силою правотворчого процесу Правової системи без правової культури не існує. "У сучасній доктрині існує аналогічний підхід до визначення елементів правової системи. Більшість теоретиків також виділяють трьохчленну систему складових елементів. Одним із найхарактерніших є визначення (дуже близьке, до речі, до ідей Фрідмена) професора М.М. Марченка. Згідно з його доктриною правова система складається з нормативної сторони, тобто юридичних принципів, норм І Інститутів; організаційної сторони, до якої належить сукупність правових установ і правової культури". Виділення такої трьохчленної структури є найбільш адекватним з точки зору вдалості віддзеркалення складності і комплексності поняття правової системи.

Правова система України

Своєрідність правової системи України, на нашу думку, визначається особливостями прояву та взаємодії складових елементів її структури. Вивчення структури системи права передбачає застосування системного підходу, який дає змогу виділити п'ять рівнів правової системи: суб'єктивно-сутнісний; нормативно-регулятивний; інтелектуально-психологічний; організаційно-діяльнісний та соціально-результативний.

Визначимо особливості правової системи України з точки зору її функціональної структури.

Суб'єктивно-сутнісний рівень підкреслює значення суб'єкта права як системостворюючого фактора правової системи. Саме людина, що має права та юридичні обов'язки, є реальним елементом правової системи. Важливе значення при цьому мають суб'єктивні права та правовий статус.

Суб'єктивні права визначають належність встановлених державою можливостей певному суб'єкту. Це право гарантується як обов'язком інших осіб, так і можливістю судового захисту з боку держави. Саме держава нормативно закріплює суб'єктивні права, гарантує їх можливістю звернення за захистом та охороняє шляхом встановлення та призначення юридичної відповідальності.

Реальність належних суб'єктам прав гарантується виконанням юридичного обов'язку, який визначає міру необхідної поведінки та забезпечується мірами примусового впливу з боку держави. Права та обов'язки характеризуються взаємодією і складають основний зміст правового статусу як невід'ємної характеристики суб'єкта права. [8]

Його ефективність залежить від умов, які значною мірою відбиваються і на процесі функціонування правової системи. Це:

- подолання декларованості суб'єктивних прав;

- їх чітка визначеність та зрозумілий зміст;

- в наявність системи організаційних, економічних, правових та судових гарантій прав суб'єктів;

- нормативне закріплення механізмів реалізації прав;

- чіткість та вичерпність юридичних обов'язків;

- виховання у громадян потреби добровільного виконання обов'язку;

- наявність досконалих механізмів забезпечення виконання обов'язку;

- наявність ефективних засобів юридичного впливу на порушників, що забезпечує поновлення суб'єктивних прав та покарання винних суб'єктів.

Реалізація вищезгаданих умов та завдань забезпечить підвищення ефективності та дієвості національної правової системи України.

Іншим структурним рівнем правової системи є нормативино-регулятивний. Він визначає місце і роль правових категорій та явищ у процесі правового впливу держави на суспільство.

Нормативна сторона правової системи України надає можливість визначити правові норми як основний системоутворюючий фактор правового регулювання. Саме норми права об'єктивують Ідеальні уявлення людей про справедливість та несправедливість, а також важливість стимулювання розвитку тих чи інших суспільних відносин. Правові норми входять до системи як елемент, з яким взаємодіють всі інші компоненти системи. Правові норми одночасно є і акумулятором державної волі народу. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості й на інші рівні системи, є одиницею виміру правової матерії.

