Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на грунті, підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, прискорюючи чи сповільнюючи їх. Економічна історія на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.

Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для виявлення і узагальнення тенденцій економічного розвитку на перспективу.

Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу в певні періоди.

Економічна історія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіх економічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні науки без обгрунтування історико-економічними дослідженнями втрачають власний теоретичний рівень.

Актуальність вивчення історії господарства України у світовому контексті пояснюється необхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що стала суб'єктом світової цивілізації. Донедавна історія господарства України, як і вся її історія, вивчалася як складова частина історії Росії, що не відповідає історичній справедливості. Вивчення економічної історії України допоможе більш глибоко дослідити сучасні економічні процеси, визначити варіантні та альтернативні шляхи розвитку на майбутнє, щоб вивести Україну з економічної кризи.

1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини

В історіографії господарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки зумовила назву Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі (V— Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI—XV ст. — період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток господарства у європейських країнах мали універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської імперії та соціально-господарської системи германських племен. В Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських країнах перехід до феодальних відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і общинних відносин.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V—IX ст.), що було створено германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V — на початку VI ст. за "Салічною Правдою" — збірником звичаєвого права — у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели спільне господарство, були наділи (парцели) орної землі, сади, виноградники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) "салічної землі" франки не знали. Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсутності переходила до громади.

За "Салічною Правдою", франки були вільними членами громади з визначеними правами і обов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були значними. До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами. Розпочалася майнова диференціація, з'явилися заможні та незаможні члени громад.

Одночасно зберігалася земельна власність церкви і галло-римського населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського права. Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби "Салічної Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб.

Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого. Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої сім'ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку, господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів.

З утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду розпочалося відчуження землі. Посилилися майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських і франкських землевласників, концентрація землі. Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.

Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновід пущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабівсервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл — фактичний правитель (714—751 pp.) Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування —'бенефіції — за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам. Склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно реформа підготувала умови для руйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обов'язки вільних членів громади: увільняла їх від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) — феодальну систему — розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів» натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання"). Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі.

Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Великого (768—814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали успіху.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського періоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов'язана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули військово-політичного та територіального характеру. Посади намісників стали спадковими. Обмежувалися і скасовувалися громадянські права вільних селян у політичному житті. Військові реформи Карла Великого звільняли селян від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регламентувалися фізичні покарання залежних людей, їхні примуси.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії "класичного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальної площі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці IX ст. у цих сеньйоріях було зосереджено не менше третини селян. Частіше зустрічалися сеньйорії з незначним доменіальним господарством, де переважали тваринництво й земельна рента продуктами.

Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна роль.

Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому утвердженню їх (порівняно з іншими країнами Європи) сприяла асиміляція римської господарської спадщини. В Італії, Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими. Однак феодалізація господарств у цих країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германських племен та реконкістою — відвоюванням Піренейського півострова в арабів.

У Німеччині господарство феодалізувалося в VII—XI ст. За германськими "Правдами" у VII—VIII ст. панував алод, одночасно існувало церковне і світське землеволодіння. Особливістю аграрної еволюції було більше значення "внутрішньої" феодалізації громади-марки. Поширилися різні форми відчуження алоду: заповіт, дарування, обмін, продаж всередині марки. Поглиблювалася майнова та соціальна нерівність. Одні сім'ї бідніли, інші збагачувалися, перетворюючись на дрібних і середніх землевласників. У їхніх руках зосереджувалися права на громадські угіддя.

Приєднання в IX ст. території Німеччини до Каролінгської імперії сприяло синтезу громадського і романізованого господарства. Активізувало його утворення Німецької держави на початку Х ст. Це зумовило аграрний переворот, прискоривши розпад громади і швидке зростання великих земельних володінь. Король дарував землі, імунітетні привілеї феодалам. Характерною для Німеччини була така форма феодальної власності, як фогство. Фогти (дослівно захисники) — світські особи, які виконували в імунітетних церковних маєтках судово-адміністративні та фіскальні функції. Поступово їхні посади стали спадковими, вони привласнювали церковні землі та доходи. Структура феодальної сеньйорії мала деякі особливості, їй були властиві роздробленість і дискомпактність, розпорошеність у багатьох селах.

Складалася феодальна залежність вільних членів громади. Відчуження алоду, прекарні угоди призводили лише до їхньої поземельної залежності, перетворення на надільних селян з виплатою земельної ренти. Поступово встановлювалась особиста залежність вільних членів громади від землевласників. На початку XII ст. у Німеччині сформувалися феодальне землеволодіння, визнане спадковим і неподільним, та сеньйоріально-селянські відносини.

