Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Зокрема, О.Бойко виокремлює 5 основних факторів, які спричинили феодальну роздробленість:

1. Велика територія Київської Русі та її етнічна неоднородність. Русь займала значну територію (800 тис. км2), однак великий князь ще не мав достатньо міцного апарату влади, розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, зв’язок та ін.) для ефективного управління такою величезною територією. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла і поліетнічність Київської Русі. Поряд із слов’янами тут проживало понад 20 народів. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інших процеси – формування міцного апарату центральної влади та рівень консолідації нових народів і територій, їхнє своєрідне "переварювання".

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала економічна замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості окремих земель Київської Русі. Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI ст. – у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю (нараховувалося приблизно 3 тис. вотчинних володінь). Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, проте пізніше, створивши свій апарат управління, місцева феодальна верхівка дедалі більше була зацікавлена як в економічній, так і політичній самостійності та незалежності від центру.

Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Навіть більше – вони прагнули для себе таких самих повноважень. Недарма у XII ст. титул "великий князь" поряд з київським мали чернігівський, володимирський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств проводили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни і миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств у середині XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого сина до молодшого, а після смерті представником старшого покоління – від сина старшого брата до наступного за віком). Однак, помітне збільшення чисельності нащадків Володимира та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них виходячи з власних інтересів, почали виступати за "вотчинний" або "вертикальний" принцип управління (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладення цих двох принципів, на думку вчених, були однією з причин феодальної роздробленості.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246рр.) київський престол 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової (зміцення центральної влади) та відцентрової (зміцнення вотчинної влади) тенденцій були суттю міжусобних війн.

4. Зміна торгівельної кон’юктури, частковий занепад Києва, як торгового центру поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половці перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, христові походи відкрили для західноєвропейських купців морський шлях на схід, безпосередньо зв’язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобами їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, за період від 1055р. до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організовували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздробленості – закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздробленість – це не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбувалося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалювався державний апарат тощо). Роздробленій формі земельної власності відповідала роздроблена форма держави, роздрібнена структура влади.

Сучасні історики (С.І.Кульчицький та ін.) вважають, що попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з’їзди, де й намагалися розв’язати суперечливі проблеми – головним чином пов’язані з організацією спільних походів проти половців.

Сучасні історики роздробленість поясняють не як розпад держави, а як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією, використовуючи термін "федерація". Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів однієї династії Рюриковичів.

1.6 Соціально-економічний розвиток і політичний устрій Київської Русі

Формування феодальних відносин. Економічний розвиток. За часів Київської Русі у східних слов’ян сформувалося феодальне суспільство. У цілому становлення феодальних відносин на Русі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних (сеньйоральних). У цьому процесі науковці виокремлюють три етапи. Спочатку (в IX ст.) формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем, дружиною). Основним елементом цієї системи була ненормована данина, „полюддя”. Пізніше (у X ст.) стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.

Варто зазначити, що у X-XII ст. активно формувалися васальні відносини на Русі: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Однак при цьому дарувалася не територія, а право стягувати податки. Тобто, помісна форма феодального землеволодіння не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. Пізніше, в умовах ослаблення князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина – спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися, даруватися).

Науковці звертають увагу на особливі формування феодальних відносин у Київській Русі. О.Бойко, О.Субтельний та інші акцентують увагу на те, що: по-перше, феодалізм на Русі зароджувався на основі первіснообщинного ладу, минаючи рабовласницький етап розвитку; по-друге, темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів існувала традиція приватної власності; по-третє, формування великого феодального землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки існувала значна кількість не заселеної, господарськи неосвоєної землі.

Відомо, що в умовах феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. В Київській Русі на різних етапах її розвитку існувало три вида ренти: на ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого була данина ("полюддя"); пізніше – із захопленням феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти; подальший розвиток товарно - грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти – грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Особливо великого розвитку досягло землеробство. Основними зерновими культурами на Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Для обробки землі застосувалися різні системи залежно від ґрунту і кліматичних умов. У лісовій зоні застосовували пересічну систему. Ліс вирубували, спалювали. Таким чином готувалися посівні площі. У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему: розорювалися вільні ділянки землі й засівалися. Коли земля виснажувалася залишали її на кілька років (перелогом) під випас худоби – для відновлення родючості.

