Групування сільськогосподарських підприємств за рівнем рентабельності виробництва м’яса великої рогатої худоби в 2000 році при її мінімальному рівні (до 5%) свідчить, що оптимальний рівень рентабельності (майже 40%) досягається при близько 350 г середньодобових приростів. Концептуальними положеннями розвитку м’ясного скотарства України на 2001 – 2010 роки). передбачено до 2010 року довести виробництво яловичини, одержаної від корів молочних, комбінованих і м’ясних порід, на душу населення до 35 кг, що в 2,3 рази більше порівняно з 2000 роком. Частка забійної маси яловичини, одержаної від м’ясної худоби, зросте від 2,3 у 2000 році до 17,8% у 2010-му. Чисельність поголів’я м’ясних корів передбачено довести в 2005 році до 620 тис., а у 2010-му – до 1 млн. голів. По регіонах розведення худоби їх частка становитиме в зоні Полісся 54,5% у 2005 році і 55% у 2010-му, в зоні Лісостепу – відповідно 31 і 30 й у Степу – 14,5 і 15%. Обсяги виробництва яловичини від худоби м’ясного напряму продуктивності досягнуть у 2005 році 266,6 тис. т, а в 2010-му – 475 тис. т. У зоні Полісся яловичини вироблятимуть у забійній масі від м’ясної худоби 90,1 тис. т в 2005 році і 161,9 тис. т – у 2010-му в Лісостепу – відповідно 51,7 і 88,3 тис. т, у Степу – 23,5 і 44,2 тис. т. Це дасть можливість суттєво підвищити рівень харчування населення високоенергетичними м’ясними продуктами. В Україні розведенням м’ясної худоби займаються 18 племінних заводів і 39 репродукторів, де утримують понад 7 тис. корів. У племпідприємствах використовують 165 племінних бугаїв м’ясних порід. У спермосховищах нагромаджено до 7 млн. спермодоз. Проте для досягнення запланованої кількості поголів’я необхідно розширювати племінну базу галузі. Зокрема, потрібно довести чисельність племінних корів до 55 тис. голів, або збільшити в дев’ять разів, а бугаїв–плідників – до 700 голів, або у 4,2 рази. Племінна база м’ясного скотарства України представлена 14 спеціалізованими м’ясними породами, з яких шість – вітчизняні.

Характерні особливості технології розведення м’ясної худоби: безприв’язне утримання тварин у зимовий період на глибокій підстилці в приміщеннях полегшених конструкцій; максимальне використання природних і культурних пасовищ та вирощування молодняку до 6 – 8–місячного віку за системою вільного або режимного підсосу. Система кормовиробництва і використання кормів ґрунтується на зональних особливостях раціональної структури посівних площ, докорінному та поверхневому поліпшенні природних угідь, створенні культурних пасовищ, впровадженні екологічно безпечних і ресурсозберігаючих технологій виробництва та заготівлі кормів. Раціональним є використання 3– 5– компонентних травосумішок, з яких 2 – 3 види злакові й 1 – 2 – бобові трави (ранньо–, середньо– і пізньостиглі) та випасання худоби переважно за режимною системою. Передбачається виділяти на одну корову 0,4 – 0,5 га пасовищ, у структурі посівних площ частку зернобобових (горох, люпин, соя) планується довести до 10–15%, олійних продовольчих і технічних культур (соняшник, цукрові буряки, ріпак) до 5–10, багаторічних бобово–злакових травосумішок – до 6%, що забезпечить підвищення виходу з одиниці площі обмінної енергії та перетравного протеїну на 30 – 40% і знизить енерговитрати в 3–4 рази. Система годівлі ґрунтується на фізіологічно максимальному використанні сухої речовини високоякісних об’ємистих і зелених кормів при економічно оптимальному рівні концентрованих у складі біологічно повноцінних раціонів.

Річні зональні норми заготівлі кормів на корову з приплодом із розрахунку на одержання середньодобових приростів живої маси 1000 г і більше становлять 72,8–75,6 ц корм. од., 99–104 г перетравного протеїну на 1корм. од., при частці зелених кормів за поживністю від 30 до 43% та концентрованих від 20 до 32% залежно від зони й продуктивності.

Технологією годівлі м’ясної худоби передбачено використання кормів переважно власного виробництва, особливо зелених, у чистому і комбінованому вигляді, в тому числі й на пасовищах протягом 7 – 8 місяців, впровадження однотипної та комбінованої годівлі тварин протягом року, а також годівлі повноцінними кормосумішами з використанням БМВД, преміксів і комбікормів. Планується забезпечити м’ясну худобу зеленою масою у літній період за рахунок культурних пасовищ у зоні Степу на 70%, Лісостепу –80 і на Поліссі – на 90%.Для успішного розвитку спеціалізованої галузі м’ясного скотарства середньорічна потреба в капітальних вкладеннях у 2001 – 2005 роках має становити 58,5 млн., а у 2006 – 2010-му – 183,3 млн. грн. Цільове використання коштів забезпечить створення надійної матеріальної бази м’ясного скотарства й сприятливі передумови для прискореного розвитку галузі.