Поняття права та правової системи співвідносяться як частина та ціле. Якщо під правом традиційно розуміють вихідні від держави загальнообов'язкові норми, то правова система є більш широкою реальністю, що охоплює всю сукупність внутрішньоузгоджених, взаємопов'язаних, соціальне однорідних юридичних засобів, за допомогою яких офіційна влада справляє регулятивний та стабілізуючий вплив як на поведінку людей, так і на суспільство в цілому. Однак право є ядром і нормативною основою правової системи, її цементуючою ланкою. Саме за характером права в даному суспільстві легко можна говорити про сутність всієї правової системи суспільства. Юридичні норми, будучи обов'язковими еталонами суспільне необхідної поведінки, спираючись на можливість державного примусу, виступають інтегруючим засобом. Однак не будемо забувати, що право є теж системним утворенням. Це базова система в системі. Будучи первинними клітинами правової системи, юридичні норми і складають її першооснову. Саме через ці норми досягається основна мета правового регулювання.

Право домінує у правовій системі, всі інші елементи є фактично похідними від права і будь-які зміни в ньому неминуче породжують зміни в усій правовій системі. Однак правова система суспільства не охоплюється поняттям права навіть у найбільш широкому значенні. Безумовно, для характеристики правової системи вирішальне значення мають сутність та зміст права, однак це не означає, що будь-яку правову систему достатньо ототожнити з правом [8; с. 109]. Саме обґрунтування правової системи об'єктивно стало своєрідним компромісом між прибічниками вузького та широкого розуміння права. С.Алексєєв зазначає, що коли при розгляді правових явищ говориться про право, то у багатьох випадках передбачається цілісна правова система.

Соціально-результативний рівень правової системи визначає міру засвоєння правової дійсності людиною. Він виявляється передусім у сфері культури. Результатом їх взаємодії є правова культура, яка являє собою систему встановлених поглядів, уявлень, що визначають поведінку і діяльність людей у правовій сфері.

Сьогодні помітно зростає роль культурного чинника в житті українського суспільства. На цьому тлі чітко виділяється необхідність розширення спектра дії правової культури, підвищення вимог до діяльності законотворчих, правозастосовчих та правоохоронних органів, поліпшення якості законодавчих актів та необхідність постійного інформування населення про новації у праві. Право, як зазначав В.Н. Синюков, є різновидом духовної творчості народу. Його просто "сприймати" не можна. Це призводить до поверхового прикрашання законодавства без належного впливу на правосвідомість населення та посадових осіб. Українська правова система має втілювати вітчизняні культурні цінності.

Правова система взаємопов'язана з системою моралі. Найбільш яскраво це відображається у співвідношенні моральних і правових норм. І ті й інші невід'ємно пов'язані між собою, відображають залежність людини від суспільства. Право має моральне підґрунтя, виходячи із морального досвіду, і знаходить своє відображення у свідомості людини.

Правосвідомість — це ставлення людей до права. Позитивне право як критерій правомірності поведінки діє завжди в певному середовищі – економічному, політичному, моральному. Суттєве значення має тут суб'єктивно-психічне середовище, що відбиває ставлення людей до права. Квінтесенцією правосвідомості є усвідомлення людьми цінностей права і водночас уявлення про чинне позитивне право, про те, наскільки воно відповідає вимогам розуму і справедливості, правовим цінностям та ідеалам.

Однак правосвідомість є дещо більше, ніж психічно або соціальне орієнтоване відображення юридичних інститутів. Зведення правосвідомості лише до такого відображення означає заміщення цього явища соціальне-економічними і формально-юридичними феноменами. Йдеться не про переформулювання поняття правосвідомості, а про доповнення категоріального апарату таким поняттям, яке дало б змогу виявити і залучити в правове дослідження новий пласт правової духовності, яка не зводиться до процесів психофізичного відбиття тих чи інших позитивних продуктів правопорядку. Вивчення правової свідомості в Україні потребує врахування складної морфології суспільної та індивідуальної свідомості, яка включає все - як позитивні, знакові, так і непозитивні, образні, символічні та Інші феномени правової культури. [7; с. 43] Такою категорією є поняття правового менталітету, української правової ментальності.