В Англії, яка належала до Римської імперії з І ст. н. е., рабовласницька система власності не сформувалася. В англосаксонський період (V—XI ст.) домінувала селянська вільна сусідсько-територіальна громада-марка. Значні за розмірами спадково-сімейні наділи-гайди на 120 акрів (48 га), колонізаційні можливості, примітивна агрокультура, взаємодопомога забезпечували тривале (порівняно з Франкською державою) збереження громадської власності. Англійський фолькленд — наділ, яким володіли за "народним правом", не став "класичним" алодом, вільно відчуженою власністю, оскільки певні права на землю зберігала громада. Більшість населення становили вільні селяни — керли. Невільне населення — раби та залежні літи з завойованого кельтського населення — використовувалося як челядь або "сиділо" на землі, відробляючи оброк і панщину її власникові. Проте поступово алодизація землі, вичерпування колонізаційних можливостей, соціально-економічна диференціація населення, збагачення родоплемінної (ерлів) та службової (тенів) знаті, які мали від п'яти до сорока гайдів землі, робили неминучим формування великого землеволодіння і перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення мали королівські дарування (з VII ст.) монастирям, ерлам, тенам земель з вільним населенням — боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами на збирання доходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично король дарував не землю, а владу над вільними селянами, право імунітету. Між власником бокленду 1 населенням встановлювалися особисті відносини залежності. Селяни зберігали право фолькленду на землю, але одночасно феодал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди зменшувалися, утворювалися помістя — манори, зростали примуси селян.

Надання землі для прожиття зросло після об'єднання в IX ст. англо-саксонських королівств у єдину державу і реформ короля Альфреда на зразок реформ Карла Мартелла. Королівська влада дарувала феодалам і монастирям імунітет, насамперед судовий. Прекарні відносини не поширилися. Розвивався інститут комендації. Великим землевласником стала католицька церква, володіння якої з'явилися в АНГЛІЇ наприкінці VI—VII ст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датські завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту свободу і громадське зевлеволодіння.

Завершення процесу феодалізації господарств в Англії пов'язане з нормандським завоюванням у середині XI ст. Це була експансія більш розвиненого французького феодалізму. Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі, вони надавалися на правах ленів, тоді ж склалися васальні відносини та ієрархія власності. Відбулася уніфікація соціального складу селян на дві головні групи — повнонадільних вілланів і малоземельних коттерів. Матеріали першого (1085—1086 pp.) перепису населення і землеволодінь в історії Англії та усієї Європи, які отримали назву "Книги Страшного суду", юридичне зафіксували панування феодальних відносин у англійському суспільстві.

Повільнішим і своєріднішим порівняно з Західною Європою було встановлення феодального господарства у Візантії, де зберігалася відносно міцна централізована влада. З завоюванням слов'янами Балканського півострова (VII—VIII ст.) утвердилася селянська громада. Особливістю аграрного ладу було співіснування приватної, генетичне пов'язаної з пізньоримською державної та громадської власності. Це ускладнювало процес формування великої феодальної земельної власності, що інтенсивно відбувався в IX—XI ст. Держава контролювала й розвиток. Умовна власність не набула особливого поширення. Залежність селян формувалася на грунті приватноправового домовлення (продаж, дарування, патронат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів, державних дарувань земель разом з селянами. Земельна рента як форма приватновласницького гноблення селян поєднувалася з експлуатацією їх державою через податкову систему.

У Північній Європі феодальні відносини склалися на основі розпаду громадсько-родового ладу. Цей процес відбувався повільно і завершився у XII—XIII ст. Причиною цього було збереження великої патріархальної сім'ї як соціальної та господарської основи скандинавського суспільства. Інститут алоду не сформувався. Одаль — земля, на якій вели господарство члени великої сім'ї, був спадковий і не відчужувався. Важливим чинником господарської перебудови у Х—XI ст. стали королівські дарування службовим особам права стягувати з певної території частини доходів для прожиття. Сформувалася система підпорядкованих королеві тимчасових державних ленів, які відрізнялися від західноєвропейських бенефіція та феода. Сеньйорія не склалася. Власники ленів не мали імунітетних привілеїв і здійснювали лише адміністративні функції від імені короля. Селяни не підпорядковувалися приватній владі, залишалися особисто вільними, зберігали право одаля на свої землі. Реформи XIII ст. звільнили селян від військової служби в ополченні та перетворили її на податковий стан. У XII— XIII ст. набула поширення оренда, але вона не привела до виникнення типових селянських наділів. Орендарі вважалися особисто вільними, мали право вийти з наділу.

Отже, в V—Х ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне значення мали відчуження алоду, перемога великого землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками і селянами відносин панування і підпорядкування, а всередині пануючої верстви — покровительства і служби. Прискорили ці перетворення війни, зовнішня експансія, законодавча та податкова політика держав, санкція нею імунітетної системи та придушення опору селян.

Зрілі феодальні відносини (XI—XV ст.) практично в усіх країнах Європи мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI— XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що склалася у трьох видах — королівська, світська, духовна. Ієрархічна структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю. Існувала власність верховна, сеньйоріальна і підпорядкована васальна. Лише з часом ленні володіння стали відчужуватися. Система майорату давала можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві третини її.

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за розмірами (від великих на кілька тисяч наділів до найдрібніших на 5—10 наділів).

Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі, що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю — земельну ренту. Селянські наділи (манси у Франції, віргати в Англії, гуфи в Німеччині) були спадковими, могли відчужуватися всередині сеньйорії, а за згодою сеньйора — поза нею. За структурою це були складні земельні комплекси. Будинок з присадибною ділянкою знаходився у селі. Орні наділи розташовувалися посмужно, кожен складався з 3—4 ділянок. Площа наділів була різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у забезпеченні селян землею зросла. У Франції розмір манса в середньому становив 4—6 га, але розрив у земельній забезпеченості був 15 — 20-кратним. В Англії, за "Книгою Страшного суду" (середина XI ст.), половина вілланів мала ЗО—60, а наприкінці XVIII ст.— 7—7,5 акра орної землі. У Німеччині на колонізованих землях на схід від Ельби селяни отримували одну гуфу (в середньому 16,8 га).

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі Франції. Сеньйорія розширилася територіальне, втягуючи у свою сферу колонізовані землі. Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок лісів, луків, пасовищ, тоді як доменіальна оранка зменшувалася. Панщина або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на рік. Використовували її переважно для сінокосу, як гужову повинність, часто оплачували харчами, сіном, грішми. Поширився феодальний найм — примусова праця за плату, невиконання якої каралося сеньйоріальним судом. Переважали натуральна і грошова рента, остання становила від третини до половини селянських доходів. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званих нових селянських наділів, що надавалися на 1—9 років за великий вступний внесок і фіксований чинш вартістю до половини врожаю. У соціально-правовому відношенні селяни продовжували поділятися на тих, що перебували у особисто-спадковій залежності, та вільних від неї. Останні становили більшість населення. Найбільше сервів було в провінціях

Центральної Франції (25—50 %).

Як своєрідна форма землекористування зберігалася громада. Була поширена система відкритих полів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасовиська. У спільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки, озера.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч існували певні відмінності в становленні його різних категорій, градація правового статусу зменшилася. Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника землі. Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів значно розширилися. Було досягнуто всебічної регламентації життєдіяльності селян. Контролювалися поголовний чинш (обов'язок щодо особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові реквізиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали екстраординарний податок — таллю, мали судові права щодо вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути — спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет — монопольне право феодалів на господарські об'єкти для переробки сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину на користь церкви і державні податки.

В історико-економічній літературі існують протилежні точки зору щодо статусу селян у Західній Європі на першому етапі (XI—XIII ст.) зрілого Середньовіччя. Тривалий час панувало твердження, що доменіально-панщинна система і серваж як форма особисто-спадкової залежності селян різного походження були загальноєвропейським явищем і свідчили про кріпосний стан селянства. Прихильники іншої точки зору, грунтуючись на нових дослідженнях з історії аграрних відносин, вважають, що поняття кріпосний", "кріпосництво" характерні для пізнього Середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.). Вони означали прикріплення селян до землі, їхню спадкову залежність від сеньйора, широке використання панщини, підтримку цих норм центральною владою, тобто загальнодержавний статус. У європейських країнах у XI—XIII ст. з розвитком товарно-грошових відносин доменіально-панщинна система стала обмеженою, переважала натуральна та натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25—ЗО % селянського врожаю. Переважну частину доходів забезпечували сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність селянських господарств, розширилися їхні права. Всі селяни брали участь у майнових і земельних угодах, мали право успадковувати та продавати майно, примуси їх були фіксовані. Звичайним явищем стало переселення селян у міста або інші сеньйорії. Оскільки це був період політичної роздробленості, сеньйори практично не могли повертати селянутікачів. Лише в Англії, на відміну від інших європейських країн, сеньйоріальна структура характеризувалася повільним розпадом доменіально-панщинного господарства.

У XII—XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на володіння землею. Громади й окремі сім'ї викуповували такі сеньйоріальні обов'язки, як обмеження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування рухомого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля, розміри військового збору, торгові та дорожні мита, судові штрафи. Отже, вони звільнялися від особисто-спадкової залежності. Зміцнювалася їхня господарська самостійність.

В Англії наприкінці XI—XII ст. сформувалася універсальна маноріальна система. Було вироблено правовий статус залежного селянства. Віллани і коттери визнавалися спадково залежними від лордів і виключалися з сферикоролівської юрисдикції. У документах поняття "віллан", "серв" стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була панщина з власним інвентарем і тягловою худобою. З 30-х

років XII ст. з'явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні системи оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з можливістю збільшити прибутки за рахунок продажу товарів доменіального господарства відбулася так звана маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала регулярною, 3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян. Лорди захопили більшу частину громадських земель. Однак у середніх і невеликих манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання товарних відносин у останній третині XIII ст. знову призвели до комутації панщини грошовою рентою.

У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості в XII—XIII ст. Розвивалася сеньйоріальна система з доменіальним господарством і відробітковою рентою. Зросла роль судово-адміністративної та військово-політичної влади феодалів. Вирівнювалося становище різних категорій селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше, поділялися на тих, що були в особистій залежності спадково, і залежних від сеньйора лише на час користування наділами землі. Особливістю німецького села була значна кількість челяді, яка жила на панському дворі, не мала власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася перебудова доменіального господарства: комутація панщини, поширення оренди землі за плату, що збігалася з розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень щодо розпорядження землею. Форми залежності селян поділялися між різними сеньйорами, і селяни мали кількох господарів.

З другої половини XII ст. активізувалася експансія на заельбські слов'янські та пруські землі. За дорученням власників землі спеціальні локатори вербували селян, які отримували на колоніальних землях спадково-чиншові наділи. Чинш був фіксованим, збирався грішми або в грошово-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився на постійний земельний податок.