У землеробстві використовувалися різноманітні знаряддя праці. Основним знаряддям обробітку землі був плуг із залізним наральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту. Для боронування використовували борони виготовлені із стовбурів невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Використовувалося багато ручних знарядь: заступи, молотки, серпи, коси та інші.

Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для обробки землі; овець і кіз, які забезпечували селян м’ясом, хутром і вовною.

Допоміжними галузями господарства були промисли: бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті Русі належало ремеслу. Всього існувало понад 60 видів ремесл, найпоширенішими з них були: залізообробне гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньому етапі переважають сільські і вотчинні ремісники, з розвитком товарно-грошових відносин – міські. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Розвиток господарства, відокремлення ремесла від землеробства, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розвитку торгівлі сприяло й те, що через територію Русі проходили ряд важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і найбільш освоєних був "грецький" шлях ("із варяг в греки"), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. Від Києва через Галич проходив "соляний" шлях. "Шовковий" шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм.

Основними товарами які вивозилися з Русі були в основному сільськогосподарська продукція та вироби первинної переробки: шкіра, хутра, вироби із заліза тощо. В обмін на свої товари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, пряності, предмети церковного вжитку.

Активні торговельні відносини сприяли становленню грошової системи. Перші монети на території України (головним чином, римські), з’явилися у II-III ст. З часом східні слов’яни впровадили власну грошову одиницю – "куну" (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова грошова одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Гривня являла собою зливки срібла вагою 160-196г. Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець – срібний злиток, вагою 1/2 гривні. За часів князя Володимира почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте хутро залишилося важливим ціновим еквівалентом майже до XIV ст., коли почалося масове, систематичне карбування монет.

В умовах піднесення Київської Русі відбувався інтенсивний процес урбанізації. "Гради" (городища) виникають у східних слов’ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів де відбувалися: збір данини, общинні культові зібрання тощо. З розвитком ремесла і торгівлі ці тимчасові поселення перетворюються на постійні міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами. В IX-X ст. існувало понад 20 міст. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 "градів", з яких майже 100 були справжніми містами. Варяги ще на межі IX-X ст. називали Русь "Градаріки" – країна міст.

Соціальна структура населення. У X-XIII ст. в умовах поглиблення процесів феодалізації в соціальній структурі населення Київської Русі відбуваються значні зміни: ускладнюється ієрархічна структура панівного класу, відбувалася диференціація серед феодального залежного населення.

На вершині соціальної "піраміди" знаходився великий князь. Він очолював державу, приймав закони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувався про оборону держави, вважався власником усієї землі.

До панівного класу відносилися також удільні князя та бояри. Удільні князя звичайно були родичами великого князя, очолювали окремі князівства. До бояр відносилися знатні феодали, нащадки родоплемінної знаті й верхівка князівських дружинників. Удільні князя і бояри мали право володіти землею, із земельних прибутків були зобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зі своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах. Із них формувалася державна адміністрація.

Наступну категорію населення складали урядники (найчастіше з числа бояр). До них відносилися: посадники – були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях, за збір данини; волостелі – управляли волостю або маєтком князя; тіуни (огнищани) – князівські і боярські слуги, вони брали участь в управлінні волостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана; палацові чини – керували окремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники).

Окрему категорію населення становили дружинники. До їх складу входили воєводи й тисяцькі і рядові дружинники. Воєводи й тисяцькі очолювали давньоруське ополчення (тогочасні воєначальники, як правило, із числа бояр). Рядові дружинники – це професійні воїни. Вони складали військо князя, яке він утримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошові нагороди й землі.

Купці – займалися торгівлею, найзаможніші з них володіли просторними садибами із житловими хоромами, господарськими приміщеннями. Вони входили до органів управління містом.

Ремісники жили в посадах, збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніх садибах.