Порівняно з поняттям правосвідомості, до того ж у його вище означеному сталому тлумаченні, категорія ментальності відображає більш глибокий пласт суспільної свідомості. Ментальність у загальновживаному значенні — своєрідний розумовий і духовний склад народу, його духовна інваріанта. Будучи категорією новою для нашого суспільствознавства, вона далека, звичайно, від змістовної однозначності і загальновизнаності. Існує багато визначень і великих суперечностей у тому, що розуміється під ментальністю — „Чи то суперечлива цілісність картини світу, чи то дорефлектний пласт свідомості, чи то соціокультурні автоматизми свідомості індивідів та груп, чи то глобальний всеохоплюючий "ефір" культури, яким охоплені всі члени суспільства. За всієї невизначеності цих дефініцій зрозуміло, що вчені звернулись до більш глибоких "пластів залягання" — ментальності, побачивши в ній систему образів і уявлень соціальних груп, всі елементи якої тісно взаємозв'язані і стиковані один з одним і функція якої— бути регулятором їх поведінки і буття в світі. Не викликає сумніву методологічна цінність категорії ментальності для правової науки. Ця цінність пов'язана передусім із виходом дослідження правової свідомості та культури з вузько державно-законодавчого тлумачення в більш широке поле поза позитивних правових елементів. Крім того, категорія ментальності дає змогу залучити до дослідження певні аспекти правосвідомості, які до цього були поза увагою, а саме: етнокультурні та конкретно-історичні особливості правового розвитку України. Тому вивчення явища правової ментальності може розглядатися як додатковий напрям теорії правосвідомості, тісно пов'язаний з типологічною Ідентифікацією вітчизняної правової культури, і передусім такого її феномена, як правова система
[6; с. 48]. Для доктрини правової системи України поняття ментальності виступає дійсно методологічним, бо дає змогу поєднати в єдине духовне ціле досі політичне та ідеологічно роз'єднані етапи правової історії України, окремі її джерела, інститути, механізми, зберігаючи, однак, упродовж тривалих Історичних періодів "наскрізні" правові архетипи. Останні ідентифікують українську правову систему і правову свідомість як цілісні культурно-історичні феномени, які розвиваються поза формаційними політико-режимними поділами. Категорія ж правосвідомості, більш прив'язана до конкретно позитивних продуктів суспільних та індивідуальних відносин людей, скоріше слугує інструментом диференціації людської свідомості "всередині" правової культури, відображаючи її соціально-групові, професійні, класові та інші структури.

Звичайно, все це найперші початкові підходи до проблеми. Розвинутої теорії правової ментальності України поки що не створено. В даному дослідженні йдеться про початкові, вихідні аспекти доктрини вітчизняного правового менталітету, яка потребує систематичного дослідження своїх багатопланових, у тому числі спеціально-юридичних, етнокультурних і конкретно-соціологічних вимірів.

І, нарешті, четвертий рівень правової системи — організаційно-діяльнісний, охоплює всі юридичне оформлені зв'язки та відносини, форми реалізації права, тлумачення та правозастосовчу діяльність держави. Реальність правової системи визначається ступенем регулятивного впливу права на різноманітні сфери життєдіяльності суспільства. Процес регулювання суспільних відносин передбачає поширеність норми права на визначених суб'єктів чи певні життєві обставини, тобто реалізацію права. Як відомо, реалізація правової норми здійснюється в чотирьох формах, які визначаються особливостями суб'єкта правореалізаційної діяльності та способом правового регулювання. Сучасна юридична практика України не свідчить і про повну безпроблемність цього процесу. Його вдосконалення, на нашу думку, залежить від виконання таких умов:

- чітка визначеність різновиду норми, що реалізується; -

- нормативне закріплення випадків, що визначають обов'язкову необхідність застосування права;

- визначеність повноважень суб'єктів прав о застосування як державно-організованої форми реалізації права;

- визначеність принципів та нормативне закріплення процесу правореалізації.

