Сборник рефератов

Научная работа: Природоохоронні території

Під заповідник тоді відводилася територія чотирьох лісництв загальною площею 12672 га. Територію навколо заповідника було проголошено охоронною зоною, до якої, зокрема, входять полонини, що оточують гору Говерлу. Відповідно до адміністративного поділу, заповідні лісництва знаходилися в межах Івано-Франківської і Закарпатської областей. Райони Карпатського державного заповідника з його величними вершинами, гірськими ландшафтами, мальовничими долинами річок Прут і Чорний Черемош завжди приваблювали велику кількість туристів, екскурсантів і відпочиваючих. Тому постало питання про створення в Карпатах, з метою задоволення зростаючих рекреаційних потреб населення, державного природного національного парку.

У 1980 р. уряд прийняв постанову про організацію Карпатського державного природного парку. Центральною частиною його стали Говерлянське і Чорногірське заповідні лісництва, що були передані до його складу з Карпатського заповідника. Вся територія цього парку знаходиться в межах Івано-Франківської області. Слід зазначити, що перед створенням державного природного парку, в грудні 1979 р., до складу Карпатського державного заповідника були включені державний заказник “Широкий луг” та пам'ятка природи “Долина нарцисів”. Загальна площа заповідника, завдяки цьому, становить 12706,5 га. Всі три його заповідні масиви розташовані на території Тячівського, Рахівсьокого і Хустського районів Закарпатської області. Таким чином, територія заповідника характеризується високогірними, передгірними та рівнинними ландшафтами, що знаходяться на висоті від 200 до 2061 м над рівнем моря. Найбільшим у заповіднику є Угольсько-Широколужанський масив у Тячівському районі загальною площею 10363 га, який розташовано на південних схилах гірського хребта Красна і включає Угольське і Широколужанське заповідні лісництва. Цей масив знаходиться у басейнах Малої і Великої Угольки та Лужанки, що є притоками річок Тереблі і Тересви.

Високогірний масив заповідника на Рахівщині розташований на південному макросхилі Чорногірського хребта, який прилягає до гори Говерли. Тут знаходиться Чорногірське заповідне лісництво, якому належить2100 га пралісів і полонин. Хустський масив, як філіал заповідника, розташований в рівнинній частині Закарпаття на правобережній терасі річки Тиса. Це широковідома “Долина нарцисів”, заповідна площа, якої становить 256, 5 га.

Із загальної кількості 1950 представників рослинного світу Карпатських гір у заповіднику виявлено 868 видів, у тому числі 52 рідкісних.

В Угольсько-Широколужанському масиві заповідника знаходяться майже незаймані праліси, надзвичайно цінні у ботаніко-географічному відношенні. Для них характерні майже всі представники середньо гірської і гірської дендрофлори Карпат, серед яких чимало реліктів - тис ягідний, яловець козацький, смерека звичайна.

Найціннішим є Угольське заповідне лісництво, широковідоме як заповідний масив під назвою “Уголька”, оскільки він розташований між двома річками Великою і Малою Уголькою. Висота букових дерев тут сягає 40-50 м, а товщина стовбура - 2м. На деяких ділянках тут збереглися незаймані реліктові букові ліси з окремими деревами тису ягідного, яких тут на площі 100 га налічується до 1500 екземплярів. За ареалом і кількістю дерев тису ця ділянка друга в Карпатах після “Княждвірської дачі” в Івано-Франківській області.

В районах заповідного масиву можна зустріти виходи на поверхню юрських відкладень вапняків у вигляді скельних утворень різноманітних незвичних обрисів. На його території багато рік, у яких водиться форель.

Місцями у скель або і на рівних ділянках можна натрапити на ями які ведуть до карстових печер. Слід зазначити, що на території заповідника розташований карстовий район Українських Карпат. Особливо сталостатовим вбранням відзначаються печери “Молочний камінь”, “Гребінь”, а найглибша в Карпатах шахта “Дружба” є місцем утворення аномальних за формою сталактитів - геліктитів.

Широколужанське заповідне лісництво знаходиться на південних схилах полонини Красна, між хребтами Щербань (1171 м), Шавна (1282 м) і вершиною Топаги (1552 м). На відміну від “Угольки”, де букові праліси зростають на вапняках, широколужанські бучини в основному займають карпатські фліші, де місцями на поверхню виходять вулканічні породи, які поволі вивітрюються, утворюючи скелі з гострими піками.

На території “Широкого Лугу”, в урочищі “Ялинкуватому”, збереглася група дерев смереки відокремлена від суцільного її ареалу в Карпатах. Про аборигенність смереки свідчить фітоценотичний склад асоціацій, в якій багато типових бореальних елементів флори.

В місцях, де ґрунтові умови кращі для росту і розвитку дерев, у надсадженях зменшується доля смереки і водночас збільшується кількість ялиці і бука, внаслідок чого утворюються високопродуктивні буково-ялицеві реліктові угрупування.

Основні типи гірської рослинності представлені буково-смерековими, смереково-буковими та ялицевими лісами. Є угрупування сосни гірської, вільхи зеленої, ялівцю сибірського, родендрона кочі, на більших висотах - альпійські луки.

Верхній гірський лісовий пояс у заповідному лісництві досягає висоти 1500-1600 м над рівнем моря. Тут переважають хвойні - смерека звичайна, ялиця біла. Супутниками смереки є явір, клен, в'яз, іноді бук. На крайній межі поширення лісу смерека змінюється криволіссям із сосни гірської. Ліси відзначаються високою продуктивністю, висота дерев - 37-40м.

На висоті 1600-1850 м над рівнем моря ліси переходять у субальпійський рослинний пояс, де ростуть сосна гірська, вільха, яловець сибірський. На верхній межі цього поясу збереглися найбільші ділянки карпатсько-балканського ендемічного виду - родендрону кочі. Велику наукову цінність являють і наскельниця лежача та водянка чорна. Важливе значення має тирлич жовтий, який занесений до Червоної Книги України. На висотах від 1800 до 2061 м простягається альпійській пояс, де можна знайти ситника тритоздільного, осоку зігнуту і вічнозелену, селерію Більця.

Третій заповідний масив “Долина нарцисів” - розташований у долині річки Ріка, поблизу м. Хуст. Характерним для масиву є унікальні природні зарості, на порівняно обмеженому ареалі, нарциса вузьколистого - гірського євроазіатсько-карпатсько-балканського виду. Серед суцільних заростей нарциса зустрічаються і шафран Гейфеля, білоцвіт весняний, собачий зуб та ін.

Видовий склад флори Карпатського державного заповідника досить великий. Крім 868 вищих рослин, тут виявлено близько 500 видів листяних мохів і 800 видів лишайників. Заповідник з одним з найбільш цінних природних комплексів і в зоогеографічному відношенні. Тут збереглися і такі хижі звірі як карпатський бурий ведмідь, рись, куниця лісова, лисиця, вовк, борсук, лісовий і європейський кіт, який занесений до Червоної Книги України та ін.

Значний науковий інтерес являють і тритон карпатський та полівка, занесені до Червоної Книги України, білка карпатська, європейський карпатський заєць. У заповіднику зареєстровано 180 видів птахів, у тому числі 58 осілих, 85 тих , що тут гніздяться, 32 - залітних, 3 види , що зимують, 2 - зустрічаються під час перельотів.

Карпатські водойми населяють понад 50 видів риб - балканська морена, карпатський пічкур, угорська мінога, чехоня, дунайський лосось, струмкова форель.