З підвищенням ефективності м’ясного скотарства завдяки зменшенню витрат кормів на одиницю продукції (20 – 23 %), зниженням їхньої собівартості на 16 – 18 % продукцію м’ясної худоби можна здешевити на 12 – 14 % з розрахунку на 1 ц приросту живої маси. У 2001 – 2005 роках за рахунок заощаджених коштів щорічно планується додатково виробити й реалізувати яловичини на суму 133 млн. грн., у 2005 – 2010-му – 237 млн. грн., що перевищить середньорічну суму капітальних вкладень за вказаний період відповідно у 2,3 і 1,3 рази. Основними елементами механізму управління та контролю за виконанням концептуальних положень передбачено: розробку науково обґрунтованої Національної програми розвитку м’ясного скотарства на 2001 – 2010 роки; реалізацію регіональних програм розвитку м’ясного скотарства на базі бізнес-планів для сільськогосподарських формувань, що розводять м’ясну худобу. Контроль за виконанням регіональних програм і бізнес–планів здійснюватиметься на основі державної статистичної звітності за такими показниками: рух поголів’я худоби, обсяги промислового схрещування, виробництва і реалізації яловичини тощо.

Виробництво свинини в Україні займає в загальному обсязі м’яса (у живій масі) друге місце після яловичини. В 1990 році частка свинини в загальному обсязі м’ясної продукції по господарствах усіх категорій становила 32,1%, а в 2000-му зросла до 36,3%. У сільськогосподарських підприємствах обсяги її виробництва зменшилися відповідно від 25 до 17,7%, а в господарствах населення вона переважає: 51,1% – у 1990 році й 43,4% – в 2000-му. У лісостеповій зоні за аналізований період частка свинини практично мало змінилася по господарствах усіх категорій: відповідно 32,6 і 36,3%. У сільськогосподарських підприємствах за ці роки рівень її виробництва знизився від 25,3 до 17,1%, а в господарствах населення у 1990 – 2000 роках він також знизився від 53,4 до 44,7 %.

Виробництво свинини у живій масі

Господарства населення стали основними виробниками свинини в усіх регіонах країни, зокрема в лісостеповій зоні, де питома вага її в 2000 році коливалася від 77,3% у Полтавській області до 92,8 – у Чернівецькій. Зменшення виробництва свинини, як і яловичини, пояснюється двома причинами: скороченням кількості поголів’я свиней у господарствах усіх категорій, а також істотним зниженням продуктивності тварин. Динаміку середньодобових приростів свиней на вирощуванні та відгодівлі наведено в таблиці 1.47.

З 1990 року по 2000-й середньодобові прирости свиней на вирощуванні та відгодівлі у зоні Лісостепу зменшилися в два рази. Лише у 2001 році спостерігалося деяке зростання порівняно з попереднім роком. У межах зони найменшими були прирости в Чернівецькій області (119 г), а найбільшими – у Харківській (199 г).

Середньодобові прирости свиней на вирощуванні та відгодівлі у сільськогосподарських підприємствах, г

Групування сільськогосподарських підприємств, які вирощують свиней, залежно від рівня рентабельності (2000 р.) свідчить, що дана галузь була збитковою в усіх господарствах із середньодобовим приростом менше 136 г. Мінімальний рівень рентабельності (1,6%) забезпечила група господарств із середньодобовим приростом 184 г. У групі із 336 господарств (4,4% до підсумку) з рівнем рентабельності 38% середньодобові прирости перевищили 205 г. Прикладом ефективного ведення свинарства є ВАТ “Племзавод Степной” Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. Високих результатів тут досягли завдяки цілеспрямованій селекційно–племінній роботі з поголів’ям, впровадженню прогресивних технологій годівлі та утримання свиней. У 2001 році середньодобові прирости тварин на дорощуванні й відгодівлі становили 467 г, у тому числі на відгодівлі – 535 г. На 1 ц приросту живої маси в 2001 році витратили 6,8 ц корм. од. Собівартість 1 ц живої маси була 430,6 грн. при середній реалізаційній ціні 770 грн./ц. Від реалізації свиней одержали 1843,8 тис. грн. прибутку, а рівень рентабельності галузі досяг у 2001 році 78,4 %. Виробництво м’яса птиці в структурі м’ясної продукції у господарствах всіх категоріях займало третє місце (після яловичини та свинини), його питома вага становила в 1990 році 14,7 %, а у 2000-му зменшилося до 10,1%. У сільськогосподарських підприємствах питома вага м’яса птиці відповідно зменшилася від 10,1 до 6,8%, а в господарствах населення – від 26,8 до 11,3%.У лісостеповій зоні спостерігається така ж тенденція. В господарствах усіх категорій аналізований показник знизився від 11,8 до 9,8 %, у сільськогосподарських підприємствах – від 7,2 до 6,1% і в господарствах населення – від 24,7 до 11,4 %.

Виробництво м’яса птиці у живій масі

Основними виробниками м’яса птиці були господарства населення як у цілому в лісостеповій зоні, так і в усіх областях: від 67,4% у Київській до 96,9% у Чернівецькій.

Групування сільськогосподарських підприємств України за показником виробництва м’яса птиці залежно від рівня рентабельності (2000 р.) свідчить, що галузь не буде збитковою при досягненні середньодобових приростів на 1 тис. голів 34,4 кг.

Ефективність виробництва м’яса значною мірою залежить від цін реалізації. Динаміку цін на худобу і птицю у сільськогосподарських підприємствах наведено в таблиці 1.49. У 2001 році найвищий рівень цін на м’ясної продукцію спостерігався у Київській, а найнижчий – у Тернопільській області. Ціни на велику рогату худобу протягом 1996–2001 років у сільськогосподарських підприємствах лісостепової зони зросли від 854 до 3658 грн. за 1 т. В 2001 році вони коливалися від 3295 грн. у Тернопільській області до 3789 грн. у Хмельницькій.