Особливо важливого значення для реалізації права має визначеність змісту правових приписів. Однак не завжди правова норма через свою лаконічність, неперсоніфікованість та формалізм має зрозумілий завершений зміст. Реалізація такої норми потребує тлумачення, що в свою чергу є важливою складовою частиною правової системи України. Це пояснюється недосконалістю законодавства, і. наявністю значної кількості колізій, складністю та численністю нормативного масиву, а також невідповідністю актів вимогам юридичної техніки. [8; с. 132] Однак і сам процес тлумачення потребує значного вдосконалення. Насамперед це стосується таких аспектів тлумачення, як:

- чітке визначення суб'єктів тлумачення;

- в дослідження способів тлумачення та можливостей їх використання;

- розмежування роз'яснення та уяснення як елементів змісту тлумачення;

- визначення випадків, коли тлумачення є обов'язковим;

- нормативне закріплення процесу офіційного тлумачення;

- визначення юридичної природи інтерпретаційних актів;

- встановлення кола випадків, коли застосування інтерпретаційних актів є обов'язковим у процесі правореалізації.

Підвищення ролі права в процесі соціального регулювання, розширення сфери правового регулювання, поява нових політичних і державних інститутів зумовлюють активне функціонування основних елементів правової системи.

Тільки узгодження дії всіх її елементів, їх результативність дадуть змогу протистояти негативним тенденціям, що створюють реальну загрозу демократії і правопорядку. Це — беззастережна умова вирішення соціальних, економічних, культурних та Інших завдань, які постали перед українським суспільством.

Зближення правових систем, як загальноєвропейський процес

Невід'ємною складовою загального інтеграційного процесу є процес світової та європейської правової інтеграції, що передбачає поступове зближення і гармонізацію національних правових систем.

Європейський Союз існує як співтовариство держав, об'єднаних на основі права. Уперше в історії Європи її намагаються об'єднати не силою, а виключно правовими засобами. Право здобуває перемогу там, де "кров і залізо" зазнавали поразки за поразкою протягом століть. Лише союз, заснований на цілковито вільному волевиявленні його членів, може сподіватися на тривале існування, особливо якщо його головними цінностями є свобода і рівність, які впроваджуються в життя та гарантуються, знову ж таки, виключно правовими засобами. Усе це знайшло відображення в установчих договорах, на основі яких було створено Європейський Союз.

Існування Європейського Союзу, спільне економічно та соціальне життя його держав-членів і громадян, кожний з яких має свої, інколи й протилежні, інтереси, виконання фундаментальних завдань і досягнення фундаментальних цілей стало можливим лише завдяки створенню спільної правової системи, яка дала змогу гармонічно поєднати ці інтереси та забезпечити їх реалізацію.

Сприятливий інвестиційний клімат, нормальні умови для розвитку торгових і підприємницьких відносин між суб'єктами права різних країн можуть бути створені лише за наявності принципової узгодженості національних правових систем партнерів. Для того щоб відносини держав-членів у рамках Європейського Союзу стали максимально корисними, вони мали запровадити широкомасштабні зміни в існуюче комерційне та економічно законодавство і суттєво змінити політику управління.

Отже, правова система Європейського Союзу складається з національних законодавств кожної окремої держави та Із спільного для них усіх законодавства Європейського Союзу, яке забезпечує гармонізацію або зближення окремих законодавств. Головним завданням законодавства ЄС є забезпечення існування спільного ринку, а досягається це шляхом гармонізації або зближення І пристосування національних правових норм держав-членів, приведення їх у відповідність із загальноєвропейськими стандартами. Верховенство права ЄС у відношенні до національних правових норм є найважливішим елементом законодавчої гармонізації. [55]

Укладаючи договір про вступ до європейського співтовариства, держави-члени ЄС добровільно обмежили свої суверенні права щодо правового регулювання не тільки зовнішньоекономічних відносин між собою в рамках ЄС, але й будь-яких "внутрішніх" відносин, що можуть стосуватися існування внутрішнього ринку ЄС, включаючи соціальні, екологічні та інші сфери правового регулювання. Вони взяли на себе зобов'язання не приймати "дискримінаційних" у відношенні одна до одної законів і підзаконних актів, а натомість приймати у деяких сферах правового регулювання тільки таке законодавство, що слугуватиме цілям подальшого зближення та інтеграції в рамках ЄС. Як відомо, розвиток права ЄС вимагає навіть внесення відповідних змін до національних конституцій держав-членів ЄС.