Селяни – найбільш численна категорія населення. Основними його верствами були:

– смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними. Вони об’єднувалися в сільські громади (мир, село). Громада охоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів;

– закупи – колишні смерди, які потрапили у залежність до феодала, узявши в борг гроші – "купу", могли втратити господарство, якщо не повертали борг;

– рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

– холопи – селяни, повністю залежали від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати.

Окремі групи феодально залежного населення складали челядь і чернь. Челядь – це жителі господарського двору: слуги, кухарі, пралі та ін. Хазяї могли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину. Чернь – це збіднілі люди без майна, які наймалися на "чорну" роботу.

Важливу роль в соціальній структурі суспільства займало духовенство, яке ділилося на "чорне" (київський метрополіт, єпископи, настоятелі монастирів, ченці) і "біле" (мирське духовенство: вони справляли службу в церквах, на відміну від "чорного" духовенств їм дозволялося мати родину).

Політичний устрій. В процесі становлення і розвитку Київської Русі влада перенесла складну трансформацію, яка віддзеркалювала зміни в економічному, суспільному житті країни.

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Науковці виокремлюють три періоди розвитку державного устрою

Протягом першого періоду (882 – 70-ті роки ІХ ст. -становлення давньоруської держави) утворилася і діяла дружинна форма державності: на основі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. Дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч.

У другому періоді (980 – середина ХІ ст. – доба розквіту Київської Русі) формується централізована монархія: вся повнота влади все більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливають лише бояри.

У період феодальної роздробленості (друга половина ХІ – перша третина ХІІ ст.) відбулася ще одна зміна форми державного устрою: замість одноосібної монархії утворилася федеративна монархія. За цих умов влада зосереджувалася не в руках великого князя, а в руках найвпливовіших князів, що приймали компромісні рішення.

Основними елементами механізму політичної влади в Київській Русі були князь, боярська рада та віче.

Великий Київський князь був головним носієм державної влади, організовував роботу всіх органів управління, представляв країну на міжнародній арені. В його руках зосереджувалася законодавча, виконавча, судова та військова влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви.

Боярська рада (дума) – це був дорадчий орган. До боярської ради входили старші дружиники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни і миру, укладання угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Боярська рада мала право "вето". Проте залежність боярської ради від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко зафіксованими функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. У добу посилення централізму та монархії віча занепадали, а в період ослаблення князівської влади знову відроджувалися. Перші згадки про віче датуються 1016 р. (Новгород), 1068р. (Київ). Право скликати віче мали князь, митрополит, або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансами та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Рішення приймалися не голосуванням, а гучним криком. І все ж в реальному житті віче мало обмежену самостійність і рідко виступало з законодавчими ініціативами.

Таким чином, князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. В цій системі управління домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення підвищувалася роль боярської ради і віче.

1.7 Культура Київської Русі

Культура Київської Русі досягла високого рівня, що зумовлено значними здобутками попередніх етапів розвитку східних слов’ян, розвитком Київської держави та творчим засвоєнням досягнень Візантії і західної Європи.

Величезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Країна мала свою писемність ще до прийняття християнства. Існували найдавніші рукописи, які написали "руські письменники", вели записи княжих указів та міждержавних договорів тодішньою мовою. Пізніше, близько 863 р. була прийнята слов’янська азбука, котру склали болгарські просвітителі Кирило та Мефодій (кирилиця, яка лежить в основі сучасних українського та російського алфавітів). Поширення писемності на Русі сприяло розповсюдженню освіти, яка опікувалася церквою та князем і зосереджувалася переважно в монастирях. Перша школа в Києві була відкрита князем Володимиром при Десятинній церкві, і ще більшого поширення набули школи за правління Ярослава Мудрого (в Києві діяла школа, де навчалося більше трьохсот дітей). Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці за допомогою писал – стрижнів із загостреним кінцем.

Високий рівень освіченості населення сприяв розвитку літератури. Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існували: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Багатою і різноманітною була усна народна творчість. Один із старіших фольклорних жанрів – це народні перекази, билини. Найпопулярнішими героями билин були Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, Микула Селянинович. У билинах оспівувалася мужність і хоробрість богатирів, які боронили рідну землю від ворогів.