2. Національні природні парки

Національні природні парки створюються з природоохоронною, рекреаційною, культурно-просвітницькою та науково-дослідницькою метою для охорони й вивчення природних комплексів особливого значення в місцях, які мають природну, оздоровчу, культурну або естетичну цінність. У них виключена господарська діяльність. Концепція національного парку була вперше сформульована в 1872 році при організації в США Йеллоустонського національного парку.

Національний парк - це завжди велика територія, на якій охороняються ландшафти або їх ділянки разом з усіма природними компонентами. У природних національних парках поєднується охорона природи із завданням відпочинку людей та їх екологічного виховання. Для цього в них створюються системи спеціальних доріг і стежок. До початку XX століття в шести країнах світу вже було 19 національних парків загальною площею 4,6 млн. га.

Синевир

Народження національного природного парку "Синевир" неодмінно пов'язане з унікальним за своєю красою гірським озером під небесами із співзвучною назвою "Синевир" . Для збереження цього чарівного творіння природи у 1974 році було організовано ландшафтний заказник державного значення "Синевирське озеро"...

У середині ХІХ століття на Чорній Ріці були збудовані дві греблі для сплаву лісу з гір у долину. Одна з цих гребель, споруджена за проектом австрійського інженера Клаузе, збереглася до нашого часу, саме на ній і влаштований єдиний у Європі Музей лісу і сплаву. Тут можна побачити підйомні механізми XVIII - XIX століття, які піднімали ворота, щоб відкрити шлях плотам, опори, крізь які випускали плоти-бокори, мости, дерев'яні жолоби, якими спускали деревину з лісосік, різні транспортні засоби, стайню, колибу... Сьогодні на території парку діють шість рекреаційних стаціонарів, один перебуває у стадії завершення. Одночасно з розвитком стаціонарної рекреаційної бази відновлюються і вдосконалюються рекреаційні майданчики. Ведеться благоустрій території національного парку, облаштовуються екологічні стежки, кінні та велосипедні маршрути...

Дністровскі плавні - заповідне урочище, розташоване в дельті Дністра на території Беляєвського, Овідіопольського і Білгород-Дністровського районів Одеської області. Площа - 7620 га. Дельта Дністра у районі його злиття з рукавом Турунчук входить в міжнародний список Рамсарськой конвенції про захист водно-болотяних угідь.

Більше 10 видів живих істот, що мешкають в Дністровських плавнях, занесено в Європейський червоний список, понад 40 - в Червону книгу України . Плавні Дністра - основне місце годування караваєк і жовтих чапель, також плавні є нерестовищами для багатьох видів риб.

1 жовтня 1993 р. створено заповідне урочице «Дністровські плавні» площею 7620 га.

10 березня 1994 р. Указом Президента України № 79/94 пониззя Дністра були зарезервовані для створення національного природного парку «Ніжнеднестровській».

11 січня 2002 р. Одеська обласна рада ухвалила рішення про створення національного парку «Ніжнеднестровській» на землях Беляєвського, Білгород-Дністровського і Овідіопольського районів на площі 22400 га. На даний момент для створення національного парку необхідний Указ Президента України.

Азо́во-Сива́ський національний природний парк

Азо́во-Сива́ський національний природний парк Категорія МСОП II (Національний парк) Розташування: Україна, Херсонська область Площа: 574 км² Заснований: 25 лютого 1993 року національний парк, розташований на косі Бирючий острів, в західній частині Азовського моря, на території Херсонської області України.

Створений 25 лютого 1993 року шляхом перетворення Азово-Сиваського заповідника в національний природний парк.

Загальна площа парку — 57,4 тис. га. Вся земля є власністю парку.

Зонування: заповідна зона — 38 975,3 га, зона регульованої рекреації — 599,1 га, зона стаціонарної рекреації — 108,7 га, господарська зона — 12 473 га.

Флора: загальна кількість видів рослин, що ростуть на території парку — 308, з них 12 занесені в Червону книгу України.

Фауна: на території НПП живуть 250 видів тварин, з них 48 занесені в Червону книгу України.

Холодного Яру

Холодний Яр — це реліктовий лісовий масив, який, незважаючи на відносно малу — понад 7000 гектарів площу — має величезне історичне значення. Рельєф Холодного Яру горбистий, з великою кількістю глибоких балок з крутими схилами, які місцеве населення називає ярами. Кожне урочище, балка, поле, лісок, річечка і струмок має свою промовисту назву.

Найглибша і найдовша балка називається Холодним Яром, а від неї і вся територія навкруги носить цю назву. Є тут яри Кириківський, Святий, Чорний, Січовий, Гайдамацький, Циганський, Поташний, Гадючий, Червоний, Кривенків, Скарбний, Чернечий та інші. Загальна довжина балок-ярів та їх відгалужень орієнтовно становить 250км.

Одне з найбільших підвищень носить назву Великодня гора, де за легендою ніби перепоховано прах великого Гетьмана Богдана Хмельницького та його сина Тимоша, а також гетьманські скарби. Є тут гайдамацькі криниці, урочище Ратище, Гута, Гульбище, Кізева гора, Буда (буда — будівля, де зберігали поташ) і Склик. По днищах балок протікають 150 джерел, струмків та річечок. Найбільші з них мають назви: Сріблянка, Смотрич, Жаб''я, Осота, Косарка, Шумка, Чорнобривка, Лубенка, Розянка, Суботь, Холодна, Лаврусиха, Некрасиха та інші. Всі ці річечки — притоки Тясмину.

В центрі Холодного Яру знаходиться плоскогір''я з діаметром у поперечнику до трьох кілометрів. Висота над рівнем моря — 224 м. Колись, ще й в часи Київської Русі, Дніпро, а за іншими даними один з його великих рукавів, омивав плоскогір’я з північної сторони, а біля його підніжжя була пристань. В зв’язку з різними геологічними катаклізмами Дніпро змінив своє річище і відступив на значну відстань від Холодного Яру. Там, де колись знаходилось річище Дніпра, протікає тепер річечка Ірдинь і розташоване величезне Ірдинське болото.

Холодноярське плоскогір''я і глибокі балки-яри — це залишки древньогірської системи. Геологи доводять, що мільйон років тому територія Холодного Яру була північною стороною п'ятдесятикілометрового кратера вулкану, в центрі якого знаходиться с.Бовтишка Олександрівського району Кіровоградської області. З-під землі на схилах балок б’ють джерела з надзвичайно смачною і холодною — навіть влітку — водою. Жителі навколишніх сіл вважають її цілющою і вживають «від всіх хвороб». Очевидно, це так, бо місцеве населення відзначається довголіттям і добрим здоров’ям: тут часто зустрічаються люди віком понад 90 і навіть сто років. На базі криниці в с.Жаботин, яку люди називають Святою, діє завод мінеральних вод. Підземні джерела живлять лісові озера, річечки. Ще порівняно недавно в Холодному Яру нараховувалось 27 озер і ставків з площею водяного дзеркала 36 гектарів. Тепер залишилося їх п’ять з водною поверхнею до трьох гектарів.

В Холодному Яру зростають високопродуктивні дубово-ясеневі деревостани з надзвичайно високою якістю деревини. Тут зустрічається велика кількість реліктових рослин, які збереглися з дольодовикового періоду. Холодний Яр став притулком дуба скельного, азалії понтійської, кадила духмяного, бруслини карликової, підсніжника білого, ведмежої цибулі, орхідеї та багатьох інших рідкісних рослин. Лише в Холодному Яру зростають ясен зеленокорий і ясен з мармуровою корою.