Звільнення селян від примусів особистого характеру, фіксація ренти, розширення прав на спадкове користування землею, зміцнення самостійності селянських господарств і залучення їх до товарних відносин були властиві Північній Італії, державам Піренейського півострова.

У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали ознаки західноєвропейських. Зросли державні дарування феодалам і церкві земель на умовах повної або службової власності та імунітетних привілеїв. Доменіальні землі надавалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла типова для Заходу ситуація, коли селянин був зобов'язаний платити ренту одночасно різним сеньйорам. Однак не склалася ієрархічна структура власності, не було баналітетних платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізації призвели до зменшення королівських володінь і швидкого зростання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях нових відносин між феодалами і селянами, які регулювалися правовими нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва "німецьке право". Основні положення традиційних "чеського" і "польського" прав (посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступоVBO втратили силу. В Угорщині зросла кількість селян, .Вільних від особисто-спадкової залежності, які користува|їлися фактичною свободою переходу. Зникати примітивні бдідробітки. Як основні форми ренти утвердилися натуральний і грошовий чинш.

Отже, у XI—XIII ст. в усіх регіонах Європи господарська структура сеньйорії мала спільні ознаки. Зросли доменіальні володіння за рахунок лісів, луків, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права. Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти. Роль сеньйорії у загальній системі феодальної експлуатації була більшою порівняно з державною юрисдикцією.

Протягом XI—XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій (так звані державні селяни). Ці дрібні землевласники: вільні люди короля у Франції, фрігольдери в Англії, "вільні селяни" у Візантії, "імператорські" вільні у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселялися з місця на місце, судилися тощо. Проте всі вони були феодальне залежними через представників королівської (князівської, імператорської) влади. За користування землею, відчуження її селяни платили податки та виконували державні примуси значно менші, ник селяни сеньйорій.

У XIV—XV ст. у різних регіонах відбувся новий аграрний переворот, що змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише під час чуми 1347—1350 pp. загинуло 40 % населення Франції, третина в Англії, четверта частина в Німеччині. На 40—60 % зменшилася чисельність жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи порівняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину. Спустошувалися орні землі, які заростали лісом і перетворювалися на пасовиська. Зникали поселення, зокрема в Англії — 23 % загальної кількості, в Німеччині — в середньому 20 %, в Італії — від ^10 до 50 % у різних районах. Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився. Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відносинам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільшилися масові народні рухи проти посилення феодального гноблення, за фіксацію примусів, збереження громадських земель.

Шляхи перебудови господарства були різними в кожній країні. У Франції головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива — умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу (чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйора продавати, заповідати, закладати землю, давала максимум господарських і правових можливостей. Доменіальні землі передавалися в оренду на 3 — 9 років, що давало можливість швидко пристосовуватися до змін економічної кон'юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли наймані робітники. На півночі Франції переважала велика селянська оренда, орієнтована на ринок, на півдні — дрібноселянська половинщина. Оренда забезпечувала до 80% доходів сеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків, нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до формування селянської земельної власності. Заможні селяни скасували цензиви у збіднілих односельців.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів. У першій половині XIV ст. комутація панщини охопила дрібні та середні сеньйорії. Наприкінці XIV — на початку XV ст. внаслідок несприятливих факторів: запустіння земель, нестачі робочих рук та їх дорожнечі після І чуми почався короткий період "сеньйоріальної реакції", що І-виявилася у рекомутації панщини і спробах прикріпити Цївілланів до землі. У XV ст. комутація панщини стала повсюдною і остаточно завершилася. Біплани перетворилися на копільгольдерів — землекористувачів на "строк життя" за спеціальними документами, копії яких зберігалися в місцевій церкві, з виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю, як у Франції, англійські селяни не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами в оренду переважно комерційного типу. Практикувалися дрібноселянська термінова половинщина та наймана праця батраків. Зменшення орних земель сприяло розвитку тваринництва, насамперед вівчарства, що не вимагало великих коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селяни почали зводити доменіальні землі в одну ділянку і обгороджувати їх. Такі землі виходили з примусової сівозміни, на них можна було господарювати самостійно. Як і у Франції, роль манора в експлуатації селян зменшилася, а значення державно-централізованих податків зросло.

На німецьких землях на захід від Ельби в XIV— першій половині XV ст. тривало руйнування доменікально-панщинної системи. Селяни за умови сплати ренти розпоряджалися своїми наділами, визначали напрям спеціалізації, торгували продуктами свого господарства. Значно посилилася майнова диференціація. Окремі селяни мали 4—7 повнонадільних господарств. При цьому 40—60 % селян у різних районах Німеччини були малоземельними або зовсім не мали наділів.

Поширилися великоселянська оренда і дрібноселянська половинщина. Власниками грунтів ставали мешканці міст. У села активно проникав лихварський капітал. З другої половини XV ст. аграрний розвиток визначала "сеньйоріальна реакція". Відновлювалися доменіально-панщинне господарство і особисто-спадкова залежність селян. Порушувалися права орендарів і традиційних власників наділів, яких з спадкових землекористувачів переводили в термінові. Зросли сеньйоріальні примуси селян, спроби встановити кріпосний статус деяких з них. Особливо ця тенденція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали створюватися фільварки — багатогалузеві господарства, засновані на відробітковій ренті та орієнтовані на ринок.

Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Північній Італії було перетворення на землевласників багатої торгово-промислової верхівки міст. Замість парцелярного і спадкового селянського землекористування переважними його формами стали половинщина і оренда за фіксований натуральний або грошовий чинш. Міська сеньйорія обмежувала права орендарів, збільшувала їхні особисті примуси, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії наприкінці XV ст. поширилася комерційна оренда, що грунтувалася на найманій праці.

В Іспанії господарське і судово-політичне значення сеньйорій зберігалося. Однак повсюдно звільнилися селяни від спадкової залежності. Селянські платежі та примуси замінювалися грошовим внеском.

У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла господарська роль феодальних маєтків. Чисельність вільних селян-власників зменшилася. Більшість селян стали тимчасовими орендарями землі. Нестача робочих рук, сприятлива економічна ситуація (розширення балтійського експорту сільськогосподарських культур), слабкість міст, сильні політичні позиції феодалів зумовили зростання панщинної системи, поземельних платежів і державних податків. Розпочалося обмеження права переходу селян.

Посилення феодальної реакції, зародження кріпосницьких тенденцій були характерні для країн Центральної Європи та Росії. У Чехії, Угорщині, Польщі феодали почали розширювати або започатковувати доменіальні господарства, зросла торгова активність маєтків, орієнтованих на ринок. У кінці XV ст. у Чехії відробітки досягали 12 днів на рік, у Польщі — один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 дні. У загальнодержавних масштабах поширювалися норми кріпосного права. У Польській, Чеській державах перехід селян дозволявся лише за умови сплати всіх примусів і податків або якщо селянин замість себе залишив іншого. Вісліцький (1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі узаконили перехід одного селянина-кмета на рік із села без дозволу землевласника. В Угорщині запроваджувалися заповідні роки, коли селянам заборонявся перехід, встановлювалися І певні строки розшуку і повернення селян.

У Східній Європі з другої половини XII ст. на північносхідних і північно-західних землях Київської держави внаслідок її феодального роздроблення утворилися самостійні феодальні державні утворення, що розвивалися в умовах залежності від Золотої Орди. З XIV ст. найбільш економічно і політичне сильним стало Московське князівство, яке об'єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII— XV ст. на цих землях інтенсивно формувалося вотчинне землеволодіння на основі князівських дарувань, займанщини, закупів землі. На межі XII—XIII ст. склалася система кормлінь, коли князь делегував збирання державних податків і примусів світським феодалам за виконання обов'язків намісників, судово-адміністративних, фіскальних функцій. З часом право на кормління стало спадковим, територія поширення їх перетворилася на вотчини. Помітної ролі набуло умовне помісне землеволодіння типу західноєвропейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вотчинника був меншим, ніж у Західній Європі. Найбільшого розвитку імунітетні привілеї досягли у другій половині XII — першій половині XV ст. Поєднувалися всі три форми земельної ренти, однак переважала натуральна. Грошовий чинш пов'язувався з судово-адміністративними правами феодалів. Значні землі перебували в "чорному" землеволодінні. В історико-економічній літературі воно трактується по-різному: як селянська власність, що заперечує існування феодальної державної власності на землю; як власність, поділена між державою і громадою, як корпоративна (сукупна) власність феодалів у особі государя, який мав певні права на чорносошних селян з їхніми правами на володіння землею. Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних селян помітно зменшилася.

У другій половині XV ст. в господарському розвитку визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку, в умовах товарно-грошових відносин зросли умовне землеволодіння та відробіткова рента, з другого — зміцнювалися економічні позиції селянства, обмежувався імунітет вотчинників з одночасним зростанням державних податків. Посилилася особиста залежність селян. У 1497 p. був виданий Судебник Івана III, що обмежив перехід селян тижнем до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем після нього за умови виконання всіх примусів і сплати комірного за користування двором і господарськими будівлями.

Така спрямованість еволюції аграрних відносин у Німеччині, Північній і Центральній Європі, Росії зумовлювалася розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків збуту сільськогосподарської продукції, слабкістю міст, колонізаційними можливостями, які в умовах нестачі робочих рук ускладнювали організацію феодального господарства. У Німеччині цьому сприяла ії економічна та політична роздробленість.

Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального господарства зменшилося економічне значення доменіального сеньйоріального господарства і зросла роль селянського. Розширилися майнові та правові можливості селян. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі. Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні податки. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли селянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам в організації господарства. У країнах на схід від Ельби прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських відносин почали витіснятися кріпосницькими тенденціями.

2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V — XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком феодальних відносин.

На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варварських племен порівняно з античним було примітивнішим. У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у зарейнських германських племен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділянки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під парами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В документах VIII—IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.

У період генези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,

У районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.

Серед сільськогосподарських культур перше місце належало різновиду пшениці — полбі. Друге місце за площею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Середземномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протягом V—Х ст. стало самостійним озимим злаком і поширилося з південного сходу на північний захід Європи. Повсюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була низькою: сам-два, сам-три.