Ціни реалізації худоби та птиці, грн./т живої маси

Ціна реалізації свиней підвищилась в сільськогосподарських підприємствах лісостепової зони від 1446 грн. у 1996 році до 6399 грн. в 2001-му. Найвищою була вона у Харківській області (6931 грн.), а найнижчою – в Київській (6075 грн.). [10]

М’ясо птиці у 1996 році реалізовувалося в сільськогосподарських підприємствах за ціною 1808 грн./т, а в 2001-му – 5171 грн. По областях у 2001 році вона коливалася від 3901 грн. у Сумській області до 6047 грн. в Чернівецькій. Виробництво яєць у господарствах усіх категорій України зменшилося від 16286,7 млн. шт. в 1990 році до 8808,6 млн. шт. у 2000-му, або в 1,85 рази, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах – відповідно від 10 126 млн. до 2 977,3 млн. шт., або у 3,4 рази. Скорочення обсягів спостерігалося і в господарствах населення: від 6160,7до 5831,3 млн. шт., або на 9,5 %.

Середня несучість курок-несучок у сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності знизилася від 214 шт. яєць в 1990 році до 169 шт. у 1996-му. З 1997 року вона почала підвищуватися і в 2000 році становила 213 шт. яєць. Динаміку виробництва яєць та його структуру в господарствах усіх категорій лісостепової зони наведено в таблиці 1.50. Основними виробниками яєць у лісостеповій зоні були господарства населення, питома вага яких збільшилася від 38,6% уоці1990 р. до 63,3 – у 2000-му. Лише в двох областях зони – Київській і Полтавській – основними виробниками яєць залишилися сільськогосподарські підприємства. У Тернопільській та Чернівецькій областях питома вага господарств населення перевищила 90%. Групування сільськогосподарських підприємств України за виробництвом яєць залежно від рівня рентабельності (2000 р.) показало, що мінімальний цей показник (2,7%) був у групі із середньою несучістю курей 234 шт. яєць. У групі із 123 господарств середній рівень рентабельності становив 33,1%, а несучість – 246 шт. яєць.

Виробництво яєць усіх видів, шт.

Ціни реалізації яєць сільськогосподарськими підприємствами за останні роки істотно зросли (табл. 1.51). У 2001 році ціна 1 тис. яєць коливалася від 192,3 грн. в Харківській області до 453,9 грн. у Чернівецькій.

Виробництво вовни в Україні у господарствах усіх категорій зменшилося від 29 804 т в 1990 році до 3 400 т у 2000-му, або у 8,8 рази, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – від 26 466 до 1 311 т, або в 20,2 рази, а у господарствах населення – від 3 338 до 2 089 т, або на 37,7%. Надзвичайно велике скорочення обсягів виробництва вовни в Україні пов’язано із зменшенням кількості овець у господарствах усіх категорій – від 8 545,4 тис. (станом на 01.01.1990 р.) до 963,1 тис. голів (на 01.01.2001 р.), або у 8,9 рази. Середній настриг вовни від однієї вівці знизився від 3,4 до 3 кг.

Ціни реалізації яєць, грн./тис. шт.

Динаміку та структуру виробництва вовни в господарствах усіх категорій лісостепової зони наведено в таблиці 1.52. За період з 1990 по 2000 рік виробництво вовни в господарствах усіх категорій лісостепової зони зменшилося у 13,7 рази, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – в 29,6 рази. Лише у господарствах населення було досягнуто деяке підвищення цього показника (на 18%). На цей сектор припадало в 2000 році 55,3% загального обсягу виробництва вовни у лісостеповій зоні.

Виробництво вовни всіх видів, т

В Україні, зокрема у зоні Лісостепу, молочне скотарство є однією з провідних галузей тваринництва, яка забезпечує виробництво молока і молочних продуктів, а також значних обсягів м’яса. Поголів’я молочних корів у країні необхідно стабілізувати на рівні орієнтовно 5 млн., а в лісостеповій зоні – близько 2 млн. Потребує пожвавлення роботи з поліпшення генетичного потенціалу молочної худоби у сільськогосподарських товаровиробників. Основне завдання в розвитку галузі – підвищення рівня та якості годівлі молочної худоби. Необхідно забезпечити середньорічний рівень годівлі корів у товарних господарствах – 40-50 ц корм. од., а у племінних – не менше 60 ц корм. од. із розрахунку на одну голову, щоб одержати від корови за рік 3500 – 4000 кг молока в товарних і 5000–7000 кг у племінних господарствах, зменшити витрати кормів із розрахунку на 1 ц молока.

Кількість молочних корів у господарствах усіх категорій, тис. голів на кінець року

Підвищення ефективності селекційного процесу в розведенні молочної худоби потребує вдосконалення системи селекційно-племінної роботи. Управління селекційно-племінною роботою здійснюється через асоціації та об’єднання, які повинні забезпечувати комплексну й об’єктивну оцінку продуктивності та екстер’єру корів, розширювати мережі лабораторій якості молока, впроваджувати сучасні інформаційні технології й удосконалювати систему оцінки бугаїв за якістю потомства.

У господарствах різних форм власності з гарантовано стабільною кормовою базою, високим рівнем вирощування і годівлі тварин перевагу слід віддавати високопродуктивним спеціалізованим молочним породам вітчизняної селекції, які краще пристосовані до наших умов. Імпортувати племінні ресурси необхідно з селекційною метою згідно із затвердженими програмами.

Надій молока від корови у господарствах усіх категорій, кг

Надій молока від корови в цілому у лісостеповій зоні прогнозується на 2005 рік близько 3000 кг. У чотирьох областях (Київська, Тернопільська, Черкаська та Чернівецька) подолано 3000-й рубіж молочної продуктивності.