В Холодноярськнх лісах є великі галявини, вкриті суцільною ковдрою барвінку хрещатого. Таких заростей немає в жодному іншому лісовому масиві України. В Холодному Яру нараховується понад 80 видів птахів. Є тут велика кількість лисиць, зайців, косуль, диких кабанів та інших звірів.

В далекому минулому Холодноярські ліси складалися в основному з багатовікових дерев. Реліктом колишніх деревостанів є тисячолітній дуб-велетень, який зростає в центрі масиву поблизу с.Буда. Народ називає його дубом Максима Залізняка. Стовбур цього патріарха має в обхваті на висоті грудей людини 8.65 м., а загальна маса деревини становить 37.5 куб. м.

Легенда свідчить, що під розлогою кроною цього дуба-патріарха збиралися повстанці на чолі з Северином Наливайком, відпочивали керівники повстань Богдан Хмельницький, Максим Залізняк та Павлюк. Саме під цим дубом давали гайдамаки клятву, не шкодуючи життя боротися з польським засиллям. Збиралися тут і воїни Холодноярської республіки.

Шість разів блискавки вражали дуб Залізняка. Вони розірвали його стовбур зверху донизу. Проте цей могутній велетень вартовий віків — весь в шрамах, ніби воїн-ветеран, що вижив, не схилився перед часом і стихією. Місцеві старожили кажуть, що пісня "Ой, чого ти, дубе, на яр похилився?" оспівує саме це дерево. В Холодному Яру, зокрема біля с. Мельники, до нашого часу збереглося чимало гіллястих дубів-ветеранів — «онуків» дуба Залізняка віком 300-500 років.

В кварталі 41 Креселецького лісництва ще й тепер можна побачити залишки пня 1000-річного дуба під назвою "Склик". За часів існування Холодноярської Січі (18 ст.) та під час повстання 1768 року на цьому дубі висів величезний кашоварний казан діаметром до 1.5 м. Щоб скликати нараду гайдамаків, довбнею били у казан і його гудіння було чути на відстані 10 км. Порівняно недавно цей дуб засох і його зрубали. За даними лісничого О.А.Найди об''єм деревини в ньому становив 35.8 куб.м. В Січовому Яру є пень 1500-річного дуба діаметром 4.6 м, який загинув років п''ятдесят тому. Під цим деревом, а також під дубом Залізняка в 1843 і 1845 рр. Тарас Шевченко слухав оповідання місцевих жителів про Коліївщину та часи козаччини, а потім написав поему «Гайдамаки» та вірш «Холодний Яр», намалював картини «Мотрин монастир», «Дуб на хуторі Буда», «Стінка» і «Три хрести».

Вищезгадані, хоч і засохлі, дуби могли б стояти ще десятки і десятки, а може й сотні років, як величні пам’ятники природи та історії, а тому їх не слід було рубати. Після заснування Мотриного монастиря на Холодноярському плоскогір’ї були посаджені плодові сади, а також горіх волоський та інші плодові породи. Ще й тепер зустрічаються тут дерева горіха віком до 250 років. Найцінніші ділянки Холодноярських лісів на площі 560 га з великою кількістю реліктових рослин оголошені пам’ятниками природи державного значення.

У назві «Холодний Яр» є якась таємнича, притягальна і магічна сила.

...легенда свідчить, що в часи моноголо-татарської навали в лісових хащах над річкою Сріблянкою заховалася Меланка Холодна з дітьми. З часом до неї приєдналися інші втікачі і виникло поселення з назвою Холодне. Ніби з тих пір і ліси навколо нього назвали Холодноярськими.

Ймовірно, що назва «Холодний Яр» має кліматологічне походження. Як відомо, в глибоких лісистих улоговинах і балках влітку збирається холодне повітря і з них завжди тягне прохолодою. Тому місцеві жителі і назвали цю територію Холодним Яром.

Крім дерев-пам’яток природи, в цьому урочищі є велика кількість пам’яток археології, історії, культури і природи, вивченню яких присвятив все своє життя колишній лісничий Креселецького лісництва Олександр Андрійович Найда. Не за службовим обов’язком, а за велінням серця великий патріот України по крихтах збирав інформацію з різних джерел про Холодний Яр і склав детальну схему розташування основних історичних, природних та інших об’єктів урочища. За його безпосередньої участі і під його керівництвом були встановлені пам’ятні знаки у багатьох історичних місцях лісового масиву.

За кількістю унікальних археологічних, історичних, наукових і надзвичайно цінних природних об’єктів, а їх нараховується тут понад 150 найменувань, Холодний Яр посідає перше місце в Україні. В лісовому масиві і на полях навколо нього скрізь розкидані кургани-могильники різних епох. Більшість їх за останні десятиріччя зрівняли з землею. Вчені знайшли незаперечні докази проживання тут наших предків з прадавніх часів і ніякі катаклізми, війни та спустошення не призводили до заміни на цих землях автохтонного населення.

«Автографи» минулого трапляються тут буквально на кожному кроці, тут все дихає історією, історичним минулим нашого народу.

Глибоке враження від перебування в цих місцях зберігається у відвідувачів назавжди. В Холодному Яру археологи знайшли сліди всіх археологічних культур, починаючи з трипільської землеробної культури, яка зародилася в лісостеповій зоні України за п’ять - чотири тисячі років до Різдва Христового. В Холодноярських лісах збереглися залишки кількох древніх городищ, оточених височенними земляними валами, висота й ширина яких ще й тепер вражає людину, а також руїни підземних церков і печер. Загальна довжина земляних валів становить тут понад 60 км. З древніх городищ і фортець, підземних церков і печер з предковічних часів долинає до нас зворушливий відгомін життя і боротьби наших пращурів.

Місцеве населення вірить, що колись основні городища з’єднувалися між собою підземними ходами, довжина яких складала тоді 15 км. Велика кількість провалів у землі підтверджує цю легенду. Тепер важко навіть уявити, скільки потрібно було робочої сили і часу, щоб у ті прадавні часи побудувати такі велетенські оборонні споруди. Отже, в часи сивої давнини територія Подніпров’я була густо заселена. Можна також гадати, що тоді існувала якась централізована держава, яка могла зібрати величезну кількість людей для побудови вищезгаданих оборонних споруд, підземних ходів та городищ. Найбільше городище — Скіфське або Мотронинське (VI ст. до н.е.). Воно знаходиться в центрі Холодноярського плоскогір’я. В центрі городища височіє пам’ятник архітектури Троїцька церква Мотронинського монастиря.

Скіфське городище внесено до переліку пам’яток культури, що мають міжнародне значення. З плоскогір’я, круті схили якого ще й тепер вкриті густим дубовим лісом, відкриваються чудові краєвиди на далекий Дніпро, руїни Онуфріївського монастиря, навколишні поля, луки, ліси та мальовничі села, З цієї височини в ясну погоду видно навіть місто Черкаси, відстань до якого становить майже 30 км. На Кізевій горі, що знаходиться неподалік Холодноярського плоскогір'я, височенні вали оперізують ще одне древнє городище площею 150 га. Скрізь на території Холодного Яру і навколишніх полях височіють кургани-могильники скіфської доби та пізніших епох і найбільша серед них — Великодня могила. В кварталах 39 і 49 Креселецького лісництва є велика кількість могил козацької доби. Земляні вали і більшість курганів-могильників насипані задовго до нашої ери і вкриті тепер віковими дубовими лісами. Вали було збудовано тоді, коли територія тут була ще безлісною. Цей факт ще раз підтверджує, що ліс наступає на степ, якщо цьому не заважає людина.