З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобових — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами Іспанії європейці познайомилися з рисом.

Господарські документи, зокрема франкський "Капітулярій про вілли" (VIII ст.), німецький "Взірці опису церковних і королівських земель" (IX ст.), нараховують майже 100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани, горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки, дині, гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рослини, квіти. З Центральної та Південної Європи виноград поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пустирях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без пастухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням зі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів.

Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам: полюванню, рибальству. Полювання було також формою розваги феодалів.

У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням виробничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням процесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвитком товарного виробництва. Важливе значення мало поліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.

Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна родючість грунту за тодішнім рівнем агрокультури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжитих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину XII — першу половину XIV ст., в Центральній та Східній Європі — XII—XVII ст.

Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необжиті землі і виникали нові поселення. Під час освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іригаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель виступали монастирі, частіше — спеціальні підрядники-локатори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель належала містам. Землевласник укладав договір з локатором, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ставав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо. В цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі родючі землі заельбської Німеччини. У Польщі орні землі в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст.— 16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська колонізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. — основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор'я, була окультурена земля Північно-Західної і Північно-Східної Русі.

Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати у півтора раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На менш родючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобовими культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інколи використовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед посівом зернових. Встановлювалися норми вивезення гною, що став предметом купівлі-продажу. До примусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.

Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дробили землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився легкий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі використовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами, катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпами, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. — верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.

Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала у Франції, Італії, Англії. У Німеччині, Росії на першому місці було жито. Широкого поширення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж. Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, горох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на поля і використовувалися як продукт харчування та фураж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії та Сицилії, — в Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх залежала від сорту та району вирощування. В агрономічній літературі нормальними вважалися врожаї для пшениці — самп'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — самчотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах — сам-шість, сам-вісім.

Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди.

Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися більш високим рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промислового значення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних ділянок. У південних районах садово-городнє господарство велося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукрова тростина, спаржа, артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне значення після рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з несприятливими умовами для вирощування зернових набуло першорядного значення. Збільшилося поголів'я худоби, співвідношення між великою і дрібною становило приблизно 1:5. У доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худобу переводили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які обгороджували, засівали травами, висушували, дренажували. Велася селекційна робота.

Серед промислів важливого значення набуло розведення риби. Практикувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води.

З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих регіонів, країн, областей. На півночі Франції панувало рільництво, на півдні переважала полікультура: зернове господарство поєднувалося з виноградарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринництвом. У північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчарство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 млн. У Нідерландах розвивалося експортне стійлове м'ясо-молочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали районами садово-городніх господарств, виноградарства, вирощування маслин.

У сільському виробництві в V—VIII ст. панівна роль належала індивідуальним господарствам у межах громади-марки. У період зрілого феодального господарства зросло значення сеньйорії. Однак вона не стала великим виробником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш інтенсивно протягом XIV— XV ст. зростало значення селянських господарств. Доменіальне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, городництві, орієнтованих на ринок. Для землекористування характерними були черезсмужжя панських і селянських земель і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю. У Південній Франції, Середній і Північній Італії, Іспанії селяни користувалися компактними ділянками, що обгороджувалися або обкладалися кам'яними стінами від худоби. У заельбській Німеччині, Чехії, Польщі з переходом на німецьке право запроваджувався лановий порядок, коли орні землі, раніше розкидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни отримували лан землі (16,8 га). У районах з переважним розвитком тваринництва більше значення мали луки і пасовища.

У період генезису феодального господарства внаслідок недостатнього розвитку товарно-грошових відносин сільське господарство мало натуральний характер. З IX ст. спочатку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI—XIII ст. більшу частину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це була продукція переважно селянських господарств, що надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньйорій як натуральна рента. В XIV—XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власного господарства.

Господарське піднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в Х ст. у Візантії була укладена енциклопедія "Геопоніка". Вона давала рекомендації щодо всього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих культур. У XIII — на початку XIV ст. література пропагувала раціональні методи господарювання, але була відома лише феодалам.

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські наділи практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з коренем, а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.

3. Середньовічне місто, розвиток ремесла

Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль.

Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані "варварськими" народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному виробництві мало допоміжне значення. Поступово сформувалася домашня промисловість — систематичне виробництво певними групами сільського населення товарів на замовлення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'явилися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або виконували певні повинності. Однак основним засобом існування для них залишалась реміснича діяльність.

Відомі три організаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок сеньйора, село, господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша частина продукції. Ремісників-професіоналів було небагато, а тому левову частку промислових товарів залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів. Внаслідок аграризації та натуралізації економіки європейські міста занепали. Вони залишилися адміністративними, політичними та культурними центрами. У VIII —Х ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації — відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання їхнього господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських форм виробництва. Сеньйоріальне ремесло вичерпало себе і феодальне помістя не могло розв'язати свої промислові проблеми.

Успіхи сільського господарства зробили можливим існування частини населення, яке могло не займатися сільськогосподарським виробництвом. Ремісники переводилися на оброк. Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг у торгових містечках біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відокремлення ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували розвиток західноєвропейської торгівлі.