Виробництво молока в господарствах усіх категорій, кг

Поряд із молочним скотарством важлива роль у тваринництві відводиться виробництву м’яса (яловичина, свинина, м’ясо птиці). Прогнозується нарощування обсягів виробництва яловичини за рахунок збільшення вирощування великої рогатої худоби м’ясних і комбінованих порід. Основні напрями розвитку виробництва яловичини наступні:

впровадження технології інтенсивного вирощування великої рогатої худоби при середньодобових приростах молодняку 700 г та більше, досягнення живої маси однієї голови худоби при реалізації 500 – 550 кг і більше;

переорієнтування кормовиробництва на максимальне вирощування необхідних для галузі кормів; створення високопродуктивних культурних пасовищ, у тому числі й за рахунок залуження ріллі та поліпшення природних пасовищ, зменшення витрат кормів на 1 ц приросту до 8 ц корм. од.

Реалізація перелічених заходів дасть змогу одержати у 2005 році в Україні від 5 млн. корів молочного і комбінованого напрямів продуктивності 300 кг м’яса в живій масі з розрахунку від корови. Загальний обсяг виробництва яловичини досягне близько 900 тис. у забійній масі, в тому числі у лісостеповій зоні – 360 тис. т.

Виробництво яловичини і телятини великою мірою залежить від кількості поголів’я великої рогатої худоби. З цією метою в перспективі необхідно забезпечити істотне збільшення її в цій галузі.

Природнокліматичні умови України сприяють виробництву достатньої кількості власних концентрованих та інших кормів для забезпечення потреб свинарства. В цій галузі необхідно невідкладно розв’язати такі основні проблеми:

на першому етапі стабілізувати кількість поголів’я і почати його нарощування;

у 2005 році довести обсяги виробництва свинини до 1,3 млн. т у живій масі; для цього в господарствах усіх категорій потрібно утримувати 1 млн. основних і 1,5 млн. перевірюваних свиноматок й одержувати від них достатню кількість поросят;

відновити роботу племзаводів, племгоспів і племферм, у стадах яких утримувати 50 тис. основних свиноматок й одержувати щорічно близько 1 млн. племінних поросят.

Кількість великої рогатої худоби в господарствах усіх категорій, тис. голів на кінець року

У нарощуванні виробництва м’яса в перспективі важливу роль відіграватиме така скороспіла галузь, як птахівництво. Економічно доцільним є відновлення роботи великих птахофабрик як найефективніших підприємств галузі.

Реалізація на забій худоби і птиці в господарствах усіх категорій, тис. тонн у живій масі

Нарощування обсягів виробництва продукції тваринництва передбачає першочергове розв’язання проблеми кормової бази з метою повної реалізації генетичного потенціалу продуктивності тварин. В Україні є всі можливості для забезпечення тваринництва необхідними кормами, а комбікормової промисловості сировиною. Потрібно відновити роботу комбікормової промисловості й переорієнтувати її на випуск переважно преміксів, кормових добавок і спеціальних сумішей, щоб можна було виробляти комбікорми безпосередньо у господарствах.

Невідкладним завданням є врегулювання системи економічних відносин між виробниками комбікормів і господарствами-споживачами, розробка державних стандартів та забезпечення виробництва комбікормів, преміксів і кормових добавок для різних вікових і технологічних груп тварин. З метою повнішого постачання підприємств комбікормової промисловості сировиною для виробництва комбікормів запровадити регіональні контракти по заготівлі фуражного зерна та білкової сировини.

Програми з кормовиробництва мають передбачати застосування найменш енергозатратних технологій вирощування й заготівлі кормів, найповніше використання потенціалу природних кормових угідь, [11]створення багаторічних пасовищ, розширення посівів і підвищення валових зборів високобілкових культур.

У 2005 році необхідно довести виробництво кормів в Україні до 80 млн. т корм. од., перетравного протеїну – 8,8 млн. тонн і 105–110 г його з розрахунку на 1 корм. од. У 2005 році планується виробляти 17–18,5 млн. т комбікормів, 11,9 – сіна, 16 – сінажу, 32,5 – силосу, 23 – кормових коренеплодів, 15 – жому. Для забезпечення тваринництва високобілковими кормами виробництво макухи і шротів потрібно довести до 2,8 млн. т.

У лісостеповій зоні доцільно виробляти 32 млн. т корм. од. Проблема забезпечення тваринництва кормами повинна вирішуватись за рахунок оптимізації структури посівних площ, зокрема кормових культур, збільшення виробництва протеїну, створення нових сортів і гібридів кормових культур, удосконалення їх насінництва, підвищення ефективності використання меліорованих земель, інтенсифікації лучного кормовиробництва.

У 2005 році питому вагу зернофуражних культур у загальному виробництві зерна необхідно довести до 55%, а в її структурі частку фуражного зерна – до 10, кукурудзи – 25, ячменю – 30%. Посівні площі кукурудзи на зерно слід також збільшити і впровадити технологію зберігання зерна з використанням консерванту вітчизняного виробництва. Частка зернобобових культур повинна зрости до 12 %. Пріоритетним напрямом є розширення площ посіву сої, ріпаку, люпину, кормових бобів та інших високобілкових культур. Площу кормових угідь, включаючи пасовища, треба збільшити за рахунок вилучення з ріллі силових земель.

Велике значення у відродженні тваринницьких галузей має поліпшення племінної справи. Необхідно реформувати систему селекційно-племінної роботи в тваринництві відповідно до Закону України “Про племінну справу у тваринництві”, насамперед в таких напрямах:

удосконалення структури управління селекційно-племінною роботою та формування державної племінної інспекції;

запровадження державної підтримки племінної справи у тваринництві і птахівництві;

проведення селекційно-племінної роботи відповідно до програми селекції в тваринництві та птахівництві;

поширення системи селекційно-племінної роботи на тваринництво у фермерських і особистих селянських господарствах.