Результатом цього стало те, що законодавство ЄС напряму застосовується при розгляді справ у національних судах держав-членів ЄС, маючи пріоритет відносно до національних норм. Понад те, держави-члени ЄС навіть можуть бути притягнуті до Європейського суду на тій підставі, що вони порушили законодавство ЄС, прийнявши невідповідне європейським правовим стандартам національне законодавство. І в такій справі Європейський суд може прийняти жорстке рішення, відповідно до якого держави-члени ЄС не тільки будуть зобов'язані скасувати таке законодавство, але й відшкодувати громадянам чи підприємствам цієї або будь-якої Іншої країни завдані такими діями збитки. [9]

Процес зближення національних правових систем на основі економічної і правової моделі Європейського Союзу триває в Європі вже майже п'ятдесят років, але протягом останнього десятиріччя він став дійсно загальноєвропейським. Це сталося завдяки суттєвому прискоренню процесу розширення ЄС на схід.

Усе більша кількість європейських країн приймають рішення про намір вступити до Європейського Союзу і беруть на себе зобов'язання здійснювати відповідні кроки для підготовки до інтеграції з іншими державами-членами ЄС. Важливим елементом такої інтеграції та обов'язковою передумовою вступу до ЄС є законодавче наближення до правових стандартів, що відображені в законодавстві ЄС.

На відміну від держав-членів ЄС на території країн-кандидатів на вступ до ЄС законодавство ЄС не має прямої дії, але ці країни добровільно обмежують свої суверенні права щодо внутрішнього правового регулювання заради підготовки до майбутнього членства в ЄЄ. Обсяги і темпи законодавчого зближення в країнах-кандидатах є значно нижчими, ніж у державах-членах, і суттєво різняться між собою залежно від готовності окремих країн до цього. Але в будь-якому разі країни-кандидати можуть розраховувати па вступ до ЄС лише толі, коли повністю, на сто відсотків, пристосують своє законодавство до законодавства ЄС. Це повною мірою стосуватиметься в майбутньому й України.

Причини адаптації правової системи України до Європейської правової системи

Ідея вступу до Європейського Союзу користується незмінною популярністю суспільстві: за даними опитувань громадської думки її в тій чи іншій мірі стабільної не менше 60% громадян. Подібної ж думки дотримується переважна більшість політичної еліти (принаймні такого висновку можна дійти, аналізуючи програми партій). Нарешті, «європейський вибір», що трактується як намір стати в перспективі офіційною державною доктриною, декларованою президентом та урядом, закріпленою інтеграції України до Європейського Союзу» (Указ Президента №615/98 від 11 червня.) Отже, існує формальний консенсус, який в принципі дозволяє формулювати послідовну політику, спираючись на підтримку громадської думки

Тому, важливим елементом правової реформи, що триває в Україні, є процес наближення національної правової системи до законодавства Європейського Союзу. Необхідність такого наближення обумовлена тим, що розвиток і поглиблення торгових та економічних зв'язків із європейськими країнами залежить від соціально-економічних і законодавчих передумов. Проголошений нашою державою стратегічний курс на інтеграцію до Європейського Союзу передбачає всебічне входження в європейський політичний, економічний, а також: правовий простір.

Жодна країна не може розвиватися поза загальносвітовими економічними законами та тенденціями.. Україна зробила свій вибір і цей вибір полягає у входженні до європейської спільноти. Тому, ставлячи на меті наближення національної правової системи до правової системи Європейського Союзу, ми насамперед прагнемо спрямувати розвиток правової реформи таким чином, щоб у її основу було покладено найбільш прогресивне й досконале світове законодавство, яке формувалось протягом тривалого часу і відображає досвід багатьох країн.