Серед найдавніших зразків літератури є "Слово про закон і благодать", написане першим київським митрополитом Іларіоном близько 1050 р. У ньому підноситься значення християнства, яке протиставляється язичництву. Видатним письменником свого часу був князь Володимир Мономах, який написав "повчання дітям". Цей твір є автобіографією князя, і разом з тим, викладом його політичних та філософсько-етичних поглядів. Володимир вважав, що князь сам повинен входити в усі галузі управління, не кривдити людей, зберігати мир, єдність держави.

Найчудовішим поетичним твором княжої доби є "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187 рр.). У цьому творі викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, який закінчився поразкою князя. Головна ідея твору заклик до єдності князів у боротьбі з іноземними ворогами.

Значна частина літератури належить до релігійної. Найбільш відомими є створені у другій половині XI ст. "Житіє Бориса і Гліба" та "Житіє Феодосія Печерського".

Одним із найвидатніших зразків писемної літератури є літописи. Вважають, що найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і інші літописні зведення не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є "Повість минулих літ" (1113 р.), складений у Києво-Печерському монастирі ченцем Нестором. При складанні цього твору використано давніші літописи. У "Повісті минулих літ" викладено події від 860 р. до 1111 р. "Повість" є загальноруським літописом, що відбиває минуле східних слов’ян на всій території їх розселення. Історія Русі розглядається в контексті світової історії. Основна ідея Нестора – ідея єдності руської землі. "Повість" збереглася у багатьох списках. Найстаріші з них – Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина 15 ст.).

Видатний розвиток одержало давньоруське ремесло. Ремісники працювали по більше ніж 60 спеціальностям. Відомі ремісники, що займалися литтям дзвонів, ювеліри, склодуви, зброярі. Давньоруські ремісники виробляли досить складні вироби, зокрема знайдені замки, що складалися більш ніж з 40 деталей.

Значного розвитку набуло будівництво, удосконалювалася архітектура. До кінця X ст. на Русі не було монументального кам’яного будівництва. Будівлі були дерев’яні або дерев’яно-земляні. Одна із перших кам’яних споруд в Києві, зведена грецькими майстрами наприкінці X ст. (988-996 рр.) – це двадцятипятиглава церква на честь Богородиці, відома більше як Десятинна церква. У середині XI ст. при Ярославі Мудрому був збудований Софіївський собор (1037 р.), що мав 13 купонів. Тоді ж були споруджені Золоті ворота в Києві. Відомими культовими спорудами були ансамблі Михайлівського золотоверхого собору (збудовано князем Святополком у 1008-1113 рр.), церква Спаса на Берестові (1125 р.) тощо. Унікальною була Успенська церква в Києво-Печерській лаврі (1073-1078 рр.). Вона була зразком при будівництві соборів Московського Кремля.

Значного розвитку на Русі досягли живопис і художнє різьблення. Так, мозаїки Софії Київської виконані зі скла 177 кольорових відтінків. Особливого розвитку набув іконопис. Видатним живописцем XII ст. був Алімпій, який написав знамениту ікону "Богоматір велика Панагія". Зразками високого рівня мистецтва книжкової мініатюри є «Остромирово Євангеліє» (1056-1057 рр.) та «Ізборник Святослава», прикрашені чудовими заставками і мініатюрами.

На високому рівні було декоративно – прикладне мистецтво. Цінувалися твори ремесла, виготовлені в техніці черні, срібні браслети тощо. Крім виробництва прикрас із золота й срібла розвивалося художнє литво металу, різьблення по каменю тощо.

На досить значному рівні знаходилося мистецтво. Найвідомішим музичним виконавцем XI ст. був Боян. Особливу групу акторів і музикантів становили скоморохи – виконавці усної поезії, музичного фольклору.

На Русі існували струнні інструменти (гуслі, гудки), духові (труби, флейти, сопілки), ударні (бубни, металеві тарілки). Музика, танці супроводжували всі родинні, хліборобські та культові свята.