Аграрні аспекти вступу України до світової організації торгівлі

Адаптація національного законодавства в сфері сільського господарства

до норм та правил СОТ

Вступ України до СОТ залежить, головним чином, від завершення двосторонніх переговорів стосовно доступу до ринку товарів та послуг та імплементації законодавчо-правових реформ для приведення режиму зовнішньої торгівлі України до повної відповідності вимогам СОТ. Члени СОТ очікують від України до моменту вступу повної відповідності режиму зовнішньої торгівлі сільськогосподарськими товарами до усіх обов’язкових угод та домовленостей CОТ, а саме: Генеральній Угоді з тарифів та торгівлі 1994 (1947) років, Угоді про сільське господарство, Угоді про застосування санітарних та фітосанітарних заходів, Угоді про технічні бар’єри у торгівлі:

Станом на вересень 2004 року серед діючих законів, які містять неузгоджені положення щодо регулювання зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією наступні:

“Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру” від 17 червня 1999 року № 758-XIV

“Про ставки вивізного мита на живу худобу на шкіряну сировину” від 7 травня 1996 року, №180/96.

"Про внесення змін до деяких законів України" від 21 червня 2001 № 2555-III (зміни до закону України “Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур” від 10 вересня 1999 року № 1033- XIV

“Про стимулювання розвитку сільського господарства на 2001–2004 роки” від 24 квітня 2001 року №7253

“Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року №168/97

“Про державну підтримку сільського господарства України” від 24 червня 2004 року № 1877

“Про молоко та молочну продукцію” від 24 червня 2004 р. №1870

“Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування сільськогосподарських підприємств та підтримки соціальних стандартів їх працівників” від 24 червня 2004 року №1878.

Згідно статті 3.11 Закону України “Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру від 17 червня 1999 року №758-XIV виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені законодавством України. Стаття XI:1 Угоди ГАТТ 1994 року “Загальне скасування кількісних обмежень” вказує на те, що “ніякі заборони чи обмеження, крім мит, податків, інших зборів, чи то у формі квот, імпортних або експортних ліцензій чи інших заходів, не повинні встановлюватися або застосовуватися щодо імпорту будь - якого товару, який походить з території будь-якої іншої сторони, або щодо експорту чи продажу на експорт будь-якого товару, призначеного для вивезення на територію будь-якої іншої сторони”. Деякими країнами СОТ вимога статті 3.11 Закону України “Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру від 17 червня 1999 року № 758-XIV щодо виробництво цукру в Україні з імпортної сировини лише за умови подальшого вивезення готової продукції розглядається як непрямий захід обмеження імпорту в Україну цукру з тростини.

Стаття 3 “Нетарифне регулювання імпорту продукції тваринництва” Закону України “Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції” від 17 липня 1997 року № 468/97 передбачала встановлення кількісних квот на ввезення продукції тваринництва в Україну. Ця стаття з 1 січня 2003 року втратила свою чинність. При вступі до СОТ Україна повинна взяти на себе зобов‘язання не зберігати, не вводити і не відновлювати дії будь-яких кількісних квот, а також будь-яких кількісних обмежень, які не можуть бути обґрунтовані з точки зору законодавства СОТ. При цьому Україна повинна дотримуватися положень Статті 4.2 Угоди про сільське господарство, а саме: “Члени СОТ не будуть зберігати будь-яких заходів, які вимагається перетворити на звичайні мита (кількісні обмеження імпорту, змінювані імпортні збори, мінімальні імпортні ціни, вибіркове ліцензування імпорту, нетарифні заходи, що вживаються підприємствами державної торгівлі, добровільні обмеження експорту), або вдаватися до таких заходів, окрім випадків, коли інше передбачено у Статтях 5“Положення про спеціальні захисні заходи”.

В той же час, окремі положення Закону України “Про державну підтримку сільського господарства України” від 24 червня 2004 року № 1877 знаходяться у прямій невідповідності з нормами та правилами Угод СОТ. Вони повинні бути вилучені із тексту закону. Так в статті 3.1. йдеться мова про “застосування мінімальних та максимальних закупівельних цін при експорті або імпорті” сільськогосподарської продукції. Статтею 8.6 г) цього закону Кабінету Міністрів України дозволяється “установлення нетарифних обмежень (квот) щодо імпорту або експорту” окремої сільськогосподарської продукції, що не відповідає Статті 4.2 Угоди про сільське господарство СОТ.

Відмовляючись від застосування кількісних квот, Україна після вступу до СОТ має право застосовувати на сільськогосподарські товари тарифні квоти. У разі застосування тарифної квоти використовуються два рівні тарифних ставок – основна (мінімальна) ставка мита для певного обсягу імпорту (квоти), і додаткова (підвищена) ставка, для обсягу який перевищує розмір квоти. У ході переговорів по вступу України до СОТ обговорюється тарифна квота на цукор-сирець.

Країни-експортери цукру-сирцю наполягають на встановленні тарифної квоти на цукор-сирець в обсягах 260 тис. тон на рік із ставкою мита 2%. Прецедентом для цієї ситуації стало прийняття Закону України “Про ввезення в Україну цукру-сирцю тростинного в 2001 році” від 29.05.01 № 2462, яким установлено обсяг ввезення в 9 Україну у 2001 році цукру-сирцю тростинного в обсязі 260 тис. тон та непогодження української сторони із запитом цих країн по зниженню митного тарифу на цукор нижче 50%. На даний час Законом України “Про Митний тариф” № 2371 діючий комбінований тариф на цукор білий та цукор-сирець встановлено в Україні на рівні – 50%, але не менше 0,3 євро за 1 кг (300 євро за 1 тону). Сьогодні застосування специфічної складової цього комбінованого мита гарантує захист внутрішнього ринку цукру білого на рівні вище 100 % у адвалерному еквіваленті, а по цукру тростинному – вище 150%. З моменту приєднання до СОТ цей тариф буде зменшено до 50%.