Гармонізація національного законодавства з правом ЄС є однією з найважливіших умов для поглиблення співробітництва з Європейським Союзом та поступової інтеграції до його лав (набуття статусу асоційованого або повного члена) будь-якої країни, що має намір увійти до його складу. Україна, що перебуває на передінтеграційній стадії, вже тепер може й повинна здійснювати певні кроки до зближення свого законодавства з європейським.

Питання про приведеним національної правової системи України у відповідність із правовою системою Європейського Союзу набуває сьогодні неабиякого значення для розвитку української економіки, яка б отримала змогу розвиватись у єдиному європейському правовому полі. Зокрема, як відомо, саме питання невідповідності нашого законодавства європейському є ключовим чинником, який гальмує вступ України до Світової Організації Торгівлі. [56]

Розвиток відносин з Європейським Союзом значною мірою залежить від законодавчого закріплення незворотності ринкових перетворень в Україні та надання надійних гарантій захисту прав людини, що, в свою чергу, свідчитиме про готовність нашої країни виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання і про щирість наших намірів стосовно європейської інтеграції.

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу визначає, що адаптація законодавства є одним з основних напрямків інтеграційного процесу. Наша держава керується в цьому питанні положеннями ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво (далі УПС) між Україною і ЄС, відповідно до якої вона взяла на себе зобов'язання вжити належні заходи для забезпечення поступового наближення та приведення національного законодавства у відповідність із законодавством ЄС.

В УПС визначені 17 галузей, в яких у першу чергу слід мати адекватні норми: це митне законодавство, закони про компанії, банківську справу, бухгалтерський облік і податки, інтелектуальна власність, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупки, охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослий, навколишнє середовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила і стандарти, закони та інструкції стосовно ядерної енергетики, транспорт.

За цього в УПС основний наголос зроблено на тому, що зближення правової системи є важливою умовою для зміцнення економічних зв'язків між Україною і країнами ЄС. Отже, проблеми гармонізації правової системи виходять за межі питань суто міжнародного права і стають важливим фактором вирішення "внутрішніх" проблем розвитку національної економіки.

Наближення і поступове приведення вітчизняної правової системи у відповідність з вимогами законодавства Європейського Союзу в жодному разі не може розглядатися Україною як самоціль. Це складний і тривалий процес. Передовсім нашою метою є забезпечення відповідності правової системи України зобов'язанням, що випливають з Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 11 червня 1994 року, що с важливою умовою для зміцнення економічних зв'язків між обома сторонами.

По-друге, адаптація правової системи є важливою основою і рушійною силою правової реформи в Україні на шляху до створення ринкової соціально-орієнтованої економіки.

І нарешті, адаптація правової системи, яка має створити причинну базу для майбутнього членства України в ЄС, є основним напрямком поступової інтеграції України до Європейського Союзу.

Отже, адаптація законодавства - це складне і багатовимірні явище, і майбутнє членство України в Європейському Союзі є не єдиною його метою. Розвиток національного законодавства у напрямку його зближення із законодавством Європейського Союзу має забезпечити високий рівень підготовки в нашій країні проектів нормативно-правових актів, що, в свою чергу, допоможе створити ринкове соціально-орієнтоване законодавство, яке забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, піднесенню його до рівня держав-членів ЄС.

Планомірність і поступальність роботи з адаптації правової системи є одним з основоположних принципів Концепції адаптації правової системи України до правової системи ЄС, затвердженої Кабінетом Міністрів України у серпні 1999 року. Цей процес розділено на три окремих етапи, на кожному з яких має досягатися певний ступінь відповідності законодавства України законодавству ЄС у визначених концепцією сферах.

Па першому етапі, що триває в даний період, завданням уряду є:

- забезпечення розвитку правової системи в Україні відповідно до вимог ЄЄ;

- приведення законодавства України у відповідність з вимогами УПС;

- забезпечення розвитку законодавства України у пріоритетних сферах у напрямку його поступового зближення із законодавством Європейського Союзу.