До моменту прийняття християнства русичі вже були знайомі з десятковою системою лічби від одного до десяти тисяч, а також із дробами.

1.8 Монгольська навала на землі Київської Русі

Питання про роль ординського іга в слов’янській історії є одним із важливіших, але водночас дискусійним. На сьогодні однозначної відповіді на це питання ми не маємо. Одні дослідники (Л.Гумільов, Б.Васильєв та ін.) вважають, що іга фактично не було, а був лише союз Русі з Ордою, інші (Б.Рибаков, П.Толочко та ін.) – вказують на руйнівні наслідки монгольського нашестя, яке загальмувало розвиток слов’янських земель.

Широковживаний термін «монголо-татарське нашестя» є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи і не становили більшості у війську (їх налічувалося лише кілька відсотків загальної чисельності), саме вони були його ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Що стосується татар, то, як підкреслює О.Д.Бойко, це лише один із підкорених народів, представники якого хоча й обіймали високі посади при дворі монгольського хана, але не відігравали визначальної ролі. Отже, експансію східних народів у західному напрямку доцільніше називати монгольською, оскільки саме монголи були її організаторами і лідерами.

Монгольська держава утворилася наприкінці XII ст. – на початку XIII ст. внаслідок активної об’єднавчої політики монгольського хана Темучіна. У 1206 р. його проголошено верховним правителем Монголії – Чингісханом. З його приходом до влади країна перетворилася у воєнний табір і розпочалося активне завоювання сусідніх територій.

У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо – татарських військ з руськими дружинами. Об’єднані русько–половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та майже 90% руських воїнів.

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається у 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з’явилося багатотисячне військо онука Чингісхана – Батия. Розрізнені руські війська не змогли дати рішучої відсічі. Ординці захопили і перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста. 6 грудня 1240 р. монголи захопили Київ. Зруйнувавши місто, вони пішли далі на захід, ординці в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже у 1242 р. були змушені припинити своє просування на захід. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу у складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестає існувати. На Русі встановлюється ординське іго на довгих 238 років.

Наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:

1. Відбулася руйнація міст та падіння їх ролі, як центрів економічного, культурного життя. Із 74 руських міст XII – XIII ст., відомих з археологічних розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. 14 міст так і не були відбудовані, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. За перші півстоліття монгольського панування на Русі не було побудовано жодного міста.

2. Занепад економіки і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, черні, різьби по каменю тощо). Значно ослабло сільськогосподарське виробництво, руйнувалася культура землеробства, знижувалася врожайність. Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

3. Демографічні втрати. Населення півдня Русі значно зменшилося внаслідок фізичного знищення, захоплення у рабство або втечі у північні ліси. Проте, на думку М.Грушевського, тотального обезлюднення усієї території не відбулося. З настанням більш менш сприятливих умов люди знову починали освоювати полишені землі.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель багатьох князів та дружинників не лише послабила протидію загарбникам з боку місцевого населення, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних відносин.

Суть ординського іга полягає, як зазначає О.Бойко, у формуванні та зміцнені стійкої системи залежності руських земель від завойовників. В економічній сфері ця залежність проявляється через систему податей і повинностей (данина, мито та ін.); у політичній – затвердження Ордою князів на престол та видача ханами ярликів на управління землями; у військовій – обов’язок слов’янських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його військових походах. Стежити за «порядком» на місцях покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі ординці протягом майже всього періоду свого панування практикували періодичні спустошливі походи (лише до середини XIV ст. було здійснено понад 20 воєнних походів).

Ординське іго на Русі мало свої особливості:

– руські землі безпосередньо не входили до складу Золотої Орди;

– на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідовується;

– ординці толерантно ставилися до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських традицій, хан мусив вимагати від завойованих народів покірності, але не відмови від віри та звичаїв).