Ситуація ускладнюється тим, що певні країни, наприклад, Австралія вимагають тарифну квоту з мінімальною ставкою ввізного мита до 408 тис. тон, тобто до 30 % від внутрішнього використання.

В даному питанні дуже важливим є проведення послідовної внутрішньої політики. В 2003 році загальний обсяг квоти на ввезення цукру-сирцю з тростини в Україну у 2003 році складав 560 тис. тон згідно двох прийнятих законів: “Про внесення змін до Закону України “Про державний бюджет України на 2003 рік” та деяких інших законів” № 849-1V, яким встановлено обсяг у розмірі 200 тис. тон з ставкою мита в межах квоти 60 євро за тону, та “Про ввезення в Україну цукру - сирцю тростинного у 2003 році”, яким встановлено обсяг тарифної квоти у розмірі 360 тис. тон зі ставкою мита 1%, але не менш як 6 євро за тону. Факт прийняття цих двох законів може стати новим прецедентом по перегляду позиції України щодо обсягів тарифної квоти в бік збільшення. Також неврегульованість питання ввезення сирцю по давальницькій схемі не на користь українській позиції щодо розміру тарифної квоти.

Проблемним залишається питання відміни діючих в України експортних мит на насіння соняшнику, молодняк худоби та шкури. Перед Україною ставиться вимога скасувати експортні мита до дати вступу до СОТ, тому що вони, на думку членів СОТ, мають дуже негативний вплив на імпорт м’яса та пов’язаних продуктів, а також взяти зобов’язання не застосувати експортні мита після вступу до СОТ. За правилами та нормами угод Світової організації торгівлі не існує конкретних заборон стосовно застосування експортних мит.

Але для вирішення цього проблемного питання потрібно внести зміни до законів України “Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину” № 180/96 від 7 травня 1996 та “Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур” № 1033-XIV від 10 вересня 1999 року стосовно тимчасовості дії експортних мит та поступового їх скорочення.

Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на 2001– 2004 роки” від 24 квітня 2001 року № 7253 передбачає обов’язкове використання виробниками тютюнових виробів тютюну, вирощеного і ферментованого в Україні. Ці положення не узгоджуються із Статтею IІІ.5 ГАТТ 1947 року: “жодна із сторін не повинна встановлювати чи зберігати будь-яке внутрішнє кількісне регулювання стосовно змішування, переробки або використання товарів у 10 визначених кількостях або пропорціях, яке вимагає, безпосередньо або опосередковано, щоби будь-яка визначена кількість або частка будь-якого товару, який є предметом регулювання, була вітчизняного походження”. Проект закону про відміну цього положення внесено на розгляд ВРУ.

Ще одне важливе та спірне питання на переговорах по приєднанню до СОТ – це особливості оподаткування сільськогосподарських товаровиробників. Країни - члени СОТ вважають, що звільнення до 1 січня 2005 року для сільськогосподарських підприємств від сплати до бюджету податку на додану вартість щодо операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва (крім молока та м’яса) згідно статті 11.29 Закону України "Про податок на додану вартість" від 3.04.1997 року № 168 та спеціальний режим справляння ПДВ сільськогосподарськими підприємствами для виплати дотацій сільськогосподарським товаровиробникам усіх форм власності і господарювання, включаючи особисті підсобні господарства населення, за реалізовані ними переробним підприємствам молоко та м'ясо в живій вазі, суперечать статтям ІІІ.1 та III.2 ГАТТ 1947 року. При імпорті сільськогосподарських товарів в Україну обов’язковим є сплата податку на додану вартість за ставкою 20%. Стаття ІІІ.1 та III.2 ГАТТ 1947 року вимагають надання імпортованим товарам національного режиму щодо внутрішнього оподаткування та регулювання: 1) “...внутрішні податки й інші внутрішні збори та закони, правила та вимоги, які стосуються внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання товарів, а також правила внутрішнього кількісного регулювання, які встановлюють вимоги щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях чи пропорціях, не повинні застосовуватися до імпортних чи вітчизняних товарів таким чином, щоб створювати захист для вітчизняного виробництва. 2) Товари, які походять з території будь-якої сторони, імпортовані на територію будь-якої іншої сторони, не повинні підпадати, прямо чи опосередковано, під внутрішні податки та інші внутрішні збори будь-якого роду, які перевищують податки та збори, що прямо чи опосередковано застосовуються до аналогічних вітчизняних товарів. Більш того, жодна сторона не повинна будь-яким іншим чином застосовувати внутрішні податки чи інші внутрішні збори до імпортованих чи вітчизняних товарів таким чином, щоб це суперечило принципам, викладеним у параграфі 1.

З іншого боку, ці спеціальні механізми справляння ПДВ можна розглядати як підтримку сільськогосподарських виробників, критерії надання якої регулюються Угодою про сільське господарство СОТ. Згідно зі статтею 6 Угоди про сільське господарство СОТ та Додатком 3 пар. 2 цієї угоди субсидії повинні включати як бюджетні витрати, так і доходи, від яких уряд або його органи відмовилися на користь сільськогосподарських товаровиробників. Через механізм акумуляції ПДВ для виплати субсидій по придбанню матеріально-технічних ресурсів для сільськогосподарського виробництва та спрямування ПДВ для виплати дотацій на молоко та м’ясо держава відмовляється від доходів у вигляді сплати ПДВ до бюджету на користь сільськогосподарських товаровиробників. При цьому ПДВ виступає джерелом фінансування за відсутності достатніх для цього прямих виплат державного бюджету. Для усунення невідповідності положенням угод СОТ при скасуванні цих двох видів спеціального режиму справляння ПДВ сільськогосподарськими підприємствами необхідно передбачити у Державному бюджеті України адекватні фінансові кошти для виплати подібних дотацій.