Холодний Яр не має аналогів і за кількістю вагомих історичних подій, які відбувалися під шатами багатовікових дубів-патріархів. Тут буквально на кожному кроці зустрічаються німі свідки історії. Вони могли б розповісти про те, що на нашій землі ніколи не було миру і спокою. Тисячі і тисячі років український народ був на військовому становищі. Селянин не йшов в поле без списа і шаблі. Тому наш народ народжував хліборобів-воїнів.

Кожний клаптик української землі зрошений кров’ю, але найрясніше вона полита нею в околицях Холодного Яру і Чигирина.

В районі Холодного Яру незліченну кількість разів напасники вщент руйнували міста і села, але ті знову і знову відроджувались. Тут у тугий вузол заплелися вирішальні шляхи історії України. Це урочище завжди було форпостом українців у боротьбі за волю.

3. Регіональні ландшафтні парки

Регіональні ландшафтні парки створюються з природоохоронною та рекреаційною метою в місцях з унікальним або типовим ландшафтом. При організації таких парків господарська діяльність у межах їх кордонів не припиняється, їхнє завдання - зберегти ландшафт як комплекс екосистем. У світі налічується зараз близько 300 ландшафтних парків.

Тилігульський регіональний ландшафтний парк

25 листопада 1997 року завдяки об'єднаним зусиллям державних та громадських природоохоронних організацій, землекористувачів на базі лиманно-гирлового комплексу Тилігульского лиману в Одеській області була створена природоохоронна територія України Регіональний ландшафтний парк «Тилігульський».

Тилігульський лиман знаходиться на межі Одеської та Миколаївської областей. Його довжина складає 60 кілометрів. Ширина у самому широкому місті складає 3,5 км.

Максимальна глибина - 21 метр. В верхів'я лиману впадає ріка Тилігул.

Загальна площа парку 13954 га. в том числі акваторія лиману 9981 га. В склад парку входять: орнітологічні заказники «Коса стрілка» 394 га. та «Тилігульський пересип» 390 га.; ландшафтні заказники «Новомиколаївський» 315 га. та «Каірівський» 150 га., а також ботанічний заказник «Калинівський» 92 га.

До них належать: рожевий пелікан, малий баклан, косар, коровайка, мала білолоба гуска, червоновола казарка, скопа, орлан-білохвіст, сірий журавель, морський зуйок, ходуличник, кулик-сорока тощо. Лиман являється ланцюжком міграційного коридору для птахів, які летять до місця гніздування та місця здобування. Ця територія є своєрідним транзитним вокзалом.

Основними задачами Регіонального ландшафтного парку «Тилігульський» являється охорона та вивчення природного потенціалу. Парк також являється просвітницьким центром. Адміністрація займається екологічною освітою та вихованням населення. Працівники парку беруть участь в проведенні екологічних експедицій та таборів для підростаючого покоління. В місцевих школах читають лекції, демонструють відеофільми та проводять вікторини, які пов'язані с флорою та фауною парка. На базі Тилігульського лиману студенти навчальних закладів проходять польову практику. Багате ландшафтне різноманіття парку: пісчані коси та острова, заливні луки, очеретяні зарослі, степні частки, байрачні ліси а також акваторія лиману сприяють біологічному різноманіттю. Флора нараховує 624 види судинних рослин, із яких 22 види занесені в Національну та Міжнародну червону книги. Серед рідких рослин зустрічаються: підсніжник Ельвеза, тюльпан Шренка, ковила Лессінга, шафран сітчастий, сон чорніючий тощо. Фауна дуже різноманітна. Тут мешкають понад З0 видів риб, 5 видів земноводних, 7 видів плазуів, 281 видів птахів, 26 видів ссавців та безліч видів безхребетних тварин. Завдяки птахам Тилігульський лиман набуває статус водно-болотних угідь міжнародного значення, відповідно до Рамсарської конвенції (Іран, г. Рамсар, 1971 p.). Тилігульський лиман також являється ІВА (Important Bird Areas) територіей України - територіей, важливої для збереження видового та кількісного різноманіття птахів. Деякі види птахів, мешкаючи на території парку, на сьогоднішній день являються рідкими та занесені в Національну та Міжнародну червону книги.

Ландшафтним регіональним парком на Дунаї вважають «Ізмаїльські острови»

О. Малий Татару – один з дунайських островів, що входять до складу регіонального ландшафтного парку „Ізмаїльські острови”. Острів має завдовжки 6 км, завширшки – 1,6 км, загальна площа – 738 га.

Біля 50 років тому острів був віддамбований. Після осушення о. Татару став придатним для розвитку сільського та лісового господарства: частина острова була засаджена тополею для отримання деревини, тут також випасали домашню худобу (коні, свині та інші). Проте віддамбування острова принесло велику шкоду місцевій екосистемі: дамби, перегородивши шлях воді Дунаю, обмежили нерест риби, якість води у внутрішніх озерах почала знижуватися без припливу свіжої дунайської води зі щорічними паводками, рослинність без природного затоплення та надходження біогенів та поживних речовин почала деградувати та перероджуватися.

4. Заказники

Заказник - це природна територія або акваторія, що виділена для збереження окремого природного комплексу або навіть окремого його компоненту. У них дозволяється господарська діяльність, що не завдає шкоди об'єкту, який охороняється. Заказники служать для охорони й відновлення чисельності окремих видів рослин або тварин. Залежно від об'єкту охорони, заказники поділяють на ландшафтні, геологічні, гідрологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні.

«Савранський ліс» — найкрупніший природний ліс на півночі України; «Староман-зирський» в Тарутинському районі, в якому зберігаються 50 екзотичних рослин, серед них дерева-довгожителі айлант, софора; «Дальницький ліс» — штучно насаджений ліс у Овідіопольському районі. У заказниках заборонені окремі види господарської діяльності, забезпечена охорона певних видів живих організмів, пам'яток природи, краєвидів.

Регіональний ландшафтний парк «Тилігульський» має чотири заказники. Заказник «Коса стрілка» — орнітологічний, в ньому охороняються 220 видів птахів, багато з них занесені в Червону книгу. Десятками тисяч прилітають сюди на зимівлю північні види птахів.

«Петрівський ліс» — зоологічний заказник, природний лісопарк, де є кролики, косулі, фазани.

5. Пам’ятки природи

Пам'ятки природи - це окремі унікальні природні ділянки, які мають особливе наукове, естетичне або пізнавальне значення. Пам'ятниками природи можуть бути об'єкти живої або неживої природи: окремі водойми, скелі, печери, дерева і т.п.

Дуб Максима Залізняка — 1100-літній дуб, що росте на південному схилі Кириківського яру на території урочища Холодний Яр за селищем Буда Чигиринського району Черкаської області.

Дуб є патріархом українських лісів і одним із природних чудес України. Його обхват 8 метрів 90 сантиметрів, висота — 24 метри[1]. Стовбур шість раз вражали громовиці.

Під його шатром відпочивали Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Павло Павлюк, Максим Залізняк, Андрій Журба, Семен Неживий, Тарас Шевченко та інші.

У 1972 році дуб отримав статус державної пам'ятки природи місцевого значення (ботанічний релікт). Це найбільше дерево в Україні та одне з десяти найбільших дерев у Європі.

Зараз Дубом Максима Залізняка опікується Національний історико-культурний заповідник «Чигирин».

У 1997–1998 роках дуб почав засихати. Аби його врятувати, в свердловини глибиною 70 метрів навколо стовбура закачали спец добрива. Під корінь закопали кілька здохлих корів.