На цьому етапі не може бути повного перегляду чинної правової системи України та забезпечення його повної відповідності. Про це може йтися лише на наступних станах розвитку процесу інтеграції України з ЄС.

Сучасний стан адаптаційного процесу

У березні 1998 року набула чинності Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами. Саме цю подію можна вважати фактичним початком процесу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Сьогодні вже можна говорити про певні позитивні кроки у цьому напрямку, однак ще є ряд гострих питань, які потребують нагального вирішення.

Для забезпечення загальнодержавної координації роботи з адаптації законодавства був утворений консультативно-дорадчий орган - Національна рада з питань, адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (НРПА). На урядовому рівні також була створена Міжвідомча координаційна рада по адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу для забезпечення координації і взаємодії міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у процесі адаптації вітчизняного законодавства. Завдяки роботі цієї ради були визначені загальні засади адаптації законодавства, створені галузеві підкомісії та робочі групи відповідно до пріоритетних напрямків роботи, розроблені пропозиції щодо вирішення такої складної проблеми, як переклад законодавства ЄС. Нею також був ініційований процес розробки найважливіших нормативно-правових актів.

У Верховній Раді України створена спеціальна комісія з питань європейської інтеграції, до компетенції якої віднесені питання забезпечення відповідності законів України вимогам законодавства ЄС. Цим самим закладені підвалини організації роботи з адаптації законодавства й у парламенті України.

Єдина система планування роботи з адаптації законодавства запроваджена поки що лише в органах виконавчої влади. Функцію планування роботи з адаптації законодавства за поданням міністерств, Інших центральних органів виконавчої влади, здійснює Міністерство юстиції України.

Важливим кроком у напрямку приведення національного законодавства України у відповідність із законодавством ЄС стало затвердження Програми інтеграції України до Європейського Союзу. В цій програмі встановлено орієнтири для визначення шляхів та темпів реалізації окремих пріоритетів в адаптації законодавства, зумовлених прогресом у здійсненні економічних реформ і спрямованих на досягнення критеріїв, що випливають з цілей валютного, економічного та політичного союзу держав-членів ЄС, сформульованих Радою ЄС у червні 1993 року в Копенгагені. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 року № 345 був затверджений План дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми Інтеграції України до Європейського Союзу на 2001 рік, складовою якого є План роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС на 2001 рік.

У прийнятому 27 грудня 2002 року Законі України № 3120 "Про Державний бюджет України на 2003 рік" передбачено виділення коштів на гармонізацію національних стандартів з міжнародними і європейськими. За рахунок цих коштів за дорученням Кабінету Міністрів має бути профінансовано і здійснення заходів з адаптації законодавства.

Для організації роботи в центральних органах виконавчої влади всі зусилля були скеровані на розробку відповідного механізму, в основу якого було покладено один з основних принципів Концепції адаптації законодавства, відповідно до якого ця робота є інтегральною складовою процесу підготовки проектів нормативних правових актів в Україні.

Органи виконавчої влади відповідають за здійснення заходів з адаптації законодавства в межах своєї компетенції, що визначається постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 року № 852 "Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу". За цього вони керуються методичними рекомендаціями Міністерства юстиції.

Центральні органи виконавчої влади мають своїх повноправних представників у складі Міжвідомчої координаційної ради, через яких вони впливають на планування і здійснення процесу адаптації законодавства в Україні. Також у межах чисельності цих органів були створені структурні підрозділи, котрі відповідають за здійснення адаптації законодавства.

Одним із найважливіших кроків, зроблених урядом України з метою вдосконалення роботи центральних органів виконавчої влади, було введення обов'язкового порядку розробки проектів нормативно-правових актів України з урахуванням основних положень законодавства ЄС та запровадження ефективної системи контролю за відповідністю цих проектів вимогам УПС та законодавства ЄС.