Прийнятий 24 червня 2004 року Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування сільськогосподарських підприємств та підтримки соціальних стандартів їх працівників” № 1878 встановлює спеціальний режим оподаткування, який передбачає звільнення сільськогосподарського підприємства від обов'язків сплати ПДВ за ставкою 10% до 1 січня 2007 року. По-перше, ця норма закону встановлює дискримінаційний режим оподаткування імпортованої сільськогосподарської продукції порівняно з продукцією вітчизняного виробництва, бо при імпорті сплачується ставка 20%, а по-друге, зберігається пільговий режим “акумуляції ПДВ” або несплати до держбюджету, але розмір субсидії, наданої через цей механізм сільськогосподарським товаровиробникам, суттєво зменшується. Нові норми оподаткування сільськогосподарських підприємств є порушенням статті III ГАТТ щодо дискримінаційного оподаткування імпортерів.

Завершення процесу набуття Україною членства в СОТ відносно внутрішньої підтримки сільського господарства залежить від остаточного погодження рівня підтримки, узгодженого з майбутньою стратегією аграрної політики. Україна в рамках вступу до СОТ бере зобов’язання щодо верхньої межі субсидій, які справляють викривлюючий ефект на торгівлю або виробництво (програми “жовтої скриньки” за класифікацією СОТ) та обсягів їх щорічного поступового зменшення на обумовлений відсоток протягом певного періоду.

Відповідно, від зобов’язань України, які будуть взяті при вступі до СОТ, буде залежати і процес адаптації законодавства щодо державної підтримки сільського господарства, та особливості трансформація державної підтримки сільського господарства відповідно до норм СОТ.

Такі напрямки підтримки, як підтримка через заставні та інтервенційні ціни на сільськогосподарську продукцію, пільгові ціни або тарифи на матеріально-технічні ресурси для виробництва сільськогосподарської продукції, бюджетні дотації на молоко та м’ясо, компенсації ставок по кредитах комерційних банків відносяться до підтримки, яка включається у розрахунок рівня підтримки, що має назву Сукупний вимір підтримки (далі СВП), і є не звільненою від зобов’язань по скороченню. Тому поки відбувається переговорний процес і рівень СВП ще не зафіксований, бажано при розробці законодавчих актів з питань підтримки сільського господарства орієнтуватися на поточний переговорний процес.

На даний момент переговорів фактична бюджетна підтримка галузі є меншою порівняно з рівнем підтримки сільського господарства СВП базового періоду, який є предметом обговорення на переговорах з приєднання України до СОТ. Незначний розмір фінансування програм “жовтої скриньки” за рахунок прямих бюджетних трансфертів в останні роки послаблює позиції України на переговорах щодо отримання права на застосування таких програм у майбутньому.

Поділяючи та підтримуючи принципи і норми СОТ, на переговорах по приєднанню Україна вже заявила про не застосування в майбутньому експортних субсидій на сільськогосподарські товари. Експортні субсидії, які застосовуються в більшості розвинутих країн-членів СОТ, зумовлюють суттєві викривлення на світових ринках сільськогосподарської продукції. Таким чином, в майбутньому, ставши членом СОТ, Україна не зможе застосовувати ті види експортних субсидій, які визначені статтею 9 пар.1 (а-f) Угоди про сільське господарство СОТ, а саме:

прямі субсидії (у тому числі в натуральній формі), які залежать від показників експорту, суб’єкту господарювання, виробникам певного сільськогосподарського товару, об'єднанню таких виробників, галузі виробництва;

продаж на експорт державою або уповноваженим на це органом власних запасів сільськогосподарської продукції за ціною нижчою ніж та, що встановлюється на аналогічний товар у разі продажу його на внутрішньому ринку;

виплати при експортуванні певної сільськогосподарської продукції, які фінансуються за підтримки держави, незалежно від того, мають місце витрати державного бюджету чи ні, у тому числі виплати, які фінансуються за рахунок надходжень від податків, зборів, що справляються із сільськогосподарської продукції, з якої виробляється експортний товар;

субсидії на скорочення витрат, пов'язаних з експортуванням сільськогосподарської продукції (крім широкодоступних послуг із сприяння експорту та консультаційних послуг), у тому числі витрат на підвищення якості продукції, переробку, завантаження, вивантаження, міжнародні перевезення та фрахт;

пільгові (за ставками, базою обчислення, механізмом справляння тощо) порівняно з перевезеннями на внутрішньому ринку транспортні або фрахтові тарифи для експортних поставок;

субсидії на сільськогосподарську продукцію, які залежать від її включення до переліку товарів, що виробляються на експорт.

Але з прийняттям в червні цього року ряду законів, а саме Закону України “Про державну підтримку сільського господарства України” та “Про молоко та молочну продукцію”, порушуються зобов’язання про не застосування в майбутньому експортних субсидій на всі сільськогосподарські товари, яке вже було сформульовано в проекті звіту про приєднання України до СОТ та погоджено з Міністерством аграрної політики України.

Так, стаття 16 Закону України “Про молоко та молочну продукцію” передбачає фінансування підтримки експорту молочних продуктів. В статті 16.1. Закону України “Про державну підтримку сільського господарства України” згадується “спеціальна бюджетна дотація при експорті” сільськогосподарської продукції.