Скелеподібне оголення верхньої крейди

Скелеподібне оголення верхньої крейди - геологічна пам'ятка природи.

Розташована біля с. Білокузьминівки Костянтинівського району Донецької області. Площа - 0,35 га. Створена з метою збереження мальовничого відшарування верхньої крейди.

Крейдяна гора зі сходу обривається вертикальними біло-сірими скелями, що нагадують руїни грандіозного замку. Висота скель - більш ніж на 25 метрів над луговою заплавою невеличкої степової річки - притоки Казенного Торця.

Як геологічне утворення оголення скелі складаються з крейдяних порід, які формувалися близько 90 млн років тому. У крейдяних породах трапляються залишки древніх морських організмів, а також прошарки кременю. Останній формує округлі стяжіння (конкреції) та жовна іноді досить великих розмірів. У стяжіннях зрідка можна зустріти гніздо золотисто-жовтого мінералу з металічним блиском - марказиту (сульфід заліза). В епоху неоліту такий кремінь був головною сировиною, з якої прадавня людина виготовляла знаряддя виробництва та зброю.

Рослинність на цій ділянці своєрідна. Якщо скелі й оголення зовсім вільні від неї, то на осонні зустрічаються переважно представники ксерофільних і напівксерофільних рослин, характерних для посушливої місцевості.

Товстолузький дуб

Товстолузький дуб — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення. Зростає поблизу села Товстолуг Тернопільського р-ну Тернопільської області, серед поля на кургані.

Оголошений об'єктом природнозаповідного фонду рішенням Тернопільської обласної ради від 18 березня 1994. Перебуває у віданні Товстолузької сільради.

Площа — 0,02 га. Під охороною — дуб черещатий віком понад 100 р., має науково-пізнав., істор. та естет. цінність.


6. Ботанічні сади

Ботанічні сади організують для вирощування, акліматизації та вивчення рослин у спеціально створених умовах. В Європі налічується 540 ботанічних садів, а у світі 1600.

Оде́ський ботані́чний са́д знаходиться на Французькому бульварі. Це сад Одеського державного університету імені Іллі Мечникова.

Важко уявити, але 200 років тому в Одесі не було жодного дерева. Велику увагу озеленінню міста приділяли градоначальники Дюк де Рішельє, граф Ланжерон, Лівшин, князь Воронцов та інші.

Перший сад був закладений в 1803 році біля будинку Йосипа Дерибаса.

Перший ботанічний сад в Одесі був заснований ботаніком-французом Карлом Десметом в 1819 році.

Щоб із степу створити квітуче місто в 1820 році при Ланжероні за площею Куликове поле був закладений ботанічний сад, який став родоначальником парків степової частини України.

Перше дерево тут посадив сам Олександр Ланжерон, а всього через декілька років, коли сюди приїхав Пушкін, дерева вже давали «насильницький затінок».

У 1867 році професори Ценковський і Яновіч клопотали перед ректоратом університету про споруду невеликої оранжереї в університетському дворі.

Як писав А. Маркевич: «… оранжерея, що складається з двох зал, збудована була в 1867 році і обійшлася в 2 тис. рублів» — це і був початок ботанічного саду. У період з 1869 по 1880 рр. було куплене і отримане в подарунок багато видів рослин відкритого ґрунту, які розташовувалися в невеликому університетському дворі. Розвитку ботанічного саду багато праці і увага приділяв професор Вальц.

Коли викладачем ботаніки в університеті став Л. В. Рейнгард, він випросив у Опікунської Ради університету під ботанічний сад університетський хутір на Малому Фонтані (колишня дача Рішельєвського ліцею), куди в 1880 році і був переведений ботанічний сад, якому в університетському дворі стало тісне. Тут була побудована оранжерея з двох відділень — теплого і холодного, влаштована система рослин. Після переводу проф. Рейнгарда до Харкова (1886 р.), завідуючим садом став Л. А. Ришаві — фахівець з анатомії і фізіології рослин. Він скасував систему рослин, влаштовану проф. Рейнгардом, і «… на площі 2,5 десятини розбили ряд клумб з групами рослин без певного систематичного порядку, що належать до 53 сімейств»,- (Ф. Каменський, 1898).

У 1895 році на чолі ботанічного саду став проф. Ф. Каменський — фахівець в області морфології і систематики рослин.

До цього часу на території ботанічного саду в оранжереях виростало «… раслин 904 номери в 1074 екземплярах, а чагарників і трав — 1399 номерів в 1523 екземплярах»,- (Ф. Каменський, 1898).

За час роботи Ф. Каменського в ботанічному саду розширилися зв'язки з багатьма ботанічними садами світу, рослини і насіння поступали з Парижу і Сінгапуру, Мельбурну і Сайгону, Берліну і Палермо, Будапешта і Коїмбрі та багатьох інших країн. Тільки оранжерейних рослин майже безкоштовно було отримано 350 видів більше 1 000 екземплярів, вперше був випущений каталог рослин для обміну з іншими ботанічними установами.

В цей час ботанічний сад є перш за все навчально-допоміжною установою університету. Асигнування, що виділяються на утримання ботанічного саду, постійно знижуються і на початок ХХ століття ботанічний сад поступово приходить до занепаду.

У 1902 році завідуючим ботанічним садом стає проф. Е. Ф. Клименко. Перша світова війна, революція і громадянська війна наклали свій відбиток на стан саду.

У 1923 році сад очолив фахівець у області морфології і систематики рослин інституту Народної Освіти професор Свіренко, який добився перекладу саду на держбюджет.

До 1926 року ботанічний сад знаходився у веденні "Дитячого містечка", Одеського губнаробраза, Одеського сільськогосподарського інституту, що негативно позначилося на його діяльності.

Після приїзду в 1926 році до Одеси видатного ботаніка і мандрівника проф. Ліпського В.І., колишнього президента Української академії наук, ботанічний сад стає самостійною установою із статусом науково-дослідного інституту у веденні Української академії наук. У ботанічному саду в цей період були дві секції: морфології і систематики на чолі з проф. В.І. Ліпськім і анатомії і фізіології на чолі з проф. Ф.М. Породько. Ботанічний сад займається питаннями акліматизації і натуралізації деревних порід з метою їх впровадження в Причорноморському регіоні, проводяться роботи по пошуку рослинної сировини місцевої флори (каучуконосних, ефіроносних, фарбувальних і ін. корисних рослин) (Решiков, 1930, Брусиловській, 1934, Аксентьев, 1938).

У 1932 році приділялася велика увага розробці методів здобичі агар-агару і йоду з філлофори Чорного моря - в Одесі побудований завод по виробництву агар-агару.

У 1934 році ботанічний сад переходить в підпорядкування відновленому Одеському університету. Директором саду стає доц. И.Власенко. Вся робота ботанічного саду направлена на вивчення і впровадження харчових, лікарських, технічних і ефіромаслічних рослин, вивчаються такі культури, як цитрусові, фейхоа, фісташка, пілокарпус, меліса, майоран і ін. велика увага приділяється розробці методів вирощування оранжерейної культури лимонів, каучуконосів.

У 1940 році вперше, у зв'язку з 75-річчям університету, випущена ювілейна збірка із статтями Г.І. Потапенко "Історія ботанічного саду", Н.З. Жаренко "Про культуру фісташки", І.А. Власенко "Траншейна культура цитрусових" і ін. ( Потанеенко,1929).

Велика Вітчизняна війна нанесла непоправну утрату колекціям ботанічного саду і лише завдяки зусиллям ентузіастів-ботаніків (Пашута, Пацовській) вдалося зберегти деякі рослини в парку і оранжереї.