Монгольське завоювання зумовило появу низки тривалих тенденцій, які помітно вплинули на подальший розвиток східних слов’ян, змінили характер державних структур, відбилися на ментальності народу:

1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян. Київ втрачає роль об’єднувача слов’янських земель, внаслідок чого виникають нові центри політичної консолідації: на Заході у XIII – першій половині XIV ст., вагомо заявляє про себе Галицько-Волинське князівство; пізніше (середина XIV-XV ст.) – на Сході піднімається Московське князівство. Цьому сприяла також масова міграція міської та церковної еліти, а також кваліфікованих ремісників до Володимира, а потім до Москви.

2. Консервація та поглиблення феодальної роздробленості, послаблення й затухання інтеграційних процесів між окремими князівствами.

3. Зміна системи управління в державі. В стосунках між князем і місцевою знаттю поступово витіснялися відносини побудовані на принципі васалітету (особиста залежність одних феодалів (васалів) від інших, більш могутніх феодалів (сеньйорів) та запроваджування системи підданства. Ця система почала активно впроваджуватися з приходом монголів на Русь. В обмін на свій суверенітет в Орді князь разом з ярликом на управління окремими землями одержував необмежену владу над своїми підданими. До того ж, після загибелі значної частини феодальної еліти (князів, дружинників) формується нова знать (посадники, тіуни), що зростала вже на ґрунті підданства. З часом саме система підданства стала основою формування російської імперії з абсолютною, необмеженою владою монарха.

4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до захоплення і розчленування її території сусідніми державами. В XIV-XV ст. південні та західні руські землі опинилися у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Південно – Східна та Новгородська землі залишалися під владою Орди.

Таким чином, колишні землі Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їхнього суспільного розвитку. Водночас поглиблюється етнічна диференціація східного слов’янства і дедалі активніше починають формуватися українська, білоруська та російська народності.

1.9 Галицько-Волинська держава

Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. Київська Русь занепадає. Безпосереднім її наступником, на думку М.Грушевського, Б.Лановика та інших істориків, було Галицько-Волинське князівство.

Галицька земля була першою, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкінці XI ст. від Києва. Цьому сприяли: вигідне розташування; наявність важливих торговельних шляхів на Захід; великі поклади солі, значення яких зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленість від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславу. Однак, літописці не засвідчують його в Галичині, а повідомляють про те, що він перебував у князівстві Тмутаракані. Після смерті Ростислава залишилися сини – Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини, і володіли її окремими землями.

Після смерті братів Ростиславовичів син Володаря князь Володимирко (1124-1152 рр.) поступово об’єднав землі Галичини в одне князівство (1141 р.) і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством або Галичиною.

Раптова смерть Володимира не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина – Ярослава Осломисла (1152-1187 рр.) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, відбувалося інтенсивне будівництво палаців та храмів, підтримувалися добрі відносини з Константинополем, Угорщиною, Польщею, Німеччиною. Осломисл проводив активний захист галицьких земель. Він зупинив угорську агресію, успішно воював з польським королем, половецькими ордами. Брав участь у боротьбі за Київ, який змушений був визнавати свою залежність від Галича.

Затверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осломисл зіткнувся з активною протидією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в економічному і політичному відношенні. Цьому сприяло, насамперед те, що боярство формувалося не з князівської дружини, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримали не від князя, а головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі або захоплення їх у селян. В їхній руках опинилися також соляні промисли. У другій половині XII ст. боярство відчуло себе настільки сильним, що відкрито намагалося підпорядкувати своїй волі самого князя.

Помираючи, Ярослав Осломисл поділив свої землі між синами Олегом (син від позашлюбної дружини Настасії) і Володимиром (син від законної дружини Ольги). Але бояри вигнали Олега, і посадили на престол Володимира (1187-1199 рр.), який княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславовичів та й саме існування окремого Галицького князівства.

Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру – міста Волині. Однак, вже на початку XI ст., це місто зійшло з історичної арени і поступилося місцем новій столиці – Володимиру, заснованому князем Володимиром Великим.

До середини XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на Воломирському престолі перебували київські ставленики. Тільки за князівства Ізяслава Мстиславовича Волинь отримала статус вотчини й надовго закріпилася за його родом. Але політична роздробленість, яка охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла укріпленню Волинського князівства, яке в окремі періоди перетворювалося у федерацію дрібніших удільних князівств.