Стосовно гармонізації українських стандартів з міжнародними стандартам, то цей процес за останні два роки активізувався, але потрібно ще провести серйозну роботу. При цьому основні вимоги, яким повинна відповідати національна система стандартизації, щоб ця система не створювала невиправданих технічних бар’єрів у міжнародній торгівлі, встановлені Угодою про технічні бар’єри у торгівлі[12] СОТ.

Відносно особливостей запровадження фітосанітарних заходів, то стаття 3 “Гармонізація” Угоди про застосування санітарних та фітосанітарних заході вказує, що: “Члени СОТ можуть вводити або зберігати санітарні та фітосанітарні заходи, які призводять до більш високого рівня санітарного та фітосанітарного захисту..., ніж той, що був досягнутий за допомогою заходів, основаних на відповідних міжнародних стандартах, якщо цьому існує наукове обґрунтування...”. Обмеження імпорту та експорту дозволяється у певних обставинах для непротекціоністських цілей: підтримки здоров’я та безпеки людей, рослин та тварин; охорони навколишнього середовища; збереження національної безпеки. Фітосанітарні заходи не повинні застосовуватися як засоби довільної або невиправданої дискримінації між країнами, в яких переважають однакові умови, включаючи і їх власну територію. А головне, вони не повинні бути засобами прихованого обмеження для торгівлі.

Таким чином, законотворчий процес у сфері сільського господарства вже сьогодні повинен враховували стан поточного переговорного процесу щодо вступу країни у Світову організацію торгівлі, а також стан багатосторонніх переговорів в рамках СОТ щодо лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією і продовольством.

Будь-яка непослідовність у прийнятті політичних рішень щодо захисту внутрішнього ринку та підтримки сільського господарства є гальмуючим фактором у процесі приєднання країни до цієї організації. А прийняття положень, які знаходяться у прямій невідповідності з нормами та правилами Угод СОТ, тим більше на фінальному етапі проведення переговорів по вступу України до СОТ, зменшують довіру до країни, яка намагається отримати членство та ставлять під сумнів можливість дотримання нею взятих зобов’язань при вступі до СОТ.[13]

Висновки

Майбутній шлях розвинення АПК України можна роздивитись на прикладі АПК озвинутих країн. АПК розвинутих країн Заходу включає від 20 до 30% всього працездатного аселення, його кінцева продукція — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції цих сфер АПК становить 25—30%; 10—15%; 50—55%, а кількість зайнятих — від 20 до 35%. Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки. кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридичне незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення фермерських господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається близько 25% всієї продукції).

При проведенні аграрної політики урядовим структурам
необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до вжиття реальних заходів для відродження села, яке повинно стати основою національного відродження.

Список використаної літератури

1. Д. е. н., проф. Єрмаков О.Ю.

2. Економіка виробничого підприємства: Навчальний посібник / За ред. І. М. Петровича.

– К.: Знання, 2001. – 405 с.

3. Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України : сучасний стан та погляд

у майбутнє //Економіка АПК. №4, 2001

4. Климко Г. Н., Нестерено В.П., Каніщенко В.П., Чухно А.А. та інш.

«Основи економічної теорії політекономічний аспект» - К. «Вища школа» - «Знання» 1997

5. КОБУТА І. В., проект ПРООН “Аграрна політика для людського розвитку”

6. Коніщева Н., Балашова Р., Гураль В. Аналітичні підходи до оцінки ефективності

діяльності підприємств // Економіст. – 2000. – №12. – с. 44-47.

7. Кудревич О., Геймор М. Шлях до високих надоїв // Тваринництво в Україні.- 2002.- №9.

8. Кулішов В. В. Економіка підприємства: теорія і практика: Навчальний посібник. –

К.: Ніка-Центр, 2002. – 216 с.

9. Макконел К.Р., Брю С.Л. “Економікс” — К:. “Хагар-Демос” 1995

10. “Основи економічної теорії” За редакцією доктора економічних наук, професора С.В.

11. Поль Самуельсон “Економіка” — Львів “Світ” 1993

Мочерного. К.: ВЦ Академія 1997.

12. Примак Т. О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 2001. – 178 с.

[1] Д.е. н.,проф. Єрмаков О.Ю.

2. КлимкоГ.Н., Нестеренко В.П., Каніщенко В.П., Чухно А.А.. та ін. «Основи економічної теорії: політекономічний аспект» - К:. «Вища школа» - «Знання» 1997

3.. Макконел К.Р., Брю С.Л., «Економіст» - К:. «Хагар-Демос» 1995

4. Поль Самуельсон «Економіст» - Львів «Світ» 1993

5, «Основи економічної теорії» За редакцією доктора економічних наук, професора С.В. Мочерного. К:. ВЦ Академія 1997

6, Коніщева Н., Балашова Р., Гураль В. Аналітичні відходи до оцінки ефективності діяльності підприемств // Економіст . – 2000. – №12 . – с. 44-47.

7, Економіка виробничого підприємства: Навчальний посібник / За ред. І. М. Петровича. – К.: Знання, 2001. – 405 с.

8, Примак Т. О. Економіка підприємчтва: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 2001. -178 с.

9, Кулішов В.В. Економіка підприємства: теорія і практика: Навчальний посібник. – К.: Ніка-Центр, 2002. - 216 с.

10.. Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України: сучасний стан та погляд у майбутнє // Економіка АПК. №4, 2001

11.КОБУТА І. В., проект ПРООН « Аграрна політика для людського розвитку»

12. Кудревич О., Геймор М. Шлях до високих надоїв // Тваринництво в Україні. – 2002.

Страницы: 1, 2, 3