Починаючи з 1973 року, ботанічний сад стає активним учасником виставок в Москві і Києві, одержані 18 срібних і бронзових медалей.

У зв'язку з тим, що ботанічний сад є учбовим підрозділом біологічного факультету, на його базі щорічно виконуються дипломні і курсові роботи, наукові співробітники саду читають лекції студентам, що вчаться міста і області, готують методичну допомогу, каталог колекційного фонду ботанічного саду.

Щорічно сад відвідують тисячі екскурсантів.

7. Дендрологічні парки

Дендрологічні парки служать для охорони і вивчення в спеціально створених умовах деревно-чагарникової рослинності з метою використання їх композиції для наукового, господарського та естетичного використання.

Дендрологічний парк ( Дендропарк, Дендра́рій, від грец. déndron — дерево) — територія, на якій на відкритому ґрунті культивуються деревні рослини.

Насадження в дендропарку зазвичай в стилі ландшафтого парку, можуть бути самостійними або входити до складу ботанічного саду. Розміщення рослин здійснюється по систематичному, географічному, екологічному, декоративному або іншим ознакам.

Історія "Софіївки"

У старовинному українському місті Умані є мальовничий, гідний великого подиву, куточок, який цілком справедливо здобув право називатися чудом України, перлиною України. Такою перлиною є дендрологічний парк Софіївка Національної Академії наук України - видатне творіння кінця XVIII-початку XIX ст., поема з каменю, води, зелені, архітектурних споруд і скульптур. Парк, що розкинувся на площі близько 180 га, і сьогодні вражає відвідувачів своєю неповторною красою та загадковою романтичністю.

Парк Софіївка був створений власником міста Умані польським магнатом Станіславом Щенсним (Феліксом) Потоцьким як подарунок красуні-дружині, гречанці Софії Вітт-Потоцькій. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено талановитого польського військового інженера Людвіга Метцеля, а безпосередньо виконали всі роботи в парку народні майстри- умільці Уманщини. Місце для будівництва Софіївки було вибране дуже вдало: невеликий струмок, здавна прозваний Багном (пізніше річка Кам'янка), столітні дуби, яруги і природні джерела кришталево чистої води, нагромадження кам'яних брил.

З 1796 до 1802 року копали ставки, підземну річку, споруджували водоспади й водограї, прокладали алеї, переносили велетенські гранітні брили, створювали з граніту та гіпсу художні прикраси для архітектурних споруд. В парку висаджували дерева місцевих порід і екзотичні рослини, завезені з різних країн світу.

Прикрасили парк мармуровими статуями грецьких богів та богинь, філософів та поетів, виготовленими скульпторами Італії та Франції. Уманські умільці створили в долині свою невелику Елладу, батьківщину красуні дружини Потоцького. Багато безіменних трударів позбулися біля цього "дива" здоров'я й життя. Імена їхні невідомі. Проте зберігся список у Центральному державному історичному архіві (м. Київ), за яким встановлено, що серед творців Софіївки були кріпаки з прізвищами Заремба, Закуренко, Герасименко, Троян, Чорнокриленко.

 Вічна їм слава й шана, нашим талановитим предкам, за їхнє геніальне творіння. Парк не вдалося завершити за початковим планом: він переходив від одного господаря до іншого. Після смерті Станіслава й Софії Потоцьких парк успадкував їхній син Олександр.

У 1831 році після польського повстання, в якому він брав участь, всі володіння Потоцьких були конфісковані й передані Київській казенній палаті, а з 1836 до 1859 року парк підпорядковується Управлінню військових поселень, яке розпочало в ньому реставраційні й відновлювальні роботи. За цей період збудовано багато архітектурних споруд і об'єктів ( башти при входах у сад, павільйон Флори, Рожевий павільйон на острові Анти - Цирцеї, обладнана тераса Муз, встановлено чавунного змія на фонтані ). У цей період Софіївка називається Царициним садом.

У 1859 році парк перейшов на утримання Головного училища садівництва Росії переведеного з Одеси до Умані. Під керівництвом відомого вченого В. Пашкевича в Софіївці значно збагатилась колекція рідкісних екзотичних рослин. У 1919 році парк стали називати Садом III Інтернаціоналу.

У 1929 році парк оголошено державним заповідником. Йому надається статус самостійної установи, яка кілька разів передається в підпорядкування різних відомств. З 1955 року парк підпорядковується Академії наук України. Сьогодні Софіївка є цінним науковим і культурно-освітнім центром. З 1991 року їй надається статус науково-дослідної установи НАН України, а з 2005 року - науково-дослідного інституту НАН України. Кожний куточок парку овіяний міфами й легендами стародавньої Греції та Риму, пов'язаний з переказами та романтичними історіями про сімейне життя Потоцьких. З якого б ви боку не зайшли до парку, він скрізь прекрасний!

8. Зоологічні парки

Зоологічний парк - це місце, де утримуються рідкісні, іноземні та місцеві види фауни з метою охорони їх генофонду та для організації наукової і просвітницької діяльності.

Жирафи в зоопарку Таронга, Сідней

Зоопа́рк (зоологічний парк) — територія спеціально створена людиною з будівлями і обладнанням для утримання, збереження зникаючих видів та публічного показу тварин.

Вживається (особливо в країнах Заходу) також назва Zoo і близький термін зоосад, який був вперше вжитий 1828 року як Лондонський зоологічний сад (англ. London Zoological Gardens), згодом скорочений до zoo.

Зоопарк — одна з унікальних лабораторій зі збереження різноманітності тваринного світу і музей живої природи, створений людиною, має науково-просвітницьке значення.

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.

Зоологічні парки загальнодержавного значення є природоохоронними культурно-освітніми та науково-дослідними установами.

9. Пам'ятники садово-паркового мистецтва

Пам'ятники садово-паркового мистецтва являють собою ділянки, що мають природну, естетичну або історичну цінність. В Україні прикладами пам'ятників садово-паркового мистецтва є «Софіівка» в м. Умань та «Олександрія» в м. Біла Церква.

ПАМ'ЯТКА САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВА «ЗГУРІВСЬКИЙ ПАРК»

Згурівський парк – пам'ятка садово-паркового мистецтва, знаходиться у селищі міського типу Згурівка. Площа парку 309 га. Підпорядкований Березанському лісництву Переяслав-Хмельницького держлісгоспу. Природний перепад висот у парку становить 13,7 м (від 123 м на межі з болотом до 136,7 м неподалік від гірки «Арарат»). Висота штучно створеної гірки «Арарат» – 3,4 м.

Історія села Згурівка та Згурівськаго парку

Згурівка належала родині В'яземських. Проте перейшла у власність роду Кочубеїв, як посаг Софії Миколаївни (1798-1834), що вийшла заміж за Аркадія Васильовича Кочубея (1790-1878). Аркадій Васильович – учасник Вітчизняної війни 1812 р., Київський віце-губернатор (1830-1837), Орловський губернатор (1830-1837), сенатор (1942 р.), дійсний статський радник. Є дані, що саме він заснував у 1837 р. парк у Згурівці. За його наказом садівник – швейцарець насадив навколо палацу чудовий парк із рідкісних дерев, були побудовані альтанки, а через ставки перекинуті містки. Від села садибу відгородили ровом.

За іншими даними, засновником парку був син Аркадія Васильовича – Петро Аркадійович Кочубей (1825-1892), дійсний стацький радник (1881 р.), таємний радник (1890), почесний член Імператорської акажмії наук (1882). Можна припустити, що Аркадій Васильович створив невеличкий парк, а його син настільки розширив площу насаджень, що потім саме його почали, вважати справжнім творцем цієї зеленої перлини.