Крім старих римських центрів, середньовічні торговопромислові міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені у їхньому виникненні на своїх землях, через те що мита і податки з них приносили немалі прибутки. Система феодальної земельної власності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали структуру феодального помістя. Значну частину площі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Багато міських жителів працювали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від повинностей.

Феодали мали певні обов'язки. Вони повинні були захищати місто, його жителів від посягань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У Х ст. це було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феодали втрачають своє значення як захисники міст. Це призвело до надзвичайного загострення протиріч між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися наприкінці XI—XIII ст. в ході так званих комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали власні управління (виборний муніципалітет на чолі з мером), суд, фінанси, військове ополчення. Виникли міське і ринкове право. Всі повноправні міщани були вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності, встановлювалися ярмаркові правила.

Західноєвропейські міста були невеликими за розміром та населенням, оточені високими мурами, валами, ровами, наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок. Тут проходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а також публічні страти злочинців. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. Місто не мало каналізаційних споруд, нечистоти виливали прямо на вулиці. Все це призводило до спалахів епідемій чуми, холери, які часто спустошували міста. Набагато більше мешканців жило за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого нападу населення рятувалося за фортечними мурами і разом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі, друкарі).

Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеччини в XI—XII ст. досягли значного розквіту. Збільшилась чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачувалося купецтво.

Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформував цеховий лад у містах. Ремісничі об'єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у військовій, оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень певного профілю, які розташовувалися по всьому місту. Час і від часу члени цеху збиралися в церкві або ратуші, вирішуй ючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій статут. Документ узаконював, регламентував не тільки виробничі, духовні, а й моральні засади життя ремісничого колективу.

Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку оборонного муру або вежі. Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли містом. Адміністрація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними жителями міста. Герцоги часто робили спроби повернути своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно. Міста успішно протистояли таким авантюрам феодалів, ревно зберігаючи свої права і вольності.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба було пройти стаж учнівства (3 — 7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризьких пекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа.

Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII—XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в розвитку науки і техніки.

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних ремісничих спеціальностей. В інших містах Франції та Німеччини їх було значно менше.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них продавались певні групи товарів — худоба, зерно, коні, вироби ремісників тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на певні товари. Багато з таких ярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так, уже в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) відбувалися 6 разів на рік. Сюди приїжджали купці з Північної і Центральної Франції, Італії. На початку XII ст. вони перетворилися на важливі пункти європейської міжнародної торгівлі.

У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV —XV ст. Наприкінці XIII ст. тут нараховувалось більше 3500 міст, в яких проживала п'ята частина всього населення. В основному це були малі містечка до тисячі жителів, які об'єднували селянські округи в радіусі 10—ЗО км. Були в Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис. чоловік. Через ці міста проходили торгові шляхи між Південною і Північною Європою.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об'єднуватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

З середини V і до другої половини IX ст. візантійські міста, так само як і західноєвропейські, переживали занепад. Набіги слов'ян, болгар, арабів значно поглибили труднощі перехідного періоду від античності до Середньовіччя. Однак міста не зникли.

З другої половини IX ст. розпочалося економічне піднесення візантійських міст. Цьому сприяла зростаюча потреба в предметах розкоші не тільки серед місцевої, а й серед романс-германської та слов'янської знаті. Візантія залишалася чи не єдиним постачальником цих товарів для всієї Європи.

У зміцненні та розвитку міст були зацікавлені імператори, їхня політика була спрямована на отримання податкових платежів з торгівлі та ремесла, які дуже часто становили єдину статтю доходів центральної влади, визначали силу і могутність Візантії. Ця політика знаходила підтримку серед місцевої знаті, яка значну частку своїх прибутків отримувала з державної скарбниці.

Піднесення міст збіглося з сприятливими внутрішніми і зовнішніми умовами: припинилися місцеві смути, набіги слов'ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою перепоною для успішного розвитку морської торгівлі залишалося арабське піратство.

Найбільшими містами Візантійської імперії були Константинополь і Фесалоніки. В Х ст. ремесло і торгівля в цих містах переживали бурхливе піднесення. Особлива роль в економічному житті тогочасного світу належала Константинополю. Він був не тільки столицею Візантійської імперії, а й ремісничим, торговим і фінансовим центром тогочасної цивілізації. Завдяки своєму сприятливому місцерозташуванню на перехресті найважливіших торгових морських і сухопутних шляхів Константинополь міцно утримував лідерство у міжнародній торгівлі. Сюди приїжджали купці з віддалених країн Сходу і Заходу, придунайських країн, Балканського півострова, Північної Африки і Русі. В містах та їхніх околицях розташовувалися цілі колонії іноземних купців: італійців, арабів, євреїв, сирійців, русинів і багатьох інших.

Якщо в Західній Європі більшість майстерень перебувала у приватній власності вільних ремісників, то в Константинополі були також державні майстерні: монетний двір, зброярні, майстерні з виготовлення предметів розкоші, дорогих тканин тощо. Вироби константинопольських майстрів славились далеко за межами Візантії. Ремісники самі виготовляли і продавали свої вироби.