Відновити розпорошені землі свого роду вдалося Роману Мстиславовичу, який у 1170 р. після смерті батька – Мстислава Ізяславовича, став волинським князем, а згодом і володарем Галицько-Волинської держави.

Утворення Галицько-Волинського князівства. Об’єднанню цих двох князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, необхідність спільної боротьби проти Польщі та Угорщини. Вже невдовзі після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р. після смерті князя Володимира останнього представника династії Ростиславовичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об’єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув у 1202 р. Київ, де посадив залежного від себе князя. Відтак, під владу одного князя потрапили всі українські етнічні землі, крім чернігово-сіверських: уся територія правобережної України увійшла до складу Галицько-Волинського князівства.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було визначною подією, оскільки сформувався політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницькі традиції Київської Русі.

Державний лад Галицько-Волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, в головному був схожий з державним ладом інших князів і земель південно-західної Русі. Верховна влада в Галицько-Волинській державі належала князеві, який спирався на бояр і місцеву знать. Князі мали судові повноваження, очолювали військову організацію князівства. Князеві належало право збору податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів.

Великі князі прагнули здійснювати свій вплив і на церковну організацію (єпископи призначалися за згодою великого князя, і лише потім, вони висвячувалися в сан митрополитом).

Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Князівство установило зв’язки з Польщею, Угорщиною, Римом, Німеччиною й іншими країнами Європи.

Однак влада князя була не безмежною. Важливу роль відігравала боярська рада, князівські з’їзди, що вирішували питання миру, війни, укладали договори.

Князювання Романа Мстиславовича було досить успішним. Інтенсивно розвивалося господарське життя, розбудовувалися старі і закладалися нові міста, освоювалися нові соляні родовища. Активною і цілеспрямованою була зовнішня політика Романа Мстиславовича. Він здійснив вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців. Проте Галицько-Волинському князю не вдалося об’єднати всю Русь.

Улітку 1205 р. Роман Мстиславович розпочав військовий похід на Польщу, потрапив у засідку і загинув. Після трагічної смерті Романа, за малолітства синів почала правити його вдова Анна, яку підтримували волинські бояри. Але верхівка галицьких бояр виступила проти об’єднання земель під владою волинської еліти, прагнула зберегти власні позиції навіть ціною збільшення впливу іноземних феодалів (поляків і угорців) на галицькі землі.

Від 1205 р. до 1238 р. тривало боярське панування, що призвело до безладдя і політичного послаблення руської державності. Бояри прогнали малолітніх синів Романа – Данила і Василька і взяли владу у свої руки. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прагнув захопити й інші волинські землі. Щоб послабити позиції угорського короля, він, скориставшись незадоволенням галичан свавіллям угорців, запросив на галицький престол Новгородського князя Мстислава Удатного, який у 1219 р. вигнав угорський гарнізон з Галича.

Тим часом сини Романа Мстислава поступово утвердилися на землях Волині, які становили спадщину їхнього батька. Зосередивши в своїх руках економічну і воєнну міць волинського краю та реформувавши військо (зокрема, організували цілі полки з міщан і селян), почали наступ на Галичину. Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230 р. і 1233 р.), але лише за третім разом у 1238 р., спираючись на підтримку міщан і духовенства, зуміли там закріпитися. Залишивши за собою Галичину, Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча, незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як єдина держава під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238-1264 р.).

Данило Галицький. Відновивши внутрішню єдність своїх земель Данило Галицький зумів Галицько-Волинське князівство перетворити у велику і міцну державу. У1239 р. Данило Романович знов приєднав до своїх володінь Київські землі, однак невдовзі вони були завойовані монголо-татарами, князь змушений був визнати залежність від Золотої Орди.

Столицю князівства Данило переніс із бунтівного Галича на Волинь, у місто Холм. У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі

На початку 1241 р. орди Батия вдерлися в Галичину і на Волинь. У той час Данила не було у князівстві. Він подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщина і Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак підтримки він не отримав.