Рід Кочубеїв був дуже знатним, пов'язаний родинними зв'язками з багатьма видатними родами України. Родичами Кочубеїв Були Скоропадські, Лизогуби та інші.

Петро Аркадійович успадкував 6330 десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях, та ще сам придбав 10377 десятин, його дружина мала родових 5976 десятин, та ще придбала 8572 десятини (Модзалевський, 1908).

За його даними, раніше біля Згурівки ріс лише один гайок – «Дубинка», площею близько 8 га. Завдяки діяльності П. А. Кочубея створено насадження на площі понад 500 га.

Згурівський парк

У 1960 р. два урочища, які на той час мали назви «Червоноармійське» (224 га.) та «Червоноармійське I» (85 га) були оголошені парком-пам'яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. «Старий парк» заклали напрйкінці 1860-х років. На цій території знаходився палац. Від нього в різних напрямках розходилися алеї – гіркокаштанова, липова. Була ще й кільцева алея, завдовжки понад 5 км. Але в цілому парк мав ландшафтне планування. З усіх боків він був обсаджений лісозахисними смугами. З південного, західного та північного боків переважали листяні види – дуб звичайний, липа серцелиста, берест, в'яз, ільм, клени гостролистий, польовий і татарський, явір, ясен звичайний та горобінія звичайна, із сходу хвойні: сосна звичайна, ялина звичайна, ялиця біла, модрина європейська.

У центральній частині парку знаходилась притока Супою – Хіврине море, її розчистили, поглибили й перетворили на ставки. На ставках насипали острови, а на березі – пагорби. Велика гірка, яку назвали «Арарат», була створена за 750 м від палацу у південно-східному напрямку.

На її вершині знаходився красивий павільйон. Від палацу відкривались перспективи на ставок і навіть на «Арарат». Узагалі у парку було багато великих галявин (площею від 5-10 до.20-30 га). На них зростали поодиноко і куртинами різні екзотичні види. Найбільш видове різноманіття зосереджувалось біля палацу. Уздовж алей росли декоративні кущі. Окремі галявини прикрашали клумби. На берегах ставків були верби та тополі, на штучно насипаних пагорбах – переважно хвойні екзоти (групами або поодиноко), на гірці «Арарат» – група хвойних (серед них: ялини, колюча сизої форми та звичайна – плакучої). Цікава особистість парку – такі види, як сосна Веймутова, ялина сиза, ялиця бальзамічна, модрини європейська та сибірська, туя західна, гледичія звичайна, бундук канадський висаджували великими групами або масивами.

Створення парку зі значною частиною екзотичних видів відбувалося не без труднощів та невдач. Окремі насадження погано росли, а деякі загинули.

У 1880 р. були закладені три розсадники: хвойних видів, листяних видів, кущів. Частину садивного матеріалу завезли аж с Північної Америки. Петро Аркадійович Кочубей уважно стежив за діяльністю й інших поміщиків, які займалися паркобудуванням. У 1892 р. у Згурівському парку налічувалося понад 382 види та форми деревних рослин.

Петро Аркадійович помер у 1892 р. і був похований у своєму парку, а в 1894 р. поховали його дружину. Після смерті П. Кочубея власником Згурівки став його син Василь Петрович, кандидат Санкт-Петербургського університету.

У 1938 р. у Згурівському парку налічувалося понад 150 видів та форм деревних рослин. А у 1940 році на галявинах парку лісництво почало закладати соснові культури, що призвело до зникнення мальовничих краєвидів та перетворення парку на суцільний лісовий масив. Через відсутність догляду, загинуло багато цінних екзотів (до 1948 р. збереглося лише близько70 видів і форм деревних рослин), у парку дуже поширилася бузина чорна.

Багато цінних рослин загинуло в 1968-1970 pp., унаслідок підтоплення, яке спричинила збудована на Супої дамба цукрокомбінату.

У паспорті парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва, який зберігається у Головному управлінні національних природних парків та заповідної справи, є список видів, які зростали в парку у 1954 р., що він налічує 65 назв.

Сьогодення Згурівського парку

Сьогодні Згурівський парк знаходиться у смт. Згурівка і підпорядкований Березанському лісництву Переяслав-Хмельницького Держлісгоспу. Площа парку 309 га.

Під час останніх обстежень парку виявлено лише 41 вид деревних рослин. Два види – ялина колюча та верба біла – були представлені тільки своїми декоративними формами, перший – сизою, другий – плакучою. Клен гостролистий та явір мали, крім типових рослин, ще й декоративні форми, відповідно Шведлера та пурпуроволисту. 12 видів хвойних (усі дерева) та 29 листяних (26 видів – дерева, 3 – кущі).

В урочищі Червоноармійське II до переважаючих видів належать дуб звичайний, ільмові, тополя чорна, клен гостролистий, сосна звичайна, робінія звичайна, ясен звичайний; в урочищі Червоноармійське І – клен гостролистий, сосна звичайна, робінія звичайна, дуб звичайний, береза повисла, вільха чорна, ільмові.

Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Ташанський парк»

Сьогодні Ташанський парк – це загальнодержавний парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва ХVІІІ століття. Водночас – база дендрологічних досліджень та місце відпочинку місцевого населення.

Ташанський парк

Минуло більше1000 років, як завойовники зі сходу довідалися про найкоротшу переправу, на шляху до Переяславських земель, через річку Супій в районі с. Ташань. Першою перешкодою на цьому шляху була військова фортеця Ташань або Китай-городище, яку створили захисники Переяславщини. Очевидно, що вони окультурили залишок від давнього лісу і використовували його як парк. Свідченням цього являються дуби, які росли не без догляду людини. Багато дубів віком до 1000 років повсихали, тому їх зрізали 45-50 років тому. На даний час залишились дуби, по кронах яких видно, що вирощувались вони в часи догляду за парком. Вік таких дубів 600-650 років, молодшим дубам по 300-350 років.

Один з таких дубів віком близько 650 років нагадує дуба, якого колись малював Т. Г. Шевченко. Тарас любив відвідувати Переяславські землі і без сумніву бував у Ташанському парку. Так званому «Дубу кохання» має вік близько 350 років.

В часи царювання Катерини ІІ багато українських земель було подаровано придворним вельможам. Так у 1770 році Указом Сенату графу Рум’янцеву-Задунайському були «пожалованы» землі Переяславського полку із «Кантакузиновских описных имений», в тому числі с. Ташань, разом з християнами і іншими угіддями та Ташанським парком.

В часи господарювання великого полководця – генерал-фельдмаршала графа Рум’янцева-Задунайського парк було доповнено рядом хвойних та листяних порід дерев.

Головною частиною парку була і є широка алея, з обох сторін обсажена каштанами та кленами в два ряди. На узбіччі ріс самшит. Алея була викладена цеглою. В кінці алеї з лівого боку був виділ їстівних каштанів. На північ, на двох протилежних схилах росли грецькі горіхи.

Поруч природній яр вкритий ліщиною, який виводить до Чмирової гори, що в часи Рум’янцева була місцем прийому та розваги для приїзжих гостей. Доглядав цю ділянку парку чоловік на прізвище Чмир. Від його прізвища і пішла назва гори. На схід від парку розкинулися луки, це були заплави старого русла річки Супій. Східна сторона схилів парку в основному була заліснена вільхами, але мала окремі ділянки доповнені хвойними породами дерев, здебільшого ялинами. Рівнинні ділянки парку були заповнені каштанами, липами.