Порядок роботи центральних органів виконавчої влади з підготовки проектів законів України, актів Президента та уряду України з урахуванням основних положень законодавства ЄС визначає тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений урядовою постановою від 5 червня 2000 року №915.

Відповідно до тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України після розроблення проекту акта законодавства, який підлягає адаптації, головний розробник зобов'язаний перевірити проект на відповідність його основним положенням законодавства ЄС. Результати цієї перевірки він має відобразити в довідці про його відповідність основним положенням законодавства ЄС, яка подається до Мінюсту разом із проектом закону та текстами актів законодавства ЄС, які були враховані при його розробленні.

Проте, основна контрольна функція в процесі адаптації законодавства покладена саме на Міністерство юстиції. Це міністерство здійснює правову експертизу (готує висновки) щодо відповідності проектів актів законодавства, які подаються на розгляд Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів України, Конституції і законам України та вимогам нормо-практичної техніки, а також готує зауваження і пропозиції до прийнятих парламентом законів при підготовці їх на підпис Президентові України.

На відповідність вимогам УПС перевіряються також усі нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади при їх надходженні на реєстрацію до Міністерства юстиції. Слід зазначити також, що в Мінюсті має постійно проводитися експертиза проектів актів законодавства з точки зору їх відповідності Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а відтак підготовлено методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо дотримання вимог цієї конвенції в законопроектній діяльності.

У всіх цих випадках Міністерство юстиції має здійснювати правову експертизу (готувати висновки) щодо відповідності проектів актів законодавства України основним положенням законодавства ЄС. Якщо проект нормативно-правового акта поданий з порушенням порядку, визначеного в тимчасовому регламенті Кабінету Міністрів України, Мінюст зобов'язаний повернути його на доопрацювання.

Проблеми адаптації правової системи України до правової системи Європейського Союзу

Каменем спотикання в цій сфері є відсутність у нашому суспільстві одностайності в сприйнятті підключення України до процесів євроінтеграції, недостатнє усвідомлення необхідності та незворотності цього. Окремі політичні кола нашої країни відкидають саму ідею інтеграції України з ЄЄ лише на тій підставі, що доцільніше розвивати співробітництво в однорідному постсоціалістичному середовищі, тобто в рамках СНД. [26]

З огляду на це варто звернутися до світового досвіду, який переконує, що вибір інтеграційних пріоритетів не носить альтернативного характеру, оскільки участь в одному інтеграційному об'єднанні не виключає можливість участі в іншому. Правомірність останнього положення засвідчує широка практика функціонування існуючих регіональних інтеграційних угруповань, таких, наприклад, як Центральноєвропейська зона вільної торгівлі (СЕРГА), країни-учасники якої своєю стратегічною метою вважають членство в ЄС, або ж Європейська асоціація вільної торгівлі (ЕРТА), більшість країН-членів якої є водночас членами ЄС, та ін. Тому протиставлення векторів СНД і ЄС як альтернатив передінтеграційного вибору суперечить змісту та завданням процесів регіональної інтеграції.

Ставлення до пріоритетів інтеграційного вибору як до альтернативи призводить до того, що значна кількість депутатів Верховної Ради України не розуміє доконечної важливості адаптації правової системи України до правової системи ЄС. Отже, нині прийняття Верховною Радою законопроектів, підготовлених урядом та адаптованих до правової системи ЄС, проблематичне, оскільки на перший план висуваються не об'єктивні вимоги переходу на детермінанти цивілізаційного розвитку, а фактори суб'єктивного плану, насамперед амбіції політичних угруповань.

Робота з приведення національної правової системи у відповідність із європейськими стандартами має носити загальнодержавний характер. Над цим питанням необхідно працювати всім разом. Необхідно здійснювати скоординовану роботу як законодавчої, так і виконавчої влади із залученням усіх провідних українських науковців.

Страницы: 1, 2, 3, 4