Головним виробником у візантійському місті залишався дрібний самостійний ремісник, який мав невелику майстерню, що одночасно слугувала крамницею для продажу виготовлених у ній товарів. Він працював з 2—3 помічниками. У великих державних, церковних і феодальних майстернях працювало багато ремісників. У них, як правило, існував поділ праці. Державні майстерні виробляли продукцію не на ринок, а на потреби імператорського двору та армії.

Значна частина візантійських ремісників і купців була об'єднана у корпорації. Поза корпораціями залишалися майстри, що були не в змозі придбати майстерні й змушені були працювати просто на вулиці. Корпорації беруть свій початок з пізньоримських часів, але в епоху Середньовіччя вони зазнали значних змін. У Х ст., з піднесенням економічного життя, вступ до них був значно обмежений. На відміну від цехів у Західній Європі корпорації скоріше захищали інтереси не ремісників, а держави. Керівники цих організацій не вибирались, а призначались державними посадовими особами.

Корпорації перебували під пильним контролем держави. Регламентувалася навіть господарська діяльність. Ремісник чи купець могли займатися лише одним видом виробництва чи торгівлі. Ціни на хліб, рибу і м'ясо були суворо фіксовані, заборонялося створювати запаси товарів з метою спекуляції. Обмежувалась діяльність іноземних купців, їм дозволялося зупинятися в спеціально відведених місцях не більше ніж 3 міс. Контроль держави за виробництвом і торгівлею гальмував їхній розвиток.

Значних втрат візантійське ремесло і торгівля зазнали під час хрестових походів. Було зруйновано і пограбовано багато міст, а після взяття хрестоносцями в 1204 p. Константинополя економічне життя в ньому занепало. Візантійські феодали заохочували італійських купців до завезення товарів з Європи і вивезення сільськогосподарської продукції зі своїх маєтків. Це підірвало економічну могутність Візантії, було однією з причин загибелі Візантійської імперії.

У XIV—XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Хоча там все виконувалося вручну (мануфактура — латинського походження, означає ручна праця), але у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Якщо кустар сам виконує всі операції з виготовлення товару, то у мануфактурі над цим самим завданням працюють десятки робітників. Поділ праці у виробництві дав змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшилася їхня якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відомі у містах Північної Італії та Нідерландів. Усі операції з виготовлення суконних тканин (очищення, прядіння, ткацтво, фарбування вовни) виконувалися в майстернях або вдома. Такими були так звані розсіяні капіталістичні мануфактури, їхні власники, закупивши сировину, віддавали її найманим робітникам. Готову продукцію вигідно продавали на світових ринках.

Як бачимо, ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII—XI ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадає на XII—XIII ст., у Німеччині — XIV—XV ст. Головною організаційною формою ремесла був цех.

Висновок

У XI—XIII cm. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян.

У XIV—XV cm. у країнах Західної Європи відбулася перебудова сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося доменіальне господарство. Склалися нові форми землекористування та експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найм.

У країнах на схід від Ельби еволюція сеньйоріально-селянських відносин проходила у зворотному напрямі: посилилася особисто-спадкова залежність селян, зросло значення доменіально-панщинного господарства, пов'язаного з ринком. У загальнодержавних масштабах обмежувалися селянські переходи від одного феодала до другого.

Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини.

Повільно прогресувало сільське господарство. Найвищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в Англії — чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колонізації розширилися посівні площі, вдосконалилися знаряддя праці.

З'явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зросло значення садівництва, городництва, виноградарства.

Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тваринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян.

Урбанізація Західної Європи, що розпочалася з XI cm., зумовила переростання міст на центри ремісничого виробництва і торгівлі. Внаслідок "комунальних" революцій значна частина міст домоглася сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню селян від особистої залежності, становленню сільських комун. Міста Середземномор'я, Нідерландів стали центрами міжнародної, посередницької торгівлі, експортного ремесла. У Скандинавії міста, що були ремісничо-торговими центрами, залишилися у залежності від феодалів.

Основною організаційною формою ремесла були цехи. В XIV—XV cm. розпочався розпад цехового ладу, що заважав технічному прогресу.

Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки. Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини між європейськими країнами та Сходом (левантійська — від латинського слова левант — схід).

Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних ринків свідчили про те, що феодальне господарство вичерпало себе і людство вступило в індустріальну добу.

Список використаної літератури

1. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.

2. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Всуп до фінансової науки. Київ: Либідь, 2000, 654 с.

3. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі. Київ: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001, 670 с.

4. Васильєва Р.Х. , Горкіна Л.П., Петровська Н.А. Історія економічної думки України. Київ: Либідь, 1993, 272 с.

5. Ватаманюк З., Панчишин С., Ватаманюк О. Вступ до економічної теорії. Львів: "Новий Світ 2000", 2005, 352 с.

6. Вільямсон О.Е. . Економічні інституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладання контрактів. Київ: АртЕк, 2001, 472 с.

7. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань . Київ: Вища школа, 2002, 543 с.

8. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Київ: Вища школа- Знання, 1997, 743 с.

9. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О., Поручник А.М. Історія економічних учень. Київ: КНЕУ, 1999, 564 с.

10. Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії. Київ: Атіка, 2001, 344 с.

11. Мазурок П.П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях. Київ: Знання, 2004, 477 с.