Парк характерний тим, що його ландшафт нерівний. У парку багато ярів, схилів, долин. Саме долини та ярі були і зараз залишились покриті ялинами та березами. На менш зволожених ділянках росли сосни звичайні, сосни Банкса, сосни Веймутова. По парку розкинулося шість ярів. Перший яр – дорога прогону сільських корів, характерний рядом невеликих ярів, які впадають в основний – перший яр. На його схилах ростуть каштани, берести, липи, гледичії (занесені в Червону Книгу), грецькі горіхи, акації, модрини, дуби череваті, ясени, берези, сосни звичайні. Біля криниці «Бровар», яка знаходиться біля «Чмирової гори», розкинувся дуб пірамідальний (єдиний на весь парк). Ближче до ріки Супій ростуть вільхи, осики. Підгір’я яру вкриті дубами-гігантами, яким по 600-700 років.

У другій половині ХІХ століття Ташань дісталася надвірному раднику царя – Голіцину. Саме він побудував у парку будинок з червоного дерева. Голіцин М. розширив ділянки парку. В кінці 2 та 3 яру доповнили посадками граба, сосни, дуба, можевельника, сосни Веймутова. Парк при Голіцину обнесли глибокою канавою. Три тисячі овець мешкали в парку ущільнюючи його верхній шар ґрунту.

Восени парк був багатий на різновидності грибів, зокрема білі, маслюки, польські, шампіньйони, лисички, вішанки, опеньки та ряд інших їстівних та неїстівних грибів.

По середині парку велика впадина утворена двома ярами, там розмістилась ділянка бархату Амурського, жителі села називають його коркове дерево. Вище на схід – кошарище, де в часи Голіцина та Горчакова, були овечки.

В часи Горчакових парк було розширено, окультурено та доповнено рядом хвойних та листяних дерев.

Князь Горчаков К. побудував в кінці алеї будинок на власний смак з рисами середньовічного стилю, що було виявом розповсюдженого в ті часи романтизму, але з елементами електики.

У 1901 році силами жителів сіл Ташань, Пологи, Хоцьки, Мирське викопали перший ставок з островом. На острові розкинувся клен канадський сріблястий. Східний берег ставка теж обсадили кленами канадськими сріблястими.

У 1902 році було викопано другий ставок. Поруч було розбито ділянку грецького горіха. Тут же на північ та на південь від ставка виросли ділянки чорних горіхів, а на схід ділянка сірих горіхів. Поруч розкинулася посадка сосни кримської, сосни звичайної, ялини звичайної та сріблястої. На берегах ставка росли ялини сріблясті.

У ставках, як у першому так і в другому вирощували коропа, карася червоного річкового. У ставках було багато раків.

На схід від другого ставка у 1903 році викопали третій ставок. Це був найглибший ставок – до 6-ти метрів. Вода в ньому була дуже прозора. Північну і південну сторони, третього ставка, зайняли ділянки ялини звичайної. При князю Горчакову К. наглядачем за третім ставком був дід Битик. У цьому ставку були рідкісні породи риб. Дід Битик, як наглядач за ставковими рибами, підгодовував коропів та карасів та разом наглядав посадки ялини. Три роки копали ставки, а землю використали для побудови греблі через старе заболочене русло річки Супій. Ця гребля в дальнішому послужила як дорога до невеличкого ліска який називали Лукою. У Луці тримали мисливських собак. Собаки з луки не виходили, так як лісок з усіх сторін був омитий водою.

В кінці парку, ближче до села Горбані в південній частині парку, була вільна ділянка лісу, її зайняв суддя Переяславського повіту Романовський. Горчаков пропонував Романовському продати цю ділянку лісу, але той відмовився. Зараз ця ділянка і поле біля неї називаються Романовщина.

Крім листяних та хвойних дерев, а їх при Горчакову К. було більше ста, у парку росли різновидності кущів, це бузок, ялівець козачий, туя, бересклет, шипшина, бояришник, терен, черемуха біла, самшит, акація жовта, крушина ламка, жасмин, калина, барбарис, бузина, верболіз, живокіст, малина, ожина, а також верба біла, верба плакуча, груша, шовковиця. Парк в ті часи, маючи господарський догляд був багатий на такі рідкісні рослини як астрагал шерстисто-квітковий, сон-трава, горицвіт дволистий, ряст великий, калюжниця, біле латаття, глечики жовті, мати-й-мачуха, підсніжники, зірочка бліда.

Відносною цінністю парку є його незмінність і неповторність. Багатство парку – це птахи, в тому числі рідкісні: сиворакша, дятел червоноголовий, сойка, синиця ремез, бугай, вальдшнеп, очеретянка, соловей, кроншнеп, шпак, різновиди синиць. Парк і його околиці заселяють звірі: заєць русак, лисиця руда, куниця кам’яна і лісова, тхір лісовий, видра, бобер, ондатра, норка.

На території Ташанського парку відновлено колодязь, збудований в 1901 році. В повоєнні роки, в період боротьби з релігією, він був засипаний за вказівкою місцевих керівників.

Сукупність природних компонентів і зокрема структурних особливостей – це і є Ташанський парк – рідкісна і неповторна місцевість в Україні. Звичайно, що основна цінність парку – це дерева-екзоти, ландшафт, якісно відмінний від інших ділянок, три рукотворні ставки, викопані в різних точках парку.

Не дивлячись на те, що Ташанський парк функціонує як пам?ятка садово-паркового мистецтва та підпорядкований Студениківському лісництву, сьогодні він недоглянутий. Ніхто ніяких робіт в ньому, навіть природоохоронних, не веде. Дуби-екзоти втрачають свою цінність, через нестачу догляду. Вони з року в рік всихають. Крім того, загинуло багато екзотичних дерев, які б могли ще довго своєю присутністю прикрашати Ташанський парк та милувати очі відвідувачам.


Література

1.   ГЕТЬМАН В. Розвиток екотуризму в Азово-Чорноморському регіоні України: [в тому числі на прикл. біосфер. заповідника, Азово-Сиваського нац. природного парка (Новотр. та Геніч. р-ни)] //Краєзнавство. Географія. Туризм. _ 2001. - №9. _ Берез.

2.   ЖИВАЯ жемчужина //Гривна. _ 2003. _ 4 февр. _ С.12.

3.   СТРУКТУРНІ зміни фітоценокомплексів солоно озерної ділянки Чорноморського біосферного заповідника за даними періодичного картографування /Ткаченко В.С., Лисенко Г.М., Маяцький Г.Б., Ума- нець О.Ю. //Укр. ботан. журн. _ 1997. - №3. _ С.232-239.

4.   ТУР Л.П. Поселення reticulitermes lucifugus (isopteran, rhinotermitidae) на степових ділянках Чорноморського біосферного заповідника //Вестн. зооло-ги. _ 2004. _ Т.38. - №5. _ Сент.-окт. _ С.85-89.

5.   ЧОРНОМОРСЬКИЙ державний заповідник //Джерела. _ 2002. _ 16 лют._ С.5.

6.   Природоохоронні території України/. Є. В. Качаловський, К. М. Ситник; за редакцією Д. Й. Проценка. - К.: Урожай, 1997р. - ст.85-90.

7.   Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

8.   Українська радянська енциклопедія

9.   Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

10.                  Бєлозеров С. Т. Асканія-Нова. К., 1956;

11.                  Материал из Википедии — свободной энциклопедии


Страницы: 1, 2, 3


© 2010 СБОРНИК РЕФЕРАТОВ