Скориставшись відсутністю Данила, галицькі бояри запросили на престол представника чернігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля. У 1245 р. Данило в битві під Ярославом на Сені розгромив Ростислава і його союзників – угорців і поляків. Ця перемога мала велике значення. По-перше, вона надовго зупинила агресію Угорщини і Польщі на українські землі. По-друге, було зламано опір боярської опозиції. По-третє, піднесла авторитет Галицько-Волинської держави. Угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навіть одружив свою доньку із сином Данила Левом. На честь цього шлюбу Данило заснував Львів.

Данило прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав, однак це йому не вдавалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення ординців, він поїхав на переговори з ханом Батиєм до Золотої Орди (1246р.), де добився підтвердження своїх прав на Волинь і Галичину. Політика Данила була спрямована на те, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до Папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо-татар, погоджуючись за це на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. У 1253 р. він отримав від Інокентія IV королівську корону, але Папа не надав реальної допомоги Данилові у боротьбі проти Орди, і взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.

Формальне визнання залежності від хана давало Данилу Мстиславовичу виграти час для зміцнення держави. За часів його правління велося інтенсивне будівництво, насамперед оборонне. Споруджуються перші муровані фортеці та потужні замки у Бересті, Кам’янці-Подільському, Хотині та інших містах. Загалом, за його правління було засновано близько 70 міст. Щоб підняти економіку держави Данило запрошував до міст ремісників та купців із сусідніх країн.

Ситуація значно ускладнилася наприкінці 50-х років XIII ст. У 1259 р. монголо-татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати васалом Орди. За вимогою монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. Із тих пір галицько-волинські війська змушені були брати участь у військових походах монголо-татар на сусідні держави. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у Холмі.

За наступників Данила Галицького держава поступово втрачала свою велич, але залишалася єдиною ще майже століття.

Серед синів Данила найенергійнішим правителем виявився Лев Данилович (1264-1301 рр.) Він розширив батьківські володіння, приєднавши Люблінську землю, що належала Польщі й частину Закарпаття з містом Мукачеве. У 1272 р. переніс столицю до Львова, укріпив його фортеці. Налагодив інтенсивні дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою.

Наступник Лева – його син Юрій І (1301-1308 рр.), скориставшись усобицями в Орді. Відсунув південні кордони своєї держави до нижньої течії Дніпра й Південного Бугу. Переніс столицю до Володимира – Волинського. У 1303 р. утворив окрему Галицьку церковну митрополію (Київський митрополит у 1299 р. переніс свою резиденцію на північ, до Владимира-на-Клязмі). Галицька митрополія безпосередньо підпорядковувалося Константинополю

Після смерті Юрія I Галицько-Волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308-1323 рр.). Вони правили спільно. Активно боролися проти Орди. Підтримували дружні відносини з Тевтонським орденом, намагалися протидіяти Литві, натиск якої на північні окраїни Галицько-Волинської держави ставав усе відчутнішим. Брати одночасно загинули в бою з ординцями. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю у 1323 р. династія, яку започаткував князь Роман Мстиславович, припинилася.

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви. Внаслідок цього Галицько-Волинський престол певний час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн володарем (як виявилося останнім) Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ’я та ім’я Юрія II Болеслава (1325-1340 рр.). Новий правитель проводив активну роботу по зміцненню своїх володінь. Сприяв розвитку міст, надаючи їм Магдебурзьке право. Прагнув обмежити владу боярської верхівки. Намагався налагодити добрі стосунки з Ордою, Литвою, Тевтонським орденом, однак напруженими залишалися стосунки з Польщею та Угорщиною.

Спроби обмежити боярські впливи і зміцнити князівську владу, викликали спротив у бояр. Вони звинуватили його у протегуванні чужинцям і в бажанні запровадити католицизм. Внаслідок боярської змови у 1340 р. його було отруєно на банкеті у Володимирі-Волинському. Одночасно у великих містах почалися виступи проти його прихильників та іноземних купців. Смерть князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її сусідами (Польщею, Угорщиною і Литвою) за українські землі. У другій половині XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати, її землі були захоплені Польщею, Угорщиною та Литвою.

Страницы: 